21. Селянсько козацькі повстання 20 30 рр 17ст

Посилення феодального, національного, релігійного гніту на Україні призвело до цілої низки козацько-селянських повстань починаючи з кінця XVI ст. Першим таким повстанням було повстання під керівництвом Криштофа Косинського (1591—1593 pp.)

У 1594-1596 pp. спалахнуло нове повстання під керівництвом Северина Наливайка. До цього ж часу належить і діяльність одного з найвизначніших політичних та військових діячів в історії України Петра Кононовича Сагайдачного (Конашевича-Сагайдачного). У 1615 р. він узяв турецьку фортецю Варну, у 1616 р. — Кафу (Феодосію), У 1618 р. Сагайдачний на прохання польського королевича Владислава разом з 20 тис. козаків ходив походом на Москву. Сагайдачний боровся за зміцнення православної церкви, до поміг відновити її керівництво на Україні (митрополита у Києві та 5 єпископів). П. Сагайдачний з козацьким військом у 40 тис. чол. брав участь у турецько-польській війні, зокрема козаки відіграли вирішальну роль у битві під Хотином у 1621 p., де турецька армія зазнала поразки. Тут Сагайдачний був поранений отруєною стрілою і помер 10 квітня 1622 р.Польський уряд намагався обмежити зростаючий вплив козацтва, що призвело до нової хвилі повстань:1625 р. — повстання під керівництвом М. Жмайла. Битва під Крюковим закінчилася внічию. Була підписана Куруківська угода, де реєстр встановлювався в 6 тис. чол., а їх платня — у 60 тис. злотих на рік. Козакам заборонялося нападати на турецькі володіння;1630 р. — повстання під керівництвом Тараса Федоровича Трясила. 15 травня 1630 р. під Переяславом повсталі розгроми лидобірний загін поляків — Золоту роту («Тарасова ніч»). Нова угода з поляками передбачала реєстр у 8 тис. чол.;1635 р. — повстання під керівництвом Івана Сулими. Козаки зруйнували фортецю Кодак, яка контролювала підходи до Запоріжжя. Повстання зазнало поразки, Сулиму стратили;1637 р. — повстання під керівництвом Павлюка (Павла Бута), Повстанці зазнали двох поразок — під Кумейками і Боровицею. Павлюка схопили і стратили.У 1638 р. — повстання під проводом Я. Острянина. Селянсько-козацькі повстання мали антифеодальний і національно-визвольний характер, вони свідчили про наростання опору українського народу проти гніту з боку Польщі, підготували ґрунт для Визвольної війни.

22. Україна напередодні визвольної війни (1638-1647). Після придушення козацько-селянських повстань (кін. XVI — перша пол. XVII ст.) польській владі здалося, що вона остаточно підкорила українців, оскільки збройні виступи на деякий час припинилися. Роки від 1638 до 1648 року отримали назву «десятиріччя золотого спокою». Проте в сер. XVII ст. становище українського народу під владою Речі Посполитої стало особливо важким. В Україні не було жодної соціальної верстви населення, яка б не зазнавала утисків у правах. Передумови:

1.Формування української ранньоновітньої нації, яка у межах Речі Посполитої фактично не мала шансів на повноцінний розвиток.

2.Перетворення українського козацтва на провідну політичну силу, що виражала ідеї народу і внаслідок загострення протиріч між Україною і великодержавними амбіціями Польщі відігравала роль суспільного детонатора.

3.Поширення ідей боротьби за національну незалежність та особисту свободу людини, які набули поширення на той час у Європі.

Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст. були:

1. Релігійне гноблення - наступ католицизму та уніатства на права й свободи Української православної церкви, конфіскація церковного майна та земель, насадження католицизму серед населення, впровадження обов'язкового податку для населення на утримання католицької та уніатської церкви, діяльність ієзуітів.

2. Національне гноблення - обмеження українців у правах при зайнятті урядових посад та роботі в органах самоврядування міст, вказівки на другосортність й неповноцінність українців.

3. Соціальне гноблення:

• зростання барщини, натуральної та грошової ренти, зростання податків та відпрацьовок селян на користь держави, підсилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів;

• феодальна анархія та розгул магнатсько-шляхетського свавілля, експлуатація з боку євреїв-орендаторів;

• посилення козацтва й міщанства, нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів та шляхти.

23. Причини, рушійні сили та характер Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

Мета - звільнити Україну з–під влади Речі Посполитої, сформувати власну державу. Соц-\ек причини. Посилення кріпосного гніту, погіршення становища міщан, скорочення реєствого козацтва до 6 тис. політичні. Відсутність власної державності, прагнення козацької верхівки здобути влади. Нац.-релігійні- поширення унії, політика спольщення населення. зовнішньополітиичні. сусіди Польщі були зацікавлені в послабленні Річі Посполитої. Характер війни - антифеодальний нац.-визвольний. Рушійні сили – козацтво, селянство, міщани, дрібна шляхта.Визвольна війна, яку академік І. П. Крип'якевич назвав у свій час українською революцією, спалахнув­ши в середині XVII ст., сили, що брали в ній участь, ставили за мету визволення України з-під влади Речі Посполитої. Нова політична еліта України прагнула створити свою національну державу, сформувати в ній новий соціально-економічний лад з козацькою влас­ністю на землю.

Війна характеризується переплетінням національ­но-визвольних та соціальних мотивів. Великим і знач­ним було і релігійне протистояння православ'я і като­лицизму, тим більше, що інтереси українців і поляків оберталися в колі двох різних світоглядів. Перед у бо­ротьбі з Річчю Посполитою вели козаки, які очолили селян, міщан і духовенство. Війна почалася в лютому 1648 р. із захопленням повстанцями Запорізької Січі і обранням гетьманом Богдана Зиновія Хмельницько­го. Роком її закінчення вказується 1654 p., коли відбу­лася Переяславська Рада між Україною і Москвою.

Отже, рушійними силами революції були козаки, се­ляни, міщани, шляхта. Характер війни був всенарод­ний, національно-визвольний, справедливий. Лідером визвольної війни став Б. Хмельницький, син дрібного українського шляхтича, на початок війни — чиги­ринський сотник. У кінці 30-х років Б. Хмельниць­кий був генеральним писарем.

Запорізька Січ, що перебувала тоді на Микитиному Розі (поблизу м. Нікополя), обрала його гетьманом. Звідси під його проводом 22 квітня 1648 р. вируши­ли козаки, щоб об'єднатись з повстанським рухом на Наддніпрянщині і розпочати велику визвольну війну українського народу.

Перший період війни ознаменувався перемогами (1648-1649 pp.) під Жовтими Водами і Корсунем, битва­ми під Пилявцями, облогою Львова і Зборівським дого­вором. Другий період (1650-1653 pp.), незважаючи на кровопролитну боротьбу повсталих і поляків, жодній із сторін успіху не приніс. Третій період (1654-1655 pp.) визначився допомогою Росії Україні в боротьбі з Поль­щею. Четвертий період (1656-1657 pp.) —укладен­ням союзу між Україною і Семигородським кня­зівством, а також спільними діями козацтва і шведської армії проти Польщі.

Очевидна заслуга Б. Хмельницького полягає в тому, що він протягом року війни зумів створити з розріз­нених селянських і козацьких загонів народно-виз­вольну армію. Із Запорізької Січі він вийшов із заго­ном у три тисячі чоловік, а під Зборовом мав 360 тисяч повстанців.

У сучасній історичній науці переважає думка про те, що Визвольна війна закінчилася із смертю Б. Хмель­ницького. Це викликає сумнів, окільки визвольні зма­гання українського народу після цього не припини­лися, а лише змінили свій характер: стали менш масштабними і більш локальними. Мабуть, вірогідні­шою є точка зору В. Смолія, В. Степанкова, В. Шевчука. Вони вважають, що війна закінчилася з падінням геть­мана П. Дорошенка у 1676 р. «Вічний мир» 1686 р. між Росією і Польщею юридично зафіксував поразку України в цій війні.

Мрія про соціальне та національне визволення ско­лихнула широкі народні маси, організувала їх і надих­нула на боротьбу. У стислі строки була сформована своя політична еліта, з'явились нові, енергійні і талановиті ватажки.

Відома дослідниця історії української шлях­ти XIV-XVII століть. Н. Яковенко вважає, що саме шляхта, а не козацтво забезпечувала тяглість в існуван­ні українського політичного етносу з XIV по XIX ст. Шляхта, а не якийсь інший стан, пережила й абсорбу­вала і князівський елемент середньовіччя, і козацький елемент ранньоновітньої епохи. Саме шляхта була со­ціальним ідеалом членів нової еліти Гетьманщини.

Продемонструвавши гнучкість та подиву гідну жи­вучість, шляхетський стан проіснував в Україні від пе­ріоду середньовіччя до епохи національного відроджен­ня XIX ст. Саме він забезпечив спадкоємність української історії, допоміг зробити надбанням козаччини досвід княжих часів, а легенду козаччини передав «будителям» національного відродження. Шляхта-дворян и (а дворян­ство в Україні вперше почало запроваджуватися ще за гетьмана І. Брюховецького) колишньої Гетьманщини через свої історичні праці, найвизначнішою з яких була «Історія Русів», створили козацький міф XIX ст. І од­ночасно стали його жертвою, прирікаючи на тимчасове забуття історію власного стану.За Хмельницького була створена національна дер­жава, побудову якої, однак, не вдалося довести до кінця.

До того ж протирічччя і суперечності серед повста­лих, відсутність чітких політичних орієнтирів управ­ління соціальними процесами, постійний зовнішній тиск і втручання у внутрішні справи України інозем­них держав спричинили поразку української рево­люції.