Сонатно-симфонічний цикл

Сонатно-симфонічним (чи сонатним) циклом називається твір, у якому, як правило, хоча б одна частина (типово – перша) написана в сонатній формі.

Слід розрізняти поняття сонатної форми, яка розглядалась вище і сонати як жанру інструментального твору.

Соната як жанр, тобто як вид твору, у переважній більшості випадків є циклічним твором, сонатним циклом, що складається з декількох самостійних за формою частин, різних за змістом та характером руху. Частини сонатного циклу є свого роду фазами розкриття концепції твору в цілому. Тому співвідношення частин у ньому, на відміну від сюїтного циклу, більш органічне, і єдність є більш складною.

Іноді зустрічаються й сонатно-симфонічні цикли, частини яких не написані в сонатній формі, але відзначаються значимістю та єдністю твору (наприклад, Бетховен. Соната №12 для фортепіано, Моцарт. Соната A – dur для фортепіано).

Сонатний цикл має такі різновиди, назви яких пов’язані із засобами виконання.

Камерні різновиди:

1. Соната – твір для одного чи двох інструментів. Іноді соната для двох інструментів називається дуетом.

2. Сонатіна – соната невеликого розміру (маленька соната). Таку назву діставали і твори, написані в сонатній формі без розробки, що не було її обов’язковою ознакою.

3. Тріо, квартет, квінтет, секстет, септет, октет, нонет – це твори сонатного типу для камерних ансамблів з відповідним числом виконавців (від трьох до дев’яти). Твори для одних лиш смичкових інструментів називаються струнними тріо, струнними квартетами і т. д.

Твори для струнних інструментів з фортепіано називаються коротко фортепіанним тріо, фортепіанним квартетом і т. д. по загальному числу виконавців. Введення духових інструментів зазвичай обмовлюється в назві (квінтет з кларнетом і т. д.).

Інструментальний концерт – твір сонатного типу (як правило, тричастинний) для інструменту з оркестром, специфічною особливістю якого є принцип змагання сольної та оркестрової партій.

Симфонія – твір сонатного типу для оркестру, що в переважній більшості є широко розвиненим. Невелика симфонія іноді називається симфонієтою.

Сонатно-симфонічний цикл класичного стилю зазвичай три- чи чотиричастинний.

Тричастинний цикл особливо характерний для фортепіанної музики (сонати Гайдна, Моцарта, частково Бетховена), чотиричастинний – для симфоній.

Чотиричастиннний сонатно-симфонічний цикл вміщує наступні типові для його окремих частин жанри і форми:

І ч. Сонатне Allegro– сонатна форма.

ІІ ч. Andante чи Adagio – складна тричастинна форма; сонатна форма без розробки; варіаційна форма, іноді рондо.

ІІІ ч. Менует – складна тричастинна форма.

IV ч. Фінал – сонатна форма чи рондо.

у такому циклі крайні частини – швидкі; друга – повільна; менует – помірно швидкий. Бетховен вперше взаміну менуету вводить скерцо (означає жарт), яке також пишеться у складній тричастинній формі. На відміну від менуету, для скерцо, як правило, типовим є швидкий, стрімкий темп.

Також вперше в Бетховена скерцо іноді знаходиться на другому місці циклу. Це спостерігається зазвичай у тих випадках, коли темп першої частини помірно швидкий, внаслідок чого стрімке скерцо вносить значний контраст.

Тричастинний сонатно-симфонічний цикл найчастише складається із сонатного Allegro, повільно частини та фіналу. Типову тричастинну форму можна уявити, як розвиток тричастинної форми, в якій середня частина контрастує з крайніми, як тематично, так і тонально.

Зустрічаються і двочастинні сонатно-симфонічні цикли. Перша частина таких циклів часто пишеться в сонатній формі, друга – у варіаційній чи у формі рондо (наприклад, Моцарт. Соната №5; Бетховен. Сонати №19, 20, 27, 32).

У музичній практиці існують п’ятичастинні сонатно-симфонічні цикли, що складаються чи з двох скерцо, чи з двох повільних частин, чи з частин, які є свого роду вступом до основних, „нормативних” частин циклу (наприклад, Бетховен. Квартет cis-moll, симфонія №6; Чайковський. Симфонія №13).

У класичному сонатно-симфонічному циклі музика першої частини найбільш дієва, активна, контрастна, драматична, іноді конфліктна. Характер повільної частини – переважно ліричний, споглядальний. Вона зазвичай передає почуття, роздуми людини, розкриває її внутрішній світ (іноді у зв’язку з картинами природи).

Менует чи скерцо пов’язані з жанрово-побутовим елементом. Однак вже в Бетховена роль скерцо в циклі значно зросла: часто тут втілюються різноманітні картини зовнішнього світу в їх контрастному співставленні.

Фінал, як частина, що завершує твір, характеризується пожвавленим рухом з рисами танцювальності чи урочистості, епічністю. В ньому можуть втілюватись великі сцени народного святкування, епічні чи героїчні образи.

Для фіналу, як і для першої частини, характерний швидкий темп, пожвавлений рух. Іноді частина, що попереджує фінал, не замикається, а безпосередньо в нього переходить, внаслідок чого ці частини об’єднуються наскрізним рухом.

Таке об’єднання частин позначається словом attacca (Бетховен. Соната №21, симфонія №5).

Для тональних зв’язків сонатно-симфонічного циклу типова така закономірність: крайні частини пишуться в одній тональності (при мінорній першій частині для фіналу властивий однойменний мажор); повільна частина викладається, як правило, у близькій тональності – у субдомінантовій, однойменній, паралельній, рідше – у далекій тональності (наприклад в Сонаті №3 C-dur Бетховена повільна частина написана в E-dur).

Менует чи скерцо у класиків, зазвичай, пишуться в головній тональності; у композиторів ХІХ – ХХ століть можливі далекі тональності (наприклад, у симфоній h-moll Бородіна друга частина написана в F-dur).