9. Економічний зміст та право власності. Багатоманітність форм власності.

Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає ставлення до певних речей як до своїх.

Спочатку відносини власності виступали у формі певних історичних звичаїв. Із виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, які визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різними суб'єктами.

Власність, з економічної точки зору, — це економічна категорія, яка відображає належність майна певній фізичній або юридичній особі, умови володіння ним, розпоряджання і користування та відносини між економічними суб'єктами стосовно привласнення засобів виробництва і його результатів.

Вона виступає як сукупність матеріальних благ, результатів інтелектуальної діяльності, певної суми грошей, цінних паперів, які можуть передаватися в користування іншим суб'єктам за відповідну плату, або відчужуватися шляхом продажу об'єктів власності на ринку.

В Україні прийнято закон про власність. Він трактує право власності як регульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпоряджання майном.

Власність — це система виробничих відносин між людьми та іншими суб'єктами з приводу привласнення різних об'єктів.

Власність с основоположною економічною категорією* Вона визначає економічну структуру суспільства, економічне і політичне становище різних соціальних груп і взаємовідносини між ними, бо становить основу всіх виробничих відносин суспільства. Вона детермінує характер економічної системи суспільства.

Будь-яка виробнича діяльність людей починається з відносин власності. Так, щоб розпочати виробництво матеріальних благ, необхідно спочатку оволодіти об'єктивними умовами виробництва — землею, будівлями, засобами і предметами праці, тобто привласнити їх. Хто привласнив засоби виробництва, той стає господарем продуктів виробництва, розподіляє й обмінює їх у своїх інтересах.

В економічному розумінні власність являє собою складну систему економічних відносин, які існують у виробництві. Ця система включає:

а) відносини з приводу привласнення умов виробництва та його результатів;

б) відносини з приводу використання виробничих ресурсів;

в) економічні форми реалізації власності.

За об'єктами у відносинах власності можна виділити такі компоненти:

1) власність на засоби виробництва;

2) власність на предмети споживання;

3) власність на робочу силу;

4) власність на результати інтелектуальної діяльності. Об'єктами власності можуть бути матеріальні блага

та результати інтелектуальної діяльності.

Суб'єктами власності можуть бути фізичні та юридичні особи і держава в особі державних органів влади.

Об'єктами індивідуальної власності і власності юридичних осіб можуть бути житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього вжитку, транспортні засоби, продуктивна і робоча худоба, інші засоби виробництва, підприємства, цінні папери та інше майно споживчого та виробничого призначення.

Об'єктами інтелектуальної власності є твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, результати науково-дослідних робіт та інші результати інтелектуальної праці.

Вона формується на основі досягнень науки і становить собою інноваційну науково-технічну інформацію у формі патентів, ліцензій, виробничих програм тощо. З часом вона старіє і втрачає свою цінність, але завдяки розвитку науки на зміну їй приходить нова інформація, використання якої сприяє підвищенню ефективності виробництва. Вона втілюється в нових патентах, ліцензіях, машинах, приладах і технологіях виробництва.

В умовах НТР інформація перетворюється на домінуючий об'єкт власності й основну форму багатства суспільства, на особливий виробничий ресурс. Інформація як носій вартості є об'єктом купівлі-продажу. У сучасних умовах посилюється конкурентна боротьба за володіння інформацією. Відповідно до цього формується новий соціальний прошарок людей — власників інформації.

Інформація в процесі її використання не зникає на відміну від інших ресурсів. Вона при її продажу не відчужується від її виробника. Останній тільки позбавляється повної монополії на її використання. На відміну від інших ресурсів вона може одночасно використовуватись багатьма суб'єктами і стає надбанням суспільства, перетворюється в спільну духовну власність. Це принципово нова форма власності.

Власність відіграє значну роль в економічному житті суспільства.

По-перше, вона упорядковує економічні стосунки в суспільстві і є важливим чинником в організації виробництва. Вона визначає, кому належить право володіння, користування та розпоряджання майном.

По-друге, власність, за певних умов, зацікавлює ефективно використовувати обмежені економічні ресурси. Багаторічна практика існування суспільної власності показала, що вона породжує безвідповідальність і марнотратство. Приватна власність покладає відповідальність за конкретні економічні об'єкти на їх власника. Однак, це зовсім не означає, що абсолютно всі власники ефективно використовують своє майно. Ефективність використання залежить і від дбайливості та здібностей власника.

По-третє, власність визначає, кому і в чиїх інтересах належить використовувати об'єкти власності, як ними користуватися. У першу чергу це стосується використання виробничих ресурсів. Об'єкти власності повинні використовуватися в інтересах власника.

По-четверте, приватна власність є важливою умовою організації вільного підприємництва. Маючи у своєму розпорядженні капітал, люди на свій розсуд, ідучи на ризик і беручи на себе відповідальність, організовують підприємства, виробляють потрібну продукцію.

Приватна власність створює також певний економічний захист її власникові. Вона забезпечує його доходами та стимулює до активної діяльності.

Виділяють два основні типи власності: приватну і суспільну. Приватна власність може бути:

— індивідуальною або сімейною;

—колективна приватна власність, де кожному співвласникові належить певна частка об'єкта власності у формі паю. Пайовики домовляються між собою про управління об'єктом;

— акціонерною: акціонер володіє акціями, які засвідчують його пай і дають право на одержання доходу в формі дивіденду;

— власністю громадських організацій (політичних партій, профспілок, релігійних, спортивних, молодіжних та інших);

— кооперативною власністю: це колективна власність кооперативів, що виникають унаслідок добровільного об'єднання членами кооперативу всіх або частини належних їм засобів виробництва, а також грошових внесків.

Деякі економісти розрізняють трудову й нетрудову приватну власність, а відповідно і трудові й нетрудові доходи. Нетрудовими вважають доходи, що одержуються від власності. Вони, на їхню думку, не відповідають принципам соціальної справедливості. В умовах командно-адміністративної системи такі доходи отримувати не дозволялось.

Суспільна власність у нашій країні та в багатьох інших існує у двох формах: державній і колективній (рис. 1.9). Володарем державних об'єктів є держава в особі центральних державних органів — Верховної Ради, Кабінету міністрів, міністерств та в особі місцевих органів влади. У федеративних державах суб'єктами власності можуть виступати суб'єкти федерації — провінції, штати та інші адміністративні одиниці.

Державною власністю можуть бути виробничі підприємства, підприємства інфраструктури, рухоме і нерухоме майно, необхідне для функціонування адміністрації, армії, поліції; фонди соціальної інфраструктури — освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення; майно державної кредитної системи та інше. У свою чергу, державну власність поділяють на загальнодержавну і муніципальну або комунальну. Структуру суспільної власності можна показати схематично.

Отже, приватну і суспільну власність не варто протиставляти, не можна вважати, що одна з них прогресивна, а друга — регресивна. Прогресивний економічний розвиток вимагає взаємодії приватної та державної власності. Водночас одна з них може переважати в окремі періоди розвитку суспільства.

Власність — це ядро системи економічних відносин, серцевина кожного способу виробництва. її називають ще основним, визначальним виробничим відношенням. При цьому виходять із таких положень:

1) власність визначає характер функціонування не лише організаційно-економічних, а й соціально-економічних відносин. Наприклад, при суцільному одержавленні власності не було умов для розвитку підприємництва, маркетингової організації господарства тощо;

2) власність визначає цілі й мотиви розвитку виробництва;

3) будь-які докорінні зміни в економічних відносинах мають починатися з відповідних перетворень у відносинах власності. Без цього не можна досягти якихось істотних зрушень у господарському житті.

Зламати командно-адміністративну систему управління можна було лише шляхом зміни форм власності.