План-графік потоку інвестицій (тис. Грн)

Інвестиційні потреби	1-й рік	2-й рік	Усього
Будівництво й реконструкція	340	120	460
Устаткування й механізми	6,300	3,300	9,600
Установка й налагодження устаткування	48	20	68
Ліцензії й технології	340	0	340
Проектні роботи	95	0	95
Навчання персоналу	14	0	14
Вкладення в оборотні кошти	0	36	36
Супутні витрати	23	14	37
Непередбачені витрати	10	10	20
Загальний обсяг інвестицій	7,170	3,500	10,670

Принципово всі джерела фінансових ресурсів підприємства можна представити у вигляді наступної послідовності:

□ власні фінансові ресурси й внутрішньогосподарські резерви;

□ позикові фінансові кошти;

□ притягнуті фінансові кошти, одержувані від продажу акцій, пайових й інших внесків членів трудових колективів, громадян, юридичних осіб;

□ кошти, централізовані об'єднаннями підприємств;

□ кошти позабюджетних фондів;

□ кошти державного бюджету;

□ кошти іноземних інвесторів.

Всі надавані в розпорядження інвестиційного проекту ко­шти мають вартість, тобто за використання всіх фінансових ресурсів треба платити поза залежністю від джерела їхнього одержання. Плата за використання фінансових ресурсів про­водиться особою, що надала ці кошти інвесторові у вигляді ди­відендів для власника підприємства (акціонера), відсоткових відрахувань для кредитора, що надав грошові ресурси на пев­ний час. В останньому випадку передбачається повернення су­ми інвестованих коштів.

Облік й аналіз плати за користування фінансовими ресур­сами є одним з основних при оцінці економічної ефективності капітальних вкладень. Цьому питанню присвячується наступ­ний розділ даної серії навчальних матеріалів.

Відзначимо дві принципово важливі особливості плати за власні фінансові ресурси підприємства, накопичені підприєм­ством у процесі своєї діяльності, і залучені фінансові ресурси, які вкладені в підприємство у вигляді фінансових інстру­ментів власності (акцій). На перший погляд може виявитися, що якщо підприємство вже має у своєму розпорядженні деякі фінансові ресурси, то нікому не треба платити за ці ресурси. Це неправильна точка зору. Справа в тому, що маючи фінан­сові ресурси, підприємство завжди має у своєму розпорядженні можливість інвестувати їх, наприклад, у які-небудь фінансові інструменти, і тим самим заробити на цьому. Тому мінімальна вартість цих ресурсів є "заробіток" підприємства від альтернативного способу вкладення наявних у його розпо­рядженні фінансових ресурсів. Таким чином, підприємство, вирішуючи вкласти гроші у свій власний інвестиційний про­ект, припускає вартість цього капіталу як мінімум рівну вар­тості альтернативного вкладення грошей.

Тепер розглянемо плату власникам підприємства. Ця пла­та не обмежується дивідендами. Справа в тому, що прибуток підприємства, що залишився в розпорядженні власників (після сплати винагороди кредитному інвесторові), роз­поділяється на дві частини: перша частина виплачується у ви­гляді дивідендів, а друга частина реінвестується в підпри­ємство. І перше, і друге належить насправді, власникам підприємства. Тому при вирахуванні вартості власного капіта­лу необхідно керуватися наступними міркуваннями: весь гро­шовий прибуток підприємства (чистий грошовий потік), що залишився після сплати кредиторові належних йому сум, є плата сукупному власникові за надані інвестиції, а не обмежу­ватися тільки дивідендними виплатами акціонерам.

Довгостроковий банківський кредит, розміщення облі­гацій і позички юридичних осіб є традиційними інструмента­ми позикового фінансування.

Сутність лізингу полягає в наступному. Якщо підпри­ємство не має вільних коштів на покупку устаткування, воно може звернутися в лізингову компанію. Відповідно до укла­деного договору лізингова компанія повністю оплачує вироб­никові (або власникові) устаткування його вартість і здає в оренду підприємству-покупцеві із правом викупу (при фінан­совому лізингу) наприкінці оренди. Таким чином, підпри­ємство одержує довгострокову позичку від лізингової фірми, що поступово погашається в результаті віднесення платежів по лізингу на собівартість продукції. Лізинг дозволяє підпри­ємству одержати устаткування, почати його експлуатацію, не відволікаючи кошти від обороту. У ринковій економіці вико­ристання лізингу становить 25% — 30% від загальної суми по­зикових коштів. Ухвалення рішення відносно лізингу ба­зується на співвідношенні величини лізингового платежу із платою за використання довгострокового кредиту, на мож­ливість одержання якого розраховує підприємство.

Загальний обсяг фінансових ресурсів прийнято представ­ляти у вигляді спеціальної таблиці, приклад якої поміщений нижче й відповідає табл. 3.1 інвестиційних потреб.

Підсумкові значення потрібного обсягу інвестицій і за­гального обсягу фінансування повинні збігатися не тільки в загальному підсумку, а й за роками.

Розходження між власними й позиковими коштами.

Основна відмінність між власними й позиковими фінансови­ми ресурсами полягає в тому, що процентні платежі відніма­ються до податків, тобто включаються у валові витрати, у той час як дивіденди виплачуються із прибутку.

В теперішній час українське підприємство переважно мо­же використовувати такі джерела довгострокового фінансу­вання:

□ українські банки;

□ іноземні банки;

□ портфельні інвестори — приватні фонди;

□ портфельні інвестори — фонди "допомоги";

□ стратегічні інвестори.

У якості інших менш розповсюджених джерел довгостро­кового фінансування можна розглянути:

• публічні емісії акцій;

• облігації;

• конвертовані облігації;

□ лізинг.

Проаналізуємо особливості кожного із джерел.

Українські банки знають місцеву обстановку краще, ніж будь-яке інше джерело довгострокового фінансування, вони го­ворять мовою менеджерів підприємства, знають культуру, ро­зуміють історичне й нинішнє положення українських під­приємств, розуміють українську фінансову звітність і систему бухгалтерського обліку, можуть запропонувати консультації зі зниження витрат фінансування, ґрунтуючись на своєму досвіді. З іншої сторони, українські банки надзвичайно негативно ставляться до ризику й будуть, швидше за все, вимагати істот­ного забезпечення. Українська банківська сфера перебуває в стані становлення, і багато банків знаходяться у нестабільно­му положенні.

Більшість іноземних банків досить розбірливі у виборі підприємств, яким вони можуть дати кредит, і воліють креди­тувати виробничі, комунальні й телекомунікаційні підпри­ємства, а також експортні галузі. Деякі українські підпри­ємства вже одержали фінансування від іноземних банків через свої філії, зареєстровані за кордоном, але це дуже важко ор­ганізувати, а вимоги законодавства, що регулює валютний обіг, дуже суворі.

Велика присутність іноземних банків в Україні зробила більш ймовірним одержання фінансування із цього джерела. Найкращим варіантом у цьому випадку є філії банків, що одержали ліцензію на ведення банківських операцій в Україні.

Фінансування за рахунок позикових коштів, одержуване від іноземних банків, можливо на більш тривалий період і за більш низькою вартістю, ніж одержуване від українських банків. Крім того, іноземні банки мають доступ до більших сум капіталу.

Портфельні інвестори включають інвестиційні фонди (як приватні фонди, так і фонди "допомоги"), фонди венчур­ного капіталу, пенсійні фонди, страхові фонди і т.д. Вони праг­нуть знайти поєднання доходів від виплати дивідендів і від підвищення вартості основних коштів (підвищення вартості акцій). Вони не мають потреби і, звичайно, не прагнуть до одержання контрольного пакета акцій. Але портфельні інвес­тори хочуть мати своє право голосу у відношенні того, як уп­равляти підприємством, а саме: голосування на зборах акці­онерів, представництво в раді директорів.

Суворі правила Комісії з цінних паперів США не дозволя­ють американським фондам інвестувати в більшість ук­раїнських підприємств. Менш суворі, але аналогічні правила європейських фондів (як зовнішні правила, так і внутрішні ви­моги фонду) також утруднюють інвестування в Україну.

Недостача капіталу призводить багато українських фондів до пошуку короткострокового торговельного прибутку на строк до 6 місяців й інвестуванню тільки в ліквідні цінні папери. Завдання ж американських та європейських портфельних інвесторів полягає в тому, щоб знайти середньо- і довгостро­кові доходи, пов'язані зі зростанням ринкової вартості. Тому вони інвестують на строк 5 років і більше, до того ж інвестиції здійснюються в цінні папери з різним ступенем ліквідності.

Розмір і галузева приналежність підприємства є істотним чинником. Портфельні інвестори, що прагнуть дістати торго­вельний прибуток, мають тенденцію інвестувати в акції вели­ких підприємств. Великі іноземні інвестиційні фонди звичайно інвестують у великі підприємства, але більшість іноземних інве­стиційних фондів в Україні середнього розміру й зацікавлені в акціях підприємств середньої величини. Останні тенденції інве­стиційної активності в Україні свідчать про те, що портфельні інвестори все більшою мірою націлені на окремі галузі.

Фонди "допомоги" є інвестиційними інститутами, підтри­муваними іноземними урядами. Зазвичай вони мають справу з невеликими інвестиціями в розмірі від $50,000 до $3 млн, тоб­то займаються інвестуванням тільки в малі й середні підпри­ємства. Фонди допомоги також є гарним джерелом фінансу­вання дочірнього підприємства (особливо, якщо цей новий напрямок діяльності). Вони привітають неопосередковані за­явки на фінансування. їхні двері завжди відкриті, принаймні, для запиту.

Зі світової практики відомо, що фонди допомоги мають більше бажання здійснювати інвестиції в часи політичної й економічної нестабільності. У зв'язку з тим, що вони підтри­муються іноземними урядами, на процес прийняття ними рішень впливають багато політичних факторів, які важко передбачити й неможливо контролювати.

Стратегічними інвесторами можуть бути:

□ компанії в тій же самій або пов'язаній з н :ю галуззю про­мисловості, що прагнуть розширити існуючі напрямки своєї діяльності;

□ компанії, які працюють в іншій галузі промисловості, що прагнуть краще використовувати свої активи;

□ фінансово-промислові групи (ФПГ), які прагнуть розви­вати стратегічні зв'язки.

Стратегічні інвестори найчастіше оцінюють вартість акцій підприємства вище, ніж портфельний інвестор. Стратегічні інвестори прагнуть до довгострокового співробітництва й значних повноважень при прийнятті стратегічних й оператив­них рішень (часто контрольний пакет акцій, як мінімум — місце в раді директорів) і можуть зажадати вживання непопу­лярних заходів, пов'язаних з реорганізацією, зміною стратегії.

Стратегічні інвестори часто хочуть створити канали збуту на ринках України й шукають міцно зайняту частку ринку або конкретні права на частку ринку, виробництво з низькою собівартістю, джерела висококваліфікованої й недорогої робо­чої сили, іноді технологію, ефект від взаємодії з діяльністю в інших країнах, можливість продажу продукції в Україні (якщо це постачальник), готове джерело сировини й матеріалів (як­що це покупець).

Українські підприємства середнього розміру представ­ляють найкращий напрямок інвестиційної діяльності для стратегічних інвесторів, особливо якщо сума інвестицій за­безпечує одержання права голосу при прийнятті основних оперативних рішень.

Українські підприємства прагнуть до інвестицій від стра­тегічного інвестора, тому що при цьому вони розраховують одержати від інвестора:

□ нову технологію, унікальне устаткування;

□ знання ринку й галузі;

□ доступ до каналів збуту на іноземних ринках;

□ розширення асортиментів продукції;

□ визнання ринком торговельної марки інвестора, свою ре­путацію;

□ потенційну економію за рахунок зростання масштабів виробництва (ефект масштабу) при постачанні, виробництві й збуті;

□ синергізм (ефект виробничого взаємного доповнення);

□ поставки (якщо інвестор є постачальником) або готовий ринок (якщо інвестор є покупцем);

□ навчання й доступ до досвідчених професіоналів;

□ наступне фінансування.

Найбільш прийнятна форма вкладення коштів для стра­тегічного інвестора — створення спільного підприємства. У цьо­му випадку в інвестора є чітка визначеність, окрема юридична особа, відсутність зобов'язань у соціальній сфері, можливі по­даткові пільги, можливість інвесторові почати з малого, перш ніж інвестувати в основне підприємство, можливість здійсню­вати контроль і призначати нове керівництво.

Українське підприємство також має масу вигід зі створення спільного підприємства, тому що воно може освоїти зразки західних методів управління, які можуть бути перенесені на ос­новне підприємство, а також може дати західному партнерові то, чого він бажає (управлінський контроль, контрольний пакет акцій), не уступаючи контроль над основним підприємством.

В економічній теорії відомі наступні методи оцінки інвес­тиційних проектів в умовах визначеності (визначеність — це ситуація, коли точно відомі величини грошових потоків про­екту, тобто дисперсія дорівнює нулю):

1)Методи, засновані на застосуванні дисконтування:

а) метод визначення чистої поточної вартості NPV;

б) метод розрахунку індексу прибутковості IP;

в) метод розрахунку внутрішньої норми рентабельності IRR;

г) розрахунок дисконтного строку окупності. 2)Методи, що не використовують дисконтування (ця група методів є часткою першої групи й розглядати її немає необхідності).

Строк окупності інвестицій (Payback Period — РР). Цей метод — один з найпростіших і широко розповсюджений у світовій практиці, не припускає тимчасової впорядкованості грошових надходжень.

Він заключається в обчисленні кількості років, необхідних для повного відшкодування первісних витрат, тобто визначається момент, коли грошовий потік доходів зрівняється із сумою грошових потоків витрат. Відбираються проекти з най­меншими строками окупності. Алгоритм розрахунку строку окупності (РР) залежить від рівномірності розподілу прогно­зованих доходів від інвестиції. Якщо доход розподілений по роках рівномірно, то строк окупності розраховується роз­поділом одноразових витрат на величину річного доходу, обу­мовленого ними. При одержанні дробового числа воно округ­люється у бік збільшення до найближчого цілого. Якщо прибуток розподілений нерівномірно, то строк окупності роз­раховується прямим підрахунком числа років, протягом яких інвестиція буде погашена кумулятивним доходом. Загальна формула розрахунку показника РР має вигляд:

РР = п, при якому CF_t > ІС , (11.1)

де: CF_t — чистий грошовий потік доходів;

ІС — сума грошових потоків витрат.

Показник строку окупності інвестицій дуже простий у розрахунках, разом з тим він має ряд недоліків, які необхідно враховувати в аналізі.

По-перше, він ігнорує грошові надходження після закін­чення строку окупності проекту.

По-друге, оскільки цей метод заснований на не дисконт­них оцінках, він не робить розходження між проектами з одна­ковою сумою кумулятивних доходів, але різним розподілом їх по роках. Він не враховує можливості реінвестування доходів і тимчасову вартість грошей. Тому проекти з рівними строка­ми окупності, але різною тимчасовою структурою доходів виз­наються рівноцінними.

У той же час цей метод дозволяє судити про ліквідність і ризикованість проекту, тому що тривала окупність означає тривалу іммобілізацію коштів (знижену ліквідність проекту) і підвищену ризикованість проекту. Існує ряд ситуацій, при яких застосування методу, заснованого на розрахунку строку окупності витрат, може бути доцільним. Зокрема, це ситуація, коли керівництво підприємства більшою мірою стурбовано вирішенням проблеми ліквідності, а не рентабельності проек­ту — головне, щоб інвестиції окупилися якомога швидше. Ме­тод також гарний у ситуації, коли інвестиції сполучені з висо­ким ступенем ризику, тому чим коротший строк окупності, тим менш ризикованим є проект. Метод РР успішно використовується для швидкого відбраковування проектів, а також в умовах сильної інфляції, політичної нестабільності або при дефіциті ліквідних коштів: ці обставини орієнтують підпри­ємство на одержання максимальних доходів у найкоротший термін.

Таблиця 11.2