51. Етнодемографічні зміни в Україні у хх ст..

Упродовж останнього тисячоліття чи не найтрагічнішим для українського етносу у демографічному плані виявилось ХХ ст., і особливо перша його половина. Динаміка чисельності українців, як і всього населення України була обумовлена насамперед політичними і дещо меншою мірою економічними факторами. Спробуємо прослідкувати це з допомогою статистичних матеріалів.

На рубежі ХІХ – ХХ ст. за матеріалами Першого загального перепису населення Російської імперії 1897 р., австрійського та угорського державних переписів 1900 р., а також за деякими іншими даними у світі проживало близько 26,4 млн. українців. З них в межах Росії – 22,4 млн. (84,4%), Австро-Угорщини – 3,8 млн. (14,4%). Близько 215 тис. (менше 1 %) за межами цих двох імперій, головним чином за океаном. Отже, в межах двох імперій разом українців налічувалось 26 млн. За даними останнього радянського перепису 1989 р. українців в Україні проживало 37 млн. Лише до 37,5 млн. зросла ця цифра і за результатами першого всеукраїнського перепису 2001 р. Тобто, впродовж ХХ ст. кількість українців в Україні зросла лише на 11 млн. осіб. Порівняймо з росіянами: 1897 р. – 50 млн., 1989 р. – 150 млн. Отже, кількість росіян зросла втричі. Можемо припустити, що й число українців мало б зрости у стільки ж разів і скласти принаймні 78 млн. осіб. Відповідно приріст українців складав би не 11, а 52 млн. осіб. Отже, Україна впродовж ХХ ст. втратила, як мінімум 50 млн. померлих і ненароджених етнічних українців. Ці цифри промовисто свідчать, що з-поміж європейських народів українці зазнали у ХХ ст. чи не найнищівнішого геноциду і етноциду.

Спробуємо вказати на основні причини, які спричинили такі катастрофічні демографічні втрати українського етносу у ХХ ст.:

– перша хвиля переселення малоземельного і безземельного українського селянства в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. (в межах Російської імперії переважно в регіон Сибіру і Далекого Сходу, з меж Австро-Угорської – за океан);

– Перша світова війна;

– більшовицька революція, громадянська війна (1917–1921 рр.) та спричинена ними політична українська еміграція;

– голодомори 1921–1922, 1932–1933, 1946–1947 рр.;

– фізичне винищення, масові ув’язнення та депортації українців під час сталінських репресій у 30-50-і роки;

– друга хвиля переселення українського селянства Західної України за океан у 20-30-і роки;

– західноукраїнський етноцид 1939–1941, 1944–1955 рр.

– Друга світова війна;

– масовий виїзд українців на освоєння цілинних земель Казахстану в кінці 50-х – на початку 60-х років, на будівництво великих промислових об’єктів в Сибір, на

Далекий Схід і Північ Росії у 70 – 80-х роках;

– третя хвиля української еміграції (переважно з політичних та релігійних мотивів) у 50 – 80-х роках;

– погіршення екологічної ситуації, спричинене катастрофою на Чорнобильській АЕС у 1986 р.;

– різке погіршення матеріального рівня життя українського народу в результаті неефективних економічних реформ 90-х років ХХ – початку ХХІ ст.

– четверта хвиля масової трудової української еміграції до Росії, Польщі, Чехії, Іспанії, Італії, Греції та Португалії впродовж останнього десятиліття.

Щодо сучасної етнодемографічної ситуації в Україні, то вона визначається як історичними причинами, так і нинішньою складною соціально-економічною ситуацією, недостатньо забезпеченими побутовими умовами, дорожнечею медичного обслуговування, руйнуванням національно-культурних традицій, падінням рівня духовності тощо.

У цілому ж з середини 90-х років ХХ ст. Україна переживає демографічну кризу. Основні її прояви:

– перевищення рівня смертності над рівнем народжуваності, наслідком чого є надзвичайно низькі темпи природного приросту населення;

– зменшення кількості шлюбів і збільшення числа розлучень;

– зростання питомої ваги осіб старшого і пенсійного віку у загальній структурі населення і, особливо, серед працездатної його частини;

– різке зростання кількості захворювань туберкульозом та СНІДом;

– погіршення здоров’я населення країни в цілому;

– масова трудова еміграція з України в останнє десятиліття.

Фактично відбувається процес депопуляції української нації, тобто, її поступове вимирання. Причому, за прогнозами ООН, до 2050 року найбільше скорочення населення прогнозується в Україні і Росії – на 18 і 44 млн. відповідно.