15.Інкорпорація українських земель у Російську та Австрійську імперії кінця XVIII початку хх

боротьба між великими європейськими державами наприкінці XУШ ст. привела до перекроювання карти Східної Європи, що внесло корінні зміни й у державну підпорядкованість українських земель. Внаслідок трьох розподілів Польщі до Російської імперії відійшла Правобережна Україна та Західна Волинь, а до Австрійської імперії - Галичина. Згідно Константинопольської австро-угорської конвенції (1775 р.) Австрія отримала Буковину. Крім того, під посереднім контролем австрійської династії Габсбургів перебував ще один заселений українцями регіон - Закарпаття (Угорське королівство, до якого воно входило, підпорядкувалося Австрійській імперії).

Росія наприкінці XVШ ст. приєднала до себе Таврію, Крим, Кубань (1783), а на початку XГX ст. - Бессарабію (1812). Таким чином, українська територія була розділена між двома імперіями - Російською та Австрійською.

Російський уряд для зручності управління Україною поділив її територію на губернії та генерал-губернаторства. На початку XIX ст. В Україні налічувалося дев'ять губерній та три генерал-губернаторства. В подальшому цей поділ практично не змінювався. Західноукраїнські землі залишались

адміністративно розмежованими в рамках однієї Австрійської держави. Галичина і Буковина входили до "Королівства Галіції та Лодомерії", а Закарпаття, як і

раніше, входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва.

Студенти повинні з'ясувати, що для соціально-економічного розвитку всієї української території (як в цілому й для Росії та Австрії) в першій половині XІX ст. була характерна криза феодальної системи, виникнення товарно-грошових відносин, ринку, тобто протиборство двох соціальних систем - відживаючої феодально-кріпосницької та нової - капіталістичної.

На підросійській території частина поміщиків почала розвивати товарне виробництво цукрових буряків, тютюну, льону, пшениці, торгове тваринництво. Одним із симптомів розкладу феодально-кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин стає бурхливий розвиток промисловості. Настав початковий етап промислового перевороту у 30-40-х роках. Із заснуванням базових галузей промисловості - машинобудівної, металургійної та вугільної - закладалися основи майбутнього індустріального розвитку країни. Особливо помітним був прогрес у промисловості Півдня України.

На західноукраїнських землях промисловість хоча й пробивала собі шлях, але знаходилася на початковому етапі і дуже на низькому рівні. В цілому, Галичина, Буковина й Закарпаття залишались у першій половині ХІХ ст. найвідсталішими провінціями Австрійської імперії.

16. Вплив літературних творів на розвиток української національної свідомості хіх ст..

Початок національного відродження традиційно пов’язується з виходом у світ першої частини поеми «Енеїда» Івана Котляревського (видана 1798 р. у Петербурзі), написаної українською мовою, народної за змістом і духом. «Енеїда» започаткувала нову українську літературу і перетворення народної мови на літературну. Хоча поема була новим явищем української культури, вона мала глибоке коріння у минулій козацькій добі. Взявши за основу сюжетну канву однойменної поеми Вергілія, Іван Котляревський в традиціях давнього українського бурлеску створив свій оригінальний художній твір. У поемі автор відтворив різні сторони життя українського суспільства другої половини XVIII ст. Те, що Іван Котляревський переодягнув персонажів Верлігія — римських героїв й богів Олімпу — в українські шаровари, вишивані сорочки і свитки, свідчив про тісний зв’язок «Енеїди» з народною пам’яттю про козацтво. Центром українського романтизму і національно-культурного відродження в перші десятиліття XIX ст. став Харків, де в 1805 р. зусиллями громадськості на чолі з Василем Каразіним відкрився університет. Саме в цьому місті 1812 р. почала видаватися перша в підросійській Україні газета «Харьковский еженедельник». До харківської романтичної школи належали Амвросій Метлинський, Михайло Петренко, Петро Гулак-Артемовський, Левко Боровиковський та ін. Зокрема, в університеті склався літературний гурток романтиків (до нього входили Ізмаїл Срезневський, Іван Розков­шенко, брати Орест і Федір Євецькі та ін.), який у 1820-1830-х рр. відіграв значну роль у розвитку нової

української літератури.

Душею цього гуртка був професор-філолог Ізмаїл Срезневсь­кий, котрий у 1831 р. видав «Украинский альманах» — збірку народних пісень і оригінальних поезій, написаних харківськими поетами. У 1833–1838 pp. у Харкові ним було видано шість випусків фольклорно-історичної збірки «Запо­рожская старина», яка стала своєрідним маніфестом українського романтизму. Тут було вміщено історичні пісні й думи ХVI–XVIII ст., уривки з козацьких літописів, з «Історії русів», перекази та ін., які адресувалися «преимуществен­но любопытствующим знать старину запорожскую, — быт, нравы, обычаи, подвиги этого народа воинов». Справі пробудження національної свідомості сприяла і стаття Ізмаїла Срезневського «Взгляд на памятники украинской народной словесности» (1834 р.). Це був перший друкований публічний виступ на захист української мови, за її необмежене використання в літературі й науці. Професор категорично заявив, що немає сумніву в тому, що «язык украинский… есть язык, а не наречие».

«Котляревщина» як літературний жанр набула величезної популярності в Україні, породивши цілу армію менш талановитих послідовників. І лише з приходом романтиків українські поети і письменники почали писати в усіх літературних жанрах. У 1818 р.

вийшла перша граматика живої народної мови —

«Грамматика малороссийского наречия» Олексія Павловського. У передмові до неї автор наголосив на високому статусі народної мови й народної культури.

Наче прислуховуючись до такої думки, наступного року Іван Котляревський написав п’єсу «Наталка Полтавка», герої якої говорять і співають народною мовою, тимчасом як головний комічний персонаж (возний) розмовляє суржиком церковнослов’янської мови та канцелярських термінів. «Натал­ка Полтавка» та водевіль «Москаль-чарівник», написані Іваном Котляревським спеціально для очолюваного ним театру у Полтаві, відкрили дорогу романтичним тенденціям у вітчизняній літературі та започаткували нову українську драматургію.

Найвидатнішими творцями нової української літератури в дошевченківський період поряд з Іваном Котляревським були Григорій Квітка-Основ’яненко, Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка та ін. Для їхньої творчості характерним було впровадження в літературу української народної мови, широке відображення народного життя й світосприйняття, що ґрунтувалося на народнопоетичній, фольклорній основі, великий інтерес до минулого, його опоетизування, створення романтизованого образу рідного народу. Так, загальновідомими стали «Малоросійські оповідання» Григорія Квітки-Основ’яненка, який став засновником української прози. Один із пізніших послідовників Івана Котляревського, Петро Гулак-Артемовський, хоча і продовжував працювати у жанрі травестії, одночасно започаткував поетичні переклади українською мовою з європейських літератур. Провідний літератор серед малоросійської колонії у Петербурзі Євген Гребінка виступав на захист права українських поетів і письменників писати рідною мовою — права, в якому їм відмовляли російські критики. Виданий ним 1841 р. у Петербурзі український альманах «Ластівка», в якому було надруковано твори Івана Котляревського, Левка Боровиковського, Тараса Шевченка, Віктора Забіли, Олександра Афанасьева-Чужбинського та інших, був першим збірником, в якому усі українські літератори, як представники класицизму, так і романтики, писали лише українською мовою. Поряд з активними спробами етнографів й літераторів розширити інтелектуальні

горизонти українського світу у процесі зростання національної свідомості набувало вирішального значення вивчення історії свого народу. З’являються перші фахові історичні праці, зокрема непересічною подією стала поява в 1822 р. у Москві чотиритомної «Истории Малой России» Дмитра Бантиша-Каменського. У ній розповідалося про славне минуле України, її автономні права, історичні подвиги козацької старшини, науково обґрунтовувалася ідея самобутності України. Написана з широким використанням матеріалів із московських і українських архівів (видана за матеріальної підтримки малоросійського генерал-губернатора Миколи Рєпніна), вона була значним кроком у розвитку української історіографії. Важливе значення у цій справі мала і п’ятитомна «История Малороссии» Миколи Маркевича, що побачила світ в

1842–1843 pp. у Москві. Найважливіше значення для українського національно-культурного відродження мало опублікування «Кобзаря» (1840 р.) і «Гайдамаків» (1841 р.) Тараса Шевченка. У Києві Михайло Максимович видав збірники-альманахи «Киевлянин» (1840, 1841, 1850 рр.), де містилися статті з історії, археології, письменства тощо. В 1843–1844 рр. з ініціативи Григорія Квітки-Основ’яненка вийшло чотири книжки українського літературно-художнього та історико-наукового альманаху «Молодик» з творами українських і російських письменників та вчених. У другій половині 30-х — на початку 40-х рр. ХІХ ст. розпочав літературну й наукову діяльність Микола Костомаров.

Велике значення для національно-культурного відродження і формування національної самосвідомості українського народу мало опублікування історичних джерел. Значну роботу в цьому на­прямку здійснила Київська тимчасова комісія для розгляду давніх актів, створена в 1843 р. Неоціненні заслуги перед українською історіографією має Осип Бодянський, який у 1840-х рр. опублікував, поряд з «Історією русів», багато джерел і творів з історії України — літопис Самовидця, історичні праці Олександра Рігельмана, Петра Симоновського та ін.

Історичні і фольклористичні дослідження заклали міцні підвалини під формування модерної української свідомості, оскільки давали чіткі відповіді на питання про історичні корені і культурну відмінність української нації. Хоча цей літературно-науковий рух не мав організованої форми, однак збирання культурної спадщини створило винятково сприятливе середовище для викристалізовування національної самобутності українців — почуття, яке вигасало на межі XVIII–XIX ст.

Національно-культурне відродження вело до дедалі глибшого зростання національної самосвідомості передусім серед патріотично налаштованої частини української інтелігенції. Це зумовило розгортання українського національного руху. Його учасники поступово почали усвідомлювати необхідність не тільки розвитку української мови й культури, а й потребу політичних змін у державному і суспільному ладі країни. На цій основі створюється пер­ша українська таємна політична організація — «Кирило-Мефодіївське братство».