Психодіагностичний процес

Основним змістом діяльності психодіагноста є реалізація психодіагностичного процесу. Перед його початком слід ознайомитися із об'єктивними і суб'єктивними показниками (бесіда, історія хвороби, висновки інших фахівців тощо) про обстежуваного, що дають змогу сформулювати дослідницьке завдання. Особливу увагу приділяють попередньому вивченню досліджуваного, його минулого і теперішнього станів. На цій підставі планують дослідження, окреслюють основні етапи роботи, необхідної для діагнозу і прогнозу. Діагностичний процес передбачає збір даних відповідно до завдання дослідження, їх перероблення та інтерпретацію, прийняття рішення (діагноз і прогноз) (Л. Бурлачук).

Збирання даних

На систему взаємодії "експериментатор - досліджуваний" можуть впливати її різноманітні змінні: ситуаційні, змінні мети обстеження і завдання, змінні дослідника і обстежуваного. їх дію дослідник повинен враховувати при плануванні і здійсненні досліджень, обробленні та використанні отриманих результатів. Проконтролювати всі фактори, що можуть вплинути на процес тестування неможливо, проте, готуючись до тестування, необхідно усунути непередбачувані обставини, забезпечивши стандартизовані умови тестування (однакові для всіх інструкції, тестовий матеріал, обстановка тестування). Розробник тестів повинен надати повний і чіткий опис усіх етапів процедури тестування. Під час психодіагностування необхідно встановити контакт із досліджуваними. Психолог повинен забезпечити їх повне зосередження на тестових завданнях, сприяти відвертим відповідям.

Сучасний російський психолог В. Дружинін називає чотири варіанти психодіагностичних ситуацій: добровільна участь у обстеженні і самостійний вибір подальшої поведінки (психологічна консультація); примусова участь у обстеженні із самостійним вибором подальшої поведінки (обстеження певних категорій осіб при розробленні тестів); примусова участь у обстеженні і нав'язана поведінка після обстеження (тестування для визначення відповідності вимогам посади); добровільна участь у обстеженні із нав'язаним вибором подальшої поведінки (професійний відбір). Психодіагностичне обстеження актуалізує у досліджуваного відчуття дискомфорту, що його піддають експертизі, тому психолог має подбати про його мінімізацію.

Зазвичай у психологічній діагностиці відсутні (за винятком діагностування пізнавальних функцій) чіткі рекомендації щодо вибору певних методик залежно від завдань. Особливо це виявляється у сфері діагностування особистісних особливостей, де одну і ту саму методику можуть використовувати з різною метою. Критерієм вибору методики як інструменту дослідження для сформульованого діагностичного завдання повинна бути валідність.

При визначенні валідності особистісних методик виникають труднощі, оскільки їх валідизація на основі зовнішніх критеріїв часто неможлива, і досліднику доводиться спиратися на дані про конструктивну валідність. Іноді, частіше при валідизації особистісних опитувальників, послуговуються психіатричними діагнозами. За таких обставин потрібно враховувати: ненадійність психіатричного діагнозу; існування клініко-діагностичних невідповідностей у різних школах і напрямах; доцільність використання психіатричного діагнозу як зовнішнього критерію для опитувальників, орієнтованих на виявлення патології. Однак і відомий емпіричний коефіцієнт валідності методики слід оцінювати відповідно до базового рівня діагностованого параметра - присутності у досліджуваній популяції тієї межі особливості, яку треба діагностувати.

Від базового рівня діагностованого параметра залежить інкрементна валідність (відображає практичну цінність методики) тесту, яка визначає роль у підвищенні точності діагностики. Співвідношення коефіцієнта валідності тесту з базовим рівнем дає змогу визначити доцільність використання цього тесту. Якщо базові рівні наближаються до нуля або одиниці, інкрементна валідність тесту стає настільки низькою, що його використання недоцільне. Інкрементна валідність тесту, що має велике значення для селекції (відбору), за інтенсивного індивідуального обстеження в умовах клініки втрачає своє значення. Вона залежить від особливостей обстежуваних груп (підгруп), або так званих модераторів, тобто домінуючих на певному етапі ознак (таких показників, як стать, вік, рівень освіти, інтереси, мотивація тощо). У клінічній психодіагностиці перелік модераторів не розроблений, а їх дія зазвичай не враховується. Наприклад, тривалі психофармакологічні впливи, що здійснюються при деяких психічних захворюваннях, можуть істотно знизити валідність методик, спрямованих на вивчення особистості хворого.

При виборі методик психодіагносту слід керуватися максимальним охопленням діагностованих індивідуальних особливостей. Від цього залежить точність діагностичних рішення і прогнозу. Американські психологи (Л. Кронбах, Г. Глесер) рекомендують поетапну стратегію, за якої спочатку використовують стандартизовані методики, що дають змогу отримати найзагальніше уявлення про особистість (наприклад, проективні). Однак це уявлення не можна розглядати як діагноз.

Після формулювання діагностичного завдання, вибору відповідних методик і проведення дослідження отримані результати представляють у вигляді, якого вимагають використані методики. "Сирі" оцінки перетворюють на стандартні величини, розраховують коефіцієнт інтелекту, будують профілі особистості тощо.