3. Джерельна база архівознавства

Архівознавство має власну багату і різноманітну джерельну базу, завдяки чому воно й стало окремою науковою системою. Джерельна база архівознавства охоплює загальноісторичні та спеціальні архівознавчі джерела. Основний масив їх становлять історичні джерела.

1 група джерел – нормативні акти та інші документи державних органів і вланих структур, політтичних партій, громадських і релігійних організацій, творчих спілок, пов'язані із заснуванням архівів, визначенням їхнього профілю та структури. До цієї групи відносять документи органів управління архівно справою, адміністрації архівів.

2 група джерел – праці, промови і висткпи державних і громадських діячів з питань архівної політики, діяльності архівних установ. Сюди належать і праці відповідальних працівників архівної галузі всіх рівнів, які містять інформацію про реалізацію архівної політики, діяльність відповідних установ.

3 група джерел – масові джерела,насамперед матеріали преси, найрізноманітніші довідники. Серед них пріоритетними є матеріали архівної періодики, зокрема журнали “Архівна справа” (1926-1931 р.), “Радянський архів”, “Архів Радянської України” (1932-1933 р.), “Бюлетень Центрального архівного управління УРСР”, “Архіви України” (з 1965 р.), “Студії з архівної справи та документознавства” (з 1996 р.) та ін.

4 група джерел – інструктивні і довідниково-інформаційні матеріали органів та установ архівної сфери. Це службові інструкції, правила, путівники, довідники та інші, які дають цінну інформацію щодо технології архівної роботи.

5 група джерел – наукові праці з історії, теорії та організації архівної справи, матеріали науково-практичних конференцій.

Окрема група – це мемуари, спогади, щоденники і листування істориків та архівних працівників. Збереглися спогади М.Грушевського, Д.Дорошенка, М.Костомарова, О.Оглоблина, Н.Полонської-Василенко та ін. істориків.

4. Історіографія сучасного архівознавства

Архівознавство, будучи порівняно молодою наукою, має широку історіографію. Історіографія – це галузь знань про історію розвитку архівознавчих досліджень.

До завдань історіографії джерелознавства належить вироблення наукової періодизації розвитку архівознавчих знань, виявлення найвагоміших наукових концепцій, з'ясування внеску вчених у розвиток архівознавства.

Архівознавство в Україні має давню традицію, але перехід архівознавчих знань у науку відбувалася в середині та 2-й половині 19 ст. Історія українського архівознавства тісно пов'язана з традиціями Києво-Могилянської академії, київської, харківської та львівської наукових історичних шкіл.

Вагомим є внесок Володимира Антоновича в українську архівістику та джерелознавство. В. Антонович утверджував в українській історичній науці традицію документалізму. Він особисто підготував 9 томів Архіву Південно-Західної Росії (так офіційно називались українські землі), до яких увійшло понад 2 тис. документів і пам'яток, започаткував у Київському університеті лекційний курс з джерелознавства, брав участь у виданні “Київської старовини”, на сторінках якої оприлюднювалися й архівні джерела з авторськими коментарями.

Створення національної архівістики продовжив Михайло Грушевський. З його ініціативи було реформовано Наукове товариство імені Т.Г. Шевченка у Львові, створено при ньому Археографічну комісію і започатковано видання “Українсько-Руського архіву”.

2-у половину 19 ст. можна розглядати як перший етап становлення і розвитку українського архівознавства.

В 20 ст. простежується кілька етапів подальшого розвитку українського архівознавства. Рубіжною віхою другого етапу, що охоплює перші три десятиріччя, стала Українська народно-демократична революція 1917-1920 рр., під час якої відродилася Українська національна держава, яку потім знищили більшовики. Такоє в цей період було вироблено державної політики в архівній галузі, засновано Національний архіву, Національну бібліотеку, Української академії наук та історичної секції в її структурі.

Другий етап розвитку українського архівознавства завершився згортанням політики “українізації”, дедалі глибшою ідеологізацією всіх наук на принципах партійно-класового підходу і революційної доцільності використання джерел, що знайшло офіційне закріплення у листі Й.Сталіна до журналу “Пролетарская революция” (1931 р.)

Третій етап (30-і – початок 50-х років) пов'язаний з остаточним утвердженням тоталітаризму в СРСР. У цей час більше централізовувалася архівна система, яку було підпорядковано Наркомату внутрішніх справ, максимально звужено доступ до архівів. Масові репресії, голодомор, великий терор торкнулися працівників архівної галузі, істориків та архівознавців.

Радянська архівна система була поширена на архіви західних областей України, Буковини, Бессарабії, Закарпаття, які увійшли до УРСР. Великих втрат архівознавство і архіви в цілому зазнало під час другої світової війни. У повоєнні роки було здійснено деякі заходи щодо відбудови архівів, повернення з евакуації документальних ресурсів, що позитивно вплинуло на архівознавчі дослідження. Було відкрито на історичному факультеті Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка кафедри архівознавства (1944 р.), яку очолив Ф. Шевченко, а згодом – історико-архівного відділення та аспірантури.

Четвертий етап – з середини 50-х років і до розпаду СРСР. Його початок пов'язаний з хрущовською “відлигою”, критикою культу особи Сталіна, проводилось багато історичних досліджень, що позначилось на архівній системі. Залишаючись під повним партійно-державним контролем, архівна справа сформувалася в окрему галузь, якою керувало Головне архівне управління при Раді Міністрів СРСР (1966 р.).

На цьому етапі архівознавство набуло виразнішого статусу науки і навчальної дисципліни, було опубліковано багато праць і посібників. У 60-80-х роках розширилася тематика архівознавчих досліджень в Україні, вийшли праці з історії, теорії і практики архівної справи, захищено кілька кандидатських дисертацій. Посилилась увага до науково-дослідної роботи в центральних державних архівах, зріс науково-теоретичний рівень публікацій на сторінках науково-інформаційного бюлетеня “Архіви України” (з 1965 р.).

Проголошення у серпні 1991 р. незалежності України, національно-культурне відродження, демократизація країни започаткували п'ятий етап розвитку архівознавства. Він пов'язаний з потребою суспільства і держави в новому осмисленні долі архівів, значення історико-архівознавчих, джерелознавчих та археографічних досліджень. Прийнято Закон України “Про національний архівний фонд і архівні установи” (1993 р.). Було реформовано архівну систему України. Було засновано Український науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства (1994 р.). Важливими подіями в житті архівів були наукові конференції “Українське архівознавство: історія, сучасний стан та перспективи” (листопад 1996 р.), “Архівна та бібліотечна справа в Україні доби визвольних змагань (1917-1921 рр.)” (жовтень 1997 р.), заснування нових часописів: “Студії з архівної справи та документознавства”, “Константи”, “Пам'ятки” та ін.