48. Західноукраїнська Народна Республіка.

Після розпаду Австро-Угорської імперії на зборах полі­тичних і громадських діячів Галичини і Буковини у Львові 18—19 жовтня 1918 р. була створена Українська Національ­на Рада, яка 1 листопада проголосила утворення національ­ної держави, її назву й територію уточнив закон, ухвалений Радою 13 листопада 1918 р.: держава отримала назву «Західноукраїнська Народна Республіка» (ЗУНР) зі столицею у Львові. ЗУНР, у тому числі Буковина та Закарпаття, зай­мала територію майже 70 тис. кв. км з 6-мільйонним населенням. Польща з допомогою військової сили відвойовувала свої позиції і наприкінці листопада оволоділа Львовом та конт­ролювала 10 із 59 повітів, у яких ЗУНР оголосила свою вла­ду. Світове співтовариство, особливо країни Антанти, не по­спішали визнавати українську державність. З метою протидії агресивній політиці Польщі 3 січня 1919р. Національна Рада у Станіславі затвердила проект договору про возз'єднання ЗУНР з УНР, а 22 січня 1919 р. в Києві на Софійському майдані відбулося урочисте прого­лошення Злуки (об'єднання) двох частин України, Акт якої ратифікував Трудовий Конгрес. Водночас це було тільки формальне об'єднання. Кожна частина України мала свої органи влади і місії за кордоном і втрачала в цей час і свої позиції, і свою територію.

Після Акту злуки армія Західної об­ласті Української Народної Республіки (ЗОУНР) — такою була назва ЗУНР після об'єднання з УНР — разом з війська­ми УНР протистояла збройним силам більшовиків і Польщі. Однак необхідної згоди в їх політиці не було. Ке­рівництво ЗОУНР орієнтувалося на союз з Денікіним при підтримці Антанти в боротьбі проти більшовиків, а Дирек­торія і уряд УНР вважали основним противником білу і червону Росію, і через те для отримання допомоги від Ан­танти готові були укласти союз з Польщею. Проте Денікін не збирався особливо рахуватися з формальними урядами Є. Петрушевича і С. Петлюри. Наприкінці листопада 1919 р. він видав наказ про розпуск Державного секретаріату, міністри якого емігрували в Польщу і Румунію. Національно-визвольна боротьба в західноукраїн­ських землях за незалежність і суверенність України за­кінчилася поразкою. Свавільне рішення країн Антанти про включення цих земель до складу Польщі, Румунії та Чехословаччини стало однією з історичних кривд, заподіяних українському народові.

49. Становлення радянської влади в Україні (1917-1920 рр.). Політика "воєнного комунізму".

Формування більшовицького режиму в Україні та його політика

Наприкінці листопада 1918 р. на території РСФРР було ство­рено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. 6 січня 1919 р. була затверджена нова назва держави — Українська Соціалістична Радянська Республіка. З кінця січня уряд став називатися Раднарком УСРР. Головою Раднаркому став болга­рин Християн Раховський, столицею УСРР оголосили Харків. Як і 1918 р., реальна влада належала партійним органам, ради спочатку взагалі не були створені. У селах опорою більшо­виків стали комітети бідноти (комбіди). Створили каральний орган влади — Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК). Раднарком УСРР не був урядом незалежної держави. Взаємини між РСФРР і УСРР більшовики прагнули буду­вати на принципах «соціалістичної федерації». Реально це означало, що Раднарком УСРР і більшовицькі організації України цілком залишатимуться під контролем Раднаркому РСФРР і вищого партійного керівництва на чолі з В.І. Леніним.

«Воєнний комунізм»

У роки громадянської війни керівництво більшовиків почало проводити перетворення, які мали закласти основи комуніс­тичного суспільства. Згодом ці заходи, нібито необхідні для мобілізації сил на розгром контрреволюції, одержали назву «воєнний комунізм». Реально воєнний комунізм був гігантсь­ким експериментом в економіці й у суспільному житті. Ця політика передбачала:

1) ліквідацію товарно-грошових відносин;

2) упровадження прямого продуктообміну між товарови­робниками (цю функцію на себе брала більшовицька держава);

3) повну націоналізацію всієї промисловості, банків і транс­порту;

4) аграрну реформу і контроль держави над працею селян, об'єднання селян у колективні господарства, продоволь­чу розверстку;

5) установлення «диктатури пролетаріату», заборону діяльності всіх політичних партій, крім Російської ко­муністичної партії (більшовиків);

6) зрівнювальну оплату праці.

Це була авантюристична політика, вона не враховувала ре­альних інтересів громадян України.