Павло Полуботок

Після смерті І.Скоропадського Петро І заборонив вибори наступ­ного гетьмана. Тому старшина призначила наказним гетьманом Лівоберелсжя чернігівського полковника Павла Полуботка (1722— 1724). Він походив із козацько-старшинського роду Сіверщини, на­вчався у Києво-Могилянській колегії, був одним із претендентів на гетьманство ще в 1708 р., але через недовіру Москви його канди­датура була відхилена. Ставши наказним гетьманом, П.Полуботок намагався чинити опір російській політиці ліквідації української автономії. Щоб нейтралізувати втручання Малоросійської колегії у внутрішнє життя Гетьманщини розпочав реорганізацію суду, спрямовану на викорінення хабарництва та волокити, погрожував суворими карами старшині за утиски простого населення, вимагав нещадно розправлятися з ініціаторами різних заколотів. Одночас­но відправляв до царя численні петиції та делегації з проханням роз­пустити Малоросійську колегію та відновити гетьманство.

Уперта опозиційна діяльність українського уряду викликала роздратування Петра І, який збільшив повноваження Малоросійсь­кої колегії, перетворивши її з контролюючої на владну адміністра­тивну структуру. Одночасно він викликав П.Полуботка та його однодумців до Санкт-Петербурга, де наказав їх заарештувати та ув'язнити у Петропавловській фортеці. Частина з них, у тому числі й сам Полуботок, померли від жорстоких катувань під час слідства, уцілілих звільнили лише після смерті Петра І на початку 1725 р. померли під час слідства, уцілілих звільнили лише після смерті Пет­ра І на поч. 1725 р. Такою була розплата за оборону автономних прав Гетьманщини.

У народній пам'яті П.Полуботок залишився зразком героя-мученика, який у період загального занепаду національної гідності кинув звинувачення в обличчя російському самодержцеві. Зберег­лася легенда про те, що перед смертю П.Полуботка Петро І прий­шов до нього в тюрму і просив вибачення за кривди. Тоді гетьман сказав: «За невинне страждання моє і моїх земляків будемо суди­тися у спільного судді, Бога нашого, скоро станемо перед ним, і він розсудить Петра з Павлом ».

Данило Апостол

Після смерті Петра І у 172 5 р. було пригальмовано процес цілко­витої ліквідації автономії України. Готуючись до війни з Туреччи­ною й намагаючись якось втихомирити українців (у Туреччині тоді перебував і вів переговори з Францією й запорожцями П.Орлик), російські політики почали прихильніше ставитися до української автономії. її несподіваним тимчасовим спільником став князь О.Меншиков, фактичний регент малолітнього царя Петра II, влас­ник величезних маєтків у Гетьманщині і запеклий ворог україн­ського автономізму. Він виступив із критикою Малоросійської коле­гії, яка обклала податками його маєтності в Україні, й у 1727 р. імперська рада розпустила її, декретом дозволивши місцевому на­селенню обирати гетьмана. Ним став сімдесятирічний миргород­ський полковник Данило Апостол (1727—1734). Він походив з ко­зацько-старшинського роду Полтавщини, соратник І.Мазепи, за участь в опозиційному русі був ув'язнений разом з П.Полуботком.

Д. Апостол після обрання його гетьманом подав петицію про від­новлення державних прав України на основі « статей Б.Хмельниць­кого» . У відповідь російський уряд видав указ, яким визначалося правове становище Гетьманщини — т. зв. Рішительні пункти. Вони значно обмежували гетьманську владу і політичну автономію Ліво­бережжя: 1) гетьман міг обиратися тільки за згодою царя і не мав права на дипломатичні зносини з іноземними країнами, крім випад­ків, коли це стосувалося прикордонних проблем із Польщею і Крим­ським ханством. Під час війни він підпорядковувався російському фельдмаршалові, а не цареві як раніше; 2) кандидатів на посади ге­неральної старшини й полковників затверджував цар; 3) вищою су­довою апеляційною інстанцією мав бути Генеральний суд, до складу якого поряд з трьома українцями входило стільки ж росіян; 4) усу­валися обмеження в торгівлі з іноземними купцями, але мито за імпортовані товари йшло до царської скарбниці; 5) скасовувалася заборона на купівлю землі в Україні росіянами тощо.

Хоч українську автономію було значно обмежено, все-таки в цих умовах Данило Апостол шукав можливості для організації держав­ного життя. Він відновив право призначати генеральну старшину та полковників, значно зменшив кількість росіян в адміністрації, підпорядкував собі Київ, обмежив до шести число російських пол­ків в Україні. Значну увагу гетьман приділяв купецько-старшинській верстві, буржуазії, вбачаючи в ній опору української держав­ності, зробив спробу покінчити із землеволодінням російських вель­мож і чиновників, видавши указ про матеріальне сприяння тим, хто бажав виїхати з України. Успішними були заходи Д. Апостола щодо повернення під гетьманську владу запорожців, якіз1709 р. змушені були пролсивати на території Кримського ханства, і затвердження дозволу на заснування в 1734 р. Нової Січі на р. Підпільній (біля сучасного м. Нікополя). Захищаючи державні права українського народу та обмежуючи російські впливи на Україну, гетьман Апос­тол тим самим затримав процес повної інтеграції Гетьманщини у структуру Російської імперії.