2. Предмет та функції макроекономіки

2.1. Предмет макроекономіки

Предметом макроекономіки, що обумовлений її об’єктом, є ефективність функціонування національної економіки, або, кажучи точніше, ефективність функціонування механізмів економічної системи.

Вивчаючи ефективність функціонування національної економіки, макроекономіка приділяє особливу увагу поведінці основних економічних суб’єктів – домогосподарств, фірм та держави. При цьому макроекономіка розглядає поведінку не конкретних господарських одиниць, а їх сукупності, яку вона отримує через агрегування.

Агрегування – це поєднання окремих одиниць або даних в одну одиницю.

А також макроекономіка приділяє особливу увагу чотирьом сферам, які можна виокремити у національній економіці, - сферам виробництва, зайнятості, цін та зовнішньоекономічних зв’язків.

У сфері виробництва, як відомо, створюються товари і послуги для задоволення різноманітних потреб людей. Усі країни зацікавлені у збільшенні обсягу національного виробництва, що дає змогу підвищувати рівень життя населення та розв’язувати чимало інших складних проблем суспільства.

Збільшення виробництва товарів і послуг у даному році порівняно з попереднім роком називають економічним зростанням.

Особливе значення у житті людини має сфера зайнятості, яка нерозривно пов’язана зі сферою виробництва. Макроекономіка досліджує рівень зайнятості, причини вимушеного безробіття, його впливи на різні макроекономічні процеси.

Сфера цін, їхня динаміка позначаються на поведінці всіх економічних суб’єктів. Зростання загального рівня цін, що називають інфляцією, знижує купівельну спроможність та рівень життя населення. Макроекономіка намагається виявити причини та наслідки зростання цін, пояснити чому в одних періодах і країнах ціни практично стабільні, а в інших простежуються високі темпи інфляції. Особливу увагу макроекономіка приділяє взаємозв’язку інфляції та безробіття.

Економіка всіх країн світу є відкритою, тобто країни експортують та імпортують товари і послуги. Макроекономіка намагається виявити умови досягнення зовнішньої рівноваги, за яких країна не перетворюється на світового боржника, пояснити динаміку валютних курсів, втечу капіталі з країни тощо.

2. Макроекономіка та стабілізаційна політика

Усі країни з ринковою економікою намагаються досягти макроекономічної стабільності, яка означає

• економічне зростання – виробництво більшої й ліпшої якості товарів і послуг, що дає змогу підвищувати рівень життя населення;

• повну зайнятість – забезпечення робочими місцями усіх, хто бажає і здатний працювати;

• стабільний рівень цін – уникнення значного їх зростання;

• досягнення рівноваги у зовнішньоекономічних зв’язках – стабільний курс національної валюти, розумний баланс міжнародної торгівлі і міжнародних економічних відносин.

Унаслідок різних зовнішніх і внутрішніх збурень в національній економіці настають періоди макроекономічної нестабільності: темпи зростання виробництва уповільнюються, а то й стають від’ємними, зростають безробіття і ціни.

Для подолання нестабільності уряд проводить відповідну стабілізаційну політику, під якою розуміють заходи держави, спрямовані на зміну обсягу національного виробництва, доходів, рівня зайнятості, інфляції та інших параметрів національної економіки за допомогою різних макроекономічних інструментів, таких як податки, державні видатки, пропозиція (кількість) грошей, квоти та ін.

Макроекономіка аналізує чотири основні види стабілізаційної політики:

1. фіскальну;

2. монетарну;

3. політику доходів;

4. зовнішньоекономічну політику.

Фіскальна, або бюджетно-податкова, політика – це заходи уряду, спрямовані на зниження безробіття чи інфляції та досягнення природного обсягу виробництва через зміну державних видатків, рівня оподаткування або через одночасне поєднання обох цих заходів. Податки і державні видатки – це основні знаряддя фіскальної політики.

Розрізняють два види фіскальної політики: стимулювальну та стримувальну. Стимулювальна політика спрямована на підтримання високих темпів економічного зростання та досягнення високого рівня зайнятості. Для її проведення уряд збільшує видатки, зменшує податки або певним чином поєднує обидва заходи. Це збільшує інвестиції, обсяг національного виробництва і зменшує безробіття. За допомогою стримувальної фіскальної політики уряд прагне знизити рівень інфляції через підвищення податків, скорочення державних видатків або через поєднання обох заходів.

Монетарна, або кредитно-грошова політика – це заходи, що впливають на кількість грошей у національній економіці для досягнення макроекономічної стабільності. Монетарну політику зазвичай проводить центральний банк країни, у нашій державі – Національний банк України.

Якщо у національній економіці пропозиція грошей збільшується, то процентні ставки знижуються, доступ до кредитів полегшується, тому інвестиції та обсяг національного виробництва зростатимуть. І навпаки, із зменшенням пропозиції грошей процентні ставки зростатимуть, доступ до кредитів звужується, і це зменшуватиме інвестиції та обсяг національного виробництва.

Отже, можливе проведення двох видів монетарної політики – стимулювальної та стримувальної. Стимулювальна монетарна політика спрямовується на зменшення масштабів безробіття, а стримувальна – на приборкання інфляції.

Для боротьби з інфляцією застосовують політику доходів. Цю політику інакше називають контролем за цінами і заробітною платою.

Під зовнішньоторговельною політикою розуміють заходи уряду, які покликані впливати на обсяги зовнішньої торгівлі. Розрізняють два основні види зовнішньоторговельної політики – протекціонізм і фритредерство. Протекціонізм – це політика захисту національних виробників від конкуренції іноземних товарів. Фритредерство – це торгівля з незначними митними та немитними бар’єрами або взагалі без них.