Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Аналіз-муз-тв підручник.doc
Скачиваний:
16
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
6 Мб
Скачать
☆

Складний контрапункт

Простим контрапунктом називається будь-яке одночасне поєднання двох і більше мелодій, що не передбачає нових поєднань цих же мелодій.

За деякими винятками, у простому контрапункті створюється більша частина поліфонічного твору.

Складним контрапунктом називається одночасне поєднання мелодій, що передбачає їх нове поєднання в поліфонічному творі.

Початкове поєднання мелодій називається початковим з’єднанням.

Кожна нова комбінація цих мелодій, що звучить у творі пізніше, називається похідним з'єднанням.

Складний контрапункт поділяється на основні види:

  1. Рухомий контрапункт, у якому нові (похідні) з'єднання здійснюються шляхом перестановки незмінних мелодій.

  2. Обернений контрапункт, у якому нові з'єднання виникають за допомогою обернення мелодій.

Рухомий контрапункт у свою чергу поділяється на два види:

  • вертикально-рухомий контрапункт, у якому похідні з'єднання виникають за допомогою переміщення мелодій вгору і вниз на певний інтервал :

Нотний приклад № 131

І.С.Бах Двоголосна інвенція Е-dur

  • горизонтально-рухомий контрапункт, e якому похідні з'єднання виникають за допомогою зміщення мелодій у часі, зі зміною співвідношення між моментами вступу мелодій:

Нотний приклад № 132

Нотний приклад № 133

У даному прикладі композитор застосував двічі рухомий контрапункт, тобто одночасно і вертикально-рухомий, і горизонтально-рухомий – мелодія І спочатку вступає тактом пізніше мелодії ІІ, а далі – тактом раніше, зміщуючись таким чином на два такти.

Найбільш вживаним у поліфонічних творах є вертикально-рухомий контрапункт.

Якщо у вертикально-рухомому контрапункті беруть участь два голоси, він називається подвійним контрапунктом.

У поліфонічних, а іноді гомофонних формах, найчастіше вживаються подвійні контрапункти октави, дуодецими і децими.

Найвживанішим є подвійний контрапункт октави. Він передбачає нове (похідне) з'єднання початкових мелодій шляхом перенесення верхнього голосу вниз, нижнього вгору на октаву (або на дві-три октави).

Нотний приклад № 134

При октавній перестановці зберігаються усі ладові звучання звуків кожної мелодії, усі початкові інтервали між двома мелодіями переходять у нові інтервали, що є оберненнями початкових: консонанси – у консонанси (секста – в терцію (дециму)), дисонанси – у дисонанси (септіма – в секунду (нону)) і т.д. Виняток складає лише досконалий кононанс квінти, що переходить у кварту (частково дисонуючий інтервал).

Менш вживаними у музичній практиці є вертикально-рухомі контрапункти дуодецими та децими.

У контрапункті дуодецими важливою є необхідність введення сексти в якості дисонансу, тому що в похідному з'єднанні вона перетворюється в дисонуючий інтервал септіми.

Рух мелодій паралельними сектами неможливий у даному контрапункті, проте рух паралельними терціями, децимами є найбільш вживаним.

У контрапункті децими в початковому поєднанні неприпустимим є паралельний рух терціями (децимами), секстами, тому що в похідному з'єднанні виникають недопустимі паралельні октави (унісони) чи квінти.

Через це в основі подвійного контрапункту децими лежить скісний та протилежний рух голосів:

Нотний приклад № 135

Подвійні контрапункти в інші інтервали менш вживані в музичній практиці через те, що мають ще більше обмеженнь.

У триголоссі вертикально-рухомий контрапункт, пов'язаний з перестановкою мелодій місцями, називається потрійним, у чотириголоссі – четверним і т.д.

Від потрійного чи четверного октавного контрапункту потрібно відрізняти подвійний октавний контапункт груп, тобто октавну перестановку всього лише двох елементів (наприклад, рух паралельними терціями):

Нотний приклад № 136

Нарешті, можливі вільні голоси, що не беруть участі в перестановках. Так, наприклад, два голоси можуть складати подвійний контрапункт октави, а інші голоси (поліфонічного чи гармонічного характеру) є при цьому вільними.

Фуга

Фугою називається імітаційно-поліфонічний твір, оснований на багатократному проведенні та розвитку теми (чи декількох тем) у всіх голосах. Розрізняють прості фуги (на одну тему) та складні (подвійні – на дві, потрійні – на три, і т. д.).

Фуга є найбільш розвинутою формою інвенційної поліфонії, що завершила розвиток поліфонічного багатоголосся на практиці багатьох століть і зберегла своє значення до теперішнього часу.

За будовою фуга ділиться на три основні розділи: експозицію, розробку (чи середню частину) і заключну частину (чи репризу).

У цьому розумінні, а також у тональному відношенні (експозиція та реприза – проведення теми в головній тональності) фуга близька до інших тричастинних форм.

Іноді в фузі відсутні чіткі межі між розробкою та заключною частиною і вона складається з двох розділів: експозиції та вільної частини.

Фуга майже завжди створюється для певної кількості голосів, переважно три – чотириголосних творів, (рідше дво –, п’яти –, шестиголосних).

Детальніше розглянемо будову фуги.

Перша частина – експозиція, що починається з одноголосного викладу теми („вождя”) – лаконічної, а іноді й досить розгорнутої, у головній тональності фуги.

Тема фуги – це відносно закінчена й суцільна за змістом, достатньо визначена за своєю ритмічністю та ладо – функційною структурою мелодія, яка звучить у першому зі вступаючих голосів. Яким би характером не володіла тема фуги в цілому (серйозним чи жартівливим, скорботним чи радісним, ліричним чи танцювальним), - у темі подається лиш основне, необхідне, найбільш суттєве.

Різна тривалість тем – від одного такту (наприклад, друга фуга із Сонати №1 для скрипки Баха) до дев’яти, десяти тактів – залежить: 1) від характеру музики (теми в повільних фугах переважно короткі; більш тривалими є рухливі теми, однорідні за ритмічним рисунком (наприклад, у фіналі Квартету ор.59 №3 Бетховена); 2) від виконавських засобів (теми органних, хорових фуг триваліші, ніж скрипкові, клавішні).

Теми поділяються на контрастні та неконтрастні (однорідні), однотональні та модулюючі. Однорідними називаються теми, основані:

а) на одному мотиві;

Нотний приклад № 137

б) на декількох близьких мотивах;

Нотний приклад № 138

в) у деяких випадках на варіаційн озміненому мотиві;

Нотний приклад № 139

Контрастними називаються теми, основані на мелодичному, ритмічному протиставленні мотивів:

Нотний приклад № 140

У таких темах розрізняють основне тематичне ядро (іноді відокремлене паузою), розвиткова (переважно секвентна) частина та закінчення.

Нотний приклад № 141

Якщо тема закінчується перед вступом відповіді, то для її поєднання з протискладненням вводиться кодета:

Нотний приклад № 142

Імітація теми в тональності домінанти чи субдомінанти (значно рідше) називається відповіддю (супутником).

Відповідь – це проведення теми, де переважає основна тональність, а також у побічній тональності, якщо при імітуванні зберігається те ж саме висотне співвідношення теми й відповіді.

В імітаційних формах епохи строгого стилю вживались імітації в різні інтервали, але з часом кварто – квінтова імітація стала переважаючою.

Відповідь, що точно відтворює тему (її ступеневу, а також часто тонову величину), називається реальною.

Нотний приклад № 143

.

Відповідь, що подається із незначними змінами, які сприяють єдності цілого, пом’якшенню переходу в тональність домінати, називають тональною.

Нотний приклад № 144

Протискладнення у фузі – це контрапункт до відповіді. Якщо дане протискладнення супроводжує тему при подальших її проведеннях, воно називається утриманим. Протискладнення переважно контрастує з темою, і в систематичному показі такого контрасту полягає головний смисл його утримання.

Стрета – це інтенсивне імітаційне проведення теми фуги, у якій імітуючий голос вступає до моменту закінчення теми в початковому голосі. Вона може бути написана у формі простої чи канонічної імітації.

Нотний приклад № 145

Й.С.Бах «ДТК» тІ, фуга №8, es-moll

Експозиція складається з послідовного проведення теми у всіх голосах.

Закінчення викладу в ній, однак, дуже рідко відзначаються загальною перервою руху, загальною каденцією. Навпаки, рух продовжується відповідно до загального принципу безперервності поліфонічної форми. Тому кінець експозиції – межа достатньо умовна, і єдиною його ознакою служить закінчення теми в основному із включених по черзі голосів. Умовність розділів у поліфонічній формі взагалі типова для всіх частин твору. Експозиція є найбільш стабільною, тонально стійкою частиною форми.

Часто за експозицією звучить одне чи декілька проведень теми в експозиційних тональностях тоніки та домінанти.

Оскільки ці проведення не розвивають тонального плану фуги, їх відносять до експозиційної частини і називають додатковими. (див. 4-голосну фугу D-dur з першого тону „Добре темперованого клавіру” Баха – ефект вступу п’ятого голосу).

Додаткові проведення теми у всіх голосах утворюють контрекспозицію (наприклад, фуга E-dur з першого тому „ДTK” Баха)

Інтермедія у фузі – це побудова, що звучить між проведеннями теми.

Інтермедії по виразовій та структурній суті протилежні проведенням теми, є побудовами серединного (розробкового) характеру.

Значення інтермедії полягає в тому, що в них вміщується тематичний розвиток фуги, так як проведення теми статичні: тема переважно проводиться повністю й не піддається суттєвим якісним змінам. Крім того, інтермедія відтінює вступ майбутньої теми; сприяє загальній плинності й безперервності форми.

Розрізняють:

1) інтермедії, що пов’язують проведення теми (зазвичай, всередині розділу) і безпосередньо розвиткові проведення.

Так, для експозиції типова інтермедія, що пов’язує відповідь зі вступом теми в третьому голосі (наприклад фуга D-dur із другого тому „ДTK” Баха), рідше – тему зі вступом відповідно в четвертому голосі (наприклад фуга b-moll із другого тому „ДTК” Баха) чи з додатковим проведенням (див. фугу F-dur з другого тому „ДTK” Баха).

Такі невеликі інтермедії називаються зв’язками чи кадетами;

2) інтермедії, що вживаються між розділами форми або в середині розвиткового чи репризного розділу, (див. фугу з другого тому „ДTK” Баха). Розділ, що розміщується в кінці фуги, називається завершенням (див. фугу D-dur з першого тому „ДTK” Баха). Інтермедії в переважаючій більшості основуються на мотивах теми – початковому (див. фугу c-moll з першого тому „ДTK” Баха) чи заключному (див. Фугу c-moll з другого тому „ДTK” Баха), а також часто на матеріалі протискладнення (див. Фугу Es-dur з першого тому „ДTK” Баха).

Розділ фуги, що звучить після експозиції, називають розвитковим, іноді – середньою частиною чи розробкою, якщо в інтерпретаціях композитори використовують прийоми мотивного перетворення.

Можливі контрапунктичні (складні контрапункт, стрета, перетворення теми) і тонально – гармонічні засоби розвитку у фузі (модуляція, перегармонізація).

Розвитковий розділ – це нестійка побудова, що вміщує ряд проведень теми в тональностях, відсутніх в експозиції.

Порядок введення тональностей є довільним; на початку розділу звучить паралельна тональність, що дає нове ладове забарвлення (див. Фугу Es-dur з першого тому „ДTK” Баха), в кінці розділу – тональності групи субдомінанти; не виключаються й інші варіанти тонального розвитку (наприклад, у Фузі f-moll з першого тому „ДTK” Баха: As-dur – Es-dur – c-moll)

Розвитковий розділ часто нагадує експозицію фуги в побічній тональності: ознакою завершую чого (заключного) розділу фуги є повернення основної тональності.

Термін „реприза” вживається умовно по відношенню до заключного розділу фуги, у загальному смислі, з обов’язковим урахуванням відмінностей його від експозиційного розділу.

Даний розділ може починатись з відповіді (див. фугу f-moll в такт 47, з першого тому „ДTK” Баха), чи в субдомінантовій тональності головним для зв’язку з попереднім розвитком (див. фугу B-dur з першого тому „ДTK” Баха, такт 37).

Голоси в заключному розділі, як правило, не включаються; у деяких випадках ущільнення фактури виражається в заключному акордовому викладі (див. фугу D-dur і d-moll з першого тому „ДTK” Баха).

Особливий різновид складають фуги, у яких не виключаються відхилення та модуляції, але проведення теми й відповіді звучать лиш в основній та домінантовій, іноді – у заключному розділі – у субдомінантовій тональностях. Такі фуги іноді називаються однотональними (див. органну Фугу c-moll Баха, BWV 549).

Основу розвитку в них складають різні контрапунктичні комбінації, перегармонізація і перетворення теми.

Крім однотемних, існують також фуги на дві, рідше на три чи чотири теми. Розрізняють фуги на декілька тем і складні фуги (на дві – подвійні, на три – потрійні).

Відмінність їх полягає в тому, що складна фуга передбачає контрапунктичне поєднання тем (всіх чи деяких); теми лиш відтінюють одна одну (друга, зазвичай, більш рухома і менш індивідуалізована).

Норми побудови експозиції зберігаються лиш у викладі першої теми; експонування інших тем строге.

Фуга виникла як інструментальна форма; інструменталізм (при всьому значенні вокальної фуги) залишився основною сферою, в якій вона розвивалась в наступні часи. Роль фуги постійно зростала: починаючи з Ж. Б. Люллі, вона проникла у французьку увертюру. У другій половині XVII століття фуга об’єдналась з прелюдією, пасакалією, токатою (Д. Букстехуде). Вона вживалась у месах, кантатах. Різні тенденції розвитку фуги отримали класичне втілення у творі І. С. Баха. Основним його поліфонічним циклом стали прелюдія і фуга, що зберегли своє значення до наших днів. Інша суттєво важлива бахівська традиція – об’єднання фуг (іноді разом з прелюдіями) у великі цикли (два томи „ДTK”; „Мистецтво фуги” Баха); цю форму у XX столітті розвивають композитори П. Хіндеміт, Д.Шостакович, Р. Щедрін.

Досягнення бахівського часу в царині фуги дістали широке використання у творах композиторів ХІХ – ХХ століть.

Фуга може бути тільки фінальною частиною циклу, але в ряді випадків замінює сонатне Allegro (наприклад, у Другій симфонії Сен-Санса). У варіаціях фуга частіше використовувалась у фіналах (І.Брамс, М. Регер).