39. Соціально - економічні реформи 60-70-хроків XIX ст. В Наддніпрянській Україні.

Дбаючи про збереження "єдиної і неподільної . царський уряд намагався відіграти роль регулятора соціально-економічних процесів. Масо­ве зубожіння, загострення класових супереч­ностей зумовлювали соціальні конфлікти — від стихійних бунтів до організованних повстань. Вони тією чи іншою мірою розхитували стабільні устої держави. Звичайно, головним засобом придушення масових соціальних виступів, як і раніше, були нещадні військові каральні експедиції із застосуванням до винних тілесних екзекуцій, ув'язнення, заслання. Проте, виносячи уроки з таких зіткнень, царизм вда­вався і до реформаторської діяльності.

В 1847-1848 рр. на Правобережній Україні царські власті провели так звану інвентарну рефор­му. Тут кріпосницьке гноблення селян поміщиками було найжорстокішим. Царизм зробив спробу законодавчо врегулювати взаємовідносини поміщиків і кріпаків. Це сприймалося як прагнення державної влади увічни­ти кріпосницькі відносини. Тому селяни виступали проти інвентарної реформи. Царським властям дове­лося запроваджувати її силою.

Однак не минуло й двох десятків років, як царсь­кому уряду знову довелося звернутися до проблеми аграрних відносин — цього разу щодо всієї Російсь­кої імперії. Спонукали до цього поразка у Кримській війні 1853-1856 рр., могутнє піднесення селянсько­го руху по всій імперії, а найбільше — в Україні, де не забулися ще давні визвольні традиції козацтва.

Царський маніфест і законодавчі акти про звільнення селян з кріпацтва з'явилися навесні 1861 р. На Україні це стосувалося долі 3,3 млн. осіб. Май­же повсюдно їхні земельні наділи були урізані на користь поміщиків, земельні володіння яких в ре­зультаті цього збільшилися.

У цілому внаслідок реформи 1861 р. українські се­ляни втратили 1 млн. десятин, або понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували в їх ко­ристанні. І все ж реформи 1861 і 1866 рр. відкрили перед тепер уже особисто вільними селянами широкі мож­ливості для активізації господарської діяльності. Селяни, як і представники інших соціальних верств населення, могли купувати рухоме і нерухоме. майно, займатися не тільки сільськогосподарське виробниц­твом, а й торгівлею, відкривати промислові підприємства. Виникли умови для перетворення ро­бочої сили в товар, що свідчило про утвердження капіталістичного товарного виробництва.

40. Українські політичні партії наприкінці XIX- на початку XX ст.

Поява українських національних політичних партій і громадських організацій була приско­рена соціальним напруженням початку XX ст., яке вилилось у масові революційні рухи селян і робітників, опозиційно-визвольний рух інтелігенції і зрештою завершилося 1905 р. вибухом демократич­ної революції. Революційна українська партія (РУП), ще не маючи ні статуту, ні програми, відразу ж проголо­сила себе виразником інтересів селянства, в якому вбачала основу української нації.

Через різні погляди щодо цього питання серед рупівців стався розкол. Міхновського підтри­мала незначна група однодумців, яка, вийшовши 1902 р. з РУП, заснувала відверто шовіністичну Народну українську партію (НУП). 1903 р. з РУП вийшло ще одне угруповання, очолене Б.Ярошевським. Воно найменувало себе Українською соціалі­стичною партією (УСП). Як НУП, так і УСП були нечисленними і, не маючи скільки-небудь масо­вої опори у суспільстві, скоро занепали.

Спілка на правах автономної секції влилася до очолюваної Ге­оргієм Плехановим та Юлієм Мартовим (Цедер-баумом) меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничної партії (РСДРП).

1904р. у Києві було створено ще дві українські національні партії: Українську демократичну партію (УДП) та Українську радикальну партію (УРП) на чолі з письменниками Борисом Грінченком та Сергієм Єфремовим. Обидві партії — зовсім нечисленні за складом — стояли на ліберальних позиціях, обстою­вали встановлення у Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію. Вже наступного року вони злилися в Українську де­мократично-радикальну партію (УДРП).

Численнішою (близько 6 тис. членів) на той час була Українська соціал-демократична спілка. Вона за­кликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух. Збройного повстання як форми революційної боротьби вона не схвалювала. Земельне питання во­на пропонувала розв'язати демократичним шляхом: постановою спеціально для цього скликаної всенарод­ної конституційної ради. Найактивніше спілківці співпрацювали з бундівцями — членами "Загально­го єврейського робітничого союзу в Литві, Польщі і Росії" (скорочено — "Бунд", що у перекладі з європейської означає —"союз"). Спілківська газе­та "Правда" друкувалася у Львові, а розповсюд­жувалася в Наддніпрянщині. Найбільшою попу­лярністю преса й листівки "Спілки" користувалися серед робітників-залізничників і сільськогосподарсь­ких робітників.

В умовах неослабного переслідування царськими властями українська соціал-демократія в особі УСДРП і Спілки не змогла виробити чіткої такти­ки своєї діяльності та спілкування з іншими партіями і громадськими організаціями. 1909 р. Спілка розпа­лася, а свій друкований орган — "Правду" передавала Льву Троцькому, який зі своїми прибічниками вий­шов з РСДРП і створив власну фракційно-центристську соціал-демократичну політичну групу. Керівники ж УСДРП Симон Петлюра і Валентин Садовський стали шукати союзника у новоорганізованому 1908р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів (здебільшого з ко­лишніх членів Української демократично-радикальної партії, яка самоліквідувалася) — Товаристві ук­раїнських поступовців.

41. Аграрна реформа П Столипіна та її значення для України.

Міністр внутрішніх справ Петро Столипін став ініціатором зе­мельної реформи 1906-1911 рр. (розпочалася 9 листопада 1906 р.). Реформа повинна була знизити соціальну напруженість на селі, сприяти більш ефективному веденню селянами свого господарства, забезпечити збереження поміщицького землево­лодіння, розширити освоєння вільних земель на сході Росії. До реформи основою селянського землеволодіння була громадська власність на землю. Мешканці села складали грома­ду, яка володіла селянською землею, а окремі родини мали свої наділи, але не могли ними вільно розпоряджатися. У гро­мадах існував принцип кругової поруки (якщо найбідніші з селян не могли сплатити податки, за них це робили більш за­можні сусіди). Селянська родина не могла продати свій наділ без згоди громади, періодично громада могла перерозподіляти наділи між родинами. Указ від 9 листопада заохочував вихід селян із громади. На вимогу селян їм виділяли землю однією ділянкою, яка ставала приватною власністю. Якщо родина продовжувала мешкати в селі, то така ділянка називалася «відруб». Якщо родина будувала окрему садибу за межами села, то таке володіння називалося «хутір». Зміст цього етапу реформи зводився до того, щоб із громади вийшли найбагатші та найбідніші селяни. Біднота могла тепер продати свої наділи, куркулі могли розширити свої володіння за їхній рахунок і більш інтенсивно використовувати нову техніку. Перед тими, хто продав наділи, стояв вибір: залишитися на селі і стати наймитами, переїхати до міст і стати робітниками або переселитися до Сибіру, Казахстану і на Далекий Схід, де держава їм безкоштовно надавала великі ділянки землі. П. Столипін розраховував, що за 20-25 років землі кур­кулів у європейській частині країни та землі переселенців на Сході перетворяться на ефективні фермерські господарства.

Вплив реформи на Україну

Україні близько 44 % селян перед реформою входили до громад. За перші роки реформи близько 25 % господарств вийшли з громад. Селяни ставали власниками, купували землю не тільки в розорених сусідів, а й у поміщиків. Чисельність багатих селян поступово збільшується. У 1907-1909 р. пере­селення селян на схід набуло величезних масштабів, особливо багато селян виїхало з Лівобережної України. Основна части­на переселенців осіла на берегах Амуру та в Примор'ї, багато хто з них успішно організував свої нові господарства. Проте реформа мала суперечливі результати. Значна частина селян не змогла пристосуватися до нових умов і повернулася назад, багато хто залишився у своїх селах. Після повернення селяни працювали наймитами і не мали перспектив поліпшити своє матеріальне становище. Більшість із них вимагала розподілу поміщицьких земель, соціальна напруженість у деяких селах навіть посилилася.

Реформа в Україні мала частковий успіх. Вона могла дати результати за умови тривалого мирного розвитку країни, але в перші переломні роки вона виявилася важким випробуванням для найбіднішого селянства.