64. Досократичний період античної філософії.

Антична натурфілософія – це сукупність філософських спроб ранніх грецьких філософів тлумачити і пояснювати природу. Натурфілософи у всьому сущому шукали спільне первоначало (архé). Фалес стверджував, що єдиною першопричиною і основою речей є Вода. Окрім цього Фалес залишив слід у математиці (теорема Фалеса) і астрономії. Для Анаксімандра архе – це «апейрон» – безмежне, з якого походять усі речі. Апейрон – це інша форма буття, що породжує наш світ. Анаксімен вважав, що першопочатком є повітря, своєрідна пневма. А Емпедокл вважає за основу всього сущого чотири елементи, що приводяться в рух силами любові і ненависті: вода, земля, вогонь і повітря.

Для Піфагора архе полягає у числі – початку знання, міри, пропорції, законів, часу, руху, рахунку, фігур, тіл, гармонії. Згодом з теорії чисел виникає математика, нумерологія. Прагнучи все пояснити за допомогою математики, піфагорійці створюють теорію музики, яка ґрунтується на вченні про естетичну насолоду, що створена музичною гармонією Всесвіту: «Весь світ є великим музичним інструментом на якому грає Бог». Побудовані на раціональних числах, філософія і математика піфагорійців зазнали кризи коли вони відкрили ірраціональні числа. Піфагорійці створили своєрідну нумерологію – магію чисел, в якій кожному числу надавали особливе значення.

Варто знати, що Парменід розвиває першу теоретичну онтологію. Буття – те, що дає існування, воно всеосяжне. Буття – єдине, неподільне і нерухоме, вічне теперішнє без початку і кінця. Воно співпадає з мисленням, а так як іншого немає, то немає і небуття: «мислити і бути – одне й те саме». Позиція Парменіда дуже оптимістична, оскільки заперечує саму смерть.

Для атомістів найменшим, неподільним, вічним, незмінним елементом речей є атоми, які в єдності з пустотою утворюють Всесвіт та речі. Форми атомів визначають властивості та належність речей до матеріальних стихій. Вогонь – пірамідальні атоми; повітря − з атомів шестикутної форми; круглі за формою атоми створюють воду; кубічні форми – землю. П’ятим елементом є ефір.

Зверніть увагу, що софісти були першими, хто взявся відповісти на питання політичної практики, навчаючи молодих людей логіці, риториці, політиці, етиці та праву. Вони найчастіше вчили логічним вивертам і хитрощам, які можна було застосувати з користю, а не шукати істинної, правильної чи справедливої відповіді. В цілому софісти відстоювали наступні філософські ідеї: реальність пізнавана лише у феноменах; будь яке знання є суб’єктивним; неможливо об’єктивно встановити істину чи хибність твердження. Всім відома теза Протагора: «людина є міра усіх речей», насправді є утвердженням повного релятивізму та суб’єктивізму. На критиці позиції софістів, представлених поглядами Горгія, Продіка, Гіппія та Антисфена, формувалися вчення Сократа і Платона. Філософія софістів співпадає з положеннями сучасного постмодернізму.

65. Філософія Платона і платонізм: онтологія, гносеологія, вчення про суспільство.

Платон (427 - 347 рр. до н. е.) − засновник об'єктивно-ідеалістичного напрямку у філософії.

Існує два світи: світ ідей і світ речей. Світ ідей - дійсний, справжній, вічний, вихідний. Світ речей - недійсний, залежний від світу ідей, він є хибним, недостовірним, несправжнім. Світ, в якому ми живемо, - нестабільний, змінний, перебуває у невпинному русі, тоді коли світ ідей - стабільний, постійний, вічний. Платон виходить, таким чином, із роздвоєння світу, підпорядкування "світу речей" "світові ідей".

Кожна річ (світу речей) має свою назву, свою ідею, котра існує самостійно, незалежно від самої речі. Речі виникають і зникають, а ідеї про речі залишаються завжди, вічно. Від ідей залежать всі предмети об'єктивної дійсності. Кожна ідея про речі - це поняття про ці речі. Вони, як і самі ідеї, вічні. Поняття утворюється раніше, ніж сама річ. Поняття є передумовою речі, а не навпаки. Кожна ідея - це сама сутність речі. Немає ідеї, отже, немає і ніякої сутності речі. Ідея речі і сутність речі - тотожні.

Отже,вчення Платона - це об'єктивний ідеалізм," оскільки світ речей, що чуттєво сприймається, сама матерія, розглядається ним як результат нематеріальних ідей, котрі передують речам та існують самі по собі, незалежно від людини і її свідомості. Як і елеати (Ксенофан, Зенон), Платон вважав, що буття незмінне і вічне. Однак допускав його суперечливість. Він стверджував, що вищі види буття, такі, як рух і спокій, містять у собі суперечності. Такі види буття: і єдині, і множинні; і вічні, і змінні; і рухливі, і спокійні. Подібні суперечності є необхідною умовою для спонукання душі до розмірковувань, пригадування. Методом виявлення суперечностей, котрі мають місце в уявленнях, є діалектика. Під цим поняттям Платон розумів, як і його вчитель Сократ, мистецтво ставити запитання, знаходити на них відповіді, дискутувати.

Безперечною заслугою Платона в історії філософії є його вчення про роль понять у процесі пізнання, які є вічними. Речі виникають і зникають, а поняття про них лишаються назавжди. Платон з'ясовував діалектику понять, виходячи з їх протиставлення, суперечливості. Бо пізнати істину можна лише тоді, коли є протилежні думки, що щось існує і одночасно, що це щось - не існує. Однак Платон перебільшував, абсолютизував значення понять, визнавши за ними безпредметне, незалежне існування.