87 Виникнення і загальна характеристика неолібералізму. Школи неолібералізму.

Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок роз­глядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економіч­ному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів еко­номічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соці­альної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом пере- розподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

88 Неолібералізм у Німеччині. Теорії "соціального ринкового господарства" та "сформованого суспільства".

Особливостями німецького неолібералізму є те, що пре­дставники цієї течії не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також інституціональні підходи, розроблені ще істо­ричною школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї силь­ної держави, що виконує інституціональні, організаторські та вихо­вні функції, і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на неокласичні ідеї саморегулю­вання економіки.

Теорія «соціально-ринкового» господарства мала своїм вихід­ним пунктом протиставлення ринкового господарства центрально-керованому господарству, заснованому на суспільній власності, а також господарству, побудованому на базі приватної власності і централізовано керованому економічними угрупованнями (олігопо-лія, монополія). Це була теорія «третього шляху» розвитку.

Отже, складовими соціально-ринкового господарства є: конку­рентна ринкова економіка на засадах приватної власності та держава, що з допомогою економічних механізмів перерозподіляє націо­нальний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості.

Напрям розвитку Німеччи­ни визначався окупаційним урядом відповідно до плану Маршалла, згідно з яким країні надавалася реальна матеріальна допомога. Ні­меччина стала перед вибором між центрально-керованим типом господарства (та аграрною спрямованістю розвитку) і ринковим (отримання грошової допомоги, кредитів для відновлення економі­чної структури).

Державне втручання в економіку обмежувалось правовим регу­люванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові. Пряма участь держави в суспільному житті не виходи­ла за межі соціальної сфери.

90-91 Неокласичннй синтез. П.Самуельсон. Дж.Хікс.

Наприкінці 70-х рр. різниця між кейнсіанською та неокласичною иколами мала більше історичний, ніж концептуальний характер.

Однак іще задовго до того, як на засаді теорій економічного зро­стання відбулося органічне поєднання двох напрямків економічної теорії, було проголошено принцип «неокласичного синтезу».

Такий підхід було запропоновано Джоном Хіксом ще 1937 р., у 40—50-х рр. підтримано Франко Модільяні та остаточно обгрун­товано Полом Самуельсоном.

Суть синтезу полягала в тім, іцо залежно від стану економіки пропонувалось використовувати або кейнсіанські методи регулю­вання, або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регулято­рами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного рин­ку, забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробницт­вом і споживанням.

Найвидатнішим пропагандистом і автором теорії «неокласичного синтезу» був американський економіст, професор П. Самуельсон, який писав: «Мої погляди вичерпуються загальною неокласичною теорією, яка включає в класичну традицію будь-яку частину кейнсіанського і неокейнсіанського аналізу, що є придатною для сучасної економіки».

Його книжку «Економіко» (1948), яка стала найпоширенішим підручником і витримала безліч перевидань різними мовами світу, присвячено аналізу проблем, що стосуються всіх сторін економіч­ного життя. Особливо наголошено на ідеї неокласичного синтезу в третьому виданні «Економіксу» (1955), де Самуельсон висловлював сподівання, що такий синтез допоможе подолати відстань між мік-ро- та макроекономікою.

Неокласичне відродження. Теорії "економіки пропозиції" та "раціональних очікувань".

Доктрини «неокласичного відродження» характери­зуються крайнім радикалізмом, заперечують необхідність втручання держави в економіку і за теоретико-методологічними підходами є суто неокласичними. Незважаючи на певні відмінності, їм притаманний ряд спільних ознак: вони виходять з того, що жит­тєздатність капіталістичної системи зумовлюється внутріш­німи стимулами економічного розвитку; головна цінність суспі­льства — не соціальна справедливість, а свобода; гарантом загальної свободи є економічна свобода, яка ототожнюється з ринком, конкуренцією. Представники цього крила неокласичної школи рішуче виступили проти активного втручання держави в еко­номіку, не погоджуючись навіть на ту обмежену роль.

Ідеї консерватизму втілено в низці економічних теорій, у тім числі в теоріях «раціональних очікувань» та «економіки пропо­зиції».

Теорія раціональних очікувань. У 60-х—70-х рр. зростає розу­міння того, що регулюючого впливу держави недостатньо для за­безпечення збалансованого та стабільного економічного зростання, оскільки такий вплив не враховує дії чинників, що не підлягають кількісному оцінюванню, наприклад, інформації і прогнозів.

Існує два підходи до оцінки очікувань: «адаптивні очікування» і «раціональні очікування».

«Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід: знан­ня наслідків певних економічних дій, урахування колишніх поми­лок. На підставі «адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.

«Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: ди­наміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.

Економіка пропозиції. За докладнішого аналізу економіки, коли до уваги беруться суб'єктивні та об'єктивні чинники, науковці дій­шли висновку, що політика стимулювання попиту менш ефективна, ніж можна було б сподіватися. Вона прискорює темпи інфляції, за­безпечуючи лише короткочасний позитивний вплив на виробництво та зайнятість.

Економіка пропозиції за основу моделі бере не підприємство, не фірму, а індивідуума — індивідуальний капітал та індивідуальну працю, які виробляють з певною метою. Тому державне регулюван­ня ринку має бути спрямоване на підвищення прибутковості, дохід­ності, на розвиток виробництва, а не виходити з проблем бюджету та вирішування їх за допомогою оподаткування.

Отже, основним в теорії «економіки пропозиції» було запере­чення маніпулятивної фіскальної політики та існуючої системи прогресивного оподаткування. Представники школи «економіки пропозиції», захищаючи прин­ципи вільного підприємництва, піднесли проблему оподаткування до рангу конкретної економічної політики, обґрунтовуючи свої висновки економетричними моделями та програмами дальшого роз­витку економіки.