Опозиційний рух в україні у іі половині 1970-х – на початку 1990-х рр.

Нові суспільно-політичні умови, що склалися після здобуття Україною незалежності 1991 року, характеризуються переглядом багатьох концептуальних положень радянської історіографії разом з активним науковим пошуком історичної правди. Щоб він здійснювався активно й ефективно, потрібні нові праці, покликані вивести історичну думку на новий рівень розвитку. Ці дослідження дадуть змогу звернутися до розгляду заборонених або раніше закритих тем, до створення об’єктивних, науково обґрунтованих праць. Одним із пріоритетних напрямків сучасної історичної науки є вивчення проблем державного відродження українського народу. У зв’язку із цим актуальною є тема опозиційного руху в Українській PCP другої половини 70-х – початку 90-х pp. XX ст., оскільки він є яскравим виявом прагнення нашого народу до відродження власної державності, національної ідентичності та дотримання декларованих прав і свобод громадян.

Багато проблем, пов’язаних зі становленням України як правової держави та формуванням громадянського суспільства, лежать у площині цивілізованих відносин влади й опозиції, притаманних багатьом розвинутим західним країнам. Тому, прагнучи вийти на новий рівень зв’язків із розвинутими європейськими країнами, Україна повинна налагодити відповідні демократичні форми спілкування між громадянами та владними структурами всередині держави. Цьому сприятиме вивчення правозахисного руху в Україні ІІ половини 70-х – початку 90-х pp. XX ст., оскільки аналіз набутого досвіду боротьби громадян за свої права дасть можливість прогнозувати й моделювати історичне майбутнє України. Уважаємо, що подальше вивчення правозахисного руху в Україні нині неможливе без комплексних досліджень, які б підбили підсумки у вивченні цієї проблеми, виявили прогалини та недостатньо або однобічно висвітлені питання, а також окреслили перспективи для майбутніх наукових пошуків.

Об’єктом розвідки є правозахисний рух в Україні у 70–90-х рр. XX ст. Предметом дослідження є діяльність правозахисників і діячів опозиції, підпільних груп, неформальних об’єднань, товариств, партій і рухів, організацій, окремих осіб в республіці в зазначений період. Хронологічні межі дослідження охоплюють період із другої половини 1970-х рр. до початку 1990-х рр. XX cт. Вибір нижньої межі дослідження зумовлений перетворенням дисидентського руху на правозахисний рух. Верхня межа дослідження – початок 1990-х рр., коли національно-визвольний рух перетворився на політичну опозицію владі й досяг стратегічної мети – проголошення незалежності України.

Тема українського дисидентського руху привернула особливу увагу вітчизняних істориків лише після здобуття Україною незалежності. У нашій країні з’явилися дослідження Ю. Курносова, Г. Касьянова, А. Русначенка, Ю. Зайцева, Т. Батенка, Ю. Данилюка, О. Бажана й деяких інших істориків, у яких розглядається дисидентський рух в Україні в 1950–1980-і роки. Практичне значення вивчення опозиційного руху полягає в тому, що фактичні матеріали можуть бути використані в навчальному процесі, під час розроблення проблематики семінарських занять, методичних матеріалів, конференцій, спецкурсів з історії України, громадських рухів ІІ половини 70-х – початку 90-х рр. XX ст.

Федосов Я.

НТУ «ХПИ»