78. Визначте основні тенденції сучасного розвитку Португалії.

Офіційна назва - Португальська Республіка (República Portuguesa - португ. мова; Portuguese Republic - анг. мова).

Географічне положення - країна розташована на південному заході Європи, на Піренейському півострові; включає Азорські острови та архіпелаг Мадейра в Атлантичному океані. Португалія - найзахідніша держава Європи. Межує лише з Іспанією. На заході і півдні омивається Атлантичним океаном.  Острови Мадейра та Азорські - автономні регіони країни. Відстань від континентальної частини країни до Азорських островів - 1500 км, до Мадейри - 650 км. Залежна заморська територія - Макао в Східній Азії неподалік Гонконгу, 20 грудня 1999 року офіційно повернута Китаю, але протягом 50 років зберігатиме статус особливого регіону з власним урядом, законодавством та економікою.  Площа країни - 92 тис. кв. км, з них 3,4 тис. кв. км займають острови.  Чисельність населення - 10,550 млн. осіб (2010).  Столиця - Лісабон (Lisboa) - 514,7 млн. жителів.  Найбільші міста - Порту, Амадора, Коїмбра, Брага, Сетубал, Евора, Фаро.  Адміністративний поділ - 18 округів в континентальній частині, округи поділяються на 308 районів, райони на приходи;  2 автономні області: Азорські острови та Архіпелаг Мадейра; Райони Лісабона і Порту поділяються на квартали (bairro), квартали - на парафії.  Крім того, континентальна Португалія поділяється на 11 історичних провінцій. Офіційна мова - португальська і мірандська.  Грошова одиниця - євро= 100 євроцентів

Релігія - католики (97%), протестанти (1%).

Національне свято - 10 червня - День Португалії (1580 р.)

 Членство в міжнародних організаціях - Португалія є членом ООН, СОТ, МВФ, ВОЗ, НАТО(1949), ЄС(1986), Організації економічного співробітництва і розвитку(1960), РЄ(1976), ЗЄС1990).

Португалія - парламентська  республіка. Діє Конституція, ухвалена Установчими зборами 2 квітня 1976 р. Набрала чинності 25 квітня 1976р., останні зміни внесені в 2005 р. Глава держави - президент республіки. Він є головнокомандувачем збройних сил країни. Президент обирається шляхом загального прямого і таємного голосування строком на 5 років і не більше, ніж на два терміни. Після закінчення другого терміну повноважень переобрання президента допускається лише через п'ять років. Він має право розпустити парламент і оголосити про проведення дострокових виборів в  Збори республіки.  Президент Португальської Республіки - Анібал КАВАКУ СІЛВА  (Anibal Cavaco Silva), обраний 23 січня 2011 р. Раніше обирався 22 січня 2006 р.  Законодавча влада здійснюється Зборами республіки (однопалатний парламент), що складаються з 230 депутатів (з 1991 р.), які обираються прямим і таємним голосуванням терміном на 4 роки. Нинішні Збори республіки (Assembleia da Republica) дванадцятого  скликання (позачергові вибори), обрані  5 червня 2011 р.  Голова - Марія Ассунсау ЕШТЕВЕШ (Maria da Assunção Esteves, жін), обрана 22 червня 2011 р.

Виконавча влада належить Раді Міністрів (уряд). У склад уряду входить Рада міністрів, яка складається з прем'єр-міністра, його заступників і міністрів, а також держсекретарі і їх заступники.  Прем'єр-міністр призначається президентом за представництвом партії або коаліції політичних організацій, які одержали перемогу на парламентських виборах. Інші члени уряду призначаються президентом за представництвом прем'єр-міністра. Нинішня Рада Міністрів сформована 17 червня 2011 р. Приведена до присяги 21 червня 2011 р.  Прем'єр-міністр Португальської Республіки - Педру ПАССУШ КОЕЛЬО (Pedro Passos Coelho).

Політичні партії Блок лівих( Bloco de Tsquerda - BE). Створений у 1999 році. Координатор(лідер) -  Франсішку ЛОУСА(Francisco Louca). Коаліція демократичної єдності- КДЄ(Coligacao Democratica Unitaria - CDU). Включає Португальську  комуністичну партію і Екологічну партію "зелених". Народна партія(СДЦ - НП )(СSD - Partido Popular -CSD- PP). Заснована в 1974 р. під  назвою Соціально-демократичний центр.  У лютому 1995 р. перейменована в Народну партію із збереженням абревіатури СДЦ -НП. Вищий керівний орган у період між з'їздами - Політична комісія. Голова Політичної комісії (лідер НП) - Паулу ПОРТАШ(Paolo Portas). Голова Національної ради - Антоніу ПЕРЕШ де ЛІМА(Antonio Pires de Lima). Португальська комуністична партія(Partido Comunista Portugues - PCP). Заснована 6 березня 1921 р. З 1926 р. по квітень 1974 р. існувала нелегально. Налічує 140 тис. членів. Вищий орган ПКП - Національна рада (з грудня 1992 р.). Генеральний секретар ПКП - Жероніму де СОЗУА(Jeronimo de Sousa). Друковані органи - газета "Аванте!"(Avante) і журнал "Мілітантe"(O Militante). Соціал-демократична партія - СДП (Partido Social Democrata - PSD). Створена 6  травня 1974 р. як Народно-демократична партія. 3 жовтня 1976 р. перейменована в Соціал - демократичну партію. Налічує 60 тис. членів. Керівництво колегіальне - Національна політична комісія. Голова Національної політичної комісії (лідер СДП) - Педру ПАССУШ - КОЕЛЬЮ(Pedro Passos Coelho). Друкований орган - газета "Пову ліврі" (Povo Livre). Соціалістична партія (або Португальська соціалістична партія) - СП(Partido Socialista). В травні 1973 р. опозиційна Соціал-демократична дія була перетворена в Соціалістичну партію. До 25 квітня 1974 р. перебувала на нелегальному становищі. Налічує близько 73 тис. членів (2009 р.). Входить в Соціалістичний інтернаціонал. Почесний голова - Антоніу МАСЕДУ(Antonio Masedo). Голова - Антоніу де АЛМЕЙДА САНТУШ (Antonio de Almeida Santos). Генеральний секретар - Жозе СОКРАТЕШ(Jose Socrates).  Друкований орган - журнал "Португал сосіалішта" (Portugal Socialista).

Екологічна партія "зелених"- ЕПЗ(Partido Ecologista Os Verdes - PEV). Заснована в 1982 р. 

Населення Португалії в національному відношенні виключно однорідне: 99% - португальці (комбінація кількох етнічних елементів, в основному іберійців, римлян і вестготів), 1 % - африканці (біженці з країн колишніх колоній Португалії).  Середня густина населення - близько 113 осіб на кв. км. Рівень народжуваності (на 1000 осіб) - 12. Рівень смертності (на 1000 осіб) - 10.  Мова  Офіційна мова - португальська та мірандська (португальський діалект жителів області Астурія та провінції Леон, офіційною мовою стала у вересні 1998 р.), також вживається іспанська та англійська.  Релігія  Переважна більшість населення - католики.  Після повалення монархії у 1910 році церква була відділена від держави, однак її вплив на всі сфери життєдіяльності залишився дуже великим, навіть політикам доводиться з нею рахуватися. 

Освіта  В історії країни були сприятливі для розвитку освіти періоди, тому перший університет заснований ще у 1288 р. у Лісабоні. Але століття монархії, політична нестабільність останніх сторіч, війни та військово-тоталітарні режими зумовили низьку середню освіченість старших осіб із сучасного населення. На початку 90-х років 58% працюючих мали освіту 4 і менше класи і лише 3,2% - вищу. Тому керівництво Португальської Республіки розглядає розвиток освіти як один з пріоритетів.  Обов'язкова 9-річна освіта поділяється на три періоди (4+2+3), навчання починається з 6 років. Цьому передує дошкільне виховання дітей 3-5 років. На заключній стадії учні складають випускні іспити за основну школу і отримують відповідний атестат. Погане навчання і провал на іспитах призводять до отримання довідки про відвідання основної школи.  Після основної освіти йдуть 3 класи середньої школи, в якій здійснюється загальне і професіоналізоване навчання. Субота входить у розклад, тому навчальний рік у Португалії має 197 днів. Наприкінці складаються іспити за середню школу для отримання атестата про повну середню 12-річну освіту (certificato de fin de estudos secundariosа).  Вищу освіту можна здобути в університетах і політехнічних інститутах, які називаються "вищими школами" (Escolas Suoeriores). Перші видають дипломи трьох рівнів, другі - лише двох. 

Сільське господарство  Сільське господарство Португалії за показниками відстає від аналогічних секторів країн ЄС. Існує кілька причин: низький рівень інвестицій, слабка механізація ферм, обмежене застосування добрив, розрізненість родючих земель. Головні сільськогосподарські культури: пшениця, ячмінь, кукурудза, рис, картопля, виноград, маслини, томати. Португалія - провідний експортер вин і томатної пасти. Доходи, отримані від продажу цих продуктів на світових ринках, відшкодовують вартість імпортованого м'яса і пшениці. На півночі країни переважають невеликі ферми, дуже розрізнені і віддалені одна від одної, тому не йдеться про об'єднання земель і розподіл ресурсів. На півдні поширена система латифундій (великих землеволодінь). Тут розвиток агропромислового комплексу гальмувався екстенсивним типом господарювання: через великі площі, зайняті під зернові, і виноград власники не були зацікавлені в інвестуванні коштів і технологій - вони завжди могли отримати великі врожаї. У 1975 р. було проведено аграрну реформу: великі землеволодіння націоналізовані (з компенсацією) і передавалися у володіння кооперативам, скасовано орендну плату, проводилася іригація земель, заохочувався перехід до нових сільськогосподарських культур. Загалом було націоналізовано близько 1,3 млн. га. Поспішне проведення реформи та її соціалістична спрямованість викликали соціальне напруження в суспільстві і зниження виробництва продовольства.  Лісове господарство  Третина Португалії вкрита лісами. Більшість лісів - пробкові, евкаліптові і соснові дерева. Ціни на деревину такого типу на світових ринках дуже високі. Уряд заохочує розвиток лісоводства в тих районах країни, де через бідність грунтів ведення рослинництва неможливе або малоприбуткове.  Рибальство  Довга берегова лінія Португалії і багатство рибних ресурсів у прибережних водах сприяли розвитку рибальства. Біля берегів країни ведеться вилов сардин, анчоусів, тунця, а в Північній Атлантиці - тріски. Головні риболовецькі порти - Матозіньюш, Сетубал, Портіман. Але навіть при такому значному розвитку рибного промислу, країна змушена імпортувати рибу з Ісландії (в'ялена риба), Норвегії (сушена тріска) і Росії (сардини).  Корисні копалини  Промисловість Португалії значною мірою залежить від імпорту нафти і нафтопродуктів. Вугілля, виробництво якого збільшилося з середини 1980-х років, йде на електростанції. Третину електроенергії, яка виробляється в Португалії, отримують на гідроелектростанціях.  Ведеться комерційний видобуток вольфраму, олова, хрому, причому вольфрам у значних обсягах експортується. Вугілля, що добувається в Монкорво, постачається на сталеливарний завод. Видобуток міді ведеться в Невес-Корво.  Промисловість  Три чверті всіх виробничих потужностей Португалії зосереджені в двох промислових районах: Лісабон-Сетубал на півдні і Порто-Брага-Авейру на півночі країни. У районі Лісабон-Сетубаль діють підприємства нафтопереробної, хімічної, сталеливарної, автомобілебудівної, електронної, целюлозно-паперової, харчової промисловості, з виробництва будматеріалів. На півночі переважає легка промисловість: Порто виробляє текстиль, взуття, меблі, вино, Авейру - целюлозно-паперові вироби і вироби з дерева, Брага - одяг, електроніку, споживчі товари. Третя промислова область розташована за 140 км. на південь від Лісабона в місті-порту Синіше - тут зосереджені паливні електростанції.  Після вступу країни в ЄС ситуація в національній промисловості змінилася. Державі належать підприємства гірничовидобувної і важкої індустрії, приватному капіталу - підприємства легкої промисловості, філіали транснаціональних корпорацій - підприємства з високим рівнем нових технологій: електроніка, автомобілебудування, фармацевтична промисловість.  Зовнішня торгівля  Склад експорту: одяг і продовольство, машини, продукція хімічної і целюлозно-паперової промисловості, шкіряні вироби.  Географія експорту: країни ЄС - 81% (Німеччина - 20%, Іспанія - 15%, Франція - 14%, Великобританія - 12%, Нідерланди - 5%, Бельгія-Люксембург - 5%, Італія - 4%), США - 5%.  Склад імпорту: машини і транспорт, нафтопродукти, продукція хімічної промисловості, текстиль, продовольство.  Географія імпорту: країни ЄС - 76% (Іспанія - 24%, Німеччина - 15%, Франція - 11%, Італія - 8%, Великобританія - 7%, Нідерланди - 5%), США - 3%, Японія - 2%.

  Економіка Португалії( 2010 р.) З початку 2010 року міжнародні експерти розглядають Португалію як можливого кандидата на повторення так званого «грецького сценарію», внаслідок досить негативних показників стану державних фінансів. Зокрема, дефіцит державного бюджету у 2009 р. сягнув 9,4 % ВВП, а державний борг (в сумі 128 млрд. євро) – 76,6 % ВВП. На цьому фоні негативний вплив на розвиток економічної активності мала дефляція (в розмірі 0,9%) та високий рівень безробіття ( 9,8%), що призвело до падіння ВВП на 2,6 % (до 168 млрд. євро). Соціально-економічна ситуація почала набирати політичної гостроти після того, як 4 лютого 2010 року в найбільших містах Португалії відбувся загальнонаціональний страйк працівників державного сектору з вимогою підвищення заробітної плати. Досягнення в квітні-травні ц.р. політичного компромісу стосовно програми дій уряду в галузі економіки дещо знизило гостроту політичної ситуації в країні. Проте, зміни, що відбулися в літній період, зрештою, не сприяли подальший стабілізації. За вісім місяців поточного року в країні збанкрутілі 3530 компаній, що на 51% більше, ніж за аналогічний період минулого року. Кожного дня в середньому 310 осіб втрачали роботу, а рівень безробіття в серпні сягнув 10,8%. Продовжувалося також погіршення загальної фінансової ситуації. За даними Банку Португалії, протягом першої половини поточного року пересічні португальці не змогли вчасно повернути банківські кредити на суму в 4,1 млрд. євро. Ще 5,5 млрд. євро (4,7% усіх кредитів) не повернули корпоративні позичальники. На цьому тлі уряд країни прийняв рішення повернутися до запровадження жорстких заходів економії державних коштів. Політичне протистояння між правлячою Соціалістичною партією та основною опозиційною силою Соціал-демократичною партією настільки загострилося, що Прем’єр-міністр Португалії Ж.Сократеш публічно заявив про готовність піти у відставку в разі, якщо урядовий проект закону про Державний бюджет на 2011 рік не буде прийнято парламентом. Проект Закону про державний бюджет 2011 року став своєрідним «каменем зіткнення» основних політичних сил країни в Асамблеї Республіки і хоча документ був остаточно ухвалений всередині листопада, палка дискусія навколо його статей дала привід навіть Президенту республіки визнати, що країна знаходиться на грані політичної кризи. Втім, реальний розвиток економіки Португалії наступного року значною мірою залежатиме від того, чи зможе уряд скоротити бюджетний дефіцит і впоратися з обслуговуванням державного зовнішнього боргу. Наразі, міністр фінансів Португалії заявив, що уряд не планує звертатися за фінансовою допомогою ЄС або інших міжнародних організацій . Однак, він визнав «небезпеку фінансової інфекції», з чого фінансові аналітики зробили висновок: «Португалія не хоче просити допомогу, але не виключає її необхідність». Такий песимізм ґрунтується на тому, що бюджетний дефіцит Португалії продовжує зростати (за 9 місяців - на 2,3 % у порівняні з аналогічним періодом минулого року), в той час, як, в Іспанії він знизився на 40%, а в Греції – на 30%. Крім того, Португалія має найгірший стан поточного платіжного балансу серед країн єврозони: він перевищує позначку у 12 відсотків, в той час, як середній показник для цієї групи країн складає всього 1 відсоток. Експерти Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) в прогнозах щодо розвитку соціально-економічної ситуації в Португалії на наступний рік менш оптимістичні, у порівняні з урядовими експертами: якщо уряд розраховує на помірковане економічне зростання на рівні 0,2 %, то експерти ОЕСР передбачають падіння ВВП на 0,2 %. Прогноз Міжнародного валютного фонду (МВФ) також вказує на те, що наступного року в економіці Португалії відбуватиметься стагнація. При цьому, за оцінками міжнародних експертів, безробіття в країні продовжить зростати до 10,9% (МВФ) або, навіть, до 11,4 % (ОЕСР), в той час, як при розрахунку положень бюджету на 2011 рік уряд керувався показником 10,8 %. Це - достатньо високий показник, якщо врахувати, що для 16 країн єврозони середній рівень безробіття прогнозується на рівні 9, 6 %, а в цілому для країн ОЕСР – 8,1 %. Що стосується інфляції, то її рівень в 2011 році експерти МВФ оцінюють на рівні 1,2%.

Інвестиційне співробітництво між Україною та Португалією (2010 р.)  На початок 2010 року, за даними Держкомстату України португальські інвестори вклали в економіку України 11,4 млн.дол., а на кінець року ця цифро зросла на 10 відсотків і склала 12,6 млн.дол. Абсолютна більшість інвестицій (96 %) станом на кінець року припадала на переробну промисловість, в яку і були здійснені усі додаткові інвестиції протягом 2010 року (1,1 млн.дол.). Серед інших галузей основними (з розміром інвестицій в 0,4 млн.дол. в кожну) вирізняються такі галузі, як торгівля та будівництво.

79. Міжнародні протоки, міжнародні канали та виключна економчна зона.

МІЖНАРОДНІ ПРОТОКИ -штучні морські шляхи, що пов'язують між собою окремі моря і океани і використовуються для міжнародного судноплавства. Міжнародні протоки перебувають під суверенітетом тієї держави, на території якої розташовані. Режим міжнародного судноплавства регулюється міжнародними угодами (Суецький канал, Панамський канал) або внутрішнім правом територіального суверенітету (Кільський канал). Протоки відіграють важливу роль у міжнародному мореплаванні, створенні єдиної системи морських шляхів. Протока — це природний морський прохід, що з'єднує райони того самого моря або моря й океани між собою. Хоча у світі існує числена кількість проток, лише частина з них може бути віднесена до категорії міжнародних. Якщо виходити з критерію їх використання лише для судноплавства однієї держави, то таких проток, очевидно, не існує. Але навіть тоді, коли протока використовується для проходження суден декількома або багатьма державами, це також не надає ій статусу міжнародного. Визначальним моментом для віднесення тієї або іншої протоки до категорії проток, використовуваних для міжнародного судноплавства, є: а) розташування протоки на світових морських шляхах; б) її інтенсивне використання протягом досить тривалого періоду для цілей мореплавання багатьма державами; в) така протока повинна з'єднувати морські просто ри, що користуються статусом відкритого моря, і бути або єдиним, або найбільше коротким шляхом між такими просторами. Географічно Чорноморські протоки не існують. Під Чорноморськими протоками розуміють Босфор, Дарданелли і з'єднуюче їхнє Мармурове море. Через ці протоки здійснюється вихід із Чорного моря в Середземне, і тому вони є важливими морськими шляхами для держав, розташованих у басейні Чорного моря. Найважливіше значення мають Чорноморські протоки і для України, що має міцний торговий флот, яка веде інтенсивну торгівлю через, свої морські порти і що надає їх для торгівлі іншим країнам. Крім того, Україна має і військово-морський флот, а також ряд військово-морських баз, що здатні у своїй сукупності впливати на політичну і військову обстановку в Чорному і Середземному морях. Береги проток належать одній державі — Туреччині, тому в минулому від її рішень залежав їхній правовий статус. Спочатку, після захоплення в 1453 році Туреччина закрила протоки, і Чорне море стало внутрішнім морем однієї цієї держави.Але в результаті історичних змін у військово-політичному становищі Туреччини в наступні сторіччя статус проток змінювався, хоча й у цьому сторіччі, наприклад, під час Балканської війни 1912-1913 років протоки об'являлися закритими. Конвенція про протоки, що була укладена 20 липня 1936 року у швейцарському місті Монтре, діє дотепер, «признаючи і підтверджуючи принцип свободи проходу і мореплавання в Протоках». Конвенція встановлює два режими: режим плавання для торгових суден і режим для воєнних суден. У мирний час торгові судна користуються правом повної свободи проходу вдень і вночі, незалежно від прапора і вантажу. При цьому виключається виконання яких-небудь формальностей, за винятком санітарного огляду під час входження в протоку, що проводиться відповідно до міжнародних санітарних правил, як удень, так і вночі з максимально можливою швидкістю. Лоцманська проводка через протоку і користування буксирними суднами є необов'язковими. При проходженні протоками здійснюється уплата зборів за проходження. Крім того, за проходження із кожної нетто-тонни Туреччиною стягаються санітарний і маяковий збори. Ці положення зберігають силу і під час війни, якщо Туреччина не є в ній воюючою стороною. Деякі обмеження можуть бути введені у випадку війни, коли Туреччина є воюючою стороною. Але і тоді торгові судна, що належать країні, яка не знаходиться в стані війни з Туреччиною, будуть як і раніше користуватися правом вільного проходу, за умови, що вони сприяють противникові. Проте ці судна повинні будуть проходити через протоки вдень і тільки за вказаним владою маршрутом. Це ж стосується випадків, коли Туреччина опинилася б під загрозою війни. Правовий режим, установлений конвенцією 1936 року для військових кораблів, у свою чергу, підрозділяється на режим для кораблів чорноморських і нечорномор-ських держав. Для останніх установлюються визначені обмеження. Невеликі військові і допоміжні судна незалежно від прапора проходять протоки вдень, при цьому про майбутнє проходження уряд Туреччини за дипломатичними каналами повинен бути попереджений: нечорноморсь-кими державами за 15 днів, чорноморськими — за 8 днів. Лінійні лінкори чорноморських держав і кораблі, прирівняні до них, тоннажем понад 15 тис. тонн проходять через протоки по одному, у супроводі не більше двох міноносців. Тільки підводні човни чорноморських держав проходять через протоки поодинці, вдень і в надводному стані, із метою повернення на свої бази після ремонту на верфях, розташованих поза Чорним морем, або у разі їх купівлі за межами Чорного моря. Туреччина сповіщається про це заздалегідь. Військові судна нечорноморських держав, до яких можуть бути віднесені тільки легкі надводні кораблі тоннажністю до 10 тис. тонн або які мають калібр снарядів до 203 мм, проходять загонами не більш як 9 кораблів. Міжнародні канали являють собою з'єднуючі моря й океани штучні споруди, розташовані на шляхах інтенсивного морського судноплавства і використовувані всіма державами відповідно до міжнародного права і національного законодавства. Вони набувають статусу міжнародних, якщо використовуються в інтересах інтенсивного торгового судноплавства і якщо їхній правовий режим регламентований угодами, укладеними між державами. Особливістю правового режиму міжнародних каналів і є саме те, що вони, будучи частиною території держави-власниці каналу, підпадають під дію відповідних міжнародних договорів, що істотно обмежують правомочності даної держави. Принципи правового режиму міжнародних каналів: — повага суверенних прав власника каналу і невтру чання в його внутрішні справи; — свобода судноплавства каналом для суден усіх держав без будь-якої дискримінації; — обов'язок користувача додержуватися норм міжнародного права і національного законодавства держа-ви-власниці каналу. Режим судноплавства більшостю каналів характеризується такими основними рисами: — канали в мирний час відкриті для всіх невійськових суден і військових кораблів усіх держав; — адміністрації каналу попередньо повідомляється назва і приналежність судна, отримується свідоцтво на судно (у більшості каналів обмежується проходження суден визначенням розмірів і тоннажу), передбачена сплата зборів; — установлюються правила проходження каналу. У воєнний час воюючим державам у каналі забороняється висаджувати і приймати на борт війська, вантажити і розвантажувати військові вантажі і т.д.; стосовно території каналу забороняється блокада. Детально правовий режим каналів регулюється національним правом відповідної держави і міжнародних договорів, наприклад Конвенцією щодо забезпечення вільного плавання по Суецькому каналі 1888 року.Найбільш значними каналами, що мають до того ж суттєве значення для судноплавства, є Суецький канал, Панамський канал, Нільський канал і деякі інші. Суецький канал відкриває шлях з Індійського океану в Середземне море через Баб-ель-Мандебську протоку і Червоне море, прокладений по території Єгипту. Археологічні розкопки, проведені в Єгипті в середині XX сторіччя, дозволили дізнатися, що перше поєднання Червоного моря з Нілом і Середземним морем за допомогою прориття каналу належить ще до XIV сторіччя до нашої ери до епохи фараона Рамзеса . Канал, що проривається час від часу і постійно заноситься пісками, за всіх часів мав величезне значення як в економіці, так і в політиці регіону. Фірман правителя Єгипту Саїда-паши 1855 року надав Загальній компанії морського Суецького каналу, заснованій французом Ф. Лесепсом, право на прориття каналу і його наступну експлуатацію протягом 99 років, після чого територія каналу й усі його споруди повинні були перейти під суверенітет і у власність Єгипту. Будівництво каналу почалося в квітні 1859 року і завершилося його відкриттям 17 листопада 1869 року. Протяжність каналу — 161 км, ширина — від 120 до 318 м. На каналі відсутні шлюзи. Канал створювався в колоніальні часи і його статус із 1880 року визначався режимом міжнародної концесії. Він довгий час належав Загальній компанії морського Суецького каналу, що фактично була англо-фран-цузьким підприємством із Правлінням в Олександрії і юридичним місцезнаходженням в Парижі. Всіма справами концесії відала вища рада Компанії Суецького каналу, що складається з 33 директорів, хоча фактичним хазяїном каналу і прилягаючої до нього з обох берегів території була Великобританія, що у 1875 році, скупивши акції єгипетського хедива (правителя Єгипту), стала володаркою пакета 44% акцій. Основні прибутки компанії складалися з достатньо високого мита, стягнутого із кожної тонни вантажу, що провозиться, і плати за проїзд із пасажирів. У 1888 році в Константинополі представниками 9 держав (Австро-Угорщиною, Великобританією, Німеччиною, Голландією, Італією, Іспанією, Росією, Туреччиною і Францією) була підписана конвенція, що передбачала вільне плавання по каналі комерційних суден і військових кораблів усіх держав у будь-який час, у тому числі й у воєнний. Відповідно до Конвенції до каналу ніколи не повинно застосовуватися право блокади. У воєнний час не допускається ніяких ворожих дій ні в межах власне каналу, ні в межах трьох морських миль від його вхідних портів. Військові кораблі воюючих держав повинні проходити через канал без зволікання і не затримуватися в портах Суец і Порт-Саїд більше 24 годин. Між виходом із цих портів військових суден воюючих держав повинно пройти не менше 24 годин. У липні 1956 року президент Єгипту Гамаль Абдель Насер видав указ про націоналізацію Компанії Суецького каналу з передачею всього майна, усіх прав і обов'язків Єгипту. Після цього відбувся ряд драматичних подій — рішення Єгипту, спровокувало проти нього збройну агресію Великобританії, Франції й Ізраїлю, що була успішно відбита лише завдяки ефективній допомозі і підтримці з боку СРСР. У цей період канал продовжував функціонувати. Проте, зробивши для себе певні висновки з цих подій, 24 квітня 1957 року Єгипет проголосив обов'язковість для себе букви і духу Константинополь-скої конвенції, рішучість забезпечувати і підтримувати вільне і безперервне судноплавство. Тільки в 1967-1976 роках Суецький канал був закритий у зв'язку з окупацією його території й ушкодженнями, отриманими в ході єгипетсько-ізраїльського конфлікту. У повному обсязі він початків функціонувати після укладання єгипетсько-ізраїльського мирного договору 1979 року. Панамський канал розташований у найбільш вузькій частині Центральної Америки, що з'єднує Північну і Південну Америку. Канал з'єднує порти Атлантичного узбережжя (Кристобаль, Колон) і Тихого океану (Панама, Бальбоа). 1903 року, 12 серпня, провінція, по території якої проходив канал, не без втручання США, оголосила себе незалежною державою Панамою, котру 13 листопада відразу ж визнали США. Через три дні США уклали з Панамою договір, відповідно до якого Сполученим Штатам давалося право необмеженого контролю над зоною каналу на вічні часи. Канал був оголошений недоторканним і вільним для доступу в будь-який час суднам усіх країн. Суверенітет Панами над каналом був відновлений за Договором про Панамський канал від 7 вересня 1977 року, яким скасовувалися всі старі угоди щодо каналу, хоча до 1979 року територія всієї зони Панамського каналу знаходилася під юрисдикцією США, а потім відповідно до договору стала управлятися спеціальною змішаною американо-панамською комісією. Водночас США зберігали на термін до 31 грудня 1999 року право регулювання транзиту через канал, як і ряд інших прав. Другим Договором про постійний нейтралітет і експлуатацію Панамського каналу і Протоколом до нього, від того ж числа, проголошувалося, що канал буде відкритим для мирного транзиту суден усіх країн на умовах повної рівності і недискримінації. З 1 січня 2000 року над Панамським каналом цілком відновлений суверенітет Панами. Кільський(Північно-Германський) канал з'єднує Балтійське і Північне море, прорізаючи по території ФРН півострів Ютландію, і має своєю основною задачею забезпечення більш спокійного, ніж у Північному морі, плавання між гирлом Ельби в Північному морі і Кіль-скою бухтою на Балтиці. Протяжність каналу, відкритого в 1895 році, складає 98,7 км. На каналі діє система шлюзів. В даний час канал знаходиться під повною юрисдикцією ФРН. До кінця Першої світової війни канал був внутрішнім водним шляхом Німеччини, оскільки цілком розташований на її території. На Версальскій мирній конференції був установлений режим каналу на принципах, що застосовувалися до режиму Суецького каналу. Хоча під час Другої світової війни Німеччина, по суті, скасувала свободу плавання каналом, після закінчення війни цей режим був відновлений, але яких-небудь нормативних розпоряджень з цього приводу немає. Це ж стосується одного із найбільш коротких європейських каналів — Коринфського (довжина 6,3 км), що з'єднує Іонічне й Егейське моря, цілком проходячи по території Греції, і одного із самих значних штучних водних шляхів — Берегового каналу в США (біля 900 км), що з'єднує Бостон і Бофорт. Сайменсъкий канал з'єднує озеро Сайма і Фінську затоку (довжина 55 морських миль). Канал був зданий в оренду Фінляндії Радянським Союзом у 1962 році терміном на 50 років. Всі ці канали є невід'ємною частиною державної території відповідного суб'єкта міжнародного права. Плавання по цих каналах, як і по Нільському каналу, визначається загальними нормами міжнародного права, що проголошують свободу судноплавства.

Інститут виняткової економічної зони є нововведенням у міжнародному морському праві. Його поява безпосередньо пов'язана з роботою 6-ї сесії III Конференції ООН з морського права. Однією з причин виникнення концепції економічної зони, а потім і її правової регламентації, крім науково-технічної революції, що відкрила реальні можливості видобування різноманітних живих і мінеральних ресурсів вдалині від берега і на великих глибинах, послужило бажання знайти компроміс між більшістю держав, що притримуються 12-мильної межі територіальних вод, і порівняно невеличким числом держав, що наполягали на 200-мильній їхній межі. У зв'язку з тим що в Женевських конвенціях з морського права 1958 року не були вирішені такі питання, як ширина територіальних вод, закріплення в договірному порядку виняткової рибальської зони, визнання переважних прав прибережних держав на експлуатацію живих ресурсів районів відкритого моря, що примикають до їхніх територіальних вод, деякі держави в односторонньому порядку почали заявляти вимоги на територіальні води шириною до 200 морських миль.

Початі спроби вирішити зазначені питання на перших двох конференціях з морського права не увінчалися успіхом і тому міжнародне співтовариство пішло назустріч багатьом державам, що розвиваються, які висунули вимогу про встановлення 200-мильних економічних зон. Найбільші вигоди в результаті цього одержали держави Африки і Латинської Америки, що мають великі морські узбережжя, котрі дають географічну можливість встановити такі зони. Безсумнівну вигоду від цього одержали США, Канада й інші промислово розвинені держави. Термін «виняткова економічна зона» стала використовуватися в міжнародних документах і внутрішньодержавних актах наприкінці 60-х — початку 70-х років. Його зміст, на думку багатьох учених, означає, що в цій зоні винятково прибережна держава переслідує і задовольняє свої економічні інтереси, тобто здійснює суверенні права в сфері реалізації своїх економічних інтересів. Відповідно до статті 55 Конвенції ООН з морського права 1982 року економічна зона являє собою район, що знаходиться за межами територіального моря і прилягає до нього. Ширина економічної зони не повинна перевищувати 200 морських миль, що відраховуються від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря. Таким чином, економічна зона містить у собі також простір територіального моря прибережної держави (200 миль = 12миль 188 миль). У цьому відношенні представляє інтерес правовий режим цих просторів: у межах 12 миль територіального моря прибережна держава здійснює повний суверенітет, а частина економічної зони (188 миль), що залишилася, яка є відкритим морем, являє собою зону договірної юрисдикції прибережної держави, що має суто цільовий характер. Правовий режим виняткової економічної зони передбачає права, юрисдикцію й обов'язки прибережної держави, яким кореспондують (відповідають) права й обов'язки, здійснювані в такій зоні іншими державами. Стаття 56 Конвенції з морського права 1982 року передбачає, що прибережна держава здійснює в ній: а) суверенні права з метою розвідування, розроб лення і зберігання природних ресурсів як живих, так і неживих, що знаходяться на дні, у його надрах і в його водах, що покривають, а також із метою керу вання цими ресурсами, й стосовно інших видів діяль ності з економічного розвідування і розроблення ресурсів зони (виробництво енергії шляхом використання води, течій, вітру); б) вправі споруджувати, а також дозволяти і регулювати створення й експлуатацію штучних островів і установок, установлювати навколо них зони безпеки; в) вправі визначати час і місця лову, установлювати припустимий вилов живих ресурсів, встановлю вати умови одержання ліцензій, стягувати збори; г) здійснювати юрисдикцію стосовно створення штучних островів, установок і споруд; г) дозволяти морські наукові дослідження; д) вживати заходів із захисту морського середовища.

Слід пам'ятати, що суверенні права прибереж ної держави на виняткову економічну зону не відмі няють свобод відкритого моря, встановлених для всіх держав. Тому в економічній зоні всі держави ко ристуються свободою судноплавства і польотів, прокладки підводних кабелів і трубопроводів та ін. Держави при здійсненні своїх прав повинні враховувати суверенні права прибережної держави. Держави, щ"о не мають виходу до моря, із дозволу прибережної держави вправі брати участь на справедливій основі в експлуатації ресурсів зони. Як і континентальний шельф, виняткова економічна зона, у відповідності зі статтею 74 Конвенції з морського права, може бути піддана делімітації між державами з протилежними або суміжними узбережжями на основі угоди відповідно до норм міжнародного права, як це вказується в статті 38 Статуту Міжнародного Суду, і з дотриманням принципів справедливості.