Південна Україна

Впродовж століть південні землі України перебували під по­стійною загрозою турецько-татарських нападів. Лише у першій пол. XVII ст. завойовники понад 75 разів вторгалися в Україну. Вони забрали в полон більш як 50 тис. українців. Невільницькі ринки були переповнені полоненими. Без сумніву, це призводило до знач­ного скорочення кількості населення, загрожувало геноцидом укра­їнського народу.

Рідну землю боронило запорізьке козацтво на чолі зі славетни­ми ватажками Д.Байдою-Вишневецьким, П. Сагайдачним, І.Сірком та багатьма ін. За підрахунками історика Д.Яворницького, лише І.Сірко, який 12 разів (!) з 1659 р. до серпня 1680 р., тобто до самої смерті, обирався січовиками кошовим, вчинив 55 походів проти Османської імперії та Кримського ханства і жодного разу не зазнав поразки.

У 40-х рр. XVIII ст., згідно з Білгородським договором між Ро­сією і Туреччиною, південноукраїнські землі відійшли до Росії. Почався колонізаційний рух у цьому краї. Сюд и переселялися росі­яни у пошуках кращої долі, втікали українці з Правобережної Укра­їни, Слобожанщини, Гетьманщини. У Південну Україну прибуло чимало іноземних колоністів: сербів, болгар, молдаван, німців. Вони селилися хуторами та слободами, а з сер. XVIII ст. царський уряд створював із переселенців військові поселення. У 1764 р. тут засновано Новоросійську губернію, до якої згодом було приєднано чимало земель Запорізької Січі.

На освоєних землях Південної України зводили нові міста і села, освоювали природні багатства. Наприкінці XVIII ст. виникли міста Херсон, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропет­ровськ), Миколаїв, Одесатаін. Завдяки використанню покладів ко­рисних копалин розвивалася промисловість краю. Значним райо­ном, де добували вугілля, поступово ставав Донбас. Виникли сукон­ні мануфактури у Катеринославі, ливарні в Херсоні та Луганську. На верф' ях Миколаєва і Херсона будували військові й торгові судна.

Після російсько-турецьких воєн другої пол. XVIII ст. доміную­чим фактором політики Катерини II була анексія південноукраїн­ських земель, чорноморських та азовських портів, міжнародних торговельних шляхів. З ліквідацією Гетьманщини і її включенням до загальноімперської структури у 1774 р. Росія завоювала, а у 1783 р. остаточно приєднала Кримське ханство, забезпечивши повний кон­троль над північним Чорноморським узбережжям.

З 1780-х років почалася нова колонізація Півдня. Тут неухиль­но зростала російська адміністративна та військова присутність. Незважаючи на неодноразові реорганізації та перейменування, ця територія стала називатися Новоросією.

Правобережжя

У Правобережній Україні велася довголітня гостра національ­но-визвольна боротьби проти Польщі, Московщини, турків і татар. Особливо тяжкою стала для неї доба Руїни. Правобережжя було пе­ретворене на безлюдну пустелю. Козацький літописець С.Величко писав про Правобережну Україну: «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів, далі подорожуючи, бачив я багато городів і замків безлюдних, і пусті вали, що стали пристановищем і житлом для диких звірів... Бачив я там... багато кісток людських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі мали...»

Наприкінці XVII ст. територію правобережного Подніпров'я почали поступово заселяти. Тут виникло кілька козацьких полків, які зго­дом вступили у боротьбу проти польсько-шляхетського панування.

Визначна роль в організації та формуванні полків належала Семенові Палію, який на поч. XVIII ст. очолив визвольний рух у Правобережній Україні. Тоді за Правобережжя боролися три сили: повстанці начолі з Семеном Палієм, Польща, яка жорстокими реп­ресіями намагалася придушити повстання, та гетьман І.Мазепа з лівобережними козаками. У складній боротьбі перемогу отримав лівобережний гетьман, який на деякий час об'єднав Правобереж- жя з Гетьманщиною.

У 1714р. за польсько-турецьким договором Правобережна Укра­їна опинилася знову під владою Польщі. Почалася нова колоніза­ція українських земель польськими магнатами. До сер. XVIII ст. бл. 40 магнатських родин, вигнаних у 1648 р., заволоділи 80 % те­риторії Правобережжя. На цих землях встановлювали шляхетські порядки. Селяни змушені були відбувати важку панщину, викону­вати інші численні повинності. У феодальну залежність від вель­мож потрапляла дрібна шляхта. Під владу магнатів переходили міста, що втрачали рештки самоврядування. Було відновлено тяжкі утиски православної віри. З поч. XVIII ст. на правобережних зем­лях розгортається народна боротьба проти соціального і національ­ного гноблення, відома в історії під назвою гайдамацького руху. Гайдамаки (від тюрк, гай де — гнати, нападати) діяли невелики­ми, але дуже рухливими загонами, які поповнювалися селянами, козаками, міською біднотою.

Перше велике гайдамацьке повстання у Правобережній Україні відбулося в 1734 р. Найбільший гайдамацький загін очолив сотник Верлан. Повстанці оволоділи Вінницею, іншими містами. На Брац- лавіцині діяли загониМ.Гриви, Г.Медвідя, М.Моторного. Гайдама­ки нападали на шляхетські маєтки, руйнували їх, спалювали доку­менти королівських судів, воєводських і повітових канцелярій. Ли­ше з допомогою введених на Правобережжя царських військ поль­ській шляхті вдалося придушити цей народний виступ.

Нова хвиля національно-визвольного руху почалася навесні 1750 р. У гайдамацький рух влилися поповнення із запорізьких козаків. Найві домішими ватажками повстанських загонів ставали переважно вихідці із Запоріжжя: М.Тесля-Мочула, О.Письменний, І.Подоляка та багато ін. Гайдамацькі загони здійснювали успішні напади навіть на добре укріплені міста, брали в облогу великі зам­ки. Вони захопили Умань, Вінницю, Чигирин, Фастів, Радомишль. Загони гайдамаків з'явилися також на Лівобережній Україні. Проте і цього разу повстання було розгромлене силами шляхетської Поль­щі й царської Росії.

У другій йол. XVIII ст. гайдамацький рух на Правобережжі не тільки не припинявся, а й переріс у велике визвольне повстання, відоме під назвою Коліївщина. Причини були різні: економічні, соціальні, національні, релігійні.

Повстання почалося навесні 1768 р. Його очолив запорізький козак Максим Залізняк. Виступивши з урочища Холодний Яр (неподалік м. Чигирина), повстанці визволили частину сіл та міст Київщини і підійшли до Умані — добре укріпленої фортеці. Маг­нат С.Потоцький послав проти них великий загін своїх надвірних козаків на чолі із сотником Іваном Гонтою, які перейшли на бік гайдамаків. Спільними силами уманська фортеця була взята.

Основною силою Коліївщини було селянство. Його ватажки підняли на боротьбу з гнобителями козацтво, численних селян з Білорусі, Молдавії, Литви і Польщі, які втікали від кріпацтва. В гайдамацьких загонах Г.Тарана, І.Боднаренка, С.Неживого та інших ватажків було немало росіян, які перейшли на бік повстанців з гарнізонів царських військ, що дислокувалися у Києві та містах Лівобережної України.

У другій пол. травня — на поч. червня 1768 р. повстанці визво­лили з-під польсько-шляхетської влади Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів та інші населені пункти. Повстання, охопивши Київщину, перекинулося на Поділля і Волинь. У червні — липні на Правобережжі діяло бл. ЗО повстанських загонів. Вони контролю­вали значну територію, створюючи органи самоуправління.

Об'єднаними силами польської шляхти і російського царизму Коліївщина була розгромлена, а з учасниками повстання жорстоко розправилися. Багатьох ув'язнених стратили, серед них й І.Ґонту та його найближчих сподвижників. М.Залізнякацарськийсуд після тортур заслав на каторгу у Сибір. Образи героїв-гайдамаків назав­жди закарбувалися у народній пам'яті.