27)Юридична особа

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути не лише фізичні особи, але й юридичні особи, тобто організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку (ст.80 ЦК України).

Однак, для того, щоб певна організація була визнана як юридична особа, то вона повинна бути наділена наступними ознаками:

1) організаційна єдність, тобто юридична особа повинна мати певну структуру, яка характеризується наявністю системи соціальних взаємозв'язків членів юридичної особи та їх структурною і функціонально диференціацією (органи управління, структурні підрозділи тощо). Переважно зазначена організаційна структура закріплюється в установчих документах організації.

2) реєстрація у встановленому законом порядку, тобто юридична особа повинна бути легалізованою державою, шляхом засвідчення факту її створення. Державна реєстрація юридичної особи здійснюється на підставі ЗУ “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.

3) наявність цивільної правоздатності та дієздатності, тобто юридична особа повинна мати соціально-правову можливість бути визнаною учасником цивільних правовідносин.

4) майнова відокремленість, тобто юридична особа повинна мати в наявності відокремлене майно. При цьому, вказане майно має бути відокремлене як від майна колективу, так і від майна держави, АРК, територіальної громади і інших юридичних осіб, в тому числі і вищестоящих. Дане майно може перебувати у особи як на праві власності так і на інших речових правах.

5) самостійна майнова відповідальність за зобов'язаннями, тобто юридична особа повинна нести самостійну відповідальність за зобов'язаннями усім своїм майном. При цьому, учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

6) виступ у цивільному обігу та при вирішенні спорів в судах від власного імені, тобто кожна юридична особа виступає в цивільному обігу та в судах від свого імені. При цьому, найменування юридичної особи повинно містити в собі інформацію про її організаційно-правову форму (АТ, ТзОВ тощо) та характер діяльності. Крім повного найменування юридична особа може мати скорочене найменування. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до єдиного державного реєстру. Юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи (ст.90 ЦК України).

28)Теорії юридичної особи

Перші фундаментальні теоретичні розробки, присвячені проблемі сутності юридичної особи, були зроблені в епоху феодалізму, на межі XII-XIII ст.ст. В той час юридична особа розглядалась як породження правопорядку, тобто як деяка юридична фікція, штучно сконструйована і придумана законодавцем. Ці вчення отримали назву теорії фікції (або фікційні теорії). Основоположником такого підходу вважають папу Іннокентія IV, який в 1245р. на Ліонському соборі заявив, що корпорація існує лише в людській уяві, що це фікція (persona ficta), придумана розумом. Корпорація позбавлена волі, лише її члени, живі люди, мають волю і діють. Слід відмітити, що в той час вплив церкви на юриспруденцію був досить істотним, і в зв’язку з цим уже в епоху постглосаторів терміном persona ficta почали називати всі корпорацій і заклади.

Наукове обґрунтування теорії фікції дає засновник впливової „історичної школи” права Ф. К. фон Савіньї. Його концепція зводиться до того, що властивостями суб’єкта права в дійсності володіє тільки людина, проте законодавець в практичних цілях визнає за юридичними особами властивості людської особистості, реалізує їх. Тим самим законодавець, звертаючись до юридичної фікції, створює видуманий суб’єкт права, який існує лише в якості абстрактного поняття. В якості подібного фіктивного утворення розглядав юридичну особу і Г. Шернешевич, який, в свою чергу, вважав юридичні фікції не вдаваними поняттями, а науковими прийомами пізнання, а юридичну особу – „штучним суб’єктом” обігу, створеним для досягнення визначеної цілі.

Подальший розвиток фікційної теорії можна побачити в теорії цільового майна (або теорії ”персоніфікованої цілі”), запропонованої А. фон Брінцем. В своїх поглядах він звертає увагу на ціль, для досягнення якої створена і існує кожна юридична особа. Оскільки ціллю інституту юридичної особи являється лише управління майном, то і юридична особа є не що інше, як сама ця персоніфікована ціль. Однак, взявши одну із рис, одну із ознак, які характеризують юридичну особу, Брінц абсолютизував її і створив неправильну, метафізичну конструкцію. В решті решт, спочатку заперечуючи фікційну теорію, він із свого цільового майна створив іншу фікцію.

У французькій літературі досить близькі по суті погляди висловлював М.Планіоль, який вважав, що юридична особа – це колективне майно, яке в якості суб’єкта права являється юридичною фікцією, створеною для спрощеного його використання. І знову ми зустрічаємось із фікцією, яка просто прийняла нову форму.

Дещо інакший варіант розвитку теорії фікції був запропонований Р. фон Іерінгом. Згідно висунутої ним „теорії інтересу” права і обов’язки юридичної особи в дійсності належать тим реальним фізичним особам, які фактично використовують спільне майно і отримують від нього вигоду. Їх спільний інтерес і реалізує юридичну особу. Раціональна зернина у вченні Іерінга, на відміну від Савіньї і його послідовників, полягає в тому, що він не відривав юридичну особу від живих людей і їх відносин.

Іншим великим напрямком в розробці доктрин про сутність юридичної особи, на противагу фікційним теоріям, стали так названі „реалістичні концепції”, які визнавали реальність юридичної особи як суб’єкта права.

В німецькій цивілістичній науці паралельно з пануючими в той час теоріями Савіньї, Брінца з’явились теорії, які розглядали юридичну особу як особливий соціальний організм, „духовну реальність” або „людський союз” зі своєю власною волею, яка не зводиться до сукупності воль утворюючих її окремих фізичних осіб. Такі погляди, висунуті Г. фон Безелером і О. фон Гірке, отримали назву органічної теорії (або теорії „соціальних організмів”). За думкою Гірке юридична особа на стільки реальна, як і особа фізична. Союзною особою являється визнана правопорядком діяльність людського союзу, який виступає в якості відмінного від суми об’єднаних в союзі осіб єдиного цілого, що являється суб’єктом прав і обов’язків.

Необхідно зазначити, що обидва вказані автори виходять із визнання реальності юридичної особи як людського колективу, який має волю й інтерес, що є відмінні від воль й інтересів індивідів, які його складають. Однак, на відміну від Мішу, який підкреслює момент інтересу, Салейль акцентує увагу на значенні цілі для юридичної особи. В силу єдності цілі колективна воля становиться чимось відмінним від індивідуальних воль, хоча й походить від них.

Найбільш прогресивними й значними серед представлених в той час концепцій, які виходили із того, що юридична особа – це реально існуюче явище, яке володіє людським субстратом, являються „теорія колективу”, „теорія держави” і „теорія директора”.

„Теорія колективу”, розроблена академіком А. Венедиктовим, виходить із того, що носіями правосуб’єктності державної юридичної особи являється колектив працівників і службовців, а також всенародний колектив, організований в соціалістичну державу.

„Теорія держави”, висунута С. Асканазієм, обґрунтовує тезу про те, що за кожним державним підприємством стоїть власник його майна – сама держава. І саме тому людський субстрат юридичної особи не можна зводити до трудового колективу даного підприємства.

„Теорія директора”, представлена в працях Ю. Толстого і розвинута в роботах В. Грибанова, виходила з того, що оскільки воля керівника визнається волею самої юридичної особи і саме через нього вона отримує права і обов’язки, то саме директор уповноважений діяти від імені організації в сфері цивільного обороту, керувати і представляти собою сутність („людський субстрат”) юридичної особи.

Необхідно відмітити, що в теорії радянського цивільного права існували також і інші доктрини. Так, в „теорії персоніфікованої (цільової) власності” С. Ландкофа обґрунтовано думку про те, що головною функцією юридичної особи являється об’єднання різноманітних власностей в єдиний комплекс і управління ним, а в „теорії соціальної реальності”, розробленої Д. Генкіним і Б. Черепахіним, юридична особа розглядається в якості „соціальної реальності”, наділеної певною власністю для досягнення суспільно корисних цілей або для вирішення соціально-економічних задач держави і суспільства. Слід відмітити, що на прикладі теорії С. Ландкофа можна спостерігати, як з плином часу фікційна теорія „персоніфікованої цілі” А. фон Брінца перетворилась в суто реалістичну, не втративши при цьому своєї назви.

Велике значення в середині XX ст. отримали також наукові концепції О.Красавчикова („теорія соціальних зв’язків”), погляди якого в сучасних умовах підтримує Я. Шевченко, А. („теорія організації”), Б. Пугинський („теорія правових засобів”).

На сьогоднішній день генезис економічних відносин, зміни ринкового середовища призводять до виникнення нових видів організаційно-правових форм існування юридичних осіб, які в свою чергу, тягнуть розширення і збагачення старих, а також появу нових доктрин в цій сфері.

В сучасних умовах у зв’язку з популярністю і розповсюдженістю в сфері підприємницької діяльності господарських товариств, а також з постійною динамікою їх організаційно-правових форм особливу актуальність отримує теорія інтересу. Господарські товариства створюються і діють в інтересах багатьох осіб, а саме засновників і учасників, контрагентів, споживачів, найманих працівників, держави, тобто мова в даному випадку йде про так званий інтерес товариства. Враховуючи той факт, що саме засновники можуть визначати ціль і види діяльності юридичної особи, а звідси і об’єм її правосуб’єктності не можна не звернути увагу на те, що саме засновники прагнуть створити організацію, яка була б самостійним суб’єктом права. Коли ж такий суб’єкт виникає, то інтереси засновників починають носити другорядний характер і на перший план виходять інтереси створеної юридичної особи.

У відношенні сутності такої організаційно-правової форми юридичної особи, як акціонерне товариство (далі – АТ), на сьогоднішній день прийнято говорити про так названу „недоговірну” теорію, яка являється своєрідним сучасним втілення розробленої ще в XIX ст. французькими вченими Дома і Потьє договірної теорії. В даному випадку мова йде про пояснення сутності АТ з точки зору лежачого в його основі установчого договору. Сутність акціонерного товариства – це, по суті, теорія керуючих, яка являється модифікацією „органічної теорії”, оскільки саме в АТ основні функції по прийнятті рішень зосереджені в руках керуючи, а акціонерам залишається право голосу тільки в стратегічних питаннях.

Залежно від форм власності, встановлених Законом України "Про власність", можуть діяти підприємства таких видів:

— приватне підприємство, основане на власності фізичної особи;

— колективне підприємство, основане на власності трудового колективу підприємства;

— господарське товариство;

— підприємство, основане на власності об'єднань громадян;

— комунальне підприємство, основане на власності відповідної територіальної громади;

— державне підприємство, основане на державній власності, в тому числі казенне підприємство;

— спільне підприємство, основане на базі об'єднання майна різних власників (змішана форма власності). Серед засновників спільного підприємства можуть бути юридичні особи і громадяни України, інших держав;

— підприємство, основане на власності юридичних осіб і громадян інших держав. Створення таких підприємств регулюється окремим законодавством України

Особи, які утворюють господарські товариства, називаються їх засновниками. Підприємства, організації та установи, які стали учасниками товариства, не ліквідуються як юридичні особи (ст. З закону).

Господарські товариства можна поділити на дві групи: об'єднання капіталів та об'єднання осіб. До першої групи належать такі товариства, які при їх створенні передбачають об'єднання майна засновників та учасників і необов'язково — особистої участі (тобто підприємницької діяльності), до другої групи — товариства, в яких їх засновники беруть участь не тільки майновими внесками, а й безпосередньо особистою участю.

Об'єднаннями капіталів розглядаються такі господарські товариства, як акціонерні та товариства з обмеженою і додатковою відповідальністю.

Акціонерним вважається товариство, яке має статутний фонд, поділений на певне число акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства лише у межах належних їм акцій. У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства також у межах несплачених сум.

Акціонерні товариства бувають: відкритими, акції яких можуть поширюватися шляхом відкритої передплати і купівлі-продажу на біржах, і закритими, коли їхні акції розподіляються між засновниками і не можуть поширюватися шляхом передплати, купуватися і продаватися на біржах. Проте закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано у відкрите шляхом реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу, і внесення змін до статуту товариства (статті 24 і 25 Закону України "Про господарські товариства").

До об'єднань осіб належать повні і командитні товариства.

Повне товариство — це таке товариство, всі учасники якого займаються сумісною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Командитне товариство включає поряд з одним чи кількома учасниками, які несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, також одного чи більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майно товариства (вкладників).

Відповідно до ст. З Закону України "Про підприємства в Україні" юридичні особи можуть на добровільних засадах об'єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству. Зокрема, підприємства мають право об'єднуватися в:

— асоціації, тобто договірні об'єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності, при цьому асоціація не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з її учасників;

— корпорації — договірні об'єднання, створені на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів з делегуванням окремих повноважень з централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;

— консорціуми — тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети;

— концерни — статутні об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного чи групи підприємців;— інші об'єднання, створені за галузевим, територіальним або іншими принципами.