16. Валовий внутрішній продукт: структура, методи обчислення та шляхи оптимізації.

Найбільш узагальненим показником створення благ в суспільстві є валовий випуск. Валовий випуск – (ВВ) – сукупна ринкова вартість продукції, товарів і послуг, вироблених в країні протягом року в базових цінах. При цьому базова ціна представлена лише як сума витрат і прибутку. В неї не входять продуктові податки – акцизний збір, податок на додану вартість, мито та ін. Згідно з діючою з 1993 року стандартною системою національного рахівництва Організації Об'єднаних Націй (ООН), розрізняють два типи валового випуску: ринковий і неринковий. До ринкового валового випуску відносяться: - товари і послуги, що реалізуються за допомогою грошей і за бартером; - товари і послуги в натуральній формі, які отримують працівники в якості оплати праці; - товари і послуги, що виробляються одним підрозділом даного підприємства, яке знаходиться на самостійному балансі, і надаються іншим підрозділам цього ж підприємства для використання у виробництві; - готова продукція і незавершене виробництво, які надходять у запаси матеріальних оборотних засобів виробника і призначені для ринкового використання. До неринкового валового випуску відносяться: - товари і послуги, що вироблені господарюючими одиницями (економічними суб'єктами, агентами) для їх власного кінцевого споживання і нагромадження; - товари і послуги, що надаються безкоштовно інституційним одиницям і суспільству в цілому; - продукція і незавершене виробництво, що призначені для неринкового використання і надходять до запасів матеріальних коштів виробника; - послуги , які здійснює домашній найманий робітник. Валовий випуск має охоплювати результати всіх форм і видів діяльності в економіці країни. Однак реально здійснити це дуже важко і практично не можливо. Особливо це стосується доходів тіньового бізнесу, бартерного обміну, оплати у вигляді чайових, роботи домогосподарок в своєму домашньому господарстві і т.п. Кінцева продукція – це товари і послуги, які купуються для кінцевого споживання, тобто такі, що не використовуються для перепродажу або подальшої обробки чи переробки. До кінцевого продукту можна, наприклад, віднести частину продукції сільського господарства, яка: купується приватними особами і споживається в домашніх господарствах; йде на приріст запасів зерна, збільшення поголів’я худоби; закуповується державою для задоволення споживчих потреб; продається за кордон. Проміжна продукція – це товари і послуги, що є ресурсом для виробництва іншої продукції, тобто вони проходять подальшу переробку або перепродаються декілька разів, перш ніж опиняються у кінцевому споживанні. Наприклад, зерно, яке вирощене в сільському господарстві, перш ніж перетвориться в кінцевий продукт – хліб, проходить декілька стадій обробки: збір, обмолот, очистка, сушка і збереження на елеваторах, помол у млинах, випічка хліба на хлібозаводах. Продукція більшості галузей народного господарства за своєю матеріальною формою може бути використана і як кінцева, і як проміжна. Наприклад, електроенергія, що використовується підприємствами для виробництва продукції, є проміжним продуктом, але електроенергія, яка безпосередньо купується споживачем для освітлення приміщень, включається в кінцевий продукт. Проміжна продукція пов'язується з подвійним рахунком, який неправильно відображає реальний обсяг вироблених товарів і послуг. Завищення вартості продукції викликається тим, що багато продуктів перепродадуться декілька разів, перш ніж вони будуть перероблені й увійдуть в кінцевий продукт. Виключити подвійний рахунок можна за допомогою показника доданої вартості, який являє собою ринкову ціну товарів і послуг підприємств за мінусом вартості спожитих ресурсів. Валовий внутрішній продукт (ВВП), або кінцевий продукт - це різниця між валовим випуском і проміжною продукцією суспільства. Валовий внутрішній продукт – це узагальнюючий макроекономічний показник, що виражає сукупну вартість кінцевого продукту, створеного в середині країни, в ринкових цінах за рік. Він складається лише з товарів і послуг, проданих на ринку; а продукти ж, які не перетворилися в товар, тобто не продані – в нього не включаються. В нього не входять також непродуктивні угоди, до яких відносяться суто фінансові угоди і продаж уживаних товарів. Валовий внутрішній продукт відноситься до найважливіших показників СНР, який характеризує кінцевий результат виробничої діяльності інституційних одиниць країни, широко використовується в макроекономічному аналізі і міжнародних порівняннях. Валовий внутрішній продукт обчислюється трьома методами (способами): виробничим, методом витрат, методом доходів. Виробничий метод обчислення ВВП зводиться до визначення валової доданої вартості у всіх галузях економіки. Валова додана вартість визначається як різниця між валовим випуском і проміжним споживанням. Сюди додаються податки за відрахуванням субсидій на продукти і послуги, включаючи імпортні. Сума доданої вартості всіх галузей і є ВВП. Метод витрат обчислення ВВП полягає в підрахунку всіх витрат на придбання (споживання) кінцевого продукту. Сюди включаються: споживчі витрати населення (С), валові (приватні і державні) інвестиції в національну економіку (І_q), державні закупки товарів і послуг (G). Формула ВВП за методом витрат має наступний вигляд: ВВП=С+І_q+G. Метод розрахунку ВВП за доходами – це підсумок доходів фізичних і юридичних осіб, інституційних одиниць. ВВП тут обчислюється як сума винагороди власникам чинників виробництва (заробітна плата, процент, прибуток, рента). Сюди також включаються непрямі податки на підприємства, амортизація, доходи від власності. При правильних розрахунках усі три методи обчислення ВВП мають дати однаковий кінцевий результат. У розвинених країнах сьогодні питома вага продукції сфери послуг у ВВП складає 70-75%, в Україні ж – лише 52%.

17

Національний дохід — це сукупність коштів, за рахунок яких існує та

розвивається суспільство та які підлягають поділу між окремими

індивідами та групами. Пропорції останнього справляють безпосередній

вплив на особисті та сімейні доходи, зумовлюючи їх диференціацію, а

разом з тим матеріальний та соціальний статус окремих людей та

соціальних груп.

Розподіл національного доходу виступає як сукупність відносин, що іонального доходу виступає як сукупність відносин, що

виникають з приводу новоствореної вартості між безпосередніми учасниками

її виробництва — власниками факторів виробництва. На рівні

мікроекономіки (господарських ланок, підприємств, об`єднань) у зв`язку

з розподілом національного доходу утворюються такі специфічні форми

доходів, як заробітна платня, прибуток, процент, дивіденд, орендна

плата, рента, у тому числі земельна. Названі доходи називають

первинними, або основними, оскільки вони підкреслюють специфіку

економічних суб`єктів, що одержують такі доходи, — їх безпосередню

участь у створенні національного доходу. Водночас первинні доходи

учасників виробництва можна назвати факторними, оскільки кожен з них

пов`язаний з фактором виробництва, з його привласненням у певній

економічній формі. Первинні доходи виступають і як різні за формою

особисті доходи.

Первинні доходи не залишаються повністю у розпорядженні суб`єктів

виробництва, а у результаті перерозподілу частково трансформуються у

вторинні, або похідні доходи. Основними каналами перерозподілу

національного доходу є система ціноутворення, фінансово-кредитна

система, насамперед її центральна ланка — державний бюджет, внески до

суспільних, доброчинних, релігійних фондів та організацій тощо.

Вторинні, або похідні доходи у сучасних економічних системах

реалізуються через виплати із соціального страхування, стипендії, інші

надходження з фінансових закладів (проценти по вкладах, виграші по

позиках, лотереях тощо).

18

Все, що не належить до заощаджень, не входить у вигляді податку, не перебуває на закордонних рахунках, – це споживання.

Первинним осередком споживання є родина. В ній формуються обсяг і структура споживання. Сімейне господарство характеризується спільним споживчим бюджетом, житловим і накопиченим майном.

Споживання населення – один з головних компонентів, які визначають розвиток економіки. На споживчі витрати припадає від 2/3 до 3/4 валового внутрішнього продукту. Структура споживання в розвинутих країнах характеризується такими даними: товари поточного споживання (харчування, одяг, енергія) – 30-35%; товари тривалого користування (предмети побуту, транспортні засоби) – 10-20%; послуги (житло, освіта, охорона здоров’я, відпочинок) – 50-55%.

Споживчі витрати формують споживчу поведінку, котра є своєрідним індикатором циклічного розвитку економіки. Для оцінки споживчої поведінки використовується відповідний показник – індекс споживчих настроїв (ІСН). Він входить до числа основних макроекономічних показників, на підставі яких складають прогнози економічного циклу. Це важливо як для короткострокового планування будь-якого бізнесу, так і для визначення економічної політики держави.

На величину споживчих витрат впливає багато факторів. Головний серед них – дохід кінцевого використання, або дохід, що залишається в домашніх господарств після сплати податків і яким вони можуть вільно розпоряджатися. Але не весь дохід кінцевого використання витрачається на споживання. Певна його частина заощаджується.

Заощадження – це відстрочене споживання або та частина доходу кінцевого використання домашніх господарств, яка не споживається.

Пояснимо це на такому прикладі.

З =ДКВ – СВ, де:

З – заощадження;

ДКВ – дохід кінцевого використання;

СВ – споживчі витрати домашніх господарств.

Заощадження являє собою процес, пов’язаний із забезпеченням у майбутньому виробничих і споживчих потреб.

Отже, заощадження – це економічний процес, пов’язаний із інвестуванням; частина доходу, що залишається невикористаною при витратах на поточні виробничі та споживчі потреби, накопичується.

Заощадження здійснюються як фірмами, так і домашніми господарствами. Фірми заощаджують для інвестування – на розширення виробництва та збільшення прибутку. Домашні господарства заощаджують з ряду причин, як то: мотиви забезпечення старості та передачі спадку дітям, накопичення коштів для купівлі землі, нерухомості та дорогих предметів тривалого користування.

Заощадження та інвестування здійснюються незалежно одне від одного, різними економічними суб’єктами і внаслідок різних причин.

Найпоширенішими формами заощаджень є нагромадження у вигляді готівкових грошей, рахунків у банках, придбання акцій, облігацій та інших цінних паперів.

Споживання і заощадження безпосередньо впливають на рівень національного виробництва, ціни та зайнятість. Для того щоб зрозуміти цей вплив, необхідно ввести поняття функції споживання і функції заощадження.

Під інвестиціями прийнято розуміти використання заощаджень із метою створення нових виробничих потужностей і капітальних активів. До інвестицій належать усі витрати на придбання основного капіталу, житлове будівництво і зміна запасів. Інвестиції в основний капітал – це інвестиції в основні виробничі фонди: машини, устаткування, капітальне будівництво підприємств.

Валові інвестиції являють собою загальний обсяг інвестованих коштів у певному періоді, спрямованих на нове будівництво, придбання засобів виробництва і на приріст товарно-матеріальних запасів.

Чисті інвестиції — це сума валових інвестицій, зменшена на суму амортизаційних відрахувань у певному періоді.

Динаміка показника чистих інвестицій відбиває характер економічного розвитку країни на тому або іншому етапі. Якщо сума чистих інвестицій є негативною величиною (тобто якщо обсяг валових інвестицій менший за суму амортизаційних відрахувань), це означає зниження виробничого потенціалу і, як наслідок, зменшення обсягу випущеної продукції (така ситуація характеризує державу, яка “проїдає” свій капітал). Якщо сума чистих інвестицій дорівнює нулю (тобто якщо обсяг валових інвестицій дорівнює сумі амортизаційних відрахувань), це означає відсутність економічного зростання, тому що виробничий потенціал залишається при цьому незмінним (така ситуація характеризує державу, що “тупцює на місці”). І нарешті, якщо сума чистих інвестицій є величиною позитивною (тобто обсяг валових інвестицій перевищує суму амортизаційних відрахувань), це означає, що економіка перебуває в стадії розвитку, тому що забезпечується розширене відтворення її виробничого потенціалу (така ситуація характеризує державу “з економікою, що розвивається”).

19

Что же представляет собой модель мультипликатора? Это макроэкономическая теория, которая используется для объяснения того, как определяется объем выпуска в коротком периоде. Слово "мультипликатор" появилось благодаря тому, что с помощью этой модели была обнаружена интересная закономерность: увеличение расходов (например, инвестиций) на 1 доллар приводит к увеличению ВВП больше, чем на 1 доллар. Эта модель показывает, как прирост инвестиций, государственных расходов или налогов, изменение сальдо торгового баланса влияют на объем производства и занятость в экономике с недоиспользованием ресурсов.

Начиная изучение теории мультипликатора, обратите внимание на то, что эта теория не является альтернативой модели графика AS-AD. Напротив, описывая взаимодействие потребления, инвестиций и других переменных, модель мультипликатора позволяет объяснить, как определяется и как меняется совокупный спрос. В основе модели мультипликатора лежит предположение о том, что цены и ставки заработной платы являются заданными в коротком периоде, то есть постоянными, вследствие чего адаптация экономики к шокам или действиям экономической политики происходит только за счет объема производства и занятости. Допущение о постоянных ценах и ставках зарплаты значительно упрощает процедуру анализа и выглядит вполне уместным при изучении короткого периода. Однако, в целях долгосрочного анализа цены и ставки зарплаты все же будет необходимо принять в качестве переменных, поскольку изменения совокупного спроса, потенциального объема выпуска и издержек производства, которые имеют место по условиям длительного периода, в той или иной степени сопровождаются реакцией с их стороны.

Мультипликатор представляет собой число, показывающее, во сколько раз необходимо умножить происшедший однажды прирост инвестиций, чтобы рассчитать вызванный этим прирост совокупного объема производства.

Допустим, например, что инвестиции возросли на 100 млн. долл. Если, благодаря этому, совокупный объем производства увеличится на 300 млн. долл., то говорят, что в данной экономике мультипликатор равен З. Если же вызванное дополнительными инвестициями увеличение выпуска составило бы 400 млн. долл., то мультипликатор был бы равен 4.

20

Економічний цикл і його фази

Циклічність економічного розвитку - це безперервні коливання ринкової економіки, коли зростання виробництва змінюється спадом, підвищення ділової активності - зниженням. Циклічність характеризується періодичними злетами і падіннями ринкової кон'юнктури.

Періоди підвищення економічної активності характеризуються переважно екстенсивним розвитком, а періоди зниження економічної активності - - початком переважно інтенсивного розвитку. Тому цикл є постійною динамічною характеристикою ринкової економіки, без нього немає розвитку економіки. Економічний цикл - це форма руху і розвитку ринкової економіки.

Економічний цикл і його фази означають наступні один за одним підйоми і спади рівнів економічної активності протягом кількох років. Окремі економічні цикли істотно відрізняються один від одного за тривалістю та інтенсивності. Проте всі вони мають одні і ті ж фази, які по-різному іменуються різними дослідниками. Пік циклу, або підйом, - це повна зайнятість і швидке зростання виробництва, рівень цін і заробітної плати має тенденцію до підвищення. Криза, або спад виробництва, - це перевиробництво товарів, різке скорочення виробництва, падіння цін, зростання безробіття і падіння рівня заробітної плати, масове банкрутство підприємств і різке підвищення ставки відсотка. Потім виникає депресія. Депресія характеризується тим, що припиняється падіння виробництва і зайнятості, економіка, досягши найнижчого рівня, починає знову «вибиратися» із дна. Нарешті, в фазі пожвавлення уровеньпроізводства підвищується, а зайнятість зростає аж до повної зайнятості..

В економічній теорії розрізняють короткі (3-4 роки), середні (7-11 років) і довгі (48-57 років) економічні цикли.

В економічній теорії відомі наступні цикли:

8-10-літні великі промислові цикли. Ці цик-ли пов'язані з капіталоутворення, точніше з виробництвом капітальних благ. Коли настає термін заміни морально ус - таревшего устаткування, то сектор виробництва таких това-рів, назвемо його сектор виробництва товарів довготривалого користування (обладнання, машини, автомобілі, дороги), виявляє найбільші циклічні коливання. І тут правомірно говорити про великих промислових циклах.

21

Взаємодія акселератора і мультиплікатора Мультиплікатор і акселератор діють не ізольовано, а вони взаємовпливають один на одного. Для здійснення технологічного проекту найперше треба збільшити автономні інвестиції, в наслідок чого зросте попит і виробничий доход. Ці процеси в Макроекономіці ведуть до появи похідних інвестицій, ефект мультиплікатора (ріст автономних інвестицій і сукупного попиту) викликає ефект акселератора(ріст індукованих інвестицій). Економічна система із статичного стану переходить у динамічний. взаємозв'язок мультиплікатора і акселератора відображає модель Самуельсона – Хікса, яка визначається рівнянням:

Уt = (1-Ś)*Уt-1+b*(Уt-1-Уt-2)+Ia.t

Де: Уt – НД періоду t;

Ś – частка заощаджень в НД;

b – коефіцієнт акселерації;

Уt-1 і Уt-2 – виробничий доход у відповідні періоди;

Ia.t – величина автономних інвестицій.

Під інвестиціями (капіталовкладеннями) розуміють майнові та інтелектуальні цінності, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті чого ство­рюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. До інвестицій в ос­новний капітал належать витрати на будівельні роботи всіх видів; монтаж та придбання устаткування, передбаченого в кошторисах на будівництво; придбання виробничого інструменту та господарчого інвентарю включених до кошторису на будівництво; придбання ма­шин й устаткування, що не входять до кошторису на будівництво, а також на інші капітальні роботи і витрати.

Головні етапи інвестування такі:

перетворення ресурсів у капіталовкладення (витрати), тобто спрямування інвестицій у конкретні об'єкти інвестиційної діяльності (власне інвестування);

перетворення вкладених коштів у приріст капітальної вартості, що ха­рактеризує кінцеве перетворення інвестицій та от­римання нової споживної вартості;

приріст капітальних вартостей у формі доходу або соціального ефекту, тобто кінцева мета інвестиційної діяльності.

Заміщення. Амортизаційний фонд є тим джерелом, з якого (при нормальному функціонуванні економіки) беруться кошти для капітального ремонту діючих знарядь праці, а також повного їх заміщення в разі фізичного та морального зносу (якщо останнє закладено в норму амортизації). Причому, заміщення по вартості і в натуральній формі можуть не збігатися. Тут можливі два варіан¬ти.

Варіант І. Заміщення по вартості відбувається швидше натура¬льного за умови високої швидкості обороту основного капіталу й відсутності або незначного морального його зносу. В даному випадку, продовжуючи обслуговувати процес виробництва (після їх вартісного відшкодування), елементи основного капіталу створять для підприємця позитивну ситуацію. По-перше, можна посилити конкурентність своєї продукції шляхом зниження цін (бо ж знижується собівартість на суму амортизаційних відрахувань). По-друге, залишивши ціни незмінними, можна збільшити прибуток.

Варіант II. Натуральне заміщення відбувається швидше варті¬сного за умови високих темпів морального зносу й уповільнення швидкості обороту основного капіталу. В такому випадку, в силу необхідності прискореного заміщення елементів основного капіталу (до їх фізичного зносу) для підприємця теж складається двоїста ситуація, але вже негативного характеру. По-перше, підвищення цін з причини зростання собівартості (як наслідок прискореної амортизації) погіршує конкурентоспроможність продукції. По-друге, зменшення прибутку, тому що значну частину його, а можливо, і повністю, необхідно використати на заміщення мораль-но застарілого устаткування.

22

Довгі хвилі в економіці – вид циклічних коливань економічної активності з амплітудою 40-60 років. Розвиток ринкової економіки відбувається циклічно. У його структурі розрізняють три види циклів короткі (3-4 роки), середні (7-11 років), довгі, або довгі хвилі в економіці.

Довгі хвилі в економіці складаються з двох фаз: фази піднесення (висхідна хвиля) і фази спаду (низхідна хвиля). Фаза піднесення пов'язана з масовим впровадженням нових технологій, оновленням та збільшенням виробничих фондів, зародженням і розвитком нових галузей економіки. Це сприяє розширенню інвестиційної діяльності, відкриває додаткові можливості отримання прибутку, підвищення заробітної плати. Фаза піднесення триває 25-30 років і змінюється фазою спаду, яка характеризується погіршенням умов господарювання застарілими технікою і технологіями, вичерпанням можливостей їх вдосконалення на еволюційній основі, загостренням структурної кризи в економіці, зниженням ефективності виробництва.

23

Єдиним способом задоволення потреб є споживання відповідного блага, що передбачає необхідність володіння цим благом, його багаторазове (для товарів тривалого вжитку) або одноразове (для товарів разового вжитку) використання. Для якісного і ефективного втручання в процес споживання товарів та послуг, а також для точної оцінки величини індивідуальних потреб у визначених благах необхідно дослідити сам процес споживання, який є складним; вплив на нього мають багато чинників, а тому їх урахування, визначення напрямів зв'язків, сили їх дії – необхідна умова такого дослідження.

Усвідомлення процесу реального споживання, що визначається процесом здійснення відповідної покупки, передбачає встановлення послідовно-логічного ланцюжка і зв'язків між можливими чинниками впливу.

Грани́чна схи́льність до заоща́дження — частка заощаджень у будь-якій зміні використовуваного доходу домогосподарства; дорівнює зміні заощадження, поділеній на зміну доходу, що використовується.

Грани́чна схи́льність до спожива́ння — частка видатків на споживання у будь-якій зміні використовуваного доходу; це величина яка показує на скільки одиниць збільшиться обсяг споживання при зміні використовуваного доходу на одиницю.

Виокремлюють два методи перетворення заощаджень в інвестиції: прямий та опосередкований. За прямого методу первинні кредитори і первинні позичальники всі питання вирішують між собою, без посередників. Однак останні можуть брати участь у відносинах між такими кредиторами і позичальниками, виконуючи скоріше технічну роль звичайних посередників. За опосередкованого методу зв’язок між первинними кредиторами і первинними позичальниками реалізується через посередників, які спочатку акумулюють у себе ресурси, що пропонуються на грошовому ринку, а вже потім продають їх позичальникам

24

Суку́пний по́пит— обсяг виробництва товарів, що споживачі готові колективно придбати при існуючому рівні цін.

Сукупний попит подається зсередини країни і з-за кордону: усередині — із боку споживачів (підприємств, домашніх господарств і урядів) і місцевих інвесторів, а з-за кордону — із боку іноземців. Відповідно, складається з закупівель товарів підприємствами (виробниче споживання), людьми (особисте споживання), урядом (державне споживання), внутрішніх капіталовкладень і експорту товарів за рубіж.

Сукупні попит і пропозиція — це нестатистичні поняття макроекономіки, призначені для вивчення усього кола явищ і процесів, що спричиняють вартісний небаланс між обсягом покупок (a la попит) і обсягом виробництва товарів (a la пропозиція), що надходять на той самий ринок у той самий час. Ці поняття не вписуються в класифікацію наукових економічних понять (і тому не можуть бути визначені безпосередньо), відрізняючись частково суперечними, частково розпливчастими особливостями:

1) Вони не можуть бути об'єктами економічної статистики;

2) У основу понять покладено уявлення щодо економічних намірів сукупного покупця, з одного боку, і сукупного продавця, з іншого. У якості покупця виступає як кінцевий споживач (множина фізичних осіб), так і виробник (множина юридичних осіб), що купує засоби виробництва. У якості продавця виступають як виробник товару (царина виробництва речей та послуг), так і посередник (царина торговлі);

3) У супереч «ринковому» визначенню цієї двійки понять, вона, незрозумілим способом, стосується також нетоварного виробництва-споживання (автономне сільське господарство окремої сім'ї; послуги, що надаються самому собі). Дійсно, «технічне» підґрунтя методу «попиту-пропозиції» складають дві функції (убувна — для попиту, і зростаюча — для пропозиції) у осях: аргумент — «рівень цін від базового року» і функція — «реальний ВВП у цінах базисного року». Як раз, ВВП вміщує і ринкові, і неринкові види господарської діяльності;

4) Якщо, згідно з визначенням, суб'єкти ринку мають наміри купувати-продавати, то чому не реалізують їх, а якщо припустити, що наміри здійснюються, то виникає питання Оккама: навіщо вивчати наміри, якщо маємо реальність? Відповідь зрозуміла: якщо вивчати реальність, тоді її можна було б виміряти, тобто перевірити гіпотези теоретиків методу «попиту-пропозицій»;

5) Поняття сукупних попиту-пропозицій розмиті і, таким чином, не підпадають під модель «наукової абстракції» — доведення уяви щодо реальності до такого стану (вільного від суттєвих відмінностей), коли її можна легко формалізувати, зробити однозначною, тобто визначити. Зазначимо, що на науковій абстракції тримається не тільки математика, але й теоретична фізика і, взагалі, усе, що називають наукою. Хоча модель «наукової абстракції» заздалегідь відрізняється від реальності, але передбачає, що розроблені способи переходу від абстракції до реальності;

6) Розмитому поняттю, що притаманне неокласичній економічній школі, протистоїть конкретність визначення К.Маркса. Одначе його визначення «пусте»: воно нічого не додає до розуміння економічних відносин;

7) Не загострюючи уваги на базових визначеннях, метод «сукупних попиту-пропозиції» використовують для логічного і механістичного аналізу динаміки взаємодії різних боків національного господарства, що відображені в таких макроекономічних показниках:

• реальний ВВП;

• рівень цін;

• грошова маса за межами центробанку;

• відсоткова ставка по кредитах і депозитах;

• рівень безробіття;

• норма банківського резерву;

• рівень оподаткування;

8) Спираючись на невизначені визначення, цей метод дає протилежні результати в залежності від назви економічної школи і теоретичного напрямку;

9) У масовій економічній літературі (описуючій і дослідній) кожний автор тлумачить ці поняття на свій розсуд, здебільш далекий від базової теорії. Часто-густо під цими термінами розуміють ті або інші статистично визначені макропоказники, пропонуючи, зазвичай у неявному вигляді, власне бачення економічних відносин.

25

Державне регулювання економіки – це цілеспрямована діяльність держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов, необхідних для найбільш ефективного функціонування ринкового механізму і мінімізації його негативних наслідків. Раціональне державне регулювання економіки не протистоїть механізму її ринкового регулювання й не підміняє його, а свідомо використовує його регулювальний потенціал, надає ринковим регуляторам здатність більш цілеспрямовано і ефективно впливати на економічний розвиток. У кінцевому підсумку це повинно сприяти досягненню поставлених державою цілей і пріоритетів з меншими економічними і соціальними втратами.

Державне регулювання економіки – це суб'єктивний фактор економіки. Тому його ефективність обумовлена тим, якою мірою держава в процесі виконання своїх регулювальних функцій враховує об'єктивні економічні закони, і передусім закони ринку. У цьому розумінні ринкові закони створюють об'єктивну межу для втручання держави в економіку. Іншими словами, ринковий механізм – це сфера державного невтручання. Більше того, держава повинна сприяти розвиткові ринкового механізму, усувати штучні перешкоди на його шляху, які можуть створювати для нього підприємницькі монополії та владні структури.

Держава може втручатися в ринковий механізм лише в одному випадку – коли цей механізм ще не досяг необхідного потенціалу і тому не здатний виконувати свою позитивну роль в економіці. Показовим прикладом для цього є перехідна економіка, яка знаходиться в стані зміни економічних відносин, коли адміністративно-командні механізми вже не діють, а ринкові – ще знаходяться в стадії становлення. Знайти раціональне співвідношення між державним втручанням в економіку і її ринковим саморегулюванням – актуальна проблема органів державного управління.

В умовах розвинутого ринку державне регулювання економіки – це втручання держави не в ринковий механізм, а в передумови та побічні наслідки його функціонування. У першому випадку держава з метою одержання необхідних зрушень в економіці повинна не підміняти закони ринку штучними законами, а впливати на ті умови, які забезпечують реалізацію цих законів. Впливаючи на умови функціонування ринку, вона може спрямувати розвиток ринкових відносин відповідно до цілей і пріоритетів державної економічної політики. Так, застосовуючи політику “дорогих” або “дешевих” грошей, держава не втручається в закони грошового ринку, а впливає лише на співвідношення між попитом і пропозицією на гроші і через зміни в цьому співвідношенні цілеспрямовано регулює економічні процеси.

26

Державний бюджет (ДБ)– річний план видатків держави, джерел їх покриття.

Бюджет – план формування фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади АРК, органами місцевого самоврядування протягом бюджетного року.

ДБ є складовою частиною бюджетної системи і провідною ланкою державних фінансів.

ДБ функції:

Розподільча – дозволяє сконцентрувати грошові кошти у розподілі держави і використати їх на задоволення загальнодержавних потреб. Притаманний багаторівневий, багатовидовий, міжгалузевий, міжтериторіальний розподіл коштів. Об’єкт бюджетного перерозподілу – національний дохід, ВВП.

Контролююча – наскільки своєчасно та повно фінансові ресурси потрапляють до розпорядження держави, чи відповідають розміри державних централізованих ресурсів потребам держави, чи ефективно використовуються бюджетні кошти. Охоплює майже всіх учасників виробництва, відбиває економічні процеси, які відбуваються в усіх структурних ланках економіки. Об’єкт – рух бюджетних ресурсів, які відображаються у відповідних показниках бюджетних надходжень і витратних призначеннях.

Забезпечення існування держави – дозволяє створювати матеріально – фінансову базу існувння держави.

Бюджетний дефіцит - це перевищення видатків бюджету над його доходами. Це показник негативних явищ в економі­ці, що зумовлюють інфляцію грошової одиниці. Причинами виникнення дефіциту є спад виробництва, зниження ефектив­ності функціонування окремих галузей; несвоєчасне проведення структурних змін з економіці або її технічного переоснащення; великі воєнні витрати; інші об'єктивні та суб'єктивні фактори, що впливають на економічну й соціальну політику держави.

Державний борг – це загальний розмір, накопиченої заборгованості уряду власникам державних цінних паперів, який дорівнює сумі минулих бюджетних дефіцитів за вилученням бюджетних надлишків. Державний борг складається з внутрішнього та зовнішнього боргу держави.

27

Розглянемо суть фінансових відносин.

Вони виникають на основі руху грошей. Але не всі грошові відносини є фінансовими. Це лише ті з них, що пов'язані з рухом грошей у вигляді їх певних фондів. Фінанси - це сукупність економічних відносин з приводу формування, розподілу та використання фондів грошових коштів. Ці відносини не включають рух грошей, одержаних від обміну товарів, набуття спадщини, дарування тощо. До фінансових відносин належать лише ті, що пов'язані з формуванням спеціальних фондів, які мають суворо визначені принципи їх розподілу і використання.

Функціонування фінансів пов'язане з грошовим обігом.

Фінансові відносини суспільства включають декілька складових. Це, по-перше, фінансові відносини між державою і суб'єктами господарської діяльності. Вони становлять, з одного боку, відносини щодо вилучення державою у суб'єктів господарювання певних коштів через платежі у державний бюджет і відрахування у різні фонди державних організацій. З іншого боку це - відносини щодо надання коштів державою суб'єктам господарювання через системи платежів та державних закупках та різного роду субвенцій, дотацій, пільг за кредитами тощо.

По-друге, це фінансові відносини між державою і так званими бюджетними організаціями, через які відбувається фінансування таких організацій.

По-третє, це фінансові відносини між державою і фізичними особами, які, з одного боку, включають відносини виплати фізичними особами різних обов'язкових платежів державі, насамперед, податків, а з іншого - це відносини, через які держава здійснює різного роду виплати певним категоріям населення (пенсії, допомога, субсидії тощо).

Четверту групу становлять відносини між самими суб'єктами економічної діяльності. Вони проявляються як через формування та використання різних фондів грошових коштів такими суб'єктами, так і через штрафні санкції при порушенні певних зобов'язань.

Наступною групою фінансових відносин є відносини між структурними підрозділами великих підприємств та їх об'єднань, а також між підприємствами і їх працівниками.

Форми фінансових відносин — це виокремленні за певною ознакою складові фінансів. Сукупність цих складових визначається терміном «фінансова система». Як і будь-яка інша система, вона є не простим набором окремих елементів, а сукупністю взаємозв’язаних елементів, що мають однорідні ознаки.

28

Ринок позичкового капіталу - це система економічних відносин, що забезпечують акумуляцію вільних грошових коштів, перетворення їх у позичковий капітал і його перерозподіл між учасниками процесу відтворення. Це специфічна сфера товарних відносин, в яких об'єктом угоди є наданий у позику грошовий капітал і формується попит і пропозиція на нього.

Банки - неодмінний атрибут товарно-грошового господарства. Історично вони йшли рука об руку: початок звернення грошової форми вартості можна вважати і початком банківської справи, а ступінь зрілості, розвитку банківської діяльності завжди так чи інакше відповідала ступеня розвиненості товарно-грошових зв'язків в економіці.

На додаток до традиційних завдань банків - організація грошового обороту і кредитних відносин - в їх функції входять також здійснення фінансування народного господарства, страхові операції, купівля-продаж цінних паперів, а в деяких випадках посередницькі операції, інвестиційні операції, придбання зобов'язань по поруками.

Банки, таким чином, - це наслідок розвитку кредиту, а кредит є фундаментом по відношенню до банків. Можна стверджувати, що банк - це така щабель розвитку кредитної справи, при якій кредитні, грошові і розрахункові операції в їх сукупності концентруються в єдиному центрі

Банк - кредитна організація, яка має виключне право здійснювати в сукупності наступні банківські операції: залучення у внески грошових коштів фізичних і юридичних осіб; розміщення зазначених коштів від свого імені і за свій рахунок на умовах повернення, платності, строковості; відкриття і ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб.

Сутність банку повніше розкривають його функції. Розглянемо основні функції банку.

Першою і основною функцією банку є функція збирання, акумуляції тимчасово вільних грошових коштів. При цьому необхідно враховувати ряд особливостей такої акумуляції. Справа в тому, що банк збирає не стільки свої, скільки чужі тимчасово вільні кошти. Зібрані грошові ресурси використовуються ним не на свої, а на чужі потреби. Власність на акумулюються і перерозподіляються ресурси зберігається за первісним кредитором (клієнтами банку). Акумуляція коштів стає одним з основних видів діяльності банку. На її проведення в сучасних умовах потрібно спеціальний дозвіл - ліцензія.

Друга функція банку - функція регулювання грошового обороту. Через банки проходить оборот як окремо взятого суб'єкта, так і економіки країни в цілому. Через них здійснюється перелив грошових коштів та капіталів від одного суб'єкта до іншого, від однієї галузі народного господарства до іншої.

Третя функція банку - посередницька функція відповідно до якої діяльність банку розуміється як посередника в платежах. Через банки проходять платежі підприємств, організацій, населення. Знаходячись між клієнтами, здійснюючи за їх дорученням платежі, банк виконує тим самим посередницьку місію. Перебуваючи в центрі економічного життя, банк, таким чином, отримує можливість трансформувати або змінювати розмір, строки та напрямки капіталів у відповідності з виникаючими потребами господарства. Посередницька функція з урахуванням усього цього стає скоріше функцією трансформації ресурсів

29

Ринок цінних паперів (РЦП) - механізм взаємодії попиту і пропозиції цінних паперів, що регулює відносини між суб'єктами купівлі-продажу акцій, облігацій та їхніх похідних інструментів (рис. 14.4).

Ринок цінних паперів поділяють на первинний і вторинний Суб'єктами РЦП є: - акціонерні товариства;

- фізичні особи;

- фінансові посередники.

На первинному ринку ЦП відбувається розміщення нових випусків ЦП. Найпоширенішими способами їх розміщення є:

- посередництво фірм андерайтерів (фінансові інститути як гаранти розміщення і реалізації ЦП).

- продаж варантів (передплатні сертифікати);

- торгівля опціонами;

- торгівля ф'ючерсами.

На вторинному ринку ЦП здійснюють операції з ЦП особи, що не є їхніми первинними власниками.

Структурним елементом вторинного ринку ЦП є фондова біржа - постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля ЦП.

Членами фондової біржі є:

- фізичні особи;

- фізичні особи, які мають власну фірму.

Члени фондової біржі поділяються на такі категорії:

- брокери (приватні особи, компанії);

- дилери;

- фахівці бірж (найуніверсальніші посередники).

Фондова біржа має переважно акціонерну форму організації і функціонування. Характерною ознакою ФБ є її некомерційний характер, їй заборонено займатися підприємницькою діяльністю. Форми доходів біржі:

- грошові надходження акціонерів;

- біржові збори;

- внески;

- комісійні відрахування тощо.

На фондовій біржі обертаються тільки цінні папери тих емітентів, що включенні в біржовий список і пройшли процедуру лістингу.

Інвестиційний ринок - сукупність економічних відносин між продавцями і покупцями об'єктів інвестування в усіх його формах.

Основними елементами інвестиційного ринку служать: попит, пропозиція і ціна.

Головною рушійною силою розвитку інвестиційного ринку є конкуренція.

До суб'єктів інвестиційного ринку ставляться: держава, території, господарські підприємства, установи та організації, позаекономічні установи, домашні господарства.

Цивілізований інвестиційний ринок виводить країну на матеріальне благополуччя, залучає до кругообіг максимальну кількість підприємницького капіталу, передбачає наявність достатнього обсягу платоспроможного попиту на об'єкти інвестування і безліч можливостей ефективно вкладати свої гроші.

Банківський кредит - це кредитні відносини, в яких однією із сторін (в ролі позичальника чи кредитора) виступає банк.

Банківський кредит - найбільш розповсюджена форма кредиту. Саме банки частіше всього надають позики суб'єктам, які потребують тимчасової фінансової допомоги. За обсягом банківська позика значно більша від позик, що видаються при інших формах кредитування.

Види кредитів

o по-перше, комерційний кредит, тобто кредит, що надається у товарній формі продавцями покупцям у вигляді відстрочки платежу за продані товари (надані послуги) і оформлюється векселем. Комерційний кредит надасться одним функціонуючим підприємством іншому у вигляді продажу товарів з відстрочкою платежу. Інструментом такого кредиту є вексель, іцо сплачується через комерційний банк. Як правило, об'єктом комерційного кредиту виступає товарний капітал, який обслуговує кругообіг промислового капіталу, рух товарів із сфери виробництва в сферу споживання;

o по-друге, дебіторсько-кредиторську заборгованість, що виникає між суб'єктами господарської діяльності не на добровільних засадах, а ніби примусово, незалежно від їх волевиявлення; причиною виникнення такої заборгованості є розрив у часі між передачею товару і грошей, оскільки рух вартості в натурально-речовій та грошовій формах не збігається;

o по-третє, тимчасову фінансову допомогу, яку надають своїм підприємствам органи галузевого управління на засадах повернення.

30

Вирішення проблеми “що”, “як”, і “для кого” виробляти в ринковій та командній економіках

В умовах ринку з економічною свободою виробника пов’язані фундаментальні проблеми ринкової економіки: “що виробляти?”, “як виробляти?” та “для кого виробляти?” Ці проблеми, які щоденно і повсякчас стоять перед кожним виробником, є проявом економічної свободи виробника.

Розглянемо перше питання – що виробляти? Його доводиться розв’язувати підприємцям при організації своїх виробництв. Необхідно вибрати такий вид продукції, який забезпечив би прибуток і процвітання фірми. У ринковій економіці відповідь на це питання дає сам ринок. Якщо різко зростає потреба в якомусь товарі (збільшуються його закупки), значить буде розширюватись виробництво даного товару. А це означатиме збільшення цін і попиту на відповідні ресурси. Зовсім іншою буде ситуація, якщо з певних причин попит на товар знизиться. “Голосування” грошима зорієнтує виробника на те, щоб виробництво цього товару зменшити, а ресурси використати в іншій сфері, для виробництва інших товарів.

Отже на запитання “що виробляти?” відповідають самі споживачі своїми коштами. “Голосування” споживачів відбувається постійно: кожну хвилину, день, місяць, рік. Ринок створює досить надійний механізм виробничої орієнтації виробників, оскільки в його основу покладені потреби людей, зорієнтовані на їх доходи.

Друга проблема – як виробляти? У її основі лежить спосіб виробництва, його технологія. Проте визначальним фактором є ринкова конкуренція між виробниками. Саме для підтримання конкурентоспроможності підприємці змушені постійно підвищувати якість товару, а значить – удосконалювати виробництво, застосовувати нові технології. При зміні цін на ресурси фірмам часто доводиться змінювати і технологію виробництва, щоб не зростала ціна на їх товар. Тож, у розв’язанні проблеми як виробляти вирішальне значення має конкуренція виробників. Свою роль відіграють також ціни на ресурси.

Третя проблема – для кого виробляти? Її розв’язання залежить від бажання й можливостей споживачів купити той чи інший товар. Визначаються вони, звичайно, величиною грошових доходів споживачів. Значну роль відіграють також ціни на товари та смаки покупців. Бажання придбати певний товар і можливості покупців також залежать від величини цін на виготовлені продукти та супутні їм товари, їхньої готовності віддати перевагу певним продуктам-замінникам. Оскільки кількість продукту певного виду в конкретний час обмежена, то конкурентними стають споживачі. Конкуренція споживачів може спричинити підвищення цін.

31

По́пит та пропози́ція — економічна модель, що описує процес ціноутворення на ринку. Ця модель вводить поняття попиту та пропозиції в якості універсальних характеристик ринку та доводить, що, за умовами певних припущень, ці характеристики урівноважуються та приводять до встановлення певної ціни на даний товар. При цьому попит — представлена на ринку потреба в товарах, а пропозиція — кількість товару, який є на ринку або може бути доставлений на нього. Висновок моделі про урівноваження добре відповідає поведінці великого числа ринків та вважається важливим економічним законом.

Крива пропозиції

Крива пропозиції. Р — це ціна, Q — кількість пропозиції.

Графік пропозиції (крива пропозиції) показує співвідношення між ринковими цінами і кількістю товарів, які виробники бажають запропонувати.

Основний чинник, що впливає на рух кривої пропозиції — це витрати виробництва. Як відомо товари, виготовляються фірмами заради прибутку. Наприклад, фірми вирощують пшеницю. Вони вирощують пшениці більше, тому що в цей час вигідніше продати пшеницю, ніж іншу культуру. І навпаки.

Основний чинник, що впливає на рух кривої пропозиції — це технічний прогрес. Новий посівний матеріал, більш ефективніший трактор, краща комп'ютерна програма сівозміни — все це дозволяє фермерові понизити витрати виробництва і змінити пропозицію свого товару. Виробничі витрати — ключовий елемент довготривалої дії на «криву пропозиції».

Крива попиту [ред.]

Крива попиту. Р — це ціна, Q — це кількість

. Крива попиту показує вірогідну кількість товару, який вдається продати за певний час та за певною ціною. Що еластичніший попит, то вища ціна може бути встановлена на товар. Еластичність попиту — це реакція ринку на відсутність товару, можливість його заміни, ціну конкурентів, пониження цін, небажання покупців міняти свої споживчі звички і шукати дешевші товари, підвищення якості товарів, природне зростання інфляції і на інші чинники.

Вплив ринку

Всіх виробників (продавців) на ринку об'єднує пропозиція: при низькій ціні продавець запропонує менше товару або може його притримати; при високій — запропонувати більше товару; при дуже високій — спробує максимально збільшити виробництво. Так утворюється ціна пропозиції — гранично мінімальна ціна, за якої продавці готові реалізовувати свої товари…

Рівноважна ціна

Конкретні параметри операцій залежать не тільки від співвідношення сил суб'єктів даного ринку, але і від багатьох інших чинників, наприклад, від рівня інформованості учасників або ступені залученості в ринкові відносини (у адміністративній економіці СРСР багато підприємств були парадоксально зацікавленими у високих витратах на закупівлю сировини і комплектуючих виробів, що збільшують у свою чергу їхні звітні валові показники).

Такі ситуації типові для ринків країн з перехідною економікою, або відчутною ринковою владою, що дозволяє проводити дискримінацію покупця. Збіг цін і об'ємів попиту і пропозиції, що досягається при цьому, навряд чи можна назвати стійким, оскільки принаймні в однієї з сторін операції тут в наявності стимул змінити положення, що утворилося.

Такий стан ринку можливий коли його кон'юнктура характеризується на графіці точкою Е (рівновага), що лежить на перетині кривих попиту і пропозиції. Тоді при даній кількості товару Q* максимальна ціна, за якої можуть собі дозволити придбати його покупці (ціна попиту PD), збіжиться з ціною, мінімально прийнятною для продавців (ціна пропозиції PS), що і означатиме встановлення на даному ринку єдиної стійкої рівноважної ціни P*, за якої і продаватиметься й купуватиметься рівноважна кількість товару Q*.

У аналітичному вигляді, використовуючи зворотні функції попиту і пропозиції, це можна записати так:

Важливо відзначити, що при цьому ні у тієї, ні у іншої сторони не буде бажання змінити дану ситуацію: спад цін нижче рівноважної стане невигідно не тільки продавцям, але і покупцям, оскільки скоротить кількість пропонованого товару, а зростання ціни вище за рівноважний рівень не влаштує ні покупців, ні продавців, оскільки зменшить об'єм товару, що є об'єктом купівлі. Виходить, що при вказаних відхиленнях ціни від рівноважного значення в самій ринковій системі виникнуть сили, що повертатимуть її до первинного стану.

33. Потреби і споживання. Гранична схильність до споживання і гранична схильність до заощадження. Перетворення заощаджень в інвестиції. Споживання є найважливішим компонентом ВВП, який у більшості країн світу впродовж останніх десятиліть у середньому становить дві третини сукупних видатків на купівлю товарів і послуг. Використовуваний дохід – це особистий дохід, за вирахуванням особистих видатків. Споживання — це видатки на придбання товарів і послуг для задоволення потреб людей. Заощадження є тією частиною використовуваного доходу, що не витрачається на споживання. Найважливіші з них — продукти харчування, одяг, взуття, книги, предмети особистої гігієни тощо. Розрізняють три групи видатків домогосподарств на споживання: на товари тривалого користування, на предмети поточного вжитку та на послуги. Немає двох сімей, які б витрачали свій використовуваний дохід однаково. Незаможні сім'ї витрачають на продукти харчування більшу частину свого використовуваного доходу. Зі зростанням доходу видатки на деякі статті харчування збільшуються. Люди з вищими доходами споживають продукти харчування вищої якості, зокрема дорожчі овочі, фрукти, м'ясо тощо. Проте збільшення видатків на харчування в разі зростання доходів відбувається до певної межі. Загалом зі збільшенням доходів частка видатків на продукти харчування зменшується.

Зі збільшенням доходів сімей зростають видатки на одяг, відпочинок, автомобілі. Водночас зростання доходів приводить до того, що частина їх не споживається, а заощаджується. Найбідніші сім'ї не спроможні заощаджувати взагалі. Нерідко вони беруть позичку або витрачають свої попередні заощадження, і найбідніші родини стак5ть ще більшими боржниками. Рівень використовуваного доходу, за якого не заощаджують і не витрачають попередніх заощаджень, називають точкою нульового заощадження, або пороговим доходом.  Для поглиблення нашого аналізу споживання запровадимо нові поняття — функцію споживання та функцію заощадження. ^ Криву, яка відображає зв'язок між: споживанням та доходом, називають функцією споживання . Функція заощадження відображає зв'язок між використовуваним доходом і заощадженнями. Частина функції заощадження, яка лежить нижче від нульової горизонтальної лінії, вказує на від'ємні заощадження. Додатні заощадження відбиває та частина функції заощадження, яка лежить вище від нульової лінії. Точка нульового заощадження міститься на нульовій горизонтальній лінії. У макроекономічному аналізі великого значення надають змінам у споживанні, які зумовлені змінами у величині доходу. ^ Величину додаткового споживання, що його спричиняє одна додаткова одиниця доходу, називають граничною схильністю до споживання (МРС). Термін "граничний" означає "додатковий", або приростковий. Отже, МРС — це відношення будь-якої зміни у споживанні до тієї зміни у величині доходу, яка спричинила цю зміну у споживанні: Поряд із граничною схильністю до споживання йде її дзеркальне відображення — гранична схильність до заощадження, або МРS. ^ Гранична схильність до заощадження (МРS) — це величина додаткового заощадження, що його спричиняє одна додаткова одиниця доходу, або це частка кожної додаткової одиниці доходу, що використовується на додаткове заощадження. Можна також сказати, що МРS — це відношення будь-якої зміни в заощадженнях до тієї зміни у доході, яка викликала цю зміну в заощадженні. 

34. Глобальна криза капіталізму та необхідність подальшого розвитку економічної теорії.

Виник і функціонує на основі приватної власності на засоби виробництва, ринку вільної конкуренції, певного рівня техніки, грошового обігу, раціональної організації процесу виробництва, підприємництва та діяльності підприємця як власника і організатора виробництва з метою отримання прибутку. Генезис капіталізму є подоланням традиціоналізму та утвердженням принципу раціональності (зіставлення корисності та витрат) у всіх сферах суспільного життя (релігії, науці, праві, державному управлінні, організації підприємств тощо). Тенденція до раціоналізації соціально-економічного життя є основою розвитку капіталізму. Він завжди має конкретно-історичну характеристику (торговельний, буржуазно-промисловий, який сформувався у Північно-Західній Європі в XVI-XVП ст. тощо). У становленні капіталізму важливе значення мали взаємозв'язки між релігійними ідеями та економічною організацією суспільства. Протестантизм (лютеранство, особливо кальвінізм), який проголосив доброчесністю трудовий аскетичний спосіб життя, ощадливість і нагромадження капіталу, прагнення до отримання законного прибутку як наслідок високого професіоналізму, порядність, вірність слову та діловитість, стимулював трансформацію релігійної етики у діловий підприємницький тип господарської поведінки та появу нового капіталістичного ладу.

Капіталізм як форма цивілізації

Є цілісним історико-культур-ним феноменом або типом, що виник на основі територіальної, етнічної, мовної, політичної, психологічної спільності. Господарська система є складовою суспільства, її рушійною силою є "дух народу", або ментальність.

На межі XIX-XX ст. в умовах зростання економічного значення великих корпорацій відбуваються розмежування власності та управління, формування управлінських структур у сфері бізнесу. Зростає державна бюрократія, що регулює економіку. М. Вебер зазначав, що влада - це можливість підпорядкування власній волі інших суб'єктів. Бажання влади є важливим поведінковим фактором. Сподівання на попередження розвитку бюрократизму вчений пов'язував із виникненням нових суспільних інституцій, здатних поєднати творчу діяльність та управлінські здібності у специфічній для певної людини формі.

35.  Сутність, типи, фактори та критерії економічного зростання Економічне зростання - процес кількісно-якісних зрушень на мікро і макрорівнях, у межах даного технологічного способу виробництва, який виражається у збільшенні обсягів суспільного виробництва, сукупного суспільного продукту, ВВП. Економічне зростання відносять до техніко-економічних категорій, оскільки воно, на відміну від кате­го­рії економічного розвитку, безпосередньо не проявляється у формі інституціональних змін в інших елементах економічної системи, зокрема, у характері та змісті соціально-економічних відносин. Принципова відмінність економ зростання ві розвитку – якщо розвиток відбувається на основі таких законів, що забезпечують йому характер незворотного системного процесу, то зростання, особливо для ринкової економіки, має приривчастий характер(циклічний) і може призупинитися, прийняти зворотній характер. Економ зростання вимірюється за: абсолютними показниками(збільшення реального ВВП за період часу), відносними показниками(збільшення реального ВВП на душу населення). Критерії: 1)збільшення виробничих можливостей національних економічних систем, обсягів матеріальних продуктів, послуг, за допомогою яких можна задовольняти потреби виробництва, суб’єктів економічної діяльності, суспільства у зростаючих масштабах; 2) темпи економічного зростання;3) можливі темпи економічного зростання – такі, що досягаються при використанні усіх реально існуючих на даний момент у суспільстві виробничих можливостей завдяки ефективній економічній політиці та менеджменту. Показники: продуктивність суспільної праці, трудомісткість, продуктивність капіталу, капіталомісткість, матеріаломісткість, показник ефективності витрат природних ресурсів.

Найбільш поширеними в економічних і філософських дослідженнях є два історично визначені типи розвитку із відповідними їм формами прояву, це: 1) природно історичний базується на марксист­ській методології щодо характеристики економіко-історичних типів суспільства, тобто на принципах формаційної концепції розвитку, згідно з якою “ розвиток суспільства розглядається як певний “ лінійний ” процес проходження усіма етносами та країнами деяких спільних ступенів суспільного розвитку ”. 2) культурно – історичний типи економічного розвитку базується на принципах цивілі­заційного ­підходу. Домінуючим принципом стає культурна складова, яка усе більше визначає усталену еконо­мічну (й не тільки) поведінку людини, суб’єкта економічної діяльності; усі форми власності визнаються рівноправними, жорстка детермінованість суб’єктив­них цілей і дій окремих суб’єктів господарювання втрачає свою силу.  Моделі: Модель Рікардо, Мо­дель Сталіна, Проміжна модель. Основним елементом у стру­к­ту­рі механізмів економічного розвитку в Моделі Рікардо є абсолютна роль ринкового меха­ніз­му, при нульовій ролі держави, в Моделі Сталіна - абсолютна роль дер­жави при нульовій ролі ринку, у Про­мі­ж­ній моделі - нескінченна різно­ма­ні­тність співвідношень між долями держави та приватного підприємництва у прийнятті рішень, їх мінливість, рухливість. Також відокремлюють такі моделі: 1) наздоганяючого розритку(наздогнати високорозвинені країни не шляхом інновацій, а через наслідування досвіду минулого розвинених країн): а) імпортозаміщувальна(відключення ринковх механізмів, зовнішніх зв’язків) б) експортно орієнтована(використання економічної відкритості в)соціалістична 2) випереджаючого розвитку(розвиток в першу чергу науки, освіти, пріоритетним є розвиток високотехнологічних і наукомістких галузей) 3) модель сталого економ розвитку (задовольняє потреби сучасного покоління і не ставить під загрозу можливість майбутніх поколінь задовольняти свої потреби).

36. Соціальний прогрес: зміст, критерії, показники

Зміст соціального прогресу. Під соціальною формою руху слід розглядати суспільство як вищу форму руху матерії. Соціальні відносини с особливою сферою суспільних відносин, яка виступає обов'язковою складовою, важливим аспектом усіх базисних і надбудовних відносин, взаємодіє з економічними, політичними та правовими сферами життя суспільства. Соціальна сфера охоплює також умови формування особи. Зміст соціального прогресу, мета розвитку суспільства передбачають підвищення матеріального і культурного рівня життя населення, створення найкращих умов для всебічного розвитку особи, гуманізацію виробництва. Найяскравішим виявом соціального прогресу є нова роль людини у виробництві. Сучасні технології зумовлюють вивільнення працівника в ряді виробництв від безпосередньої участі у виробничому процесі. Працівник несе відповідальність як регулювальник, контролер за ефективною дією складних технологічних і електронних систем, які мають високу вартість. Розрахунки засвідчують, що зростання продуктивності праці залежить від удосконалення техніки на 40, а від активізації людського чинника — на 60 відсотків. Ускладнення праці зумовлює необхідність підвищення рівня підготовки кадрів. Зокрема, у США середній рівень підготовки всіх зайнятих працівників становить 14,5 року. За останні 20 років витрати на освіту зросли у США і Великій Британії — у 3, в Японії — більше ніж у 4, Франції — в 5 разів. Водночас зростають вимоги до соціальної відповідальності людини за стан справ на своєму підприємстві та у суспільстві в цілому в зв'язку з перетворенням відносин власності, формуванням ринкових відносин. Стає все більш зрозумілим, що соціальний прогрес є не тільки наслідком економічного розвитку, а й його важливою умовою. При переході до повноцінних ринкових відносин критерії соціального прогресу певною мірою модифікуються - головним стає не звичайне, традиційне вирішення питань підвищення добробуту населення, а всебічне урахування трудової та підприємницької активності, відхід від засад «зрівнялівки». Цей критерій охоплює ті потреби людей, які формуються під впливом ринкового середовища — самореалізації у праці, підприємницькій діяльності, способах отримання доходу від самостійної участі в ринкових відносинах. Показники соціального прогресу конкретизують загальний критерій суспільного розвитку. їх доцільно звести до таких напрямів: умови життєдіяльності, соціальна структура населення, спосіб життя; поділ сукупності умов життєдіяльності відповідно до сфер розвитку суспільства на економічні, політичні, духовні й демографічні; поділ конкретних показників соціального розвитку за різними рівнями — країна, регіон, трудовий колектив. Кожна група показників має конкретні форми вираження. Це зумовлено тим, що багатоманітність функцій, виконуваних різними галузями соціальної сфери, не дає можливості виділити єдиний показник для оцінки раціональності застосування її потенціалу. Наприклад, у сфері побутових послуг ефективність діяльності вимірюється прибутковістю, вираженою у вартісній формі. У галузях соціальної інфраструктури (освіта, культура, охорона здоров'я) результати можуть вимірюватись як у вартісній, так і у формі, що безпосередньо відбиває результати діяльності, спрямованої на задоволення особливих соціальних і духовних потреб.

37.  Підприємництво. Підприємство як основна форма організації підприємництва.

У законі України підпр-цтво-це самостійна, ініціативна, систематична,ризикована діяльність з вир-ва продукції, виконання ро­біт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Світова екон.наука розглядає під-цтво в трьох аспектах: як екон.категорію,як метод господарювання,як тип екон.мислення.

Як екон.категорія під-цтво виражає відносини між його суб'єктами з приводу виробництва, розподілу і привласнення благ та послуг. Сутність підприємництва як методу господарювання розкривають його основні функції:

-ресурсна (формування і продуктивне використання капіталу, трудових, матеріальних та інформаційних ресурсів);

-організаційна (організація маркетингу, виробництва, збуту і реклами та інших господарських прав);

-творча (новаторські ідеї, генерування та активне використання ініціативи, уміння ризикувати).

Можна виокремити також наступні функції:

-стимулювальна (дає змогу створити механізм підвищення ефективності праці, застосувати дієві стимули збуту товарів на основі виявлених споживчих потреб);

-управлінська(пов'язана з механізмом управління персона­лом та фірмою);

-захисна (передбачає систему захисту прав та інтересів під­приємців, створення сприятливих умов для функціонування під­приємництва, усунення наявних проблем на макрорівні).

Для підприємництва як методу господарювання характерні такі основні ознаки:

самостійність і незалежність господарювання;економічна відповідальність за прийняття рішень;

орієнтація на максимальний прибуток.

Підприємництво як особливий тип економічного мислення характеризується оригінальними поглядами і підходами до прийняття рішень, які реалізуються у практичній діяльності. Центральну роль тут відіграє особа підприємця.

Підприємець розглядається як суб’єкт,що поєднує у собі новаторські,комерційні та організаторські здібності для пошуку і розвитку нових видів і методів вир-ва,нових благ та їх якостей,нових сфер застосування капіталу.

Звідси маємо визначення «Підприємництво»-це тип госп.поведінки підприємців з організації розробки вир-ва і реалізації благ з метою отр.прибутку і соц.ефекту,якому притаманні ініціативність,пошук нетрадиційних рішень у сфері бізнесу,готовність наражатись на ризик,цілеспрямованість,наполегливість у екон.д-ті,гнучкість і постійне самооновлення.

Бізнес-це спрямована д-ть на комерційний успіх та творчість(саме творча частина є підприємництвом).Осн.складовими бізнесу є: вел.капітал,прибуток як мета,ризик.

Субєктами підпр-кої д-ті є громадяни,фіз.особи,не обмежені законом,а також юридичні особи. Обєктами під-цької д-ті є товари,продукти,послуги.

Серед орг.-екон.форм виділяють три основні: одноосібне володіння,товариство(партнерство),корпорація(акціонерне товариство).

Одноосібне володіння – це форма організації підприємства, за якої все майно фірми належить одному власникові, який самостійно управляє підприємством, привласнює весь прибуток і несе особисту відповідальність за всіма зобов’язаннями. Ця особа і є підприємець,що виступає як і власник,і працівник,і управлінець.

Товариство (партнерство) –це така форма організації підприємства, яка передбачає об’єднання капіталів двох і більше окремих фізичних або юридичних осіб за умов розподілу ризику, прибутку і збитків згідно з укладеним договором.

Акціонерне товариство(корпорації)-госп.організація,створена на осн.обєднання(централізацій)грошових коштів,шляхом продажу акцій(inside/outside).

З правової точки зору корпорація є юридичною особою. Це означає, що вона як одиниця бізнесу відокремлена від фізичних осіб, які володіють нею. Її власниками вважаються акціонери, що мають обмежену відповідальність у розмірі свого внеску в акціонерний капітал корпорації. Але розпоряджаються прибутком.

38. Конкуренція і монополія Монополістичні тенденції та антимонопольне законодавство.

Конкуренція – економічна боротьба, суперництво між відособленими виробниками продукції, послуг за задоволення своїх інтересів пов’язаних з продажем цієї продукції, виконанням робіт, наданням послуг одним і тим самим споживачам.

Функції: -стимулююча; -розподільна; -регулююча; -сануюча.

Класифікація конкуренції:

За сферою діяльності: -внутрішньогалузева, -міжгалузева, -між виробниками товарів субститутів.

За територіальною ознакою: -внутрішньоринкова, -міжнародноринкова.

За суб’ктами: між продавцем і покупцем, між покупцями, між продавцями, між власниками капіталу і робочої сили, між власниками капіталу, між власниками робочої сили, між монополізованими та немонополізованими виробництвами, між монополіями, всередині монополії. За об’єктами: за ресурси, за ринки збуту, за право першочергового володіння інформацією. За формою: досконала та недосконала. За методами: цінова та нецінова.

В залежності від співвідношення конкуренції і монополії виділяють 4 моделі ринку: -ринок вільної конкуренції, -ринок монополістичної конкуренції, -олігополія, -чиста монополія.

Монополія— це захоплення економічними суб'єктами частини або всього ринкового простору для певного товару і встановлення на ньому свого панування у вигляді монопольної ціни.Це означає, що підприємець виробляє і продає один або кілька товарів, що не мають схожих субститутів і які не виробляє і не продає ніхто інший, а тому споживачам не залишається можливості вибору.

Кзасифікація: за місцем у торгових угодах:

Монополія (об'єднання підприємств, що продає певні товари багатьом покупцям) та монопсонія (об'єднання, яке скуповує товари у всіх продавців).

За масштабами охоплення ринку певного товару: чистими й абсолютними

За характером і причинами виникнення: природні, легальні та штучні.

Щоб здійснювати правове переслідування підприємств-монополістів, необхідно було встановити межі, починаючи з яких підприємство або група підприємств можуть суттєво впливати на ринок, регулювати його у своїх інтересах.

У зв’язку з тим, що найбільш загальною властивістю ринкових відносин є конкуренція, то, природно, що на виділеному ринку повинні враховуватися всі конкуренти даного конкретного підприємства, яке запідозрюється в монополістичних діях. Такий ринок, в межах якого для даного підприємства складаються дійсні відносини конкуренції і монополії, одержав назву релевантного (відповідного)

Антимонопольні заходи

1. Більшість розвинутих країн світу прийняла законодавчі акти, згідно з якими утворення об’єднань картельного типу між підприємствами заборонено. Це зроблено з метою захисту конкуренції по цінах.

2. Одночасно законодавства передбачають регістрацію товарних знаків і марок товарів з тим, щоб зробити можливим диференціацію продуктів і конкуренцію за таким важливим параметром як якість.

3. Державою регулюються, як правило, і загальні умови угод, тобто межі, в яких може укладатися господарський договір. Значна частина тексту договорів заздалегідь визначається законодавцем і не може бути змінена сторонами, що домовляються. Зроблено це для того, щоб постачальники не могли нав’язувати свою волю покупцям.

4. Рівень концентрації в окремих галузях настільки високий, що в них існують такі великі господарські одиниці, які в змозі встановити своє панування над ринком і без укладення картельних угод. Тому, в більшості країн законодавство регулює і це питання. Для цього в ньому виділяються різні критерії монополізації ринку, про що мова йшла вище.

5. Щоб визначити, чи є ціни, за якими продаються товари, конкурентними чи монопольними, органи влади проводять їх аналіз, здійснюють контроль над прибутками та витратами, порівнюють з цінами на інших, паралельних ринках. Детальніше про державне регулювання ринкових процесів мова піде в наступних главах.