12. Феодальна роздробленість Русі : причини та наслідки

Київська Русь була найбільшою державою середньовічної Європи, однак, починаючи з 30-х років XII ст. у ній значно посилилися відцентрові тенденції. Держава, що мала вигляд міцної і непорушної, раптом почала втрачати політичну єдність і розпалася на півтора десятка князівств і земель. Розпочався період удільної (феодальної) роздробленості — закономірний процес, притаманний усім державам середньовічної Європи.

Княжий період від середини ХІІ ст. оцінювався радянською історіографією однозначно негативно-як феодальна роздробленість Русі, сумний час, занепад держави. Проте історичні факти і об’єктивний аналіз подій дозволяють сказати про настання нового етапу в історії княжої доби з середини ХІІ ст. – етапу децентралізації імперії. З цього часу встановлення реального державного контролю над територією всієї Русі могло бути досягнуте тільки шляхом послаблення центральної влади, передачі її функцій окремим землям та удільним князям, відбувається остаточне формування феодальної системи.

Послаблення влади центру над регіонами супроводжується розвитком міст, економічним піднесенням регіонів, розвитком самобутньої культури. Стає дедалі очевиднішою політична різниця між регіонами Київської Русі: Північно-східним – Володимир, Суздаль, Москва; Південним – Київ, Чернігів, Переяслав; Північним – Новгород, Псков.

Серед причин політичної роздробленості Київської Русі можна виокремити такі.

1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння, зростанням кількості міст, пануванням натурального господарства, а отже, його замкнутим характером. Каталізатором де централізаторських процесів стала реалізація рішення Любецького з''їзду князів (1097) про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення. Вони виявляли щораз більшу самостійність і все рідше зважали на волю великого князя київського, менше цікавилися загальноруськими справами, захистом країни відворотів.

2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення. Безмежні простори східноєвропейської рівнини, колонізовані русинами, були свідченням державної могутності Київської Русі, але водночас стали і джерелом її слабкості. За низької густоти населення, нерозвинутих засобів комунікації та недостатньо міцного і розгалуженого апарату влади на місцях неможливо було ефективно управляти такою великою країною з єдиного центру. Крім того, розширення кордонів Київської Русі призвело до відпливу значних матеріальних та людських ресурсів на колонізацію окраїн, а відтак і до виснаження держави. Великою мірою послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її населення. Адже понад 20 народів, які тут проживали, істотно, різнилися за рівнем економічного, політичного, культурного розвитку й об''єднати їх у міцну спільноту було практично неможливо.

3. Несталий порядок успадкування князівської влади. Здавна на Русі панував "горизонтальний" принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого брата до молодшого, від сина старшого брата — до наступного за віком. Однак уже наприкін. XI ст. на Любецькому з''їзді князів було проголошено про "вотчинний", або "вертикальний", принцип, за яким престолонаслідування йшло від батька до сина. Змішування цих двох принципів, що продовжували співіснувати, призводило до міжусобиць, підривало основи Київської держави.

4. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла міжнародна торгівля, яка здійснювалася торговельними шляхами, що проходили через Русь ("з варяг у греки", Соляний, Залозний) і зв''язували Азію з Європою, Чорне море з Балтійським. Однак із кін. XI ст. транзитна торгівля Київської Русі починає занепадати. Це було спричинено насамперед появою нового середземноморського торговельного шляху, що безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. До того ж торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів були блоковані половецькими ордами. Усе це мало згубні наслідки для економіки Русі, призводило до подальшої її дезінтеграції.

5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці. Боротьба з ними вимагала спільних дій князівств, але в умовах зростання ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. У результаті, занепадали міста й села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура.

Основні причини, що викликали роздробленість:

Політичні:

· велика держава-імперія, що обіймала обширну територію, об’єднана силою і примусом, з часом розпадається, нею важко управляти з єдиного центру;

· сила бере верх над законом, відбуваються постійні міжусобні війни князів за київський престол; не врегульоване право спадкоємності;

· прагнення окремих земель до політичної самостійності і незалежності від центру;

· відсутність серед спадкоємців династій політика-особистості, якими були Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах.

Економічні:

· утвердження нових економічних відносин, феодальної власності на землю, перехід від умовного землеволодіння до спадкового (вотчинного);

· загострення протиріччя між ростом економічної могутності місцевої влади і намаганням центру зберегти підпорядкованість всіх земель;

· розвиток економічної самостійності окремих регіонів, міст, які були зацікавлені в зростанні продуктивності праці, покращенні обробітку землі, що давало можливість торгувати і розвиватись економічно самостійно, незалежно від центральної влади.

Зовнішні:

· могутність і єдність держави підривали постійні війни і набіги кочових племен і народів (найголовніші з них – хозари, печеніги, половці, монголо-татари та ін.);

· землі Київської Русі залишалися бар’єром між Сходом і Заходом, витримували на собі основний удар ворога, що послаблював їхню могутність;

· занепад Візантійської імперії та ріст могутності сусідніх держав - Польщі, Литви, Угорщини.

Наслідки політичної роздробленості були згубними для держави. У процесі децентралізації Київської Русі на її території виділяються окремі політичні утворення. Першими відособилися Новгородська й Полоцька землі, до яких не докочувалися хвилі половецьких вторгнень. Відносно сам ості й ними стали також Ростово-Суздальське, Галицьке та Волинське, а згодом і Муромське, Переяславське, Чернігово-Сіверське та інші князівства.

Водночас зі зміцненням окремих князівств на землях Київської Русі тривали важливі перетворення в етнічній сфері. Зокрема, на теренах Полоцької, Псковської та Смоленської земель унаслідок змішування слов''ян-переселенців із місцевими балтами формувалася білоруська етнічна спільнота. Територіальним ядром утворення російського етносу стали Суздальська й Ростовська землі, де відбувалася енергійна слов''янська колонізація місцевих угро-фінських племен. Генетичною базою формування українського народу залишалися землі Південної та Південно-Західної Русі на чолі з Києвом. Під 1187 р. у літописі вперше вживається назва "Україна", яка поступово поширюється на всі землі, заселені українським етносом.

Проте роздробленість Київської Русі зовсім не означала. її повного політичного розпаду. Вона й надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою, церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну централізованій монархії прийшла федеративна. З сер. XII ст. Давньоруською державою спільно керує об''єднання найвпливовіших і найсильніших князів — т.зв. колективний сюзеренітет. Мала місце й система дуумвіратів, тобто двох співправителів. Київ залишався безумовним загальнодержавним центром.

З ХШ ст. сепаратистські тенденції у Київській Русі починають перемагати. Занепадає система колективного управління державою, поступово втрачає провідної статус Київ. Відповідно монголо-татарська навала застала Київську Русь роз''єднаною, ослабленою нескінченними усобицями й нападами половців.