10. Економічна нерівність. Крива Лоренця та індекс Джині. Політика соціального захисту населення та її основні елементи..

Деякі економісти вважають, що основою стабільного розвитку економіки є рівність у розподілі доходу, інші – що прагнення до рівності в розподілі доходу не стимулює зростання виробництва та призводить до кризових явищ у економіці.

Для визначення ступеня нерівності доходів у макроекономічній науці використовують криву Лоренця (“лук Лоренця”), яка характеризує фактичний розподіл доходів між домашніми господарствами на основі зв’язку між відсотком сімей у складі населення та їхнім процентом у сукупному доході.

Рис.Крива Лоренця

Ділянка між бісектрисою (лінія, яка показує абсолютну рівність у розподілі доходів) та кривою Лоренця відображає ступінь нерівності доходів. Що більша ця ділянка, то більший ступінь нерівності доходів. Якби фактичний розподіл доходів був абсолютно рівним, то крива Лоренця та бісектриса співпали б і розрив зникнув би. Наближення кривої Лоренця до прямої лінії абсолютної рівності доходів знищує стимули до продуктивної праці.

Вчені-економісти дійшли висновку, що межа натягнення “луку Лоренця” настає тоді, коли найбідніші 40% населення починають усі разом отримувати менш ніж 12-13% від загальної суми доходів сімей країни. За умов диференціації доходів та рівня життя виникає гостра соціальна проблема бідності. Бідність – це той рівень життя, який не може забезпечити нормальних умов для відтворення населення. Кількісно цей рівень виражається показником “прожитковий мінімум”.

Сучасна система соціального захисту населення в країнах із перехідною економікою включає такі основні елементи:

Система соціальних гарантій передбачає надання соціально значущих благ та послуг усім громадянам без урахування їхнього трудового внеску і визначення потреби (безкоштовні освіта, лікування тощо). Під соціальною допомогою як формою соціального захисту населення розуміють надання соціальних благ та послуг соціально уразливим групам населення на основі визначення їхніх потреб. Об’єктом соціальної допомоги є малозабезпечені верстви населення, Соціальне страхування – найпоширеніша форма соціального захисту населення від різних ризиків, пов’язаних з втратою працездатності та доходів. Особливістю соціального страхування є його фінансування зі спеціальних позабюджетних фондів, які формуються за рахунок цільових внесків роботодавців і працівників за підтримки держави.

В Україні законодавчу основу програми соціального захисту населення закладено в Законі “Про зайнятість населення” та Державній програмі зайнятості.

Державна програма зайнятості передбачає заходи, направлені на забезпечення високого рівня зайнятості, вдосконалення її структури та підтримку ринку (з цією метою формується ринок житла, вдосконалюється інфраструктура ринку праці, посилюється мобільність робочої сили).

Програма зайнятості також передбачає зміну структури робочих місць за рахунок звільнення частини робітників із неперспективних у перспективні галузі та збільшення зайнятості у сфері нематеріального виробництва, підвищення рівня освіти та кваліфікації робочої сили.

На часі створення додаткових робочих місць у західних областях, де є надлишок робочої сили; формування державного замовлення на проведення громадських робіт із метою поліпшення природного середовища, розвитку мережі доріг та створення соціальної інфраструктури населених пунктів; забезпечення професійної підготовки та перекваліфікації, а також зайнятості тих громадян, які потребують соціального захисту (молодь, інваліди); формування інфраструктури ринку робочої сили (оснащення центрів зайнятості необхідною технікою, створення та вдосконалення інформаційно-довідкової системи зайнятості населення).

11.Поняття і структура національного ринку. Сукупний попит: сутність, кількісна визначеність, цінові та нецінові фактори, що впливають на нього.

Сутність і структура національного ринку. До основ­них елементів сучасного регульованого ринку належать: 1) ринок предметів споживання; 2) ринок засобів вироб­ництва; 3) ринок платних послуг; 4) ринок робочої сили; 5) ринок капіталів; 6) ринок валюти, грошей і цінних па­перів; 7) ринок науково-технічних розробок та інформа­ції; 8) ринок нерухомості. Ці ринки є окремими частина-

ми сукупного внутрішнього (або національного) ринку, його своєрідними сегментними ринками.

Кожний із цих структурних елементів поділяється на певні частини. Так, у межах ринку предметів споживан­ня виділяють ринок швейних виробів, хлібопродуктів то­що. До ринку цінних паперів належать різні види акцій, облігацій тощо. Водночас деякі з названих основних структурних елементів ринку можуть бути об'єднані у більші підсистеми. Наприклад, ринок предметів спожи­вання та ринок послуг формують споживчий ринок. Цей ринок разом з ринком засобів виробництва, а також нау­ково-технічних розробок та інформації утворює товарний ринок. До складу фінансового ринку можна віднести ри­нок капіталів, цінних паперів, грошей, валюти, кредитів.

Сукупний попит (СП) — це шкала, що графічно представлена у вигляді кривої, яка показує різні обсяги товарів і послуг, тобто реальний обсяг виробництва, який вітчизняні споживачі, фірми, уряд та зарубіжні покупці бажають купити за кожного можливого рівня цін та за інших рівних обставин. Сукупний попит містить чотири компоненти.

Споживчі витрати є такими грошовими видатками, які домогосподарства передбачають використати на придбання споживчих товарів та послуг. їх загальна величина передусім залежить від використовуваного доходу, оскільки переважна частина останнього і спрямовується на ці цілі. На обсяг споживчих витрат впливає розподіл одержуваних домогосподарствами доходів на частину, що споживається, і ту, що заощаджується. Розмір споживчих витрат безпосередньо пов'язаний також із рівнем цін.

Другим компонентом сукупного попиту є інвестиції. Це ті витрати, які приватні підприємці (юридичні та фізичні особи) передбачають використовувати для придбання споруд, будівель, устаткування та нагромадження запасів. Розмір цих витрат залежить від обсягу виробництва, витрат на капітал, які зумовлюються рівнем податків і процентних ставок, очікувань на майбутнє. Ця складова сукупного попиту найчутливіша до заходів монетарної політики.

Третій компонент сукупного попиту становлять урядові витрати. До них належать ті, що передбачені державними установами на придбання товарів та послуг для задоволення державних потреб. їх розмір залежить від величини видатків на цілі, визначені державним бюджетом згідно з прийнятими урядовими рішеннями.

Останнім компонентом сукупного попиту є чистий експорт, що становить різницю між вартістю експорту і імпорту товарів та послуг. Найважливішими факторами, що його визначають, є обсяги виробництва і внутрішні доходи країн, які здійснюють торгівлю, обмінні курси національних валют та співвідношення внутрішніх і зовнішніх цін на обмінювані товари та послуги.

Сукупний попит залежить від цінових та нецінових факторів. Ціновим фактором є рівень цін. На сукупний попит впливають і нецінові детермінанти. До них належать доходи населення, його наміри щодо майбутнього придбання товарів та послуг, рівень податків і процентної ставки і інші. 

12.Розкрити сутність сукупної пропозиції, цінові та нецінові фактори, що впливають на неї.

Сукупна пропозиція (AS) – це реальний обсяг валового внутрішнього продукту, який економіка пропонує для продажу з метою отримання прибутку.

Залежність обсягу пропозиції від рівня цін у країні називають кривою сукупної пропозиції. Крива сукупної пропозиції показує обсяг реального валового внутрішнього продукту, який може бути вироблений і запропонований для продажу за певного рівня цін.

на сукупну пропозицію впливають два види факторів: рівень цін (РЦ) і нецінові фактори, вплив яких опосередковується через середні витрати.

Крім цін на сукупну пропозицію впливають нецінові фактори (зміни в яких приводять до зміни витрат на одиницю продукції). До них належать:

1) зміна цін на ресурси. Відбувається під впливом таких чинників: наявність внутрішніх ресурсів, ціни на імпортні товари, домінування на ринку.

2) зміни в продуктивності ресурсів (відношення реального обсягу виробництва до затрат).

3) зміни економічних правових норм можуть призвести до змін витрат на одиницю продукції в результаті дії таких чинників податки, субсидії, державне регулювання економіки

Класична модель сукупної пропозиції – це модель, згідно з якою сукупна пропозиція не залежить від рівня цін, оскільки заробітна плата й ціни є абсолютно гнучкими. Класична модель описує економіку в довгостроковому періоді.

13.Розкрити основи грошового ринку: пропозиція і попит на грошовому ринку та механізм досягнення рівноваги між ними. Здійснити аналіз грошових агрегатів.

Попит на гроші - це запас грошей, який прагнуть мати у своєму розпорядженні економічні суб'єкти на певний момент. Попит на гроші зумовлений функціями грошей - к купівельного і платіжного засобу та як засобу нагромадження вартості (багатства).

Пропозиція грошей - це та кількість грошей, що перебуває в будь-який момент у розпорядженні економічних суб'єктів, яку вони за сприятливих обставин можуть спрямувати в обіг. Пропозиція грошей виражає прагнення економічних суб'єктів дати в борг певну частину своїх грошових коштів для отримання доходу. На макроекономічному рівні на формування пропозиції грошей впливає обсяг фактичної грошової маси в обігу. Ця фактична грошова маса в обігу становить природну межу пропозиції грошей. Розширити пропозицію грошей понад цю межу може лише додаткова емісія грошей Національним банком України.

Попит на гроші мас бути задоволений відповідною пропозицією грошей. Оптимальним станом грошового ринку с його рівновага. Така рівновага на грошовому ринку встановлюється внаслідок взаємодії попиту на гроші та їх пропозиції.

Рівновага на грошовому ринку означає, що кількість грошей, яку економічні суб'єкти хочуть мати в портфелі своїх активів, дорівнює кількості грошей, що їх пропонує банківська система. Рівновага грошового ринку визначає величину рівноважної норми відсотка.

Рівновага на грошовому ринку може порушитися внаслідок зміни попиту на гроші, що спричинений збільшенням чи зменшенням обсягів виробництва і реалізації товарів або зміною рівня цін. У разі зростання обсягів виробництва чи зростання рівня цін збільшується попит на гроші і підвищується рівноважна відсоткова ставка. При зменшенні реального обсягу виробництва чи зниженні цін відбудеться зменшення попиту на гроші, а отже, зниження рівноважної відсоткової ставки.

При зниженні відсотка рівень попиту на гроші перевищуватиме їхню кількісну пропозицію, а в разі підвищення відсоткової ставки пропозиція грошей перевищуватиме попит. Підвищення відсоткової ставки приводить до переміщення суб'єктами ринку більшої частини своїх грошових залишків до високодохідних активів. Попит на гроші зменшується, бо володіння ними не приносить доходу.

Підтримання рівноваги на грошовому ринку забезпечує грошам найкраще виконання ними своїх функцій, сприяє нагромадженню капіталу, створенню інвестицій для розширеного відтворення. Навпаки, розходження між пропозицією і попитом здатне спричинити порушення платіжного балансу, падіння обсягів виробництва і реалізації продукції, високі темпи інфляції.

Тому підтримання рівноваги на грошовому ринку потребує від держави (її центрального банку) проведення виваженої грошово-кредитної політики, яка повинна на тривалий час забезпечити збалансованість грошового механізму, чітку взаємодію грошової маси в обігу, реальність доходів фізичних та юридичних осіб та норми відсотка.

Стабілізація кон'юнктури на ринку грошей визначається зрівноваженням попиту та пропозиції грошей, що зумовлює об'єктивний рівень ставки відсотка. Взаємодія на ринку грошей попиту, пропозиції та відсотка (як ціни грошей) відбувається відповідно до загальних закономірностей функціонування усякого ринку: попит на гроші впливає на рівень відсотка прямо пропорційно, а пропозиція грошей - обернено пропорційно.

Грошові агрегати – окремі сукупності грошових активів, які різняться між собою рівнем ліквідності.

З 1993р. у статистичній практиці України НБУ визначає структуру, грошової маси відповідно до агрегатного методу, використовуючи для цілей аналізу і регулювання чотири грошові агрегати: МО, МІ, М2, МЗ.

Арегат МО відображає масу готівки, яка перебуває поза банками, тобто на руках у фізичних осіб і в касах юридичних осіб. Готівка у касах банків сюди не входить.

Агрегат МІ включає гроші в агрегаті МО + вклади у банках, які можуть бути використані власниками негайно, без попередження банків, тобто запаси коштів на поточних рахунках та на ощадних рахунках до запитання.

Агрегат М2 - це гроші в агрегаті М1 + кошти на всіх видах строкових рахунків, кошти на рахунках капітальних вкладень та інших спеціальних рахунках.

Агрегат МЗ охоплює гроші в агрегаті М2 + кошти на вкладах за трастовими операціями банків.

14.Здійснити аналіз банківської системи. Основні функції, завдання та балансове рівняння Центрального та комерційного банку.

Ба́нківська система України — це складова економічної системи держави, що включає в себе Національний банк України; інші банки (резиденти та нерезиденти, зареєстровані у встановленому законодавством порядку на території України); небанківські фінансові установи, виключною діяльністю яких є прийняття вкладів, розміщення кредитів або ведення рахунків клієнтів; Фонд гарантування вкладів фізичних осіб; банківську інфраструктуру, а також зв'язки та взаємини між ними. Відповідно до Конституції України основною функцією НБУ є забезпечення стабільності гривні^[6]. На її виконання Національний банк має виходити з пріоритетності досягнення та підтримки цінової стабільності в державі.

Національний банк у межах своїх повноважень сприяє стабільності банківської системи за умови, що це не перешкоджає досягненню цілі цінової стабільності.

Національний банк також сприяє додержанню стійких темпів економічного зростання та підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України за умови, що це не перешкоджає досягненню цінової стабільності та стабільності банківської системи^[7].

15Розкрити основні методи грошово-кредитного регулювання економіки.

Грошово-кредитна (монетарна) політика – це здійснюване центральним банком країни регулювання кількості грошей у обігу з метою забезпечення доступу до кредиту в обсягах і за процентами, які забезпечили б ефективне функціонування національної економіки. Вона полягає в розробці та здійсненні системи заходів, з допомогою яких держава здійснює грошову пропозицію та регулювання грошової маси для стабілізації економіки. Грошово-кредитна політика держави безпосередньо впливає на рівень національного виробництва, забезпечення зайнятості в економіці та цінову стабільність.

Мета грошово-кредитної політики – досягнення рівноваги на національному ринку, що характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції.

Сутність даної політики полягає в регулюванні обсягу грошової пропозиції для стабілізації економіки. Під час спаду виробництва грошово-кредитна політика зводиться до стимулювання зростання пропозиції грошей, а в періоди високої інфляції – навпаки, до її обмеження.

Є політика “дешевих” грошей і політика “дорогих” грошей. Політика “дешевих” грошей – монетарна політика, спрямована на зниження процентної ставки з метою стимулювання ділової активності. Політика “дорогих” грошей – монетарна політика, спрямована на підвищення процентної ставки з метою стримання ділової активності.

Головним суб’єктом монетарної політики держави є центральний банк, який здійснює грошову емісію й регулює грошово-кредитну діяльність комерційних банків. У своїй діяльності центральний банк для регулювання грошової маси застосовує такі методи:

1. Операції на відкритому ринку – найважливіший метод з точки зору регулювання пропозиції грошей. Сутність цього методу полягає в тому, що центральний банк, купуючи чи продаючи державні цінні папери на відкритому ринку, збільшує або зменшує грошово-кредитні потоки, які обслуговують рух товарів і послуг.

2. Змінення рівня мінімальної резервної норми. Змінюючи мінімальну обов’язкову резервну норму, центральний банк також може впливати на кредитні можливості комерційних банків.

3.Змінення облікової ставки. Облікова ставка – це процент, під який центральний банк надає кредити комерційним банкам. За умови підвищення облікової ставки кредитні ресурси комерційних банків зменшуються, тому позика грошей для функціонуючих капіталів стає дорогою. У комерційних банків погіршуються можливості до кредитування економіки, пропозиція грошей зменшується, а процентна ставка зростає. При зниженні облікової ставки кредитні ресурси комерційних банків зростають, тому позика грошей для функціонуючих капіталів стає дешевою. У комерційних банків поліпшуються можливості до кредитування економіки, пропозиція грошей зростає, а процентна ставка знижується.

16.Розкрити сутність інфляції, її кількісна визначеність, види інфляції. Розкрити сутність антиінфляційної політики.

Інфляція відноситься до основних індикаторів, які характеризують макроекономічну нестабільність. Вона характеризує несприятливі зміни в цінах, які свідчать про виникнення певних змін у товарно-грошових відносинах і розподілі сукупного доходу.

Інфляція — це приріст цін, викликаний надлишком грошей стосовно до випуску товарів та послуг(зростання заг.рівня цін)

Рівень інфляції показує, як змінилися ціни в економіці, і вимірюється з допомогою індексів цін (індексу споживчих цін, дефлятора ВВП тощо) як різниця між значенням цього індексу за певний період (у процентах) та 100%.

РІ = Ісц - 100%

РІ – рівень інфляції;

Ісц – індекс споживчих цін.

Темп інфляції показує, як змінилася сама інфляція за певний період (прискорилась чи сповільнилась)

Інфляцію можна поділити на три види: помірну (повзучу), галопуючу (високу) і гіперінфляцію (дуже високу).

Інфляція Попиту виникає тоді, коли ціни зростають внаслідок випереджаючого зростання сукупного По стосовно сукупної Пр. Таке зростання сукупного По може бути викликане збільшенням Пр грошей, держ витрат, а також інвестиційних витрат та ін.

Інфляція витрат – інфляція, що викликана збільшенням середніх витрат на виробництво продукції. Основними причинами підвищення середніх витрат є:

• підвищення номінальної заробітної плати;

• підвищення цін на сировину та енергоносії;

• підвищення податків.

Цей тип інфляції призводить до стагфляції – ситуації в економіці, коли одночасно відбувається підвищення рівнів інфляції та безробіття на фоні загального спаду виробництва.

Антиінфляційна політика держави:

– політика держави, яка спрямована на боротьбу з інфляцією та включає прямі та непрямі засоби регулювання купівельної спроможності грошової одиниці.

Непрямі засоби регулювання купівельної спроможності грошової одиниці включають:

• регулювання загальної маси грошей шляхом управління ними центральним банком;

• операції центрального банку на відкритому ринку цінних паперів;

• зміну обов’язкових резервів комерційних банків у центральному банку;

• зміну облікової ставки.

Прямі засоби регулювання купівельної спроможності грошової одиниці включають:

• пряме й безпосереднє регулювання державою кредитів, а отже – грошової маси;

• державне регулювання цін;

• державне (за угодою з профспілками) регулювання заробітної плати;

• державне регулювання зовнішньої торгівлі, операцій із іноземним капіталом і валютного курсу.

17.Споживання та заощадження домашніх господарств. Здійснити порівняльний аналіз функцій споживання та заощадження.

Фірми виробляють продукцію, виручають за неї кошти і пред’являють попит на робочу силу. Домашні господарства пропонують свою робочу силу, отримують за це винагороду і пред’являють попит на вироблену продукцію. На основі взаємодії фірм і домашніх господарств на ринку товарів і послуг складається пропорція ділення ВВП на споживання та заощадження.

Головним компонентом сукупних витрат є споживчі витрати (СВ). У вартісній формі – це та сума грошей, яка витрачається домашніми господарствами на придбання товарів поточного й тривалого споживання та оплату послуг. Таким чином, все, що не належить до заощаджень, не входить у вигляді податку, не перебуває на закордонних рахунках, – це споживання.

Заощадження – це відстрочене споживання або та частина доходу кінцевого використання домашніх господарств, яка не споживається.

З =ДКВ – СВ ,

ДКВ – дохід кінцевого використання;

СВ – споживчі витрати домашніх господарств.

функція споживання показує співвідношення між споживчими витратами й доходом кінцевого використання як у статиці, так і в динаміці. Функція споживання, яка була запроваджена Дж. Кейнсом, ґрунтується на припущенні, що існує стабільний емпіричний зв’язок між споживанням та доходом.

Рис. 5.1. Графік функції споживання

Якби споживчі витрати повністю дорівнювали доходу, то графік функції споживання набув би форми бісектриси. В будь-якій точці бісектриси споживання повністю дорівнює доходу. Точка Б означає нульове заощадження, повне споживання доходу. Праворуч від точки Б – зона чистого заощадження, яка обмежується кривою споживання та бісектрисою. Величина чистих заощаджень завжди вимірюється вертикальним відрізком між кривою функції споживання та бісектрисою.

Обсяг споживання визначається відстанню від осі доходів до кривої функції споживання. Ліворуч від точки Б – зона переважання споживання над доходами, тобто життя в борг або за рахунок попередніх заощаджень. Перевищення споживання над доходом є “чистим від’ємним заощадженням”, його вимірюють відстанню між бісектрисою та кривою споживання. Автономне споживання – споживання, яке не залежить від доходу кінцевого використання.

Функція З.Обсяг заощаджень

визначається відстанню від лінії доходу до кривої функції заощадження. Ця відстань повністю збігається з відстанню від кривої споживання до бісектриси на попередньому графіку функції споживання. Точка Б на графіку так само показує нульове заощадження. На відрізку ліворуч від точки Б заощадження домашніх господарств є від’ємними (функція заощадження лежить нижче нульової горизонтальної лінії). З наведених графіків функцій споживання та заощадження видно, що і споживання, і заощадження прямо залежать від доходу, зростаючи зі збільшенням доходу і зменшуючись при його скороченні.

Оскільки споживчі витрати прямо залежать від доходу кінцевого використання, то функція споживання математично виражається таким чином: CВ = f (ДКВ)

Щоб математично вивести функцію заощадження, слід зазначити, що свої заощадження населення спрямовує на фінансові ринки. Тому заощадження не тільки є функцією доходу, а й залежить від процентної ставки (ПС). Ця залежність розглядатиметься нижче. Функція заощадження математично виражається так:

З = f (ДКВ,ПС)

ДКВ – дохід кінцевого використання;

ПС – процентна ставка

18.Середня та гранична схильність до споживання та заощадження. Фактори, що впливають на споживання та заощадження.

Середньою схильністю до споживання (ССС) називають частку доходу кінцевого використання, що спрямовується на споживання (у відсотках).

У довгостроковій перспективі ССС має тенденцію стабілізуватися.

Середньою схильністю до заощадження (ССЗ) називається частка доходу кінцевого використання, що спрямовується на заощадження (у відсотках).

Оскільки ДКВ = CВ + З, то ССС + ССЗ = 100% або 1

Середня схильність до споживання має перевищувати середню схильність до заощаджень, тобто ССС > ССЗ

Гранична схильність до споживання (ГСС) показує, яка частка додаткового доходу кінцевого використання спрямовується на додаткове споживання.

.

Основний психологічний закон Дж. Кейнса – закон, згідно з яким у разі збільшення доходу кінцевого використання домашніх господарств їхня гранична схильність до споживання зменшується.

Гранична схильність до заощадження (ГСЗ) вказує на співвідношення між додатковими заощадженнями та додатковим доходом кінцевого використання, який спричинив ці заощадження.

Сума граничних схильностей до споживання і заощадження за умов будь-якої зміни в доході кінцевого використання завжди дорівнює 100% або одиниці:

ГСС + ГСЗ = 1,0 або 100%

Гранична схильність до споживання набуває значення в інтервалі від 0 до 1, тобто одна додаткова одиниця доходу кінцевого використання збільшує обсяг споживання, але на величину, меншу від одиниці. Кожна грошова одиниця доходу, яка не споживається, заощаджується.

19.Інвестиції: сутність, типи та роль в економіці. Проаналізувати механізм формування інвестиційного попиту: очікувана норма чистого прибутку, процентна ставка. Розкрити фактори інвестицій, що не залежать від процентної ставки.

під інвестиціями розуміють використання заощаджень із метою придбання машин і устаткування, здійснення капітального, житлового будівництва та збільшення запасів

Отже, інвестиції суттєво впливають на сукупний попит, обсяг національного виробництва, зайнятість. Крім того, інвестиції сприяють нагромадженню фондів підприємств і створюють основу для економічного зростання в майбутньому. Якщо ж інвестиції використовуються нераціонально, це призводить до заморожування виробничих ресурсів і скорочення обсягів національного виробництва.

Загальний обсяг інвестицій визначається як валові інвестиції. Вони розподіляються на дві групи: одна частка спрямовується на збільшення основного капіталу, інша – на відшкодування його зношення, тобто на амортизацію. Оскільки в кожному періоді знецінюється конкретна частка капіталу, формулу валових інвестицій можна записати так: ВІ = ЧІ + кА К п.р. (5.14), де:

ВІ – валові інвестиції; ЧІ – чисті інвестиції; кА – коефіцієнт амортизації; К – вартість об’єктів основного капіталу; п.р. – поточний рік.

При цьому ЧІ = К п.р. + 1 – К п.р. (5.15).

Сукупний попит на інвестиції залежить від очікуваної норми чистого прибутку та процентної ставки.

Сутність впливу цих факторів на інвестиційний попит полягає у наступному.

По-перше, фірми інвестують з метою одержання чистого прибутку. Чистий прибуток – та частка валового прибутку від реалізації інвестиційного проекту, яка залишається після сплати податку на прибуток та процентів за інвестиційні кошти. Інвестиції будуть приносити чистий прибуток лише тоді, коли на одиницю інвестиційних витрат підприємство матиме більші прибутки в кожному наступному році, тобто якщо зростає капіталовіддача. Запишемо рівняння:ЧП = ∆ВВП - (∆ПВ + ∆ПП) (5.17), де:

ЧП – чистий прибуток; ∆ВВП – приріст ВВП, викликаний чистими інвестиціями; ∆ПВ – приріст поточних витрат; ∆ ПП – приріст податку на прибуток.

Але інвестори орієнтуються не на фактичний, а на очікуваний чистий прибуток (ОЧП) – чистий прибуток, який очікується від вкладання інвестицій. З урахуванням необхідності зростання капіталовіддачі можна записати формулу очікуваної норми чистого прибутку:

  (5.18), де:

ОНЧП – очікувана норма чистого прибутку; ОЧП – очікуваний чистий прибуток; ЧІ – чисті інвестиції.

Таким чином, основним стимулом до інвестування є рівень очікуваної норми чистого прибутку. Можна сказати, що ОНЧП є метою інвестування.

По-друге, інвестиційні витрати пов’язані з джерелом їх фінансування.

Досить поширеним джерелом фінансування є банківський кредит. Тому важливу роль у динаміці інвестицій відіграє процентна ставка. Якщо ОНЧП – це мета інвестування, то процентна ставка – це ціна інвестицій, яку фірма повинна сплатити, щоб позичити грошовий капітал, потрібний для придбання реального капіталу. Для прийняття рішення інвестори зіставляють очікувану норму чистого прибутку та процентну ставку. Якщо процентна ставка нижча від ОНЧП, то інвестиції будуть прибутковими, на них виникає попит. Якщо, навпаки, інвестиції будуть збитковими, попиту на них не буде.

При прийнятті інвестиційних рішень суттєву роль відіграє не номінальна, а реальна процентна ставка. Номінальна процентна ставка – фактична процентна ставка на ринку позичкового капіталу (визначається в поточних цінах), а реальна процентна ставка – це номінальна процентна ставка мінус темп інфляції.

ПСр = ПСномін. – ТІ (5.19), де:

ПСр – реальна процентна ставка; ПСномін. – номінальна процентна ставка; ТІ – темп інфляції, у %.

Слід зазначити, що реальна процентна ставка вимірює дійсні витрати на одержання позики. Тому інвестиції залежать від реальної процентної ставки, а не від номінальної процентної ставки.

Зв’язок між реальною процентною ставкою та інвестиціями виражається формулою: ВІ = – f (ПСр) (5.20).

Це рівняння показує, що інвестиції є функцією процентної ставки. Причому знак (-) означає, що між попитом на інвестиції і процентною ставкою існує обернена залежність.

Графіки функції попиту на інвестиції – в залежності від очікуваної норми чистого прибутку й реальної процентної ставки зображені на рисунках 5.3 та 5.4, де АDінв. – сукупний попит на інвестиції.

Рис.5.3. Крива інвестиційного попиту в залежності від ОНЧП

рис. 5.4. Крива інвестиційного попиту в залежності від процентної ставки (базова модель інвестиційного попиту)

Із наведених графіків видно, що між інвестиційним попитом і очікуваною нормою чистого прибутку існує пряма залежність, а між інвестиційним попитом і процентною ставкою – обернена залежність.

Отже, доцільність інвестування та інвестиційний попит виникають за умов, коли очікувана норма чистого прибутку більша від реальної процентної ставки. При заданому рівні ОНЧП що нижча реальна процентна ставка, то більший попит на інвестиції. Тому крива інвестиційного попиту набуває вигляду негативно похилої лінії.

Крім процентної ставки на інвестиційний попит впливають фактори, які змінюють рівень очікуваної норми чистого прибутку за даної процентної ставки. Умовно їх можна назвати факторами, що не залежать від процентної ставки. До них належать:

1. Технологічні зміни. Технічний прогрес, тобто розробка нового більш продуктивного устаткування, зменшує середні витрати на виробництво продукції або підвищує її якість.

2. Рівень забезпеченості основним капіталом. Від того, як кожна галузь виробництва забезпечена основним капіталом, залежить очікувана норма чистого прибутку від додаткових інвестицій

3. Витрати на придбання, експлуатацію та обслуговування устаткування. Якщо ці витрати скорочуються, то очікувана норма чистого прибутку збільшується, а інвестиційний попит зростає. І навпаки.

4. Податки на підприємця. Приймаючи інвестиційні рішення, підприємці розраховують на очікуваний прибуток після сплати податків. Тому збільшення податків негативно впливає на інвестиції. І навпаки.

5. Очікування. Метою інвестування є чистий прибуток. Інвестиції – це насамперед ризик стосовно того, що дохід від них перевищить витрати на них. Якщо економічні умови в країні погіршуються, фірми утримуються від інвестицій. Навпаки, коли фірми сподіваються на пожвавлення в недалекому майбутньому, попит на інвестиції зростає. 

20.Розкрити взаємозв’язок між сукупними витратами і валовим внутрішнім продуктом. Здійснити аналіз рівноважного валового внутрішнього продукту ВВП на основі моделі “витрати-випуск” та пояснити роль незапланованих інвестицій.

Для постійного розвитку економіки за умов повної зайнятості ресурсів вироблена продукція має бути продана. Інакше кажучи, сукупні видатки мають бути достатніми для реалізації усьогоствореного продукту (ВВП).

Згідно зазначених вище припущень (спрощень) сукупні видаткискладаються з двох компонентів: споживчих видатків домогосподарств (C), інвестиційних видатків фірм (I). АЕ = С + І, де АЕ – сукупні видатки.

Як відомо, функція, що описує спо­живчі видатки домогосподарств має вигляд:

С = C’ + MPC*(Y-Т),

 – обсяг національного виробництва;Т – чисті податки; (Y-T)– використовуваний дохід; MPC – гранична схильність до споживання.

Рівноважний ВВП (рівноважний рівень національного виробництва Y) – 

Умову досягнення рівноважного ВВП у національній економіці відбиває рівняння:

C + I,

Дотримання цієї умови означає досягнення економічної рівноваги на товарному ринку країни.

Дотримання цієї умови означає досягнення економічної рівноваги на товарних ринках країни. Згідно з кейнсіанським підходом, рівноважний обсяг виробництва може складатися і при неповній зайнятості ресурсів, наприклад, в умовах значного безробіття. Тобто фактичний рівноважний ВВП буде меншим від рівноважного обсягу національного виробництва за умов повної зайнятості.

У макроекономіці склалися два підходи до визначення еконо­мічної рівноваги між сукупними витратами (AE) і ВВП (Y):

1.  підхід «витрати – випуск» (ґрунтується на порівнянні сукупних видатків і реального ВВП);

2.  підхід «витоки – ін'єкції» (ґрунтується на порівнянні витоків із потоку «витрати - доходи» та ін'єкцій до цього потоку).

Підхід «витрати – випуск»

Графічна інтерпретація моделі «витрати–випуск» представлена на рис. 9.1. Цей графік має назву «кейнсіанський хрест».

Рис. 9.1. Кейнсіанський хрест

Лінія сукупних видатків (АЕ) є вис­хідною, бо вищий рівень доходу зумовлює вищий рівень споживання, а тому й вищий рівень запланованих видатків. Нахил цієї лінії дорівнює граничній схильності до споживання (МРС), котра, як відомо, показує, наскільки зростуть заплановані видатки, якщо до­хід збільшується на одну грошову одиницю.

Лінія під кутом 45° на рисунку відображає точки, в кожній з яких вико­нується умова економічної рівноваги (AE=Y). Фактична рівновага економіки досягається в точці Е, де лінія запланованих видатків (АЕ) перетинає лінію 45°.

Національна економіка перебуватиме у стані рівноваги, колифактичні видатки дорівнюють запланованим. ВВП дорівнює не лише сумі доходів, а й фактичним видаткам на товари і послуги. Тому умову економічної рівноваги можна записати у такому вигляді:

Фактичні видатки = Заплановані видатки = Y = AE.

Підхід «витоки – ін'єкції»

Сутність підходу «ви­токи – ін'єкції»  ґрунтується на порівнянні витоків із потоку «видатки – доходи» та ін'єкцій у цей потік.

Згідно з припущеннями ми розглядаємо закриту економіку, в якій відсутній державний сектор і є лише один вид ін'єкцій (інвестиції) та один вид витоків (заощадження).

Домогосподарства, як відомо, заощаджують частину доходу. За­ощадження означають витоки (вилучення) з потоку «видатки – доходи», що зменшує реальний ВВП.

Проте поряд зі спожив­чими благами економіка виробляє капітальні блага, які купують підприємства за рахунок інвестиційних коштів. Інвестиції є ін'єкціями у потік «видатки – доходи». Отже, інвестиції нейтралізу­ють витоки з потоку «видатки – доходи» у вигляді заощаджень.

Однак, якщо заощадження більші, ніж інвестиції (S > І), то сукупні видат­ки є меншими, ніж реальний ВВП (AE<Y). За цих умов реальний ВВП країни перевищує рівноважний.

І навпа­ки, якщо заощадження менші за інвестиції (S < І), то сукупні видат­ки більші, ніж реальний ВВП (AEY), а реальний ВВП менший за рівноважний.

Тільки коли заощадження та інвестиції дорівнюють одне одному(S = І), витоки з потоку «видатки – доходи» у вигляді заощаджень нейтралізуються ін'єкція­ми у вигляді інвестицій у цей потік, а ВВП є рівноважним

21.Здійснити порівняльний аналіз рецесійного та інфляційного розривів: сутність, графічна інтерпретація та кількісна визначеність.

Рівновага в економіці може забезпечуватися за різних умов: при повній або неповній зайнятості, на інфляційній або безінфляційній основі. Ці умови залежать від співвідношення між сукупними витратами й потенційним обсягом виробництва (ВВП). варіант, коли сукупних витрат не вистачає для досягнення потенційного ВВП.

На цьому графіку ВВП₂ – це потенційний обсяг виробництва, якому відповідають сукупні витрати на рівні СуВ₂.

Але фактично економіка перебуває в умовах неповної зайнятості. Сукупні витрати (СуВ1) в дійсності менші від потенційних (СуВ₁ < СуВ₂), а фактичний рівноважний ВВП значно менший, ніж потенційний (ВВП₁ < ВВП₂).

Недостатність сукупних витрат, їхня неспроможність забезпечити досягнення потенційного ВВП, який відповідає умовам повної зайнятості, називається рецесійним розривом. Рецесійний розрив – величина, на яку повинен зрости сукупний попит (сукупні витрати), щоб підвищити рівноважний ВВП до неінфляційного рівня повної зайнятості, тобто до потенційного ВВП.

На графіку рецесійний розрив – це відстань по вертикалі між лінією фактичних сукупних витрат (СуВ₁) і лінією потенційно необхідних сукупних витрат (СуВ₂).

В умовах рецесійного розриву економіка потенційно втрачає, недовиробляє певну величину ВВП (це різниця між ВВП₂ і ВВП₁). Обсяг цих втрат визначається як добуток рецесійного розриву (необхідного початкового приросту сукупних витрат) на мультиплікатор витрат:

∆ВВПр = ∆ СуВп х М в.

І навпаки, якщо рівень ВВП за умов повної зайнятості є відомим, то величина рецесійного розриву (необхідного початкового приросту сукупних витрат (+ СуВ) визначається за формулою (в умовах стабільних цін):

(6.8), де:

∆ВВП р – реальний приріст ВВП, необхідний для досягнення ВВП потенц. (+ ∆ВВПр = ВВПп – ВВПфакт.).

Протилежні результати мають місце в тому випадку, коли фактичні сукупні витрати перевищують ту їхню величину, яка відповідає умовам повної зайнятості.

Рис. Інфляційний розрив

Фактична економіка перебуває в т.Т2. графіку потенційний ВВП забезпечується при сукупних витратах на рівні СуВ₂. Але фактично економіка витрачає більше – СуВ₁. Отже, має місце надлишок сукупних витрат: СуВ₁ > СуВ₂. Тому фактичний ВВП номінально перевищує потенційний: ВВП₁ > ВВП₂. Таке явище називається інфляційним розривом. На графіку величина інфляційного розриву дорівнює відстані по вертикалі між лініями СуВ₁ і СуВ₂. Інфляційний розрив – це величина, на яку повинен скоротитися сукупний попит (сукупні витрати), щоб усунути інфляційний надлишок за умов повної зайнятості. Розрив називається інфляційним тому, що він спричиняє в економіці інфляційний надлишок ВВП.

Подолання інфляційного розриву передбачає утримання сукупного попиту і “переміщення” рівноваги з точки Т₁ у точку Т₂ (повна зайнятість ресурсів).

Величину інфляційного розриву (– ∆СуВп) – необхідного початкового

зменшення сукупних витрат – можна визначити за формулою (без урахування цінового фактора):

(6.9), де:

– ∆ВВПі – інфляційне зменшення ВВП за умов повної зайнятості

(– ∆ВВПі = ВВПп – ВВПфакт.);

ВВПп – потенційний ВВП;

ВВПфакт. – фактичний ВВП;

Мв – мультиплікатор витрат.

Інфляційний розрив виникає в зв’язку з тим, що зростання сукупних витрат (сукупного попиту) не супроводжується адекватним зростанням виробництва (сукупної пропозиції).

22.Циклічний характер економічного розвитку: фази та види економічних циклів. Антикризова політика держави.

Економічний цикл (цикл ділової активності) – це періодичний підйом або спад фактичного ВВП на фоні загальної тенденції до зростання.