16. Входження українських земель (Східної Волині, Поділля, Київщини, Чернігово-Сіверщини ) до складу вкл.

У другій половині ХІV – першій половині ХVІ ст. більша частина українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського, Руського і Жомоїтського (Жемайтійського). В традиційній українській історіографії Велике князівство Литовське ще називають Литовсько-Руською або й Русько-Литовською державою. Відома дослідниця, автор одного з перших синтетичних викладів історії України, О. Єфименко вважала, що за складом населення ця держава з повним правом може бути названа Західноруською. Період приналежності українських земель до Великого князівства Литовського збігається із добою класичного і пізнього Середньовіччя і не може розглядатися окремо, поза контекстом тієї доби.

Передумови входження українських земель до Великого князівства Литовського треба шукати з часів Київської Русі. Ще під час її існування були слов’янізовані деякі литовські племена, а з кінця ХІІІ ст. окремі з литовських князів були запрошені правити в руських землях. Це цікаве явище не лише пояснює нам тодішні відносини, а й з’ясовує ту легкість, з якою й інші західноруські міста в цей час та опісля підпорядковувалися династії литовських князів.

Неоднозначним залишається трактування назви «литвини». Можливо це одна із самоназв білорусів. М. Костомаров зазначає, що Русь – це властива назва саме українців. Однак, згодом, ця назва від українського народу перейшла й до чужинців. Аналогічно, «коли литовське плем’я, удруге втрутившись в долю слов’янських народів усієї західної частини руського суходолу, з’єднало їх в одне політичне тіло й надало нову спільну назву – Литва, то ця назва перейшла до білоруського краю й до білоруської народності, а українська залишилася при своїй старій назві – Русь».

Протягом 1340–1349 рр. волинсько-литовський князь Любарт-Дмитро Ґедимінович (Волинський), який сидів у Луцьку, намагався за підтримки українців-русинів заволодіти Галичиною, ставши на шляху експансії Польщі. Почалося просування литовських князів на українські землі. Після смерті останнього, на той час, галицько-волинського князя Юрія-Болеслава (Юрія ІІ) у 1340 р. князем Волині та Галичини обрано Любарта-Дмитра, сина Ґедиміна, одруженого з дочкою Юрія-Болеслава. Обидва князівства в особах своїх бояр радо прийняли його кандидатуру. Для Ґедиміна це був великий успіх, бо через сина Галицько-Волинське князівство входило б у залежність від Литви. З іншого боку, Любарт мав всі династичні підстави на володіння Галицько-Волинською державою. Тому, на нашу думку, яка опирається на поглядах сучасних дослідників, його варто формально розглядати як останнього галицько-волинського князя.

Однак, отримати Галичину Любарту не вдалося. Ще під час загострення конфлікту між Юрієм-Болеславом і боярами, сусіди – Людовик Угорський (Анжуйський) та Казимир ІІІ Польський – уклали угоду, на підставі якої Казимир отримував Галичину пожиттєво, а в разі його смерті без сина, край мав перейти до Людовика. Одразу після смерті Юрія ІІ обидва королі рушили з військами в Галичину під приводом помсти за католиків, вбитих разом із князем. Перший похід у Галичину не змінив її становища: правив нею по-старому Дмитро Дедько (Дедко, Детько). Варто зазначити, що цей «правдивий галичанин», був визнаний правителем краю всіма сторонами конфлікту, аж поки після його смерті і другого походу в Галичину у 1349 р. та зруйнування Львова Казимир ІІІ не почав іменувати себе «паном Руської землі». Під владою Польщі також опинилися Холмщина та Белзька земля, Західна Волинь та Кременеччина. У Любарта залишилася тільки Луцька земля. За його князювання у Луцьку збудовано фортецю – замок Любарта.

Утворення поліетнічної литовсько-українсько-білоруської держави з елементами федеративного устрою та автономії пов’язується із особами великих князів литовських Ґедиміна і Ольґерда. Її суть важко збагнути, не розглянувши тогочасні династичні стосунки як базові в обґрунтуванні державної приналежності земель. У роки правління Ґедиміна (1316–1341) почалося просування влади Великого князівства Литовського на українські терени. Ґедимін зайняв Берестейщину (1320), Дорогичинську землю, частину Волині, Турово-Пінську землю, Північну Київщину. Він називав себе спадкоємцем руських князів і офіційно титулувався у зносинах з іноземними державами «королем литовським та руським». Ґедимін заснував нову столицю Великого князівства Литовського – Вільно на річці Вілії, замість Новогрудка у Чорній Русі. В роки князювання Ґедиміна велася активна боротьба Литви за Галичину. У Литві почала поширюватися руська культура.

Та найбільше просування Великого князівства Литовського на українські землі відбулося в період правління великого князя литовського і київського Ольґерда (1341 або 1345–1371). У 50-х роках XIV ст. Ольґерд розпочав захоплення Придніпров’я, приєднав українські землі Чернігово-Сіверщини (1355–1356) та Переяславщини. Брянськ, Чернігів, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Стародуб, Новосіль та інші міста отримали окремих князів, родичів Ольґерда – братів Дмитра, Корибута-Дмитра і братанича Нарімундовича. На східних землях залишилися старі руські князі під зверхністю Ольґерда. На території Чернігово-Сіверщини Велике князівство Литовське конкурувало з Московським князівством і спочатку перемагало його.

У 1362 р. Ольґерд розпочав приєднання Київської і Подільської земель, що спричинило зіткнення з татаро-монголами. Тоді ж відбулася знаменита переможна битва литовсько-українських військ Ольґерда з ордою на Синіх Водах. Більшість дослідників (Ф. Шабульдо та ін.) розташовують місце Синьоводської битви поблизу фортеці Торговиці, тепер село Новоархангельського району Кіровоградської обл. Як вважає Н. Яковенко, битва відбулася не раніше 24 вересня – не пізніше 25 грудня 1362 р. Військо Ольґерда, який особисто командував у битві, складалося із відбірної рицарської дружини князя, а також загонів місцевого боярства з Київщини та Чернігово-Сіверщини і загонів Любарта з Волині та князів Коріятовичів з Поділля. Ольґерд переміг татарську орду під командуванням трьох братів – беїв («цариків») чи князів – Кочубея (Хаджи-Бей або Качибирей-Солтан), Кутлубучу (Кутлуг-Бей або Кутлубах-Солтан) і Димитра (Диминтер-Солтан). У битві основні сили татар було розгромлено, а золотоординські воєначальники загинули. Значення цієї перемоги важливе як для українських земель, так і для Великого князівства Литовського та всієї Східної Європи. Перемога литовсько-українського війська на Синій Воді задовго до Куликовської битви 1380 р. (в якій, до речі, вирішальну роль відіграв волинський воєвода Боброк) підірвала могутність Золотої Орди і започаткувала звільнення східнослов’янських народів від монголо-татарського іга.

Після Синьоводської битви до Литви також було приєднано Поділля (1363), на якому стали князювати Коріятовичі, та степову Київщину. Загалом володіння Великого князівства Литовського розширено далеко на південь: на Дніпрі – до порогів, а на Дністрі – до його чорноморського гирла. Внаслідок всіх названих приєднань за часів Ольґерда більшість українських земель була звільнена від монгольського іга, а 9/10 території Великого князівства Литовського становили руські землі. На Поділлі Коріятовичі порозумілися з місцевими громадами, обороняли населення від татар, будували фортеці – Бакоту, Смотрич, Кам’янець (нині Кам’янець-Подільський), який став столицею краю. Ольґерд заснував удільне Київське князівство, на чолі якого посадив свого сина Володимира (проіснувало до 1470 р.).

Вищою верствою у Великому князівстві Литовському стали князі. Руські (білоруські і українські) князі займали привілейоване становище. Верховним органом влади, крім великого князя, стали «пани-рада» – великокняжі ради. Руські бояри служили у литовському війську. Литовці переймали військову організацію, систему будування фортець й оборонних валів, адміністрацію, господарство. Українська культура, яка на базі києво-руської спадщини була вищою, ніж литовська, домінувала в усіх сферах суспільного життя. «Руська правда» стала джерелом литовського права. В державній практиці далі існували терміни «тіун», «намісник», «ключник» і т. д. У Литовсько-Руській державі зберігся характер «удільних» князівств і за кожною частиною зберігалася значна автономія. Так, на відміну від власне литовських князівств (Трокське, Віленське), в руських землях, зокрема в Києві, на Волині, князі правили за допомогою своїх рад. Князі вели свою автономну політику: Київ вів боротьбу з татарами, Волинь – з поляками. Князь не мав права судити поза межами своєї землі. На війну великий князь закликав удільних князів з їх військами. Такий стан існував аж до приходу до влади централізатора Вітовта. У Великому князівстві Литовському, навіть після його об’єд- нання з Польським королівством у 1569 р., українські і білоруські княжі роди зберегли свої позиції управлінців. Об’єднавчі державні акти з Польщею забезпечили українським і білоруським княжим родам ті ж права, що їх мала польська шляхта, серед якої не залишилося представників княжих родів. Власне кажучи, українські князі були проміжною «ланкою» між королем і шляхтою, посідаючи вищі щаблі владної ієрархії й у часи пізнішої Речі Посполитої.