80. Марксизм і його історичні інтерпретації в ленінізмі та лівому марксизмі.

Марксизм — філософське, економічне і політичне вчення, розвинене в XIX столітті, основоположниками якого були Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, Суспільство розглядається марксизмом як організм, в структурі якого виробничі сили визначають виробничі відносини, форми власності, які, у свою чергу, обумовлюють класову структуру суспільства, політику, державу, право, мораль, філософію, релігію, мистецтво. Їх єдність і взаємодія створює певну суспільно-політичну формацію. не свідомість окремих людей визначає їхнє буття, а суспільне буття визначає їхню свідомість. На певній стадії розвитку матеріальні сили виробництва починають конфліктувати із виробничими (економічними) відносинами. У випадку, коли існуючі виробничі відносини гальмують розвиток продуктивних сил чи вступають з ними у протиріччя — виникає підгрунття для соціальної революції. Зміна економічної бази призводить до зміни суспільства. Ленінські концепції не побудовані на теоретичних висновках або філософських дослідах, а є відповіддю на потреби революційної практики. Теоретичні постулати Леніна повинні були задати напрям діяльності нового режиму. Що важливіше, вони мали виправдати та легітимізувати практику, яка істотно відрізнялась від принципів Маркса та Енгельса.

Основним концептуальним внеском Леніна є ідея керуючої ролі партії та глибший розвиток поняття диктатури пролетаріату. Основним сенсом керуючої ролі партії є те, що пролетарська свідомість може бути, і має бути створена «згори» інетелектуальною та орагнізаційною елітою, лідерами революції. Очевидно, в такий спосіб Партія мала замінити собою відсутній в Російській імперії пролетаріат. Однак, це суперечить не лише принципам Марксизму, але й раннім ідеям самого Леніна.

81. Напрямки (сцієнтистські та ірраціоналістичні) та представники сучасної західної некласичної філософії XIX–XX ст

Філософія кінця XIX - початку XX ст. в       основному відійшла від принципів класичної     філософії, яка була значним кроком у становленні теоретичної думки порівняно з усім попереднім філософським розвитком. Класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму — з визнання розуму основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і усвідомлює власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах. Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм, впевненість у тому, що раціональне пізнання є тією силою, яка згодом дасть змогу вирішити всі проблеми, які стоять перед людством. Особливістю класичної філософії є також те, що, розглядаючи людину та історію, вона сконцентрувала свою увагу навколо проблеми свободи та інших гуманістичних цінностей і стверджувала необхідність раціонального пізнання загальнолюдських моральних принципів та ідеалів. Проте вже в момент найвищого розквіту класичної буржуазної філософії в її надрах почали діяти тенденції, спрямовані на її заперечення. У перші десятиріччя XIX ст. діалектичному вченню Гегеля намагається протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю Артур Шопенгауер (1788-1860). За Шопенгауером, сутність особи становить незалежна від розуму воля — сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого. Він намагався довести, що всі людські

біди мають космічний характер, і тому ніякі суспіль-но-політичні перетворення нічого не здатні змінити в житті людини і суспільства. Ірраціоналістично-песимістична філософія А.Шопенгауера була одним із основних джерел "філософії життя", а також попередницею деяких сучасних психологічних концепцій. Другу тенденцію виражала позитивістська концепція Огюста Конта (1798-1857). Згідно з вченням Конта, філософія не є наукою із власним об'єктом, що якісно відрізняється від об'єктів конкретних наук. Філософія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є узагальненою класифікацією всіх наук. Позитивізм як філософський напрямок заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання, з погляду позитивізму, потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації. Філософія має бути скасована і замінена або безпосередньо конкретними науками, або ж вченням про взаємовідношення між науками, про їх логічну структуру, мову тощо.

82.Філософські ідеї прагматизму, позитивізму та неопозитивізму Філософія прагматизму Представлена ​​Пірсом, Джемсом, Дьюн, Хуком, Люісом і ін  Філософія прагматизму сформувалася і отримала широке поширення у світі, особливо в США, в XX столітті. До числа його фундаментальних положень відносять:

-абсолютизацію факту мінливості, мінливості об'єктивного світу;  - Сам принцип прагматизму, що визначає значимість знання його практичними наслідками;  - Трактування досвіду не як плавного, спокійного потоку подій, що течуть в ясне майбутнє, а як ланцюг несподіваних ситуацій, в яких наш кругозір обмежений рамками сформованих у даний момент умов, що вимагають від нас прийняття швидкого рішення;  - Пояснення інтелекту як необхідної та ефективного механізму поведінки людини з пошуку безпомилкових рішень з досвіду, ситуацій, що несуть в собі несподіванки проблеми;  - Визначення в якості функції інтелекту не копіювання об'єктів окружающею світу, а встановлення шляхів, якими можуть бути створені в майбутньому найбільш ефективні і вигідні відносини з цими об'єктами.  У філософії прагматизму пізнання визначається як вид дії, спрямованого на збереження цінностей, досягнення блага. Представники цієї школи трактують істину як те, у що вигідніше і краще вірити.  Необхідно відзначити наступні характерні особливості філософії прагматизму:  - Твердження про прихильність до ідей буржуазної демократії;  - Піднесення ролі "великих особистостей" в історії;  - Ставлення до законів і форм логіки як до корисних  фікціям (вигадкам, вигадкам).

Філософія позитивізму  Цей напрям у філософії склалося в першій половині XIX століття. У його основі ідея про те, що все справжнє (чи позитивне) знання є сукупним результатом діяльності спеціальних наук. Наука ж, в цілому, взагалі не має потреби в якій-небудь стоїть над нею філософії з її дослідженнями філософських проблем.  Серед головних особливостей позитивізму виділяють:  - Зведення завдань науки лише до опису явищ, так як сам він тісно пов'язаний з картиною світу і методами, властивими природничих наук;  - Елементи суб'єктивного ідеалізму, включаючи неприйняття раціоналізму, спіритуалізму, ідеалізму з одночасним зверненням до матеріалізму.  Фахівці зазвичай виділяють три етапи в розвитку позитивізму:  1.Класичний  Представлений Кантом, Авенаріусом, Мілем, Спонсором. Сприймався в XIX столітті як своєрідне філософське протягом, що зародився в якості реакції на містику, універсальність, панлогізм німецької класичної філософії, так як позитивісти стверджували, що філософія повинна ставити собі завдання виходити тільки з наукового аналізу, розробляти методи логічного аналізу, основи математичної логіки.  В якості методу наукового дослідження позитивізм на першому етапі висував ідею спостереження, відпрацювання, побудови картини світу індуктивним шляхом у напрямку створення наукових теорій.  2.Емпіріокритицизм  Супроводжувався зародженням в Х1Х-початку XX століть таких напрямків як феноменологічний позитивізм, махізм. Представлений Корнеліусом, Махом. В основі позитивізму на цьому етапі лежали твердження про те, що  - Мета науки полягає в задоволенні необхідних життєвих потреб, тому вона повинна обмежуватися  мінімально можливими витратами розумової енергії (економія думки - феноменологізм);  - Необхідний аналіз спостережень для того, щоб з'ясувати, чи маємо ми справу з враженнями або з реальним явищем, а науковий матеріал повинен суворо відпрацьовуватися математично - емпіріокритицизм;  - Психічне і фізичне тотожні, а реальні тільки звуки, кольори, тяжкість, теплота, запахи, простір, час і їх нефункціональні, непрічінние залежності і зв'язку; речі теж являють собою комплекси відчуттів - махісти;  - "Я" - це лише замкнута в собі група відчуттів, які утворюють світ з іншими групами відчуттів - махісти;  3.Неопозитивізм  Виник в кінці 20-х років XX століття. Представлений Расселом, осики. Найбільший розвиток одержав в англомовних країнах і представлений кількома школами: логічним позитивізмом, сінтаматіческім позитивізмом, прагматизмом. Особливістю неопозитивізму є прагнення не виходити за рамки наукового аналізу.  Представники цього напряму вважали математичну мову зразком достовірного знання і тому усунулися від вирішення основного питання філософії, вважаючи його недоречним.  Єдиною реальністю для неопозітівістов була мова, а функції філософії ними зводилися до пояснення діяльності людини у мовному світі. Вони виділяли три області відносин:  - Мови - до того, хто його вживає - прагматика;  - Між мовою і тим, що ним позначається - семантика;  - Між мовними виразами - синтаксис; Все це отримало назву семіотики. Предметом досліджень неопозітівістов стали аналіз значення слів і знаків взагалі, логічні, менвіністіческіе і психологічні проблеми, що мають значення у таких напрямках науки і техніки, як створення ЕОМ, машинописних текстів