2. Особливості управлінської діяльності в апк України

Стабілізація та подальше підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва в сучасних умовах посідає провідне місце в аграрній економіці. Адже головною метою будь-якого підприємства є досягнення високої прибутковості, максимізація доходів, які б забезпечували необхідні умови діяльності господарюючих суб’єктів. З досягненням цієї мети безпосередньо пов’язана система управління.

Пошук напрямів і механізмів удосконалення управління підприємств агропромислового комплексу завжди був і залишається актуальним і життєво необхідним. Особливо це стосується сучасного розвитку, коли необхідно якомога швидше забезпечити вихід із кризової ситуації.

Однією з причин, що зумовлюють кризову ситуацію в агропромисловому виробництві, є втрата функцій державного управління  даною галуззю. Адже, як стверджував Дж. Кейнс і його послідовники, ринковий механізм на сучасному стані обов'язково має доповнюватись державним регулюванням економіки [2, с.20].

Управління як економічна категорія може виступати в двох формах: пряме і непряме. Держава як суб'єкт управління агропромислового виробництва в умовах ринкової економіки здійснює не безпосереднє керівництво, а забезпечує регулювання, координацію і контроль міжгалузевих відносин, та розвитку підприємств АПК.

Непряме державне управління економікою передбачає дію на соціально - економічні процеси як в державному, так і в недержавному секторах. При цьому економічна політика держави формується на розробки і впровадження в дію нормативних актів і механізмів, які забезпечують рівно вигідні для всіх господарюючих суб'єктів умови і правила поведінки їх на ринку. На загальнодержавному рівні формується система базових законів, визначається стратегія аграрної реформи і її пріоритети, розробляються механізми державної допомоги і підтримки сільськогосподарських підприємств.

На даний час державне регулювання недостатньо задіяне і його слід активізувати, а законодавчо-правова база вимагає подальшого вдосконалення. Проте й нині, в умовах недосконалої правової бази і не завжди ефективної дії економічного механізму, частина сільськогосподарських формувань успішно функціонують залишаючись прибутковими, а інші за однакових стартових умов опинились у фінансовій скруті. Це залежить насамперед від впливу зовнішнього та внутрішнього середовища підприємства.

До зовнішніх факторів слід віднести цілі підприємницької діяльності, технологічний рівень сільськогосподарського виробництва, територіальне розміщення підприємств, зовнішні зв'язки, стратегію зовнішньоекономічного розвитку, форми кооперації, природні-кліматичні умови. До внутрішніх факторів належать організаційно-правові форми господарювання, розміри і типи виробництва, організаційна побудова підприємства, його спеціалізація, рівень кваліфікації кадрів, технічна забезпеченість, застосування комп'ютерної техніки, рівень економічної і організаційної культури, відносин між внутрігосподарськими підрозділами, застосування прогресивних технологій.

Дедалі більша кількість науковців і практиків погоджується з тим, що здійснення реформи управління є першочерговим завданням у контексті вимог, які формуються на даному етапі розвитку ринкової економіки. Однією з таких вимог є необхідність впровадження нових підходів до стратегії управління інноваційною діяльністю в АПК, бо саме за рахунок інноваційних перетворень регіональні АПК можуть мати конкурентні переваги на світових агропромислових ринках [13, с. 56].

Нині практично не розроблена методологічна база й відсутні дієві механізми управління інноваційними процесами на рівні регіональних АПК. У зв'язку можна сформулювати як пошук комплексних методологічних підходів до створення моделі управління інноваційною діяльністю в аграрному секторі на регіональному рівні. Виходячи з цього, головні завдання можна окреслити як: визначення умов і завдань системи управління інноваційними перетвореннями на рівні регіону та обґрунтування пропозицій щодо її формування.

Управління інноваційною діяльністю на рівні АПК — багаторівнева система управління інноваційними процесами, прийняття управлінських рішень, які націлені на створення конкурентоспроможної продукції в галузях АПК, досягнення ефективних результатів інноваційної діяльності та реалізація інноваційних стратегій. Структурними ланками інноваційного управління є: стратегія, розробка та здійснення єдиної інноваційної політики, кадрового забезпечення інноваційних процесів, розробка програми інноваційної діяльності, забезпечення інноваційних проектів ресурсами (у тому числі фінансовими й інформаційними), відбір та впровадження інноваційних проектів, створення інноваційної інфраструктури, моніторинг інноваційної діяльності тощо.

Пошук підходів до управління інноваційною діяльністю в АПК регіону повинні бути пов'язані в першу чергу з розробкою інноваційної стратегії АПК і створенням так званого ресурсного блоку інноваційного розвитку. Інноваційні стратегії повинні бути відображені в програмі інноваційного розвитку АПК регіону, яка є складовою довгострокової Програми розвитку регіонального АПК. Зазначена програма повинна містити також відповідні механізми управління (координування, регулювання) реалізацією інноваційних стратегій АПК регіону.

Створення ресурсного блоку інноваційного розвитку АПК повинно сприяти розв'язанню проблем фінансового, матеріального і кадрового забезпечення. Важливу роль у ресурсному забезпеченні інноваційних процесів відіграє фінансовий аспект. Фінансове забезпечення інноваційних перетворень можливо за рахунок наступних джерел: створення пайового інноваційного фонду АПК за участю як державних коштів, так і внесків приватних підприємств; виділення певного щорічного процента коштів із дохідної частини бюджету регіонального рівня; проведення інноваційного конкурсу (тендера) на розбудову інноваційної інфраструктури, фінансування якого в разі виграшу може здійснюватися з державного бюджету на основі повернення; залучення інвестицій в інноваційну інфраструктуру АПК регіону, яке супроводжується податковими пільгами, що повинні бути досить привабливими для виникнення бажання вкласти капітал в інноваційну інфраструктуру АПК регіону; коштів, які вивільняються за рахунок розробки заходів, спрямованих на зниження інноваційних ризиків; активізації залучення інвестиційного капіталу під гарантії регіональних органів влади.

Актуальним завданням у створенні механізмів управління інноваційною діяльністю на рівні регіонального АПК є координування процесу розробки системи підтримки інноваційної діяльності, складовими якої є об'єкти інфраструктури підтримки інноваційної діяльності в регіоні. В інноваційній інфраструктурі не виключено також утворення науково-технічних альянсів, консорціумів, спільних інноваційних підприємств (у тому числі й міжнародних), бізнес-інкубаторів, кластерних структур, агропромислових наукових парків і т. ін.

Дуже важливим питанням у формуванні механізмів управління інноваційною діяльністю на рівні регіонального АПК є визначення суб'єктів (ланок) управління й обґрунтування їхніх функцій. На першому етапі створення системи інноваційного управління це можуть бути два управлінських блоки: управління на рівні регіонального АПК і локальні системи управління інноваціями на рівні підприємств, організацій, об'єднань тощо. До першого блоку можна віднести створення на рівні АПК регіону відділу інноваційних перетворень при Головному управлінні сільського господарства та продовольства [14, с. 41].

Головними завданнями цієї управлінської структури можуть бути: формування інноваційної політики та інноваційних стратегій в АПК регіону;

• сприяння створенню інфраструктури інноваційної діяльності та інформаційного забезпечення інновацій; вивчення інноваційного середовища й інноваційного клімату в АПК регіону;

• здійснення моніторингу інноваційних процесів; розробка Програм інноваційної діяльності в регіональному АПК;

• сприяння формуванню механізмів розвитку й управління інноваціями; оцінка важливих для регіону інноваційних проектів і сприяння пошуку інвесторів, які побажають взяти участь у реалізації проектів;

• визначення пріоритетів інноваційної діяльності та координування розповсюдження знань щодо інновацій в АПК.

При прийнятті управлінських рішень на регіональному рівні доцільними є консультації з регіональною спілкою сільгосптоваровиробників та обласною асоціацією фермерських господарств, а також врахування рекомендацій щодо процесів інноваційних перетворень, які розробляються на рівні відповідних департаментів Мінагрополітики. До другого блоку управління інноваційною діяльністю (на рівні локальних систем) доцільно віднести функції управління інноваційними процесами на підприємствах (організаціях, об'єднаннях тощо), створення відділів з інноваційної діяльності у великих підприємствах АПК та введення посад спеціалістів з інноваційних перетворень у середніх і малих підприємствах. Важливими завданнями управління на цьому етапі є:

• сприяння розробці інноваційних програм і проектів господарюючим суб’єктом;

• управління ризиками в інноваційній діяльності;

• сприяння здійсненню реінжинірингових процесів;

• використання методів програмно-цільового управління;

• здійснення SWOT — аналізу;

• організаційно-фінансове забезпечення реалізації інноваційних програм і проектів;

• визначення ефективності інноваційних процесів тощо.

Для реалізації визначених напрямків слід забезпечити передумови впровадження ефективних механізмів управління інноваційною діяльністю на рівні регіонального АПК:

• здійснення фінансової (про це вже йшлося), матеріально-технічної, організаційно-методичної підтримки інноваційних процесів у аграрній сфері;

• максимально можливе залучення вітчизняних та іноземних інвестицій в інновації;

• проведення інформаційних компаній щодо інноваційних моделей розвитку АПК;

• впровадження курсу інноваційного менеджменту в навчальний процес підготовки фахівців-аграріїв;

• розробка довідника типових функцій спеціалістів з інноваційної діяльності;

• створення системи стимулів сприяння інноваційній діяльності; розвиток системи інформаційного забезпечення підприємств АПК з різних аспектів НТП;

• запровадження системи моніторингу інноваційних процесів в АПК [14, с. 56].

Таким чином, успішний розвиток підприємств агропромислового комплексу вимагає посилення функцій державного управління на основі органічного поєднання ринкових механізмів з раціональним і ефективним державним втручанням. Основні напрями державного управління АПК повинні бути спрямовані на посилення економічного механізму шляхом формування сприятливого цінового, кредитного і податкового режимів, розробки ефективних цільових програм, дотування виробництва сільськогосподарської продукції.

Одна із основних, стратегічних галузей економіки – АПК, що пов'язаний з усіма галузями прямо. Наприклад, сільськогосподарське виробництво має ряд специфічних особливостей, які суттєво впливають на формування системи управління.

Земля в галузі є не тільки об'єктом праці, як в інших галузях матеріального виробництва, але її предметом, а також основним засобом, що обумовлює територіальну розпорошеність виробництва, населених пунктів, побудову органів управління в основному по територіально-виробничому принципу. Територіальна розпорошеність виробництва і віддаленість структурних підрозділів від центральних садиб, погані дорожні умови стають на перешкоді збору і переробки інформації, що веде до запізнення прийняття оперативних рішень. Ці обставини вимагають розширення кордонів самостійності як самих підприємств, так і внутрішньогосподарських підрозділів, особливо в оперативно-господарській діяльності.

Економічне відтворення переплітається з природним, що ставить його в залежність від ґрунтово-кліматичних умов, які по зонам країни і навіть областей різні. Це обумовлює високий рівень самостійності місцевих органів управління в регулюванні виробництва, встановленні строків, методів і прийомів виконання різних сільськогосподарських робіт.

Різниця в формах власності здійснює вплив на формування системи управління в галузях і взаємовідношення вищих органів управління з іншими галузями і організаціями.

Сезонність виробництва, різні коливання у використанні матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів на протязі року вимагають від управляючої системи знаходження шляхів їх вирівнювання. В результаті виникає надмірна напруга праці керівників і спеціалістів в окремі періоди сільськогосподарських робіт, значного збільшення тривалості їх робочого дня.

Деякий вплив на організацію управління здійснює і особливість технології виробництва, пов'язані з живими організмами - рослинами, тваринами, мікроорганізмами, що ставить особливі вимоги до зберігання, транспортування і збуту продукції. Це припускає суворий порядок узгодженості виконуваних робіт і операцій незалежно від відомчої приналежності підприємств і організацій.

Існують інші особливості, які обумовлюють специфіку в організації управління АПК: різниця між містом і селом, стійкість традицій і звичаїв сільського населення, вплив господарств населення на економічний стан працюючих тощо [23, с. 62].

Врахування особливостей сільського господарства як галузі суспільного виробництва обов'язкове, тому що вони в значній мірі визначають ефективність всієї системи управління сільськогосподарським виробництвом знизу доверху.

У наш час, ринкова економіка висуває ряд вимог до управління підприємствами.

1. Необхідність удосконалення роботи апарату управління. З розвитком ринкових відносин чисельність управлінських працівників значно зростає у порівнянні з іншими категоріями виробничого персоналу. Досвід розвинених країн підтверджує, що з механізацією і автоматизацією управління, темпи росту службовців не тільки не скорочуються, а навпаки, збільшуються.

В управлінській діяльності багато технічної роботи, яка не вимагає високої кваліфікації. Якщо скорочувати чисельність таких працівників, то їх функції будуть вимушені виконувати висококваліфіковані спеціалісти, що економічно є недоцільним.

2. Інтенсифікація вимагає збільшення швидкості реагування на зміни стану підприємства, що вимагає підвищення оперативності роботи апарату управління. Швидкість прийняття рішень повинна відповідати темпу виробничих процесів.

3. Підвищення комплексності управління. Необхідно враховувати не тільки прямі, але і побічні наслідки прийнятих рішень, тому що в ринковій економіці спостерігається посилення взаємозалежності та взаємозв'язків економічної системи.

4. Повна господарська самостійність підприємств. Це дозволяє найкращим чином враховувати при прийнятті рішень конкретні умови і специфіку виробництва, оперативно вирішувати проблеми і швидко маневрувати ресурсами. Процес зростання самостійності на низових рівнях управління вимагає підвищення кваліфікації спеціалістів середньої ланки.

5. Посилення ролі державного регулювання ринку та економічної стратегії для досягнення основних соціально-економічних цілей.