55. Основні категорії онтології: сутність-явище, простір-час, причина-наслідок, тотожне-відмінне, кількість-якість, загальне-особливе.

Субстанція. Категорія субстанції (лат. substantia — те, що покладено в основу) була провідною в онтології Нового часу. В загальних рисах субстанцію мислили як основу світу, абсолютне буття, яке існує безвідносно. Це буття є причиною самого себе, воно не породжується і не визначається чимось іншим. Будучи першопричиною, субстанція визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів — Бог. Так розуміли субстанцію раціоналісти Нового часу (Декарт, Спіноза, Вольф).   Крім основного значення, поняття «субстанція» мало й більш конкретні:   — незмінна основа мінливих явищ. В цьому значенні субстанцією можна вважати атоми Демокріта, монади Лейбніца, речовину (матерію) матеріалістів XVII—XVIII ст.;   — субстрат як носій певних властивостей, те, що зв´язує властивості в щось єдине. У даному разі під субстанцією розуміється тіло, річ, речовина.  

Простір і час. Це основні форми (властивості, характеристики) матеріального світу, матеріального сущого. Саме вони відмежовують матеріальні речі від ідеального буття (буття Бога, чисел, цінностей). Оскільки категорії не можна визначити через підведення під більш загальні поняття, філософи розкривають їх зміст через вичленення суттєвих моментів (структур), з яких вони складаються. Поняття «простір» охоплює дві фундаментальні риси матеріального сущого — його протяжність і місце серед інших сущих. Протяжність є продовженням одного і того ж сущого. Кожне тіло має три виміри протяжності — довжина, ширина і висота. Вони визначають величину, розмір предмета. Місце — це просторова визначеність предмета у відношенні до інших предметів. У цьому аспекті простір постає як середовище, утворене відношенням речей. Задавши розмір тіла і вказавши його місце в середовищі, визначають його просторові характеристики.   Час також відображає дві фундаментальні риси процесів, які відбуваються з матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість подій.

Причинність —це певний тип відношення між речами. Речі можуть співіснувати — камінь лежить поряд з деревом. Вони можуть вступати у зв´язок — місяць і Земля притягуються, а можуть і спричиняти, детермінувати одна одну. Причинність — породження, зумовленість однією річчю (подією) іншої речі (події).   Річ, що викликала, зумовила іншу річ (чи подію), називається причиною. Та, що виникла, наслідком (дією). Вважають, що причина передує в часі наслідку (дії).   У широкому сенсі причинність протистоїть диву — явищу, якому не знаходять причин (які вибивались із звичного ритму життя) — землетрусам, затемненням сонця і місяця, ураганам, пошесті тощо. Диво виконувало охоронну функцію стосовно звичного порядку подій. Щоб не руйнувати цей порядок, явище, яке суперечило йому, бралось в дужки і розглядалось поза цим порядком. (Так сучасна наука ставиться до паранормальних явищ — екстрасенсорики, гадання, віщих снів тощо. Вони виводяться за звичний науковий порядок і розглядаються окремо.) Категорія причинності сформувалася в процесі практичної діяльності.

Згідно з Арістотелем, матерія - це тільки загальна можливість предметного різноманіття ("те, з чого", можливість без яких або позитивних, фізичних якостей). Дійсність речового різноманіття, його стимул і мета - це форма (ідея), як самодовлеющее активний початок. Іншими словами, ідеальний образ, проект (ідея) речі виявився цільовим імпульсом, кінцевою причиною руху, перетворення, становлення речей в їх конкретності і неповторності. Глині виявився потрібний гончар - деміург, бог. Сформульований Арістотелем дуалізм матерії - як пасивного, пасивного початку і духу як початку активності, творчості, надовго визначив вирішення проблеми матерії у філософії. В середні віки арістотелівська дуалістична концепція, перетворена згідно релігійним навчанням християнства і мусульманства, зайняла пануюче положення.

“Буття” - це не якась конкретна річ чи явище. Дати йому логічне визначення (через рід і видову ознаку) неможливо, бо у Буття немає родового поняття, - немає такого поняття, в яке входило б Буття поруч з однорідними йому частинами (складовими). Буття не можна також визначити через перерахування його суттєвих частин, - бо воно немає ніяких ознак, у нього відсутні будь-які частини. Буття не доступне відчуттєвому спостереження, воно доступно лише розуму і таким чином являється наслідком процесу абстрактного мислення. Буття - це філософська категорія найвищого рівня.