56. Національно-визвольна боротьба в Західній Україні в другій половині

1940-Х-у 1950-х роках.

Стратегічні цілі ОУН—УПА у період 1945—1952 рр. за­лишалися незмінними: боротьба за українську соборну державу, за оборону української нації. Після звільнення України від німецької окупації дії ОУН—УПА були зосе­реджені на збройному опорі сталінському режимові. Ліде­ри національного руху Опору ставили за мету захистити місцеве населення від беріївських знущань і насилля, стри­мати процес так званих соціалістичних перетворень, про­демонструвати нескореність української нації, заявити перед світовою громадськістю її прагнення до само­стійності та незалежності.

На боротьбу з УПА радянський режим мобілізував ве­ликі військові формування. У Рівненській області проти загонів УПА було кинуто майже 9 тис. солдатів і офіцерів, у Львівській — 6,5 тис, Тернопільській — понад 3 тис. За­пеклі бої між радянськими військами і бандерівцями точи­лися також у Станіславській та Чернівецькій областях. По­чалися тотальні прочісування місцевостей, де зосереджува­лися оунівці, особливо на території Волині та в передгір'ї Карпат. Зважаючи на багаторазову кількісну перевагу військ НКВС, керівництво УПА, зокрема головнокоманду­вач генерал Тарас Чупринка (Роман Шухевич), у 1947 р. відмовилося від дій великими з'єднаннями (куренями), пе­рейшовши до тактики дій малими рухливими загонами-сотнями. Чимало партизанських загонів було розформовано, і вони злилися з оунівським підпіллям.

Розуміючи, що УПА користується підтримкою місце­вого населення, власті висилали до Сибіру сім'ї і навіть цілі села, кожного, хто був пов'язаний з опором. Усього в 1944—1953 рр. було депортовано понад 600 тис. осіб. Все це сприяло ліквідації оунівського підпілля й ослабленню УПА. Іншим серйозним ударом по УПА стало поширення колективізації, оскільки колгоспники, перебуваючи під суворим контролем, уже не могли постачати партизанам провізію.

Із свого боку «оунівська служба безпеки », яка теж мала розгалужену мережу боївок та інформаторів, проводила те­рористичні акти проти партійних і радянських праців­ників та їхніх сімей, а також проти військовослужбовців і громадян, які виявили готовність співробітничати з орга­нами влади. Так, у 1945 р. підпілля ОУН знищило відомо­го радянського журналіста Я. Галана. У 1946 р. було про­ведено противиборчу кампанію, а також акцію проти ко­лективізації.

Крім відкритої боротьби, уряд УРСР кілька разів звертав­ся до вояків УПА з пропозицією амністії. Зазнаючи великих втрат, УПА спробувала пристосуватися до наростаючого на­ступу радянських військ. Наприкінці 40-х років командуван­ня руху Опору знову провело реорганізацію УПА. Команду­вач УПА генерал Р. Шухевич отримав від Української Голов­ної Визвольної Ради (утворена влітку 1944 р., була політич­ним центром національно-визвольних змагань) директиву про докорінну реорганізацію повстанської армії. Оскільки сподівання на американо-радянську війну не виправдалися, частина армії була відправлена на Захід, а інша частина за­лишена для роботи в підпіллі.

Умови діяльності ОУН—УПА ставали неймовірно складними. Збройні акції не припинялися, але ОУН вирі­шила остаточно зосередити свої сили на пропагандистській роботі та саботажі. Однак боротьба пішла вже на спад. У 1950 р. оточений спецпідрозділами МВС—МДБ загинув під Львовом головнокомандувач УПА Р. Шухевич. Його замі­нив полковник Василь Кук (Коваль).

У червні 1950 р. конференція ОУН прийняла рішення, відповідно до якого було здійснено децентралізацію УПА і керівництва рухом Опору.