25.Єдине європейське громадянство.

Громадянство Союзу, юридично оформлене Маастрихтським договором 1992 р. (набрав чинності 1 листопада 1993 р.).

З цього моменту статус громадян Союзу автоматично поширений на громадян всіх його держав-членів. Само "союзну", або, як його часто називають, "європейське" громадянство виражається, головним чином, у наданні його власникам додаткових прав, що випливають безпосередньо з їх юридичної зв'язки з Європейським Союзом в цілому:

- Свобода пересування і проживання на всій території Союзу;

- Право обирати і бути обраним до Європарламенту та муніципальні органи в будь-якій державі-члені, де вони проживають;

- Право на захист у третіх країнах, тобто за межами Союзу, з боку дипломатичних і консульських представництв будь-якої держави-члена (за умови відсутності в конкретній третій країні представництва держави, громадянином якої ця особа є);

- Право петицій до Європейського парламенту;

- Право на подачу скарг Європейському омбудсмана у разі порушення порядку управління у діяльності інститутів, органів і установ ЄС;

- Право направляти звернення інститутам і консультативним органам ЄС на будь-якому з офіційних мов Союзу та отримувати відповідь тією ж мовою;

- Право доступу до документів інститутів, органів і установ ЄС * (109).

Основоположним принципом правового статусу громадян Союзу служить принцип недискримінації за ознакою національного громадянства. Цей принцип адресований, в першу чергу, державам-членам і наказує їм у сферах, що підпадають під дію права Європейського Союзу, надавати громадянам інших країн ЄС, як мінімум, такий же обсяг прав і обов'язків, який вони надають своїм власним громадянам.

Лісабонський договір 2007 зберігає і підтверджує вищевказані положення в повному обсязі. У "новому" ЄС їх джерелом служить частина друга Договору про функціонування Європейського Союзу, названа відповідно "Недискримінація і громадянство Союзу".

На додаток також отримали закріплення норми про реалізацію нового колективного права громадян Союзу - "громадянської ініціативи" - тобто адресується Європейської комісії з боку 1 млн. громадян ЄС пропозиції підготувати законопроект з метою прийняття на рівні ЄС нових правових актів.

26.Правові основи спільної зовнішньої політики і політики безпеки. Спільна оборонна політика єс.

Договір про Європейський Союз досить загально формулює сферу спільної

зовнішньої політики і політики безпеки (СЗППБ). Згідно із ч. 1 ст. 11

Договору „Союз визначає і здійснює спільну зовнішню політику і політику

безпеки, керуючись при цьому наступними цілями: захист спільних

цінностей, основних інтересів, незалежності та цілісності Союзу

відповідно до статутних принципів Організації Об’єднаних Націй;

зміцнення безпеки Союзу всіма можливими способами; забезпечення миру та

зміцнення міжнародної безпеки відповідно до принципів Статуту

Організації Об’єднаних Націй, Гельсінського Заключного Акту та цілей

Паризької Хартії, включаючи й ті, що стосуються зовнішніх кордонів;

сприяння міжнародному співробітництву; розвиток і консолідація

демократії і законності, визначення основних прав і свобод людини” [6].

Вірною є думка, що „спільна зовнішня політика і політика безпеки займає

двояке положення в Європейському Союзі. З одного боку, СЗППБ – окрема

сфера діяльності Союзу, в рамках якої він наділяється спеціальною

компетенцією. З іншого боку, це один із структурних компонентів даної

організації – друга опора Європейського Союзу” [4, с. 180].

В ч. 2 ст. 11 Договору про Європейський Союз передбачено, що

держави-члени повинні активно і відкрито підтримувати зовнішню політику

і політику безпеки Союзу на засадах лояльності та солідарності

(взаємодопомоги). Тобто, „держави-члени мають працювати спільно,

зміцнюючи та розвиваючи взаємну політичну солідарність.

Конкретні правові інструменти досягнення основних цілей у сфері СЗППБ

передбачено у ст. 12 Договору про Європейський Союз. Зокрема, до таких

інструментів відносяться: „– визначення принципів і основних напрямків

спільної зовнішньої політики і політики безпеки; – визначення спільних

стратегій; – узгодження спільних дій; – узгодження спільних позицій; –

зміцнення систематичного співробітництва між державами-членами в

політичній сфері”.

Спільна зовнішня та безпекова— один з двох міжурядових «стовпів» Європейського Союзу. Спільну зовнішню та безпекову політику (СЗБП) започаткував Договір про Європейський Союз (ДЄС) замість так званої «європейської політичної співпраці». СЗБП має на меті формування спільної оборонної політики, яка може, зрештою, привести до єдиної системи оборони. Розділ V (статті 11-28) договору, відомий також як «другий стовп», визначає не тільки завдання СЗБП, а й специфічні юридичні інструменти їх реалізації — спільні дії та спільні позиції, застосування яких ухвалюється одностайним голосуванням у Раді.

Амстердамський договір (травень 1999 року) запровадив посаду «Верховного представника» з питань спільної зовнішньої та безпекової політики , надав у розпорядження Європейському Союзу новий інструмент — спільну стратегію, і дозволив, за певних умов, використання голосування кваліфікованою більшістю. Ніццький договір, своєю чергою, дозволив, також за певних умов, вдаватися до тіснішої співпраці в сфері безпеки для здійснення спільних дій і спільних позицій, але не для військових чи оборонних операцій. Європейська Конституція запроваджує постійну посаду міністра закордонних справ ЄС, який замінить водночас і Верховного представника з питань СЗБП і члена Комісії з зовнішніх справ, які досі певною мірою дублювали функції один одного.

Спільна зовнішня та безпекова політика Європейського Союзу передбачає визначення загальних рис спільної оборонної політики, яка, можливо, з часом приведе до створення спільної оборонної структури. Щодо оборони, Європейський Союз звернувся до Західноєвропейського Союзу з проханням розробити і запровадити рішення та заходи, які мають оборонне значення (Стаття 17 Договору про ЄС).