Правління Марії-Терезії та її нащадків

Упродовж 1701—1714 років Австрія вела війну проти Франції за так звану іспанську спадщину. ЗаРаштадським мирним договором Австрія у 1714 році одержала Південні Нідерланди, Мілан таНеаполітанське королівство. У 1713 році імператор Карл VI прагматичною санкцією оголосив усі володіння Габсбургів неподільними: за відсутності в імператора нащадків чоловічої статі влада переходила до його старшої дочки — Марії Терезії та її нащадків. Однак після смерті Карла VI(1740) спадкові права Марії Терезії були піддані сумніву, що стало причиною війни за так звану австрійську спадщину. Закінчилась вона укладенням Ахенського миру (1748), за яким визнавалась прагматична санкція. Згодом Австрія втратила одну з провінцій — Сілезію, яка за часів Семилітньої війни (1756—1763) була захоплена Пруссією. У 1772 році Австрія брала участь разом з Пруссією таРосією у першому поділі Речі Посполитої та захопила Галичину. У 1774 році Астрія внаслідок війни з Туреччиною одержала Буковину.

За правління Марії-Терезії та Йосипа II остаточно оформився австрійський абсолютизм. У 1770-80-х роках в Австрії було введено єдиний кримінальний кодекс, уніфіковано судову систему, створено постійну армію. Територію Австрії було поділено на 15 округів, управління якими здійснювали урядові комісари. Німецька мова стала офіційною на всій території імперії, посилилася германізація окремих земель держави. Важливе значення мало звільнення селян від кріпацтва та часткове обмеження розміру панщини і заміна її поземельним податком. Однак після смерті Йосипа II майже всі його реформи були скасовані.

XIX століття

Наприкінці XVIII століття Австрія стала ініціатором і активним учасником антифранцузьких коаліцій, вела війни з наполеонівською Францією. Зазнавши ряду поразок, Австрія втратила деякі зі своїх провінцій і була змушена відмовитись від впливу на Німеччину.

З 1804 року Австрія стала імперією, а у 1806 Наполеоном І було ліквідовано Священну Римську імперію. В результаті поразки наполеонівської Франції відбулося значне посилення позицій Австрії. Під час Віденського конгресу 1814—1815 років Австрія виступила за реставрацію і збереження феодально-абсолютистського ладу в Європі. Австрія не лише повернула втрачені провінції, а й здобула нові землі — Ломбардію та території колишньої Венеціанської республіки, обміняні на Австрійські Нідерланди (Бельгію).

Керівником внутрішньої та зовнішньої політики імперії протягом першої половини XIX століття був К. Меттерніх (1809 — міністр закордонних справ, 1821—1848 — канцлер). Його діяльність була спрямована на підтримку дворянського землеволодіння, збереження старих феодальних податків, встановлення системи всеосяжного поліцейського нагляду і шпигування, розпалювання національної ворожнечі між окремими народами імперії.

Однак у 1848—1849 роках революційні події охопили всі провінції Австрійської імперії та землі, населені українцями: Галичину, Буковину та Закарпаття. Особливо великими були виступи у Відні,Празі, Львові. Велике селянське повстання під керівництвом Лук'яна Кобилиці відбулося на Буковині. Уряд був змушений піти на поступки, найважливішими серед яких були ліквідаціяпанщини, опублікування конституції та скликання парламенту (рейхстагу). Подальше наростання революційних подій (особливо в Угорщині) викликало втручання царської Росії, з допомогою якої австрійському урядові вдалося придушити виступи у всіх регіонах імперії.

Протягом 1850-60-х зусилля уряду були спрямовані на досягнення компромісу з правлячими колами окремих частин імперії, що привело до утворення в 1867 році Австро-Угорщини. Це зумовили і зовнішньополітичні невдачі Австрії: загострення відносин з Російською імперією під часКримської війни 1853—1856 років, поразки у війнах з Сардинським королівством і Францією у 1859, з Пруссією та Італією у 1866 році.