6. Особливості гос-кого роз-ку Давнього Риму доби республіки. Закони хіі Таблиць

Римляни від самого початку були землеробами, переваж¬но дрібними, для яких характерною була висока повага до осо-бистої власності. Народ Риму жив в умовах натурального ойкіс-ного господарства, в якому переважало землеробство, і навіть у період найвищого розвитку ця риса так само домінувала. Ве¬ликі землевласники зосереджували у своїх руках не лише сіль-ськогосподарське виробництво, а й переробку продукції сільського господарства, а також реалізацію готового продукту. Про¬тилежності між містом і селом у господарському відношенні не існувало, міста населяли багаті сільські господарі з їхнім слу¬гами, а також величезні маси пролетарів, які не мали ні землі, ані роботи. Надзвичайно важливим моментом в економічній історії Риму стала розробка у 451—450 рр. до Р.Х. Законів XII таблиць, які зафіксували відносини особистої власності (особливо IV, 3; V, З, 8а; VI, 3; VII, 7; VIII, 9). Вони також санкціонували розподіл рим-лян на вільних та рабів, патриціїв і плебеїв. Згадуються у Законах і боржники та лихварі, міститься також стаття, що обмежує лих-варський відсоток (VIII, 18а). Усе це говорить про певне посту¬пове витіснення натурального господарства господарством гро¬шовим. Підтверджують Закони й поступове обезземелення плеб¬су, перехід землі у руки великих землевласників. Боротьба плеб¬су з цими явищами дістала відображення в аграрному законі (367 р.), за яким землеволодіння обмежувалося 125 га.Рим продовжував розвиватися на сільськогосподарській ос¬нові, але ремесло та торгівля вже отримали досить значний роз-виток.Внутрішній ринок обслуговували ва-гові гроші («груба мідь», аси), а в зовнішній торгівлі перева¬жали етруські та грецькі монети. Вже у період між II ст. до Р.Х. та II ст. після Р.Х. економічний розвиток Риму характеризувався значними зрушеннями в бік то¬варного господарства, руйнуванням господарства ойкісного. На території, що опинилася під владою Риму, встановлюється своєрідна система політичного та фінансового управління й еко-ПОМІЧРШХ відносин головного міста з імперською периферією.У республіканському Римі (V—І ст. до Р.Х.) ще не існує спеціального апарату стягнення податків, збір їх здійснював¬ся на основі відкупів, тобто продажу права на збір податків окремим приватним особам. Усе це негативно впливало на економічний стан провінцій, але дозво¬ляло римській державі забезпечувати надходження податків від провінцій, не витрачаючи коштів для створення фінансової системи.Водночас, головною галуззю господарства у Давньому Римі залишалося сільське господарство, причому до II ст. до Р.Х. тут переважала дрібна та середня земельна власність.На руйнування дрібного та середнього господарства впливало також і поширення праці рабів як основних виробників великих господарств.

7. Господарська діяльність в первісній історії Укр. Трипільська куль-ра та її знач.

Як свідчать археологічні дані, на території сучасної України були виявлені пам'ятки буття найдавніших людей, що з'явилися в Європі близько 1 млн років тому. Ці залишки виявлено на Закар¬патті, Наддніпрянщині, Житомирщині та в Криму. Світове значен¬ня має відкриття видатної пам'ятки духовного життя прадавнього населення України-— Кам'яної Могили, завдяки якій ми маємо змогу з'ясувати чимало питань життєдіяльності, способу мислен¬ня, світосприйняття та духовності первинних спільнот людей, починаючи ще від палеоліту й аж до епохи бронзи. На українських землях знайшли відображення фактично всіх археологічних періодів. У добу палеоліту основу діяльності на¬ших давніх земляків становить мисливство, поряд з яким існува¬ли збиральництво та рибальство. За ознаками видів діяльності гос¬подарство мало привласшовальї-шй характер. Пам'ятки палеоліту були знайдені у так званих стоянках — «стійбищах», що свідчило вже про тривалий час перебування в них людей, які вміли виготовляти кам'яні знаряддя праці. Формою соціальної та господарської організації ви¬ступала переважно родова громада. У період неоліту виникає принципово нива форма діяльно¬сті — відтворювальна, передусім землеробство та скотарство. Лю¬ди переходять до осілих форм життя. Основою людських спільнот виступає вже не лише родова община (кровна спільність), а й сусідська (територіальна спільність).На сьогодні в межах України виявлено близько 700 поселень та окремих місцезнаходжень неолітичної епохи. Визначено до¬сить строкатий етнокультурний склад населення цієї доби -строкатий як за рівнем культурно-економічного розвитку окре¬мих племен, так і за їхнім походженням. Особливе місце в господарській еволюції українських земель посідає Трипільська культура (VII—НІ тисячолітті до и.е.). Пер-шим дослідником цієї культури був чеський археолог В. Хвойка, життя і наукова діяльність якого була пов'язана з Києвом. На по¬чатку XX ст. в селі Трипіллі на Київщині він проводить розкопки і виявляє пам'ятки стародавньої культури, що отримала назву «трипільська».Трипільське суспільство було суспільством землеробів і досяг-ло високого рівня розвитку та стояло на порозі цивілізації. Археологічні розкопки трипільських поселень (Майдане-цьке, Тальянки, Доброводи та ін.) засвідчують, що чисельність населення в них налічувала від 3 до 10 тис. осіб. Ці поселення розташовувалися на площі 200—400 га, тому їх по праву можна вважати протомістами.. Однак досягти рівня цивілізації трипільцям так і не вдалося через певні вади економіки та природні негаразди, що спіткали суспільство наприкінці IV тисячоліття до н.е.Екстенсивна перелогова система орного землеробства зумови¬ла спочатку заселення, а згодом виснаження трипільцями усіх придатних для господарської системи чорноземів Правобережної України. Ці події, що сталися близько 5 тис. років тому, знаменували занепад і зникнення трипільської культури. її значення для стародавньої історії України в тому, що саме з нею пов'язана остаточна перемога відтворювальиого господарства па українських землях у IV тисячолітті до н.е. Подальше поширення відтворю вального господарства у степо¬вій та лісовій зонах вимагають піднесення ролі скотарства.

8. Гос-во Індії в другій половині І тис.до н е.”Артхашастра”

Історію економіки Індії в осьовий час слід розпочати від вста¬новлення буддизму — першої на землі монорелігії, що безумовно позитивно вплинуло на її господарський розвиток. У цей період тут значного поширення набули залізні знаряддя праці, які знач¬но полегшили не лише емлеробство, а й спорудження іригацій¬них споруд. Посилюється спеціалізація ремесла, шо, у свою чер¬гу, підштовхує внутрішню торгівлю.коні та деякі інші товари. Досить ґрунтовні відомості про економічну реальність в Індії цього періоду нам дає «Артхашастра» (IV ст. до Р.Х.), економіч¬ний трактат, який приписують радникові царя Чандрагупти І Ка-утильї, або Віншнагупті. Пам'ятка являє собою зведення правил, більшість із яких є зверненням до царя. Так, у трактаті підійма¬ється питання про економічну роль держави, активізацію її втру¬чання у господарське життя, зміцнення державного апарату. Се¬ред функцій держави згадується: колонізація нових земель та створення нових поселень, переселення надлишкового населення, будівництво колодязів та іригаційних споруд, усіляке заохочення рільництва, скотарства та садівництва. Обґрунтовувалася ідея державного землеволодіння. Цареві давалися поради надавати землю у користування, якщо землероби зобов'язувалися сумлін¬но платити податки. Стосовно іригаційних споруд, то в трактаті зазначалося, що їх дозволялося передавати в оренду, зберігаючи за державою права власності. Торгівля також була важливого статтею доходів скарбниці, а тому у трактаті велику увагу приділено організації нагляду за тор¬гівлею, розвиткові міжнародної торгівлі, заохоченню купців, які імпортують іноземні товари та експортують царські. У трактаті також дістало розвиток й учення про касти, за яким усе населення ділилося на чотири касти аріїв — брахмани, кшатрії, вайшьї та шудри. За ними закріплювалася станова нерівність, визначалися обов'язки. З розвитком товарного обміну зростає й спеціалізація окремих громад, або родин, та чи інша форма гос¬подарської діяльності (землеробство, скотарство, різні види ре-месла, будівництво, торгівля) закріплюється за родинами, з поко¬ління в покоління передаються секрети майстерності. Виникають групи купців, лихварів, суддів, чиновників, філософів та ін. Май¬нові та професійні відмінності окремих груп населення нерідко (зокрема в даному випадку) закріплювалися у закрито-станових кастах. Велика частина трактату належить аналізу різних форм рабо-володіння, визначається неможливість рабства для аріїв. Знайде¬мо тут і рекомендації щодо обмеження рабства, зокрема заборону продажу дітей до 8 років; звільнення від рабства дітей вільного, який продав себе у рабство; визнання вільними дітей, народже¬них рабинею від господаря, а також її самої і т.д.

9. Особливості генезису японського феодалізму і формування капіталістичних відносин.Японський феодалізм виявився настільки ж стійким, як і індійський, і проіснував аж до "революції Мейдзі" (1868 р.). В Японії номінальним власником землі вважався імператор. Фактично вона належала феодалам. У XVII - XIX ст. один лише правлячий будинок Токугава володів чвертю всіх земель. Крім того, в Японії малося близько 250 князів (дайме) різних категорій, які володіли величезними територіями. Зберігалися і селянські форми землеволодіння, але їх роль все більше зменшувалася.

В Японії міцно укорінився васалітет, самураї були відданими васалами дайме, від яких вони отримували земельні пожалування. Стійка феодальна ієрархія склалася на базі умовних форм землеволодіння.

Сильна поземельна залежність селянства була пов'язана з аграрним перенаселенням, в умовах якого завжди виявлялося достатньо власників землі. Головною формою феодальної експлуатації селян був натуральний оброк, який стягувався у вигляді частки врожаю (зазвичай рису). Крім оброків селянам належало відпрацьовувати панщини в домашньому господарстві феодалів (будівництво доріг, заготівля палива, транспорт тощо), надавати послуги різного роду, робити подарунки. Важливу роль в експлуатації японського селянства відігравало лихварство.

Особливість японського феодалізму полягала у його поширенні на місто. Японський місто феодальної епохи залишався безправною і податної територією. На межі XII-XVIII ст. в містах Японії проживало близько 4 млн осіб, але з них лише близько 1 млн були ремісниками і торговцями. Феодальна держава владно втручалася в економічне життя міст, регламентувала торгівлю, таксировало ціни, забороняло споживання предметів розкоші і т. д. Багато сфери торгівлі були монополізовані державою.

Специфікою феодального режиму Японії була надзвичайна багаточисельність самураїв, які часто не мали землі. Тому виникала своєрідна система матеріального забезпечення васалів - "рисовий пайок". В результаті цього дуже багато самураї не мали прямого зв'язку з землею і феодальної експлуатацією селянства, не брали участь в її організації. Експлуатація селян придбала централізований характер і можливості оброчної системи використовувалися дуже широко. Феодальна рента маскувалася під податок і видавалася за державну необхідність.

В епоху генезису капіталізму феодальна Японія виявилася економічно відсталій країною. Надзвичайна ступінь поземельної залежності селянства, гнучкість оброчної експлуатації, граничне спрощення економічних функцій феодалів, далеко зайшла феодалізація міста, неймовірна численність панівного класу робили феодальну систему в Японії більш стійкою, ніж в Європі. Ставала неминучою консервація феодальних відносин, і вони збереглися в такий період, коли в інших країнах переміг капіталізм.

Консерватизм японського феодалізму посилювався чинниками політичного характеру. Виникнення абсолютистського держави в Японії безсумнівно було прогресивним подією. Припинилася феодальна міжусобиця, що прискорило розвиток продуктивних сил. У XVII ст. були досягнуті значні результати: розширилася площа агрокультури за рахунок нових земель, стали застосовуватися добрива, була вдосконалена мотика, покращилися методи молотьби рису, стали широко поширюватися нові культури, в тому числі бавовна, цукровий очерет, картопля, тютюн. Спостерігалася спеціалізація районів і поглиблювалося географічне поділ праці. У містах розвивалося ремесло, ускладнювалась його спеціалізація та збільшувався обсяг виробництва. До кінця XVII ст. в Японії існувало 130 видів ремесла, і продукція цехових майстрів часто відрізнялася високою якістю. Розширювалася внутрішня торгівля.

Однак японський абсолютизм не заохочував зовнішньої торгівлі, суднобудування, колоніальної експансії, первинного нагромадження капіталу. Навпаки, сьогунат характеризується політикою зовнішньої ізоляції. Японський абсолютизм закривав всі зовнішні джерела первісного нагромадження капіталу і тим самим гальмував генезис капіталізму.

Не тільки в пізнє середньовіччя (XVI-XVII ст.), але й в середині XIX ст. Японія залишалася феодальною країною. Основи феодального режиму підривало розорення селянського господарства. Обезземеленные селяни, які не мали господарства, отримали назву "п'ють воду". Вони поповнювали склад пауперов або гинули.

З кінця XVII ст. в економічному розвитку Японії спостерігався застій. Навіть збільшення населення припинилося. Злидні лимитировала дітонародження.

Крім того, в Японії особливо позначався своєрідний закон невідповідності динаміки феодального землеволодіння і чисельності панівного класу. Зубожіння самураїв призвело до появи цілого прошарку так званих ронінів, які опинялися поза феодальною ієрархією. Такі самураї залюбки одружилися багатих горожанках або починали займатися наукою, медициною, викладанням і навіть ремеслом і торгівлею.

Важливу роль у поступовому розвитку феодалізму в Японії зіграло розвиток внутрішньої торгівлі. Її основою було відділення ремесла від сільського господарства, відокремлення міста від села, розвиток географічного поділу праці, розширення виробництва технічних культур. Все це яскраво відбивалося у зростанні міст, на частку яких у кінці XVII ст. доводилося 14-15% всього населення.

Розкладання феодалізму в Японії XVIII-XIX ст. характеризує поява і розвиток мануфактурної системи промислового виробництва. По мірі того як продукція "домашньої промисловості" селян втягувалася в ринковий товарообіг і потрапляла до рук скупників, виникали передумови для розвитку капіталістичної мануфактури розсіяного типу.

Крім того, в феодальної Японії розвивалося професійне ремесло, сконцентроване переважно в містах. Воно створювало технічну базу для централізованих мануфактур. Високої майстерності досягли вироблення шовкових тканин, виробництво керамічних і фарфорових виробів, віял і парасольок, мечів. Існувало багато майстерень з очищення рису і гречки, переробки продукції рибальства, виготовлення саке. Великий розвиток отримала мідна промисловість. Видобувалося деяку кількість заліза, хоча воно вживалося мало.

В Японії, як і в європейських країнах, саме ремесло створило матеріальну базу для генезис мануфактурної промисловості. Однак для створення великих підприємств були потрібні значні капітали і багато найманих робітників. Тому важливе значення придбали процеси первісного накопичення капіталу, які відбувалися в Японії вже в період пізнього середньовіччя. Про це свідчить утворення великих капіталів в руках осакских і эдосских комерсантів і лихварів.

Між розкладанням феодалізму і генезисом капіталізму в Японії XVII-XIX ст. виник великий розрив. Про це свідчать аграрне перенаселення, масовий пауперизм, ростовщическое використання накопичених капіталів, повільне розвиток мануфактурної промисловості. Однією з причин цього розриву стало ослаблення процесів первісного нагромадження капіталу в результаті ізоляції Японії від зовнішнього світу. Колоніальні джерела накопичення залишилися недоступними для її буржуазії. Разом з тим Японія в період сьогунату Токугава не мала можливості використати технічну культуру інших країн. Існуюча в Японії цехова система своїй регламентацією виробництва та обігу заважала розвитку мануфактурної промисловості. Але головною причиною такого розриву з'явилося загальне панування феодального режиму. В країні панував свавілля, і тому купці, лихварі уникали промислових інвестицій. Буржуазна власність не мала достатніх політичних гарантій. Міграція селян зустрічала труднощі, їх економічна диференціація обмежувалася законодавства, які забороняють купівлю-продаж земель, їх розділ і т. п. Злиденне селянство не могло купувати мануфактурні вироби і задовольнялося продукцією своєї "домашньої промисловості". Для експорту мануфактурних виробів не було необхідних умов.

Однак незважаючи на цілий ряд неблагополучних умов у феодальній Японії стали виникати підприємства мануфактурного типу. У XV-XVI ст. виникло багато гірських підприємств, які належали зазвичай дайме, сьогуна, храмам. В XVII ст. виникають суднобудівні верфі. У другій половині XVII ст. мануфактурну система вкорінюється у фарфоро-фаянсової промисловості. З XVI ст. почала розвиватися "роздавальна система", або розсіяна мануфактура.

У XVIII ст. з'являються ткацькі, прядильні, фарбувальні, гончарні мануфактури. В першій половині ХІХ ст. в мануфактурної промисловості Японії спорадично застосовувалася механізація. Крім того, в мануфактурне виробництво вкладалися княжі капітали. З другої половини XIX ст. правлячий будинок Токугава почав будувати залізоробні заводи та верфі за рахунок державної казни. Всього до часу "революції Мейдзі" існувало 420 мануфактур.

Отже, генезис капіталізму в Японії, як і в інших країнах, почався з давніх пір і спирався на внутрішній процес розкладання феодалізму, формування великих капіталів і експропріації народних мас.

Серед особливостей генезису японського капіталізму варто виділити такі:

1. Токугавская Японія XVII-XIX ст. була країною феодальної і тому генезис мануфактурного капіталізму відбувався у більш важких умовах, ніж у Голландії, Англії і США.

2. У зв'язку з цим темпи первісного нагромадження капіталу виявилися уповільненими, і Японія не використовувала його колоніальних ресурсів. Політика меркантилізму була чужа сегунату.

3. У Японії виник великий розрив між темпами розкладання феодалізму й генезису капіталізму. Феодальна експропріація народних травні отримала широкий розмах, але не давала відразу капіталістичних наслідків. Виникло аграрне перенаселення, масовим ставав пауперизм. Найбільші капітали застрягли в сфері обігу і лихварства.

4. Спостерігалася феодалізація промисловості. З'явилися казенні заводи з примусовою працею, навіть вотчинні мануфактури князів.

5. Економічною базою генезису капіталізму в Японії послужив місто з його цеховим ремеслом, великою торгівлею, багатим купецтвом. Корінні особливості генезису капіталізму в Японії були визначені своєрідністю її феодального режиму, більш сталого, ніж у європейських країнах. Склалася феодальна ієрархія сприяла виникненню терористичного абсолютистського режиму, оберегавшего привілеї князів і самураїв.

10.

11. У Франції королі руйнували норми васального права. Дворянство переходило на королівську службу, не займалося господарством. Зменшення доменіальних земель зумовило утворення так званої чистої («селянської») сеньйорії. Селяни користувалися землею на правах цензиви або оренди. Феодали зберігали монополію на землю та систему баналітетів. Селяни без обмежень продавали, закладали, заповідали цензову та купували землю, що сприяло формуванню селянської власності. Оренда забезпечувала сеньйорії 80% доходів. Найчастіше укладали договір короткотермінової оренди ― на три-дев’ять років. Використовувалася наймана праця.

Класичне та пізнє середньовіччя у Франції ― це період феодальної роздробленості та започаткування політичного обיєднання країни під час правління королівської династії Капетінгів (987−1328 рр.). У XIV ст. королі династії Валуа (1328−1589 рр.) стали верховними сеньйорами, завершили економічне та політичне об’єднання Франції, що за державним устроєм перетворилася на станово-представницьку, а в другій половині XV ст. ― абсолютистську монархію.

Французький вчений-монах Ніколи Орем (Оресм) (1323–1382 рр.), аналізуючи економічне життя, у праці «Трактат про походження, природу, юридичне обґрунтування і зміну грошей» дав визначення грошам, як економічної категорії. Гроші ― це інструмент, створений людьми для полегшення обміну товарів. Вчений одним з перших обґрунтовув металістичну теорію грошей. На основі своїх висновків про походження та природу грошей підійшов до розуміння існування об’єктивних закономірностей грошового обігу.

Важливим джерелом економічної думки були єресі (неканонічні трактування Біблії), до яких зверталися бюргери, учасники селянських повстань. Єресі засуджували розкіш і багатство церкви та духовенства, накопичене всупереч ранньохристиянським канонам, проповідували ідеї рівності всіх людей, відміни грошей, боргів, повинностей, непокори світській владі і мали яскраво виражену антифеодальну спрямованість. У подальшому ці погляди знайшли відображення в Реформації ― процесі розколу католицької церкви і виникнення протестантизму.

Розвиток феодальної економіки у значній мірі визначався пануванням політичних факторів над господарськими. Раннє середньовіччя було періодом ранньофеодальних монархій, формування соціальних і правових основ феодального суспільства. Сформувалися тенденції до політичної незалежності та феодального роздроблення.

12. В Англії з часу норманських завоювань королівська влада мала загальнодержавний характер. Судові та фіскальні сеньйоральні права феодалів (глафордів, а пізніше ― лордів) були обмежені. Наслідком боротьби феодалів з королівською владою стало прийняття Великої хартії вольностей (1215 р.), що закріпила станові права світських і духовних феодалів, одночасно обмежувала свавілля держави щодо тих станів, які переходили до ринкових відносин. У 1345 р. Англія стала парламентською монархією.

В Англії існували такі типи селянських господарств: фригольдерські з правом землевласності; копігольдерські («протягом усього життя») на основі землекористування з виплатою грошового фіксованого цензу; орендовані. Розпочалося формування верстви фермерів (йоменів) ― вільних орендарів, які займалися вівчарством або були посередниками між власниками та утримувачами землі. Використання найманої праці стало звичним явищем. Проте англійські селяни не домоглися спадкових прав на землю, як у Франції.

Особливістю аграрного розвитку Англії було започаткування реформи землеустрою ― ліквідації системи через смужжя та відкритих полів, об’єднання феодалами та заможними селянами земель в одну ділянку, її обгородження і вилучення з примусової сівозміни, обмеження прав селян щодо користування громадськими землями. Як наслідок, значна частина селянства зазнавала обезземелювання і ставала батраками (коттерами).

13. У Німеччині на північно-західних землях сформувалася значна верства вільних заможних селян-орендарів ― майєрів, які займалися товарним господарюванням на 4–7 повних наділах, використовували найману працю та передавали землі в суборенду. На південно-західних землях переважали дрібні господарства селян на здольщині або половинщині. Власниками ґрунтів ставали міщани. На колонізованих заєльбських (східних) землях аграрні відносини ґрунтувалися на основі так званого німецького права. Колонізація (локація) відбувалася шляхом заснування сіл на необроблюваних землях за трипільною системою. Її організовував спеціальний локатор-осадчий на основі локаційної грамоти. У процесі землеустрою орні землі об’єднували на основі трипілля в компактні поля, кожне з яких ділилося на ниви відповідно до кількості селянських господарств. Селянська родина отримувала три ниви (озиму, яру і парову), що складали в сукупності гуфу землі, що в два три рази було більш ніж у Старій Німеччині (вважають, що гуфа була фламандського взірця, в середньому 16,8 га), платила чинш (слов’янська назва цензу), десятину і земельний податок на користь князя.

У другій половині XV ст. на німецьких землях, особливо в Остєльбії, почалася феодальна реакція. Феодальний маєток перебудовувався на фільварок ― багатогалузеве, товарне господарство, виробництво в якому організовувалося на доменіальній землі на основі відробіткової ренти селян з власною тягловою силою та інвентарем. Земля фільварку (домену) збільшувалася за рахунок селянської та громади. Селянські господарства обезземелювалися. Кількість повнонадільних селянських господарств залишали такою, щоб їх тягловою силою та інвентарем обробити землі фільварку.

У Німеччині король саксонської династії Оттон I в 962 р. проголосив відновлення Римської імперії, до якої увійшли італійські землі (з кінця XII ст. ― Священна Римська імперія, а з кінця XV ст. ― Священна Римська імперія германської нації). Проте принцип виборності імператорів, їх намагання поєднати світську та церковну владу, а також сеньйоральний сепаратизм послабили централізацію. «Золота булла» 1356 р. юридично оформила самостійність феодальних князівств Німеччини.

Процес генезису феодальної економічної системи пов’язаний, в першу чергу, з формуванням феодальної власності на землю та соціальної структури феодального суспільства.

Прикладом класичної моделі генезису феодального господарства романського типу вважається його становлення у Франкському королівстві в V–X ст. За часів правління Карла Великого (771−814 рр.) держава досягла найвищої могутності. Згідно Верденського договору 843 р. відбувся розподіл імперії Карла Великого на три королівства: Західнофранкське, Східнофранкське та Середньофранкське, що стало важливим етапом в історії Франції (назва з’явилася в X ст.), Німеччини та Італії.