115. Охарактеризуйте взаємодію права України та міжнародного права.

Відомо, що Радянський Союз скептично ставився до концепції примату міжнародного права, оскільки його внутрішньодержавне право значною мірою дисонувало з міжнародно-правовими зобов’язаннями, взятими СРСР.

Україна 16 липня 1990 р. у Декларації про державний суверенітет України урочисто проголосила, що “визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права” (Розділ X “Міжнародні відносини”). Тим самим у першому конституційному акті незалежної України було визнано концепцію примату міжнародного права. Таким чином Україна відмовлялася від радянської практики подвійних стандартів: одні для міжнародного співтовариства, а інші для внутрішнього користування. Така порочна практика СРСР була особливо характерна для сфери прав людини. Звичайно, проголосити прихильність примату міжнародного права простіше, ніж реалізовувати цю концепцію в діяльності державних органів, тим більше, маючи таку важку спадщину тоталітарного періоду. Разом з тим великим політико-правовим досягненням України є закріплення ідеї верховенства норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права у своєму конституційному і поточному законодавстві. Так, ч. 1 ст. 9 Конституції України встановлює: “Чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України”. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України “Про міжнародні договори України” 2004 р. у разі розбіжності правил міжнародного договору України з правилами внутрішнього законодавства нашої держави слід застосовувати правила міжнародного договору.

Ці положення свідчать про визнання Україною авторитету міжнародного права і його верховенства над нормами внутрішньодержавного права.

Разом з тим викликає незадоволення та обставина, що і Конституція України, і її чинне законодавство вказують лише одне джерело міжнародного права — міжнародний договір, залишаючи в тіні міжнародний звичай, що відіграє важливу роль у регулюванні міжнародних відносин. Зрозуміло, підпис України під Статутом ООН як держави-засновниці цієї організації свідчить про визнання нею міжнародного звичаю як джерела міжнародного права. Але було б доцільно відобразити це також у нормах Конституції України і її поточного законодавства, що усунуло б будь-яку двозначність. Саме так зробила Росія у ст. 15 своєї Конституції і у федеральному законі “Про міжнародні договори Російської Федерації” від 16 червня 1995 p., де у преамбулі проголошується: “Міжнародні угоди Російської Федерації разом із загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права є відповідно до Конституції Російської Федерації складовою її правової системи...

Російська Федерація виступає за неухильне дотримання договірних і звичаєвих норм, підтверджує свою прихильність основоположному принципу міжнародного права — принципу добросовісного виконання міжнародних зобов’язань”.

Після приєднання України до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. і визнання обов’язкової юрисдикції Європейського суду з прав людини, в її правовій системі почало формуватися нове джерело права — практика цього суду (що, на думку багатьох учених, має преце- дентний характер), закріплення якої в статусі джерела права України було оформлено Законом “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” (2006 р.). С.В. Шевчук стверджує, що обов’язковість європейського прецедентного права з прав людини для українських суддів пояснюється не тільки визнанням юрисдикції Європейського суду з прав людини в усіх питаннях застосування і тлумачення Конвенції 1950 р. Як додаткову аргументацію він наводить ч. 4 ст. 55 Конституції України: “Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна”. При цьому Конституційний Суд України або український законодавець може встановити співвідношення європейського прецедентного права з Конституцією України, як це зробив, наприклад, в одному з рішень Конституційний Суд ФРН: “При тлумаченні Основного Закону береться до уваги зміст і рівень розвитку Конвенції настільки, наскільки це не призводить до обмеження або відміни правових засобів захисту, встановлених Основним Законом. З цієї причини, прецедентне право Європейського суду з прав людини служить допоміжним засобом при тлумаченні, а також визначенні змісту і обсягу основних прав людини і принципів Основного Закону”.