Загострення українсько-московських протиріч

Цар Петро І звелів гетьманові Мазепі стягувати свої сили і зміц­нювати Київ. Для московського правителя Україна була лише зна­ряддям його власних цілей, які зовсім не були тотожні інтересам українського народу. На відміну від І.Мазепи, який хотів утрима­ти за собою визволені від поляків землі, цар готовий був віддати Україну Польщі, аби тільки знайти в ній союзника проти Швеції та добитися виходу до Балтики. Усе це тривожило гетьмана і змушу­вало його і старшину задуматися над питанням: «Що далі буде з Україною?»

Ситуація ускладнювалася й тим, що Північна війна значно за­гострила внутрішнє становище в Україні. Зубожіле цивільне насе­лення змушене було утримувати московську армію та працювати на спорудженні військових укріплень. Козаків, поряд із залучен­ням до воєнних дій за інтереси царя, використовували також на будівництві фортець поза межами України. Особливе обурення ви­кликало підпорядкування козацьких загонів московським офіце­рам, які брутально поводилися з козаками, били палицями, ґвал­тували їхніх дружин та доньок, відбирали коней, запроваджували солдатську муштру. З'явилася реальна загроза перетворення коза­цьких полків на регулярні частини московської армії. Більше того, під час перебування Петра І у Києві влітку 1707 р. виявилися на­міри царя та його найближчого оточення змінити внутрішній устрій Гетьманщини й управління нею, щоб остаточно ліквідувати її авто­номію. Отже, розвиток подій відбувався таким чином, що перемога кожного з могутніх противників — Швеції чи Московії — несла Українській державі загибель. У разі успіху Карла XII українські землі стали б здобиччю його союзника польського короля С.Лещин- ського. Перемога Петра І призвела б до остаточної ліквідації будь- якої автономії України.

Ці обставини викликали в українському суспільстві почуття стра­ху, невпевненості та невдоволення. Дедалі гострішими ставали про- тимосковські настрої. Старшина тиснула на гетьмана, щоб він под­бав про майбутнє України. Ще 1706 р. полковник Горленко, трясу­чи кулаками перед обличчям І.Мазепи, кричав йому: «Як усі ми за душу Хмельницького Бога молимо, так твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій не­волі» . Тому гетьман мусив діяти. Він налагодив зв'язки з польським королем С. Лещинським, маючи намір через його посередництво всту­пити в союз зі шведським монархом Карлом XII. Робив це таємно, але вміло. Цар ні в чому не підозрював гетьмана, хоча час від часу до Москви приходили на нього доноси. Зокрема, за донос на гетьмана заплатили власним життям генеральний суддя В.Кочубей і полтав­ський полковник І.Іскра. Про найпотаємніші плани знали лише най­ближчі однодумці: генеральний писар II.Орлик, генеральний обоз­ний І.Ломиковський, прилуцький полковник Д.Горленко, лубен­ський — Д.Зеленський, миргородський — Д.Апостол.

Українсько-шведський союз та його невдачі

На переговорах з Карлом XII І.Мазепою була висунута головна вимога — незалежність Української держави з довічною владою гетьмана, її територія мала охоплювати всі землі, що належали українському народові в давні часи. Йшлося й про те, що шведсь­кий король не мав права користуватися ні титулом, ні гербом Укра­їнської держави.

У 1708 р. Карл XII вирішив завдати Московській державі оста­точної поразки. З цією метою він розпочав похід через білоруські землі на Смоленськ і далі — на Москву. Однак після кількох невдач змушений був завернути в Україну для відпочинку та поповнення припасів. Такий несподіваний розвиток подій зненацька захопив І.Мазепу, котрий не хотів допустити перетворення України на те­атр воєнних дій, і став однією з причин майбутніх невдач. Ні коза­ки, ні, за невеликим винятком, старшина, ні тим більше цивільне населення навіть не здогадувалися про справжні наміри гетьмана. Тому, коли він об'єднався зі шведським королем — це стало повною несподіванкою для абсолютної більшості українського населення. Воно виявилося не готовим до такої різкої зміни й залишалося па­сивним до почину І. Мазепи. До того ж, більша частина українсько­го війська на той час не мала зв'язків із гетьманською ставкою або перебувала за межами України. Як наслідок, на з'єднання зі шве­дами гетьман привів лише 4—6-тисячне військо. На допомогу йому прийшли 8 тис. запорожців під проводом кошового Костя Гордієн­ка. Хоча вони неодноразово виступали проти нього в попередні роки через його недемократичну політику та потурання старшині, та все ж прагнення до визволення Батьківщини було набагато сильнішим за ці розбіжності. Правда, за свій патріотизм запорожці дорого за­платили. У травні 1709 р. московськими військами було зруйнова­но Січ, а також видано постійно діючий царський наказ страчувати на місці кожного спійманого запорожця, що не склав добровільно зброю і не зрікся своїх козацьких прав.

Дізнавшись про об'єднання І.Мазепи зі шведами, Петро І видав універсал до українського народу, де проголосив гетьмана зрадни­ком та звинуватив у тому, що він нібито хоче віддати Україну в польську неволю й силоміць нав'язати українцям католицьку віру. Утой же час цар наказав своєму сподвижникові О.Меншикову за­хопити гетьманську столицю Батурин, де зберігалися великі запа­си продовольства й фуражу, стояла майже вся козацька артилерія — 70—80 гармат (тоді як у шведів на початку кампанії 1708 р. було всього 40 гармат), та застосувати жорстокий терор, щоб відлякати українське населення від спілки зі шведами. Наказ було виконано. Заволодівши за допомогою зрадника Батурином, московити вчини­ли нещадну розправу над його захисниками та жителями, знищив­ши не тільки козаків, а й усе цивільне населення міста разом з немов­лятами — всього бл. 15 тис. осіб. По всій Україні почалося вини­щення прихильників гетьмана. Протягом лише двох місяців 1708 р.

було закатовано більше 23 тис. чол. Немилосердно караючи всіх, хто був запідозрений у зв'язках із Мазепою, Петро І одночасно щед­ро обдаровував тих, які залишилися йому вірними, та донощиків. Останнім, за його наказом, передавалися величезні маєтки, матері­альні цінності, конфісковані в І.Мазепи та його однодумців. Гра­моти обіцяли прощення всім, хто знову повернеться під владу московського царя. Глибока деморалізація та страх охопили все українське суспільство.

8 липня 1709 р. відбулася вирішальна Полтавська битва, під час якої війська Карла XII та І.Мазепи зазнали поразки. Вони змушені були відступити на південь, у Молдавію, що перебувала тоді під вла­дою Туреччини. Близько 50 чоловік козацької старшини, 500 ко­заків Гетьманщини і понад 4 тис. запорожців супроводжували І.Ма­зепу до Бендер. Ці «мазепинці» стали українськими політичними емігрантами.

Полтавська катастрофа глибоко вразила І.Мазепу. Менш ніж через три місяці, 2 жовтня 1709 р., 70-річний гетьман, прибитий горем, помер. Його поховали у Святоюрському монастирі румун­ського міста Галаца.

Спроба гетьмана І. Мазепи вирвати Україну з лабет московсько­го царизму зазнала невдачі. Сподівання на об'єднавчу силу націо­нальної ідеї, за словами дослідника В.Борисенка, виявилися мар­ними . Надто далеко відірвався лівобережний гетьман своєю соціаль­ною політикою від народу, його життєвих потреб. Козаки, селяни й міщани більше дбали про захист власних економічних інтересів, ніж про державну незалежність від Московії. До того ж, прості ви­робники вбачали головного винуватця у погіршенні свого станови­ща у козацькій старшині, насамперед у гетьмані та його оточенні. А далекий московський цар в очах багатьох з них продовжував за­лишатися справедливим суддею й захисником усіх неімущих. І.Ма­зепа ж, замість того, щоб якимось чином вплинути на почуття укра­їнців, по можливості підготувати їх до виступу, до останнього дня декларував свою відданість Петру І. Не останню роль у пасивності українського населення під час антимосковського повстання віді­грав і страх перед жорстокими покараннями за прикладом Батури- на. Усе це, поряд з воєнними невдачами Карла XII, стало головни­ми складовими поразки. Однак, незважаючи на невдачу гетьмана Мазепи в реалізації визвольних планів, його вчинок залишив гли­бокий слід в українській історії, а його ім'я стало символом бороть­би за незалежність України для майбутніх поколінь.