9. М. Вебер. Взаємозв’язок між протестантською етикою та духом капіталізму

Іншим представником німецької соціологічної школи є Макс Вебер (1864-1920). З точки зору М. Вебера, найбільш важливим в соціології є логічне розуміння соціальних процесів та їх наукове осмислення. Вивчення об`єктивних фактів - завдання економічних, політичних, юридичних наук.

Праця "Протестантська етика і дух капіталізму" (1903–1904) присвячена аналізові впливу протестантизму на формування капіталістичних відносин. У творі розглянуто питання зв'язку між віросповіданням і соціальними розшаруваннями, проаналізовано комплекс психологічних і культурних факторів, що сприяють утвердженню ринкових відносин в економіці. Значну увагу автор приділяє вивченню професійної етики протестантизму, зокрема лютерівської концепції професії-покликання як фактора, що сприяв інтенсивній раціоналізації господарського та політичного життя Заходу.

М. Вебер проводить межу між господарською етикою християнства, з одного боку, і конфуціанством, індуїзмом та буддизмом – з іншого.

Господарська етика останніх трьох релігій – це етика пристосування до світу (конфуціанство) або етика втечі від світу (індуїзм та, особливо, буддизм). Ставлення цих релігій до будь-якої господарської діяльності може набивати відверто негативного характеру.

Іншою була етична позиція стосовно господарства, що її обстоювали священні книги раннього християнства. Носії цієї релігії виробили в собі переконання, що вони послані Господом у світ, щоб поліпшити його, і тому вважали добром активно і раціонально діяти в різних сферах – господарській, політичній, культурній тощо.

Така раціонально-активна настанова властива також мусульманству, однак тут вона не набула повного розвитку.

Протестантизм немовби забезпечив виховання таких рис особистості, як працелюбство, ощадливість, чесність, розрахунок.

Основною рисою капіталізму М. Вебер вважає наявність раціонально організованого підприємства. Він оцінює капіталізм як найбільш раціональний вид господарювання.

Разом із тим, капіталізм – "це жахливий космос, в який кожна окрема людина вкинута з часу свого народження і межі якого залишаються для окремого індивіда і назавжди даними, і незмінними".

У цілому концепція походження і сутності капіталізму М. Вебера спрямована проти марксової теорії первинного накопичення і вчення про додаткову вартість.

10. Матеріалістичне вчення про суспільство.

Своєрідний синтез класичного і неокласичного типу науковості в області соціології являє собою матеріалістичне вчення про суспільство К. Маркса, Ф. Енгельса та їх послідовників. При створенні цього вчення К. Маркс та Ф. Енгельс виходили з натуралістичних установок позитивізму, потребуючих розглядати соціальні явища як факти та будувати суспільствознавство за зразком природничих наук, зхарактерним для них причинно-наслідковим поясненням фактів. Які ж найбільш важливі принципи матеріалістичного вчення про суспільство?1.) Одним із найважливіших принципів історичного матеріалізму є визнання закономірності суспільного розвитку. Визнання закономірності означає визнання дії в суспільстві загальних, стійких, повторювальних, суттєвих зв’язків та відносин між процесами та явищами. 2) Визнання закономірності в матеріалістичній концепції історії тісно пов'язане із принципом детермінізму, тобто визнанням існування причинно-наслідкових зв'язків і залежностей. К. Маркс і Ф. Енгельс вважали за необхідне із усього різноманіття природних структур, зв'язків і відносин виділити головні, визначальні. Таким, на їхню думку, є спосіб виробництва матеріальних благ, що складається із продуктивних сил і виробничих відносин. Визнання причинної обумовленості, що визначає вплив на громадське життя способу виробництва, є іншим найважливішим положенням марксистського вчення про суспільство. 3) Третім важливим принципом матеріалістичного вчення про суспільство є твердження про його поступальний прогресивний розвиток. Принцип прогресу реалізується в марксизмі через вчення про суспільно-економічні формації як основні структури суспільного життя. Суспільно-економічна формація, за визначенням К. Маркса, являє собою "суспільство, що перебуває на певному ступені історичного розвитку, суспільство зі своєрідним відмінним від інших характером". К. Маркс і Ф. Енгельс уявляли розвиток суспільства як поступальний процес, що характеризується послідовним переходом від нижчих суспільно-економічних формацій до вищих: від первіснообщинної до рабовласницької, потім до феодальної, капіталістичної й комуністичної. Застосування в аналізі суспільства загальнонаукового критерію закономірності й причинної обумовленості розвитку погоджується в марксизмі з визнанням своєрідності розвитку суспільних процесів. Це пов'язання знайшло своє яскраве відображення в концепції розвитку суспільства як природно-історичного процесу. Природньоісторичний процес настільки ж закономірний, необхідний і об'єктивний, як і природні процеси. Він не тільки залежить від волі й свідомості людей, але й визначає їхню волю й свідомість. Але в той же час, на відміну від процесів природи, де діють сліпі й стихійні сили,природно-історичний процес являє собою результат діяльності людей. У суспільстві ніщо не відбувається інакше, як проходячи через свідомість людей. У зв'язку із цим у марксистській соціології велика увага приділяється вивченню діалектики об'єктивної закономірності й свідомої діяльності людей. 5) Усе вищевикладене показує, що марксистська соціологія перебуває в руслі традиційного типу науковості й націлена на визнання об'єктивності наукових знань про суспільство, але в ній існує й протилежна тенденція, яка орієнтується на те, що в Г. Зіммеля й у М. Вебера називається принципом віднесення до цінності, тобто узгодження емпіричних даних і теоретичних висновків "з історичним інтересом епохи", під яким розумілися винятково інтереси пролетаріату. Цей підхід трансформувався у В. І. Леніна в принцип партійності.