37. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.

У 40-х роках XIX ст. учасниками українського національно-визвольного руху були різночинці - (вихідці з різних верств суспільства). 1846 р. 12 Інтелігентів-різночинців створили таємну організацію, яку вони назвали Кирило-Мефодіївським братством. Лідерами організації були історик Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, учитель Ва­силь Білозерський і чиновник Микола Гулак. Вони прагнули серйозних змін у житті українського народу, хоча не знали точно, як цього домогтися, їхні ідеї були значною мірою ро­мантичними. Програмні положення братства були викладені М. Костомаровим у двох документах. «Книга буття українсь­кого народу» — перший документ — розповідала про минуле України і закликала українців очолити рух усіх слов'янських народів за волю та демократію. Другим документом був «Ста­тут» братства. Передбачалося, що звільнені народи створять демократичну слов'янську федерацію, столицею якої мав ста­ти Київ. Братство мало на меті поширювати свої ідеї шляхом пропаганди. Питання про збройне повстання не порушувало­ся. Головним у документах було визнання права народів на самовизначення і демократичний устрій держави. Важливим було визнання рівності людей перед законом, різко критику­валося кріпосне право.

У роботі братства брав участь Тарас Шевченко. Він вважав, що досягти змін можна тільки шляхом революції і критику­вав поміркованих членів братства. Навесні 1847 р. братство було розкрите поліцією, члени його відправлені на заслання. Більшість було покарано помірковано, лише Гулак отримав З роки тюремного ув'язнення, а Тараса Шевченка на 10 років було віддано у солдати без права писати і малювати.

Діяльність братства була першою спробою української інтелігенції перейти до політичної боротьби з метою вста­новлення у країні демократії. Результати діяльності були незначні, але сам факт розроблення широкої політичної про­грами перетворень заслуговує на повагу. Уперше за трива­лий час було порушено питання про відновлення української держави.

38. Громадівський рух в Наддніпрянській Україні у XIX ст.

У другій половині XIX ст. кращі сили української інтелегенції були зосереджені в Петербурзі. Сюди на постійне проживання прибули після заслання провідники Кирило-Мефодіевського товариства— П. Куліш, В. Білозерський, М.Костамаров. «Громади» як суспільно-культурні товариства орга­нізовуються і в кількох містах України — Полтаві, Києві, Харкові, Чернігові, Одесі. Громади займалися переваж­но культурно-освітніми заходами. Активно розвивати в Наддніпрянській Україні націо­нальну свідомість мас взялися студенти Київського універ­ситету. Наприкінці 50-х років вони утворили таємний гур­ток «Хлопоманів». Власне хлопоманами (від польського «хлопи» — селяни) їх прозвали недоброзичливці, а самі вони називали себе українофілами.

Хлопомани вважали, що саме поширення освіти і куль­тури взагалі, а не революційний рух — єдиний шлях до еко­номічного, політичного й духовного визволення народу. Розпочалася кампанія проти українства. Репресії «увін­чались» циркуляром міністра внутрішніх справ Валуєва від 18 липня 1863 р., який забороняв вживання української мови в друкуванні та шкільному навчанні. А 18 травня 1876 р. імператор Олександр II підписав Емський указ про повну заборону українського письменства. Гоніння царського самодержавства на мову й культуру українського народу не тільки не подушили, а навпаки» по­жвавили громадівський рух. З найавторитетніших, найдосвідченіших діячів цього руху з'їзди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали Раду — центральний керівний орган «федера­тивного об'єднання громад» України. Найрадикальніші представники громадівської інтелігенції — М. Драгоманов, М. Зібер, С. Подолинський — змушені були у 1875 р. виїхати за кор­дон, щоб урятуватися від репресій царських властей» які звинувачували їх як у малоросійському сепаратизмі, так і в пропаганді соціалістичних ідей.У Женеві вони організували разом із га­лицьким письменником М. Павликом емігрантську вільну українську пресу.Вони пропагували теорію «громадівського соці­алізму», основу якої становила ідея ліквідації приватної власності на засоби виробництва й утвердження колективної власності окремих виробничих асоціацій (громад).

Майбутній соціально-економічний і політичний лад Ук­раїни уявлявся прихильникам «громадівського соціалізму» федерацією робітничих і землеробських громад на асоційо­ваній власності й колективній праці її учасників. У цьому чітко простежується поєднання західноєвропейських учень з українською народною традицією суспільного ідеалу.

Вільну українську пресу за кордоном довелося швидко згорнути, бо її перестали фінансувати громадівці в Україні. Так званим «старим громадівцям», які перейшли на позиції лояльності до царизму, ці закордонні публікації видавались надто радикальними, навіть революційними.