Заснування Центрального архіву давніх актів у Києві

Розвиток історичних знань і стан архівної справи у 1-й половині 19 ст. висунув невідкладні завдання – врятування архівного матеріалу, концентрації найцінніших архівних фондів та створення історичних архівів. Заснування Центрального архіву давніх актів у Києві пов'язане з діяльністю Київської археографічної комісії (Тимчасова комісія для розгляду давніх актів), яка існувала з 1843 р. при Київському військовому, подільському і волинському генерал-губернаторові. Член Київської археографічної комісії (КАК), відомий історик права, професор М.Іванишев один з перших порушив питання про відкриття центральних архівів у Західному та Південно-Західному краї Російської імперії для зосередження в них актових книг, важливих у науковому відношенні. Діячі КАК зуміли оцінити значення актових книг – невичерпного джерела для історичної науки і археографічної практики. Щоб запобігти фальсифікації документів, комісії підраховували і нумерували аркуші, прошнуровували книги, завіряли печатками і підписами своїх членів. До кожної книги складали опис з переліком кожного документа та позначкою, чи визнається він “несомнительнымили же подлежащимсомнению й почему именно”1. На початку свого існування КАК розгорнула широку евристичну діяльність у державних, церковних і приватних архівах. Учасники археографічних експедицій повідомляли про незадовільні умови зберігання актових книг і небезпеку, яка загрожувала цим книгам. Кременецький повітовий стряпчий В.Сивицький у рапорті 1843 р. описував стан архіву Кременецького магістрату, в якому справи були нерозібрані, звалені на купу, актові книги зберігалися без загального покажчика2.

У 1852 р. було видано закон про заснування Центрального архіву в Києві і передання до нього актових книг. На подібних засадах створювалися архіви у Вільно та у Вітебську. До центральних архівів західних губерній мали передаватися актові книги до 1799 р. включно. Центральний архів давніх актів у Києві був у відомстві Міністерства народної освіти під безпосереднім управлінням попечителя учбового округу через правління Університету Святого Володимира. Штат архіву складався з завідувача, двох помічників і архівного служителя. Роботу архіву, крім охорони документів, проводили у двох напрямах – адміністративно-юридичному – видача завірених витягів з актових книг і науковому – складання каталогів і описів.

До архіву було звезено 5883 актові книги і 454979 окремих документів. Величезна колекція архівного матеріалу, що зберігалася в Центральному архіві давніх актів у Києві, стала основою для археографічного опрацювання і видання унікальної серії – “АрхивЮго-ЗападнойРоссии”. З Центральним архівом давніх актів у Києві тісно пов'язана наукова діяльність видатних істориків України – В.Антоновича, О.Левицького, І.Каманіна, М.Владимирського-Буданова, М.Довнар-Запольського.

24. Діяльність харківського історико філологічного товариства та створення харківського історичного архіву.

ХІФТ виникло у 1877 році і було створено як невелике за складом наукове товариство, та завдяки енергійній і плідній діяльності його учасників, воно згодом перетворилось на справжній науково-освітній і організаційний центр фольклорно-етнографічних досліджень в Україні [5]. У різні часи його очолювали найвидатніші представники вітчизняної науки: О.О. Потебня (1877–1891), історик М.С. Дрінов(1891–1896) та етнограф і літературознавець М.Ф. Сумцов (1897–1919).

Заснування історико-філологічного товариства при Харківському університеті було зумовлено наявністю великого кола вчених гуманітарного напрямку.

У Харківському історико-філологічному товаристві тісним чином було переплетено науково-педагогічні та культурно-просвітницькі інтереси його членів.

У 1893 р. відділ Педагогічний було відкрито і вже близько 1895 р. разом з членами Харківського історико-філологічного товариства, які автоматично входили до його складу, останній налічував більш ніж сто осіб –викладачів гімназій, училищ та шкіл,

На засіданнях Педагогічного відділу, очолюваного М.Ф. Сумцовим було заслухано сотні доповідей та рефератів. Значна частина доповідей надрукована у сімох випусках «Трудів Педагогічного відділу», розміщених у Збірниках Харківського історико-філологічного товариства. Підготовлений членами Відділу «Посібник для влаштування загальнодоступних наукових та літературних читань» тиражем 3000 екземплярів витримав два видання [1, с. 2]. При відділі було створено лекційний комітет, методична комісія, яка розроблювала питання поліпшення гімназичних курсів.

З відкриттям при Товаристві Педагогічного відділу кількість жінок значно збільшилась (наприкінці ХІХ ст. вони становили четверту частину складу відділу. Активну участь у науковій роботі Харківського історико-філологічного товариства брали Марія Миколаївна Салтикова, яка за допомогою Д. І. Багалія здійснила переклад з німецької «Щоденника» мандрівки академіка Гільденштедта до Слобідської України в останній

чверті XVIII ст., і Олена Петрівна Радакова– талановита дослідниця історіїьукраїнського козацтва та побуту населення Слобожанщини.

У 1894 році на одному з засідань за пропозицією М. Ф. СумцоваТовариство постановило влаштувати загальнодоступні наукові читання для харківських вчительок.

Наукові читання проводились протягом двох років. У 1897 році Товариство розширило лекційну діяльність, влаштовуючи регулярні загальнодоступні наукові читання з використанням діапозитивів, які з’явилися у той час.

У роки першої світової війни при товаристві було створено Англо-французький відділ (1916) під головуванням В.І. Сливицького з метою поширення наукових зв’язків із закордонними вченими. Саме Харківське історико-філологічне товариство єдине в країні у 1917 р. прийняло рішенняпротстворення комісії з охорони пам’яток історії і культури, яка під головуванням видатного мистецтвознавця Ф.І. Шміта почала діяти з весни 1918 р. Результатом різноманітної наукової діяльності Харківського історико-філологічного товариства стали 21 том «Збірників» і 5 випусків «Вісників», за висловом фахівців, багатющих на фольклорно-етнографічні матеріали [3].

Важко перебільшити доробок Харківського історико-філологічного товариства в розвиткові українознавства. Ще в 90-ті роки ХІХ ст. спільними зусиллями з повітовою інтелігенцією, за розробленими Д.І. Багалієм, М.Ф. Сумцовим, М.Г. Халанським, Є.К.Редіним, П.С. Єфименко програмами, було проведено історико-етнографічне дослідження Харківщини, а на початку ХХ ст. завдяки напруженій роботі усіх його представників здійснено підготовку і проведення ХІІ археологічного з’їзду у Харкові

(1902), який став тріумфом науки і культури на Слобожанщині [4].

Знайомство з історією університетських товариств того часу свідчить, що Харківське історико-філологічне товариство було єдиним, вступ до якого не обмежувався науковим цензом, а регламентувався лише бажанням і можливістю активно сприяти розвитку і поширенню історичних та філологічних знань.

Офіційно Товариство припинило свою діяльність 1919 р., але закладені ним традиції ще впродовж тривалого часу були відчутні в харківському інтелектуальному кліматі.

В 1980-их рр. у середовищі науковців-гуманітаріїв з’являються плани відродження ХІФТ. А 8 лютого 1991 р., за клопотанням наукової громадськості були скликані установчі збори, на яких ухвалили новий Статут Харківського історико-філологічного товариства. Офіційного статусу Товариство набуло після його реєстрації виконавчим комітетом Харківської міської Ради народних депутатів 9 грудня 1991 р.

Сьогодні Товариство налічує 29 дійсних членів, з-поміж яких переважна більшість – доктори та кандидати наук. Почесним членом товариства є професор Варшавського університету й керівник лабораторії в Інституті польської мови Польської Академії наук ЯнушРіґер. Згідно зі Статутом, відновлене Товариство є спадкоємцем традицій своїх попередників, тобто Харківського історико-філологічного товариства, що діяло в 1877-1919 рр.