12. Соціологічна думка в Україні 19-20ст

Соціологічна думка в Україні пов'язана з теоретичними узагальненнями та ідеями багатьох мислителів минулого, яких можна віднести до вітчизняної протосоціології. Це Михайло Драгоманов, Олександр Потебня, Іван Франко, Федір Вовк, Микита Шаповал та ін. У своїх соціально-філософських роздумах, культурологічних та історичних дослідженнях вони торували шлях соціології в Україні у контексті загальноєвропейського наукового і культурного руху. Розвиток соціологічної думки визначався двома головними тенденціями — універсальною і національною. Універсальне, загальнонаукове в руслі спільної європейської традиції виявлялось у поширенні, аналізі й розвиткові передових на ті часи соціологічних теорій, методів дослідження, ідей, застосуванні їх на вітчизняному ґрунті, у власному внеску мислителів у вирішення кардинальних проблем наукової дисципліни, що постали перед нею на початку XX ст. Національною особливістю розвитку соціології на терені України було тісне переплетення її із соціально-політичним життям, національно-визвольним рухом, їй приділяли увагу видатні представники наукової і громадської діяльності. Це визначило не лише загальнонаукове, наднаціональне значення доробку українських мислителів, а й певну специфічність їхнього підходу до вивчення соціальної реальності та використання соціологічних знань. Незалежно від національної належності (серед перших соціологів України ми знайдемо росіян, поляків, євреїв, німців) та країн, де вони навчались і працювали (Німеччина, Австро-Угорщина, Росія, а в діаспорі переважно розвивалася українська соціологія пожовтневого періоду), усі вони представляють нашу вітчизняну історію соціології, її досягнення, особливості, історично зумовлені риси й тенденції розвитку, що є складовою світової соціологічної думки.

МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ (1841-1895)Мислитель і суспільний діяч, людина енциклопедичних знань М. Драгоманов є найпомітнішою фігурою в українській протосоціології. Він чи не перший привніс у наукові кола України соціологічне бачення світу, принципи і поняття нової дисципліни, ознайомив з нею студентство Київського університету. Характерною ознакою його наукової діяльності був прогресивний європеїзм — активне просвітництво і популяризаторство передових на той час поглядів і теорій західноєвропейських мислителів, у тому числі фундаторів соціології — Конта, Спенсера, Маркса та ін. У сфері інтересів М. Драгоманова були проблеми влади, державності, прав і свобод особи, етнічність, політика тощо — все, що тепер обіймає "політична соціологія". Соціологію він розумів як універсальну і точну науку про суспільство, що синтезує усі галузі суспільствознавства, тобто у руслі класичної європейської традиції позитивізму. Водночас пропонувалися власні оцінки й ідеї в царині соціального пізнання, критикувалися слабкості органістичних теорій, наголошувалося на особливому значенні історико-соціологічних чинників в аналізі фактів. Багато уваги приділялося проблемам соціологічного методу (таким його складовим, як системність, багатофакторність розгляду, конкретно-історичний характер), об'єктивності історичного процесу, взаємозв'язку розвитку матеріальних потреб і прогресу ідей. Позитивістські принципи науковості реалізувалися у М. Драгоманова через запропонований ним метод "логічної семантики": аналітичного групування суспільних явищ, їх класифікації та типологізації. Суспільство у нього постає багаторівневою структурою, дослідження якої має доповнюватись історичною компаративістикою. Аналіз М. Драгомановим соціально-економічної структури суспільства, використовувані ним поняття клас, соціальний стан, політична організація тощо були насичені соціологічним змістом, відзначалися новаторським на ті часи характером.

Соціологічні ідеї М. Драгоманова невід'ємні від його основних соціально-політичних поглядів. У публіцистичних творах, зокрема в "Чудацьких думках про Українську національну справу", розмірковуючи над проблемами соціального розвитку, прогресу, влади, порівнюючи соціально-класові структури різних регіонів, він обстоював принципи лібералізму, свободи совісті, духовного прогресу, виступав за невіддільність України від загальноєвропейського історичного процесу, проти національного відособлення. У руслі драгоманівського розуміння завдань розбудови української державності значна увага приділялась принципам федералізму і централізму в політичному житті. Перевага віддавалась "федерації вільних громадян" та "федерації автономних країв" як передумові буржуазно-демократичних реформ. Драгоманов завжди залишався відданим ідеалам лібералізму.

Іван Франко (1846-1916) — філософ за освітою, який от­римав иопулярність більше як письменник, написав чимало праць соціологічного й соціально-політичного змісту. І. Фран­ко був прихильником федеративного устрою держави. Розгляд цього питання займав значне місце в його науковій творчості. Федерація, на думку вченого, — це справедливе братство, що стверджує порядок, добро й узгодженість між громадами. Тільки федерація зберігає й оберігає саму широку та саму пов­ну автономію особистості, громади, народу. І. Франко виступав за створення «народної держави», заснованої на представниц­тві народних мас у парламенті. У такій державі немає місця па­нуванню одних і гнобленню інших, у ньому немає експлуатації. В «народній державі» всі проблеми вирішуються на користь народу. Незважаючи на свої соціалістичні ідеї, вчений не був прихильником диктатури пролетаріату. Для нього загально­людські цінності були більш важливими , ніж класові.

У своїх працях І. Франко так само піднімав проблему соціо- культурного розвитку України. Він підкреслював драматич­ність цього процесу, пояснюючи його постійною боротьбою українського народу із сусідами за незалежність. Стратегічне завдання, яке Україна має вирішити, на думку І. Франка, як найшвидше, — це перетворити величезні маси людей українсь­кого етносу в «цілісний культурний організм». Тільки в цьому випадку національна соціокультурна одиниця буде здатна на успадкування «загальнолюдських культурних здобутків, без яких жодна нація і жодна, хоч і як сильна, держава не може відбутися». Процес формування «цілісного культурного ор­ганізму», за переконанням вченого, іде двома шляхами: зсе­редини — за рахунок нагромадження й поширення власного національного багатства, а також ззовні — за рахунок асимі­ляції цінностей інших культур, унаслідок розширення зв'язків українського народу з іншими народами.

В'ячеслав Липинський (1882-1931) працював у напрямку, який можна визначити як «соціологія українського суспіль­ства». Враховуючи досвід розбудови державності України в часи гетьмансько-козацьких подій, В. Липинський вважав, що на чолі української держави має стояти гетьман. Гетьман для вченого — це та людина, яка походить із стародавнього аристократичного роду, не входить до жодної партії, захищає права та свободу громадян і представляє Україну у світі.

На думку В. Липинського, все українське суспільство ділить­ся на класи. Клас — це органічна група, що складається з різних колективів працівників. Завдяки органічному об'єднанню на основі спільної діяльності, в них формуються загальні психічні переживання, які передаються з покоління в покоління. Голо­вним класом в українському суспільстві В. Липинский вважав селянство. Оскільки Україна традиційно є аграрною країною, то і носієм державної ідеї має бути клас, пов'язаний із сіль­ським господарством (хліборобством). Саме в селянстві вче­ний вбачав творця незалежної української держави.

Істотне місце у творчості В. Липинського займає розробка проблеми циркуляції еліти. Вчений вважав головною рушій­ною силою соціального розвитку еліту (правлячу верству). Еліта характеризується дієвістю й авторитетом. На думку Липинського, існує три типи еліти — охлократична, класокра- тична й демократична. Охлократична еліта характерна для та­кого типу соціальної організації, в якій немає поділу на класи, а є політично безформений, економічно недиференційова- ний натовп. У такому випадку еліта формується з кочівників і непродуктивних членів людських об'єднань. Класократична еліта характерна для соціальних організацій, в яких існують класи, мораль і віра в закони. Демократична еліта з'являється тоді, коли розпадаються органічно об'єднані класи і виникає хаотичний конгломерат демократично рівних індивідів. Роз пад класів супроводжується втратою загальної моралі й віри. На їх місце приходить раціональність. Оскільки демократична еліта формується з людей різних поглядів, переконань, не об- тяжених релігією або мораллю, вона не здатна створити націо­нальну державу і створює монархічну диктатуру. Історія — це зміна політичних режимів і циркуляція еліт.

Таким чином, особливість соціологічної думки в Україні кінця XIX — початку XX ст. полягає в тому, що для неї був характерний пошук рішення проблеми національного відрод­ження, формування національної еліти.