42. Економічний становище укр. Земель в 1 пол 19 ст. Чумацтво

На початку XIX ст. етнічні українські землі Галичина, Північна Буковина й Закарпаття перебували в складі Австрійської імперії (з 1867 року — Австро-Угорської). Економічна політика австрійського уряду насамперед зводилася до нещадної експлуатації природних багатств цих земель. Вона мала відвертий колоніальний характер і була спрямована на те, щоб Галичина, Північна Буковина й Закарпаття й надалі залишалися економічно відсталими сировинними придатками до розвинутих західних промислових районів Австрії. Один з перших губернаторів Галичини граф П. Гесс відверто цинічно зазначав, що галицькі землі разом з Буковиною можуть бути тільки постачальниками хліба для західної частини Австрії.Стан розвитку промисловостіІмперські власті свідомо гальмували розвиток західноукраїнської промисловості. Якщо в західних провінціях з 20-х років XIX ст. промисловість перейшла до фабричного виробництва із застосуванням новітньої техніки, то на західноукраїнських землях вона все ше перебувала в стадії мануфактури та дрібного ремесла. Унаслідок цього в галузях промисловості були зайняті тільки понад 150 тис. осіб, що становило лише близько 2% населення краю. У середині XIX ст. виробництво промислової продукції на душу населення на західноукраїнських землях було в п'ять разів нижчим, ніж у чеських та німецьких областях імперії.Неприхована колоніальна суть політики австрійського уряду щодо Галичини чітко виявилася й у її основній індустріальній галузі - нафтовидобувній промисловості. Одержану нафту вивозили з західноукраїнських земель, як правило, у сирому стані. Її переробка відбувалася здебільшого в промислово розвинутих регіонах імперії, що позбавляло край можливості мати власну нафтопереробну промисловість. Аналогічна практика застосовувалася й щодо розвитку інших галузей західноукраїнської промисловості: гірничої, лісової, шкіряної тощо.Галицькі й буковинські мануфактури в цей час не мали підтримки імперського керівництва, навпаки — їхня діяльність блокувалася й гальмувалася одночасно декількома способами:встановленням великих податків;позбавленням пільг та держаних субсидій;дискримінацією крайових виробів на західноавстрійських ринках.Тільки в 30-40-х рр. промисловість краю почала поступово виходити з кризи. У цей період на західноукраїнських землях працювало майже 250 мануфактур, проте вони не мали парових двигунів і лише деякі з них використовували у виробничому процесі водяну енергію. Більшість мануфактур була власністю поміщиків і розміщувалася в селах. Перші парові машини в краї з'явилися лише в 1843 році.Австрійські власті, жорстоко експлуатуючи природні й матеріальні багатства краю, не проявляли належної турботи про місцеве населення. Тут була найнижча в імперії заробітна платня й водночас найдовший робочий день, який тривав від 10 до 12 годин, а нерідко й усі 14-16 годин на добу.На дуже низькому рівні перебувала охорона здоров'я та праці, а також техніка безпеки робітників.Отже, колоніальна політика Австрійської імперії гальмувала процеси переростання мануфактурної промисловості у фабрично-заводську й еко-номічний розвиток західноукраїнських земель у цілому.Розвиток сільського господарстваОсновною галуззю економіки західноукраїнських земель, як і раніше, залишалося сільське господарство. Через існування кріпацтва воно також перебувало в стані глибокої кризи. З 1787 по 1848 рік у селян відібрано понад 1 млн моргів землі. Унаслідок цього на середину XIX ст. більшість селянських господарств Східної Галичини мали земельні наділи, які не могли прогодувати селянської сім'ї.Не ліпшим було становище й селян Буковини, а в 40-х роках XIX ст. значна частина селянських господарств Закарпаття взагалі стала безземельною.Розмір селянського земельного наділу залежав від функцій, які виконувало селянське господарство в панському маєтку. Відповідно до них селянство поділялося на: повнонадільних; загородників;огород ників;халупників;тяглових;піших.Селяни змушені були відробляти панщину, сплачувати данину та чинші. Тяжким тягарем на плечі селянина лягли додаткова панщина (праця влітку), право пропінації (примушування селян брати за гроші або за відробіток панську горілку, монополія на млини, військова служба. Вартість лише тих повинностей, що ретельно обліковувалися, становила 84,7% річного доходу селянських господарств. Унаслідок цього власне господарство практично не гарантувало селянинові забезпечення мінімальних життєвих потреб його сім'ї. Чи не найгіршим було становище селян у Галичині, де під час літніх сільськогосподарських робіт панщина досягала 6 днів на тиждень.Надзвичайно тяжкою для селян була рекрутська повинність. Нещадна кріпосницька експлуатація поєднувалася з небаченими насильствами й сваволею поміщиків та управителів панських маєтків. Вони могли забирати селянські земельні наділи, ув'язнювати, заковувати в кайдани, жорстоко катувати залежних від них селян. Загрозливе малоземелля західноукраїнських селян, рутинна техніка, відсталі форми господарювання, тяжке кріпосницьке гноблення зумовлювали деградацію селянських господарств, злидні, голод і вимирання сільського населення, особливо в період стихійних лих. За словами І. Франка, у неврожайні роки в краю вибухав голод, люди жили кропивою, гірчицею та к цілими громадами тікали на Поділля, у Бессарабію, а бувало й тая їли трупи померлих людей.Чумацтво.У І пол.XIX ст. чумацький промисел в краї досяг розвитку. Чумаки перевозили більше половини всіх вантажів. Поступово цей промисел зосередився в руках купців, переважно кременчуцьких, які наймали чумаків - "хурщиків". Свій крам чумаки збували в основному на ярмарках (тільки на Іллінській ярмарок товари щорічно доставляли на 20 тис. возів. На великих відстанях між природними водопоями чумаки копали в полі три криниці, розташовуючи їх трикутником ("Бог любить трійцю"). Між криницями садили калину.Чумакували переважно козаки та державні селяни. До свого товариства вони запрошували кріпаків і міщан. На поч. XIX ст. заявилися так звані "хазяйські" валки, де були воли і майно одного господаря.Чумацтво відіграло велику роль в економічному розвитку краю, позитивно вплинувши на розвиток товарно-грошових відносин. Протягом XVII -1 пол. ХІХ ст. цей промисел був основним джерелом забезпечення населення сіллю та рибою. Чумакування потребувало специфічних знань, умінь, вольових якостей, необхідних для подолання багатьох небезпек, вимагало чималих жертв, але й давало свободу - почуття волі в єднанні з природою. Безкінечна дорога налаштовувала на філософсько-ліричний лад. В народі чумаки були шанованими людьми. Чумаччина широко відображена в українському фольклорі (цикл чумацьких пісень), літературних та мистецьких творах.Особливого поширення торгово-візницький промисел набув у другій половині XVI століття на Придніпров’ї і згодом охопив інші землі тогочасної України. В роки найбільшого розквіту чумацтва, а саме у XVIII – XIX яке село на Україні не мало свої чумаків, які їздили до Криму і на Дон. Якого розмаху цей промисел набув на початку ХІХ століття, засвідчують хоча б такі факти : щороку з Криму на Україну приходило чотириста возів з сіллю, а на Дніпрі у Бериславі (під Каховкою) день і ніч працювало вісімдесят поромів (десять державних і сімдесят приватних), які перевозили на лівий берег чумацькі валки з Правобережної України.Занепад чумацтва почався наприкінці 60-поч.70-х pp. XIX ст. у зв’язку з будівництвом залізниць. На поч. 90-х р. чумацтво, як явище, повсюду зникло (на ярмарках ще деякий час зустрічалися поодинокі чумаки).