139. Об‘єкти авторського права та суміжного права

Відповідно до ЦК України (ст. 449), Закону України «Про авторське право і суміжні права» (ст. 35) об'єктами суміжних прав без виконання будь-яких формальностей щодо цих об'єктів та незалежно від їх призначення, змісту, цінності тощо, а також способу чи форми їх вираження є виконання, фонограми, відеограми, програми (передачі) організації мовлення.

Виконання — це представлення творів, фонограм, відеограм, виконань шляхом гри, декламації, співу, танцю в живому виконанні або за допомогою технічних засобів (телерадіомовлення, кабельного телебачення та інших технічних засобів), а також показ кадрів аудіовізуального твору в їх послідовності (із супроводом або без супроводу звуком).

Фонограма — це будь-який виключно звуковий запис виконань або інших звуків.

Відеограма — це відеозапис на відповідному матеріальному носії виконання або будь-яких рухомих зображень, крім зображень у вигляді запису, що входить до аудіовізуального твору.

Програма (передача) організації мовлення — програма (передача), створена самою організацією мовлення, а також на її замовлення і за рахунок її коштів іншою організацією.

У чинному законодавстві України про інтелектуальну власність з'явилося нове поняття — «суміжні права». Зокрема, Закон України «Про авторське право і суміжні права» містить розділ III, який так і називається «Суміжні права». Слід зазначити, що до прийняття цього Закону цивільне законодавство України не передбачало правової охорони суміжних прав.

Суміжні права безпосередньо пов'язані з авторськими правами, саме тому вони називаються суміжними і охороняються одним Законом.

Під суміжними правами розуміються права виконавців, виробників фонограм, відеограм і організацій мовлення. Отже, цим поняттям охоплюється чотири групи прав:

1) права виконавців;

2) права виробників фонограм;

3) права виробників відеограм;

4) права організацій мовлення.

141. Цивільно правовий захист знаків для товарів

Цивільно-правові способи захисту прав на знаки для товарів та послуг

Юридико-фактичною підставою застосування способів захисту є факт порушення виключних прав управомоченої особи. Відповідь на питання, яким чином володільцеві свідоцтва на знак для товарів та послуг з’ясувати, чи є факт порушення його прав та інтересів, повинно давати чинне законодавство. У п. 1. ст. 20 Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів та послуг”1 (надалі –Закон) зазначається, що будь-яке посягання на права власника свідоцтва, передбачені статтею 16 цього Закону, в тому числі вчинення без згоди власника свідоцтва дій, що потребують його згоди, та готування до вчинення таких дій, вважається порушенням прав власника свідоцтва, що тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством України. Пам’ятаємо, що вид відповідальності (цивільна, кримінальна) обумовлюється специфікою правопорушення. В цьому дослідженні нас цікавитимуть особливості саме цивільного порушення прав на знаки для товарів та послуг.

Прогресивним кроком у напрямку забезпечення ефективності захисту прав на товарні знаки слід визнати внесення українським законодавцем до Закону відповідних змін та доповнень від 22.05.2003 р.2 Насамперед слід відзначити, що правову кваліфікацію як порушення прав на товарний знак у Законі отримали не тільки неправомірні дії на стадії вчиненого правопорушення, але й неправомірні дії на стадії готування до вчинення правопорушення. Таку позицію можна визнати справедливою з огляду на те, що, як правило, правопорушення у цій сфері вчиняються у формі умислу, тобто правопорушник цілеспрямовано йде на такі кроки, усвідомлюючи та розуміючи, що він робить, і якого результату він прагне досягти. Якщо підприємство розпочинає налагодження виробництва своєї продукції, намагаючись у подальшому несанкціоновано використати товарний знак конкурента, то у такому випадку у власника свідоцтва є можливість припинити зазначене правопорушення ще на стадії готування (якщо у нього є вагомі на те докази) з метою захисту своїх прав та інтересів.

Беручи до уваги рекомендаційні роз’яснення Вищого господарського суду України, що викладені у оглядовому листі № 01-8/31 від 14.01.2002, необхідно пам’ятати, що необхідною умовою для застосування коментованої статті 20 Закону є доведення власником свідоцтва факту порушення його прав особою, до якої подається позов. ВГС України прокоментував, що фірма звернулася до господарського суду з вимогою про припинення порушення заводом її прав власника свідоцтва на знак для товарів і послуг та відшкодування збитків, заподіяних неправомірним використанням знака.

Рішенням господарського суду відмовлено у задоволенні позовних вимог з огляду на недоведення позивачем факту порушення відповідачем його виключних прав на знак. Не погоджуючись з рішенням зі справи і вважаючи його таким, що прийнято за неповно з’ясованих обставин справи, фірма просила його скасувати, а позовні вимоги задовольнити. На підтвердження своїх позовних вимог фірма посилалася на акт контрольної закупки товару та складений на підставі нього експертний висновок Торгово-промислової палати України, якими, на її думку, підтверджується факт неправомірного використання відповідачем чужого знака для товарів і послуг.Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України дійшов висновку про правильне застосування арбітражним судом норм законодавства з огляду на таке.