1. 5. Методи правового регулювання екологічних відносин.

У юрд.літературі, часто характеризуючи метод правового регулювання, визначають його через способи, завдяки яким здійснюється вплив на поведінку учасників суспільних відносин. Однак таке визначення є не зовсім вдалим, оскільки за наявності кількох методів правового регулювання застосовуються переваж­но одні й ті самі способи впливу, що відрізняються лише за харак­тером поєднання їх у різних комбінаціях й тим самим характери­зують метод правового регулювання відповідних суспільних відно­син.

Так, чимало науковців вважають, що методів правового регулю­вання існує всього два. Один із них отримав назву — децентралізо­ваного, або диспозитивного, регулювання і полягає у забезпеченні координації цілей та інтересів суб'єктів суспільних відносин. Він найбільше застосовується для регулювання відносин, що забезпе­чуються галузями приватного права (цивільного, корпоративного, господарського тощо).

Другий метод — централізованого (імперативного) регулювання передбачає субординацію учасників суспільних відносин. За допо­могою цього методу регулюються стосунки, де пріоритетними є переважно загальносоціальні інтереси. Тобто імперативні методи застосовуються у сфері публічно-правових галузей права, консти­туційного, адміністративного, кримінального та ін.

Якщо керуватись тим, що метод, хоч і характеризує ту чи іншу галузь права, але при цьому його вид залежить повністю від харак­теру суспільних відносин, які потребують врегулювання правови­ми нормами, то можна дійти висновку, що саме предмет галузі права зумовлює застосування відповідних методів і способів пра­вового впливу.

Отже, метод права довкілля з огляду на предмет цієї галузі пе­редбачає поєднання способів правового впливу, що властиві цент­ралізованому (імперативному) регулюванню. Адже зазвичай право довкілля (екологічне право) відносять до публічно-правових галу­зей1. І для цієї групи норм використовуються два з відомих трьох способів правового регулювання — це спосіб юридичних заборон та юридичних приписів.

Завершуючи таким чином з'ясування ознак, що характеризу­ють метод права довкілля, нагадаємо, що поведінка учасників еко­логічних правовідносин грунтується на двох основних способах правового регулювання — приписи та заборони, які вказують загалом на притаманність для цієї галузі імперативного методу регулювання суспільних відносин, що зумовлений переважно цент­ралізованим встановленням прав і обов'язків учасників цих відносин, застосуванням заходів юридичної, в тому числі екоправової відпові­дальності з метою забезпечення екологічної безпеки для створення належного для життя і здоров'я довкілля.

2. 11. Підзаконні нормативно-правові акти в системі джерел екологічного права.

Належний рівень правового забезпечення у сфері охорони й використання довкілля досягається завдяки оптимальному поєднанню норм вищої юридичної сили та норм, що містяться в актах підзаконного характеру. їхня система є доволі розгалуженою, оскільки чимало державних інституцій виконавчої влади чи місцевого самоврядування наділені повноваженнями ухвалювати такі акти. Зокрема нормативний характер у сфері врегулювання відносин взаємодії суспільства і природи мають укази ПУ, акти КМУ, профільних міністерств та інших ЦОВВ, а також нормативні акти місцевих органів виконавчої влади та ОМС.

Таке різноманіття органів, що уповноважені ухвалювати підзаконні нормативні акти, може бути підставою для класифікації останніх за суб'єктами видання на: акти Президента України, акти Кабінету Міністрів України, акти органів центральної виконавчої влади, акти органів місцевого самоврядування.

Ще одним критерієм класифікації підзаконних нормативних актів може бути форма їхнього зовнішнього вираження. За цією ознакою традиційно виокремлюють: укази, постанови, накази, рішення, правила та ін.

Суттєве значення для класифікації підзаконних нормативних актів у сфері охорони й використання довкілля має їх поділ за сферою регулювання на акти централізовані та локальні. При цьому, на відміну від трудового права, де сфера локального правовстановлен-ня визначається параметрами відповідного підприємства, установи чи організації, у праві довкілля локальний характер нормативно-правових актів залежить від адміністративно-територіального поділу нашої держави. Зокрема локальними актами, що регулюють відносини у сфері довкілля вважатимуться ті з них, що ухвалені в межах повноважень територіальних громад та місцевих органів виконавчої влади. Тобто це будуть акти районних міських та обласних рад, а також акти місцевих державних адміністрацій.

У системі джерел права довкілля доволі широко представлені акти Президента України. Ухвалені на виконання повноважень, що передбачені для Глави держави Конституцією України, укази Президента є обов'язковими до виконання і спрямовані зазвичай на виконання ефективного їх застосування усіма уповноваженими органами та громадянами.

Чільне місце серед джерел права довкілля посідають акти Кабінету Міністрів України. Вищий орган центральної виконавчої влади в межах своїх повноважень вправі ухвалювати постанови та розпорядження, які мають нормативний характер та забезпечують регулювання відносин щодо охорони й використання довкілля. Переважна більшість цих актів спрямована на виконання законів України та указів Президента України.

3. 15 Право на безпечне для життя та здоров`я довкілля.

Суб'єктами цього права є громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які перебувають на території України, а об'єктом — навколишнє середовище (довкілля) як сукупність природних і природно-соціальних умов і процесів.

Щоб таке середовище було безпечним для людини, воно має відповідати юридично встановленим критеріям. Йдеться, зокрема, про систему екологічних, санітарно-протиепідемічних та інших норм, нормативів, вимог, правил, заборон тощо. Так, екологічні нормативи становлять гранично допустимі викиди та скиди у навколишнє природне середовище забруднюючих хімічних речовин, розміщення в ньому відходів, рівні допустимого шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів (ст. 33 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Санітарні та інші нормативи складають гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин у навколишньому середовищі (воді, повітрі), гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного, іонізуючого та іншого шкідливого фізичного впливу на навколишнє середовище, гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування тощо.

Іншою важливою характеристикою безпечного довкілля є раціональне використання природних ресурсів, додержання екологічних вимог у процесі природокористування, в тому числі додержання нормативів та лімітів використання природних ресурсів з урахуванням наукового обґрунтування узгодженості екологічних, економічних та соціальних інтересів і потреб суспільства та особи. Ліміти на природокористування є системою екологічних обмежень щодо використання тих чи тих природних ресурсів або територій і визначаються як встановлені нормами природоресурсного (земельного, водного, лісового, гірничого, фауністичного та іншого) законодавства обсяги використання природних ресурсів.

Сприятливе навколишнє природне середовище означає також його здатність задовольняти естетичні, рекреаційні, оздоровчі, культурні, наукові та інші потреби людини, наявність видового та популяційного різноманіття тварин і рослин. З цією метою створюються і особливо охороняються шляхом запровадження спеціальних режимів курортні, лікувально-оздоровчі, рекреаційні зони, території та об'єкти природно-заповідного фонду.

Інші екологічні права — право на екологічну інформацію, право на участь в проведенні громадської екологічної експертизи, право на обговорення різних проектів, на участь у розробці та здійсненні природоохоронних заходів тощо, які передбачені законодавством, по суті, виступають засобами реалізації права на безпечне навколишнє середовище.

До компетенції державних органів у цій сфері законодавством віднесено: здійснення екологічного прогнозування і планування; розробка та затвердження екологічних стандартів та нормативів; організація здійснення екологічної експертизи; здійснення контролю та моніторингу навколишнього природного середовища; ведення дер­жавного обліку та кадастрів природних ресурсів, об'єктів, речовин, матеріалів, устаткування, що шкідливо впливають на стан навколишнього природного середовища, декларування та паспортизація екологічно небезпечних об'єктів; екологічне інформаційне забезпечення; видача дозволів на спеціальне використання природних ресурсів та на здійснення екологічно небезпечних видів діяльності; сертифікація харчових продуктів та продовольчої сировини тощо.

ВАРІАНТ 6