Суспільно-політичне становище слобідської, південної, правобережної та західної україни

Протягом свого існування Гетьманщина охоплювала фактично тільки частину України — Лівобережжя. Поруч із нею жили своїм життям Слобідська, Південна, Правобережна та Західна Україна.

Слобожанщина

Слобідська Україна, або Слобожанщина (назва походить від найпоширеніших населених пунктів — слобід і «вільного» стано­вища населення — свобод), має окрему історію. У XVI ст. це були незаселені простори, названі «Диким полем», які охоплювали те­риторію сучасних Харківської, Сумської та суміжних із ними час­тин Донецької, Луганської, Воронезької та Курської областей (ос­танні дві сьогодні знаходяться у складі Росії). Ці родючі, квітучі за княжої доби терени сплюндрувала і знелюднила у XIII ст. татарська навала.

Першу колонізацію цього краю проводили монастирі, зокрема відомий Святогорський монастир. Згодом сюди переселялось укра­їнське козацтво, особливо після невдалих повстань, і селянство. У 1638 р. відбулася перша масова колонізація Слобідської України. Нова хвиля міграції була після Берестецької поразки в 1651 р., а згодом — у роки Руїни.

Переселенці мали право зберігати свій козацький устрій, але підпорядковувалися московському уряду, повинні були охороня­ти московські кордони від татарських нападів, зберігаючи таку ж військову організацію, як у Гетьманщині. Тут було створено 5 пол­ків: Острозький, Сумський, Харківський, Охтирський та Ізюм- ський. Полки поділялися на сотні, затвердлсував полковників мос­ковський цар. Полкова старшина складалася з обозного, судді, двох писарів, осавулів та хорунжого. У сотнях обирали сотника, який сам добирав собі всю старшину. Саме це відрізняло устрій Слобо­жанщини від Гетьманщини. Лад Слобідської України відрізнявся від Гетьманщини ще тим, що тут встановився порядок спадковості полковників. Полки не мали спільного проводу — гетьмана, а були підпорядковані владі білгородського воєводи.

З іншими українськими землями Слобожанщина перебувала у слабких зв'язках, хоча в Гетьманщині не раз виникала ідея об'єдна­ти її під гетьманською булавою. Зокрема, гетьман І.Самойлович намагався включити Слобідську Україну в гетьманське управлін­ня, проте безуспішно: царський уряд перечив цьому.

Крім охорони земель від татарських нападів, царизм примушу­вав слобідських козаків здійснювати походи проти Гетьманщини, зокрема проти гетьманів І.Виговського та П.Орлика. Усіх слобід­ських козаків залучали до азовських походів, у 1708—1709 рр. — до війни зі шведами. Петро І використовував слобідських людей для будівництва укріплень над Дніпром, на Ладозькому каналі, фор­теці на кордоні з Персією тощо. У 1700 р. він видав указ про обо­в'язкову постійну службу слобідських козаків. Відтоді почався на­ступ на автономію Слобідської України.

Слобожанщина мала родючі землі, добре розвинуте землероб­ство, скотарство, виноградарство, тут сіяли тютюн. Жителі міст займалися ремеслами. Продукти господарства експортували до Гетьманщини, Москви, за кордон. На Слобожанщині було багато орної землі і, незважаючи на щедре наділення нею старшини, зали­шалися вільні простори, які могли обробля ти всі бажаючі. Ці землі називалися «займанщиною» і були приватною власністю тих, хто їх обробляв. Тому Слобідська Україна стала місцем великого зем­леволодіння.

Російський уряд зробив усе для того, щоб максимально викори­стати матеріальні сили Слобожанщини. Він обклав населення по­датком, впровадив обов'язкову військову службу, а для більшого контролю Слобідську Україну включили до Азовської губернії. Новим кроком на шляху поступової ліквідації автономії Слобо­жанщини став царський указ від 23 грудня 1732 р. Були обмежені права слобідських полковників та старшини у керівництві місце­вими полками. Із частини козаків та селян формували регулярні військові роти, які очолювали ротмістри. Згодом із цих формувань був утворений Слобідський драгунський полк, до якого царські власті включили нових козаків зі слобідських полків. У1765 р. ім­ператриця Катерина II повністю ліквідувала полково-козацький устрій на Слобожанщині, перейменувала її в Слобідсько-У країнсь- ку губернію з російськими установами й розгулом реакції.

Культурне життя Слобожанщини було тісно пов'язане з геть­манською Україною. Діти слобідської козацької старшини і навіть простих козаків вчилися у школах Гетьманщини, особливо в Киє- во-Могилянській академії. Книги, друковані в Києві, Чернігові, Новгороді-Сіверському і західноукраїнських друкарнях, поширю­валися серед слобідського населення. Уже на поч. XVIII ст. Слобо­жанщина мала власну вищу школу-колегію, засновану спочатку в Білгороді, а згодом перенесену до Харкова. Вона була подібна до Ки­ївської академії. Поширеною була народна школа. Зразком куль­турної єдності обох українських земель може служити діяльність знаменитого українського філософа XVIII ст. Григорія Сковороди (1722—1794), який однаково « належить» як Слобідській, так і Геть­манській Україні.

Якщо Слобідська Україна не зробила важливого внеску в україн­ську політичну історію, то у літопис культурно-національного роз­витку України вона вписала яскраві сторінки.