40. Словянофільство та українофільство .Кирило-Мефодіївське товариство.

Слов'янофі́льство — світоглядно-ідеологічна і суспільно-політична течія в Росії у 1840 — 1870 рр., яка на противагу російській орієнтації на Західну Європу (так званих «західників») перейшла на шлях російського панславізму, ідеалізувала все, що російське, протиставляла Росію Заходові, православ'я («єдина правдива християнська релігія») — католицизмові, московські звичаї — європейським, вихваляла минувщину й суспільний лад Московської держави (зокрема допетровської доби), а такожобщину, артілі тощо.

Російські слов'янофіли (О. Хом'яков, Іван Кірєєвський, Петро Кірєєвський, Іван Аксаков, Констянтин Аксаков, Ю. Самарін, І. Беляєв та інші) виступали за скасування кріпацтва та обороняли деякі демократичні свободи, але були прихильниками державного і національного централізму в Російській імперії. Вважали, що Росія повинна стати на чолі й керувати всіма слов'янськими народами, і були проти позитивного вирішення українського і навіть польського питань.

Російське слов'янофільство майже не мало впливу серед українців. Їх погляди частково відбилися у творчості російськомовної слобожанської письменниці Надії Соханської. Деякі етнографічно-історичні праці М. Максимовича та О. Бодянського (обидва працювали в Москві) віддзеркалюють погляди слов'янофільства. Намагання братів Аксакових притягнути до співпраці з слов'янофілами Т. Шевченка, М. Костомарова і П. Куліша не мали успіху.

Українофі́льство (від грец. phileo — люблю) — термін, поширений з другої пол. XIX ст., на означення любові до України, українського народу, української культури. Першим українофілом нових часів був німецький філософ Й. Г. Гердер, який у своїх творах пророкував Україні велике майбутнє. У ширшому значенні українофілами були польські письменники так званої «української школи» і пізніше поляки — мешканці України, які писали поезії і складали пісні українською мовою ^[1]. Подібне явище спостерігаємо і в російській літературі першої половини XIX ст. У стислому значенні українофілами називали українських діячів 1860-их pp., а часи їхньої діяльності 1860 — 80-их pp. періодом Українофільства. Самі українофіли воліли називатися «народолюбцями», але не заперечували й проти інших назв. Рух українофільства особливо поширився на початку 1860-их pp. і поклав основи дальшого розвитку українства. На першому місці українофіли ставили освіту широких народних мас рідною мовою; для цього складали підручники українською мовою та видавали твори української літератури. Українофіли видавали журнали: «Основа» у Петербурзі (1861 — 1862), «Черниговский листок» та багато рукописних (найвідоміші з них київський: «Самостайне Слово», «Громадниця», «Помийниця»), а також книжки для народу і так звані метелики (маленькі брошурки). Почавши від 1859 українофіли створили широку мережу своїх Громад (найважливіші в Петербурзі, Москві, Києві, Харкові,Чернігові, Полтаві, Одесі тощо), які поклали багато праці коло організації шкільництва (зокрема так звані недільні школи, 1859 — 1862). З світоглядово-політичного погляду термін Українофільство охоплював різні течії від звичайної любови до свого рідного аж до палкого націоналізму (хоч терміну цього тоді ще не було) і незалежності.

Після придушення польського повстання 1863 російський уряд посилив боротьбу проти Українофільства (Валуєвський обіжник 1863, Емський указ 1876), однак рух українофільства раз-у-раз відроджувався (початок 1870-их, початок і кінець 1880-их pp.). Пізніше українофіли працювали переважно на культурно-освітній ниві: складання словників українською мовою (Уманця і Спілки, Грінченка), літературна творчість, а гол. наукова діяльність у царині українознавства. Зокрема велику працю проробили вони в рамках Південно-Західнього відділу Імператорського Російського Географічного Товариства у Києві (1873 — 1876) і журналі «Киевская Старина» (1882 — 1906).

З часом українофіли, під щораз більшим тиском російського уряду, здавали свої позиції, відмежовуючися від будь-якої національно-політичної діяльності. Це викликало критику й невдоволення не лише з боку молодшої генерації українських діячів, а навіть і серед самих українофілів. Історія українофільства скінчилася в кінці 1880-их pp. На зміну йому виступила нова генерація українства - "Братство Тарасівців".

За радянських часів українофільський рух характеризували як рух «буржуазно-націоналістичний».

Кирило-Мефодіївське товариство (братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 року у Києві.

Його засновниками були, як прийнято вважати, чиновник канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак, ад’юнкт Київського університету Микола Костомаров та студент цього ж університету Василь Білозерський. До товариства також приєдналися поетТарас Шевченко, вчителі Пантелеймон Куліш і Дмитро Пильчиков, студенти університету Олександр Навроцький, Опанас Маркович, Іван Посяда, Георгій Андрузький і Олександр Тулуб, поміщик Микола Савич. Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія, творців кирилиці. Знаком братства став перстень з написом «Св.Кирило і Мефодій, січень 1846».

Товариство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існування “браття” збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії та підготували ряд положень своєї програми.

Кирило-мефодіївці були спадкоємцями ідей декабристів і, у першу чергу, Товариства об’єднаних слов’ян. Це яскраво підтверджує програмний документ Кирило-мефодіївців "Книги буття українського народу", де прямо вказується на Товариство об’єднаних слов’ян як на свого ідейного попередника, бо воно теж мало на меті повалення самодержавства, ліквідувати кріпосництво й об’єднати всі слов’янські народи в одну федерацію. Іншими програмними документами були «Статут Слов'янського братства св.Кирила і Мефодія», автором якого (як і "Книг буття") був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське товариство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі шляхом здійснення ряду реформ: створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності, знищення царизму і скасування кріпосного права і станів, встановлення демократичних прав і свобод для громадян, зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти. Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).

Активна діяльність членів братства проявлялася у поширенні ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, творів Тараса Шевченка, члени братства займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані.