- •Аналіз музичних творів
- •Передмова
- •Головні елементи музики
- •Мелодія
- •Гармонія
- •Нотний приклад №4
- •Нотний приклад №5
- •Темп і ритм
- •Нотний приклад № 7
- •Фактура
- •Нотний приклад № 14
- •Нотний приклад № 6
- •Нотний приклад № 17
- •Нотний приклад № 18
- •Нотний приклад № 19
- •Контрольні запитання до теми «Головні елементи музики».
- •Основні види тем
- •Нотний приклад № 22
- •Нотний приклад № 23
- •Нотний приклад № 25
- •Нотний приклад № 26
- •Способи перетворення тем
- •Контрольні запитання до теми «Тема. Основні види тем».
- •Принципи розвитку в музичній формі
- •Контрольні запитання до теми «Принципи розвитку в музичній формі».
- •Функції частин у формі. Типи викладу
- •Нотний приклад № 30
- •Нотний приклад № 31
- •Вступам другого виду надається тематичний зміст і вони можуть мати:
- •Контрольні запитання до теми «Функції частин у формі. Типи викладу»
- •Контрольні запитання до теми „Період”.
- •Прості форми
- •Проста двочастинна форма
- •Проста тричастинна форма
- •Вступ та кода (доповнення) у простих формах
- •Особливі види простих форм та проміжні форми
- •Сфера використання простих форм
- •Контрольні запитання до теми „Прості форми”
- •Складні форми
- •Складна тричастинна форма
- •Особливі види складної тричастинної форми та тричастинна форма, проміжна між складною та простою
- •Сфера використання складної тричастинної форми
- •Складна двочастинна форма
- •Контрольні запитання до теми „Складні форми”.
- •Концентрична форма
- •Контрольні запитання до теми „Концентрична форма”
- •Контрольні запитання до теми „Рондо”
- •Варіаційна форма
- •Нотний приклад № 89
- •Нотний приклад № 98
- •Нотний приклад № 99
- •Контрольні запитання до теми «Варіаційна форма».
- •Сонатна форма
- •Нотний приклад № 101
- •Нотний приклад № 102
- •Нотний приклад № 103
- •Нотний приклад № 104
- •Нотний приклад № 105
- •Нотний приклад № 106
- •Нотний приклад № 107
- •Контрольні запитання до теми «Сонатна форма».
- •Різновиди сонатної форми
- •Контрольні запитання до теми «Різновиди сонатної форми»
- •Рондо-соната
- •Нотний приклад №108
- •Нотний приклад № 109
- •Нотний приклад № 110
- •Нотний приклад № 111
- •Контрольні запитання до теми «Рондо-соната».
- •Сонатна і рондо-сонатна форми у вокальній музиці
- •Контрольні питання до теми «Сонатна і рондо-сонатна форма у вокальній музиці».
- •Музичні форми бароко
- •Старовинна двочастинна форма
- •Нотний приклад № 112
- •Старовинна концертна форма
- •Старовинна сонатна форма
- •Нотний приклад № 113
- •Нотний приклад № 114
- •Нотний приклад № 115
- •Контрольні запитання до теми «Музичні форми бароко»
- •Циклічні форми
- •Сонатно-симфонічний цикл
- •Інші види циклічних форм
- •Контрольні запитання до теми «Циклічні форми».
- •Змішані форми
- •Різновиди змішаних форм
- •Змішані форми у вокальній музиці
- •Контрольні запитання до теми «Змішані форми».
- •Поліфонічні форми та жанри
- •Види поліфонії
- •Нотний приклад № 117
- •Нотний приклад № 118
- •Нотний приклад № 91
- •Поняття про строгу та вільну поліфонію
- •Загальний огляд інвенційних форм
- •Види імітації
- •Точна імітація у прямому русі.
- •Складний контрапункт
- •Приклади для аналізу поліфонічних форм
- •Контрольні запитання до теми «Поліфонічні форми».
- •Інші поліфонічні форми
- •Додаток і джазові форми Особливості будови блюзу
- •Нотний приклад № 146
- •Регтайм (ragtime)
- •Нотний приклад № 147
- •Варіації в джазі
- •Нотний приклад № 148
- •Нотний приклад № 149
- •Додаток іі Словник музичних термінів
- •Словник іноземних термінів
- •Література
- •Тема ........................................................................................................................................14
- •Вступ та кода (доповнення) у простих формах ....................................................48
- •Складні форми ........................................................................................................................51
- •Циклічні форми .......................................................................................................................93
- •Змішані форми ........................................................................................................................101
- •Поліфонічні форми та жанри .................................................................................................104
- •Дадаток іі ...................................................................................................................................125
Складний контрапункт
Простим контрапунктом називається будь-яке одночасне поєднання двох і більше мелодій, що не передбачає нових поєднань цих же мелодій.
За деякими винятками, у простому контрапункті створюється більша частина поліфонічного твору.
Складним контрапунктом називається одночасне поєднання мелодій, що передбачає їх нове поєднання в поліфонічному творі.
Початкове поєднання мелодій називається початковим з’єднанням.
Кожна нова комбінація цих мелодій, що звучить у творі пізніше, називається похідним з'єднанням.
Складний контрапункт поділяється на основні види:
Рухомий контрапункт, у якому нові (похідні) з'єднання здійснюються шляхом перестановки незмінних мелодій.
Обернений контрапункт, у якому нові з'єднання виникають за допомогою обернення мелодій.
Рухомий контрапункт у свою чергу поділяється на два види:
вертикально-рухомий контрапункт, у якому похідні з'єднання виникають за допомогою переміщення мелодій вгору і вниз на певний інтервал :
Нотний приклад № 131
І.С.Бах Двоголосна інвенція Е-dur
горизонтально-рухомий контрапункт, e якому похідні з'єднання виникають за допомогою зміщення мелодій у часі, зі зміною співвідношення між моментами вступу мелодій:
Нотний приклад № 132
Нотний приклад № 133
У даному прикладі композитор застосував двічі рухомий контрапункт, тобто одночасно і вертикально-рухомий, і горизонтально-рухомий – мелодія І спочатку вступає тактом пізніше мелодії ІІ, а далі – тактом раніше, зміщуючись таким чином на два такти.
Найбільш вживаним у поліфонічних творах є вертикально-рухомий контрапункт.
Якщо у вертикально-рухомому контрапункті беруть участь два голоси, він називається подвійним контрапунктом.
У поліфонічних, а іноді гомофонних формах, найчастіше вживаються подвійні контрапункти октави, дуодецими і децими.
Найвживанішим є подвійний контрапункт октави. Він передбачає нове (похідне) з'єднання початкових мелодій шляхом перенесення верхнього голосу вниз, нижнього вгору на октаву (або на дві-три октави).
Нотний приклад № 134
При октавній перестановці зберігаються усі ладові звучання звуків кожної мелодії, усі початкові інтервали між двома мелодіями переходять у нові інтервали, що є оберненнями початкових: консонанси – у консонанси (секста – в терцію (дециму)), дисонанси – у дисонанси (септіма – в секунду (нону)) і т.д. Виняток складає лише досконалий кононанс квінти, що переходить у кварту (частково дисонуючий інтервал).
Менш вживаними у музичній практиці є вертикально-рухомі контрапункти дуодецими та децими.
У контрапункті дуодецими важливою є необхідність введення сексти в якості дисонансу, тому що в похідному з'єднанні вона перетворюється в дисонуючий інтервал септіми.
Рух мелодій паралельними сектами неможливий у даному контрапункті, проте рух паралельними терціями, децимами є найбільш вживаним.
У контрапункті децими в початковому поєднанні неприпустимим є паралельний рух терціями (децимами), секстами, тому що в похідному з'єднанні виникають недопустимі паралельні октави (унісони) чи квінти.
Через це в основі подвійного контрапункту децими лежить скісний та протилежний рух голосів:
Нотний приклад № 135
Подвійні контрапункти в інші інтервали менш вживані в музичній практиці через те, що мають ще більше обмеженнь.
У триголоссі вертикально-рухомий контрапункт, пов'язаний з перестановкою мелодій місцями, називається потрійним, у чотириголоссі – четверним і т.д.
Від потрійного чи четверного октавного контрапункту потрібно відрізняти подвійний октавний контапункт груп, тобто октавну перестановку всього лише двох елементів (наприклад, рух паралельними терціями):
Нотний приклад № 136
Нарешті, можливі вільні голоси, що не беруть участі в перестановках. Так, наприклад, два голоси можуть складати подвійний контрапункт октави, а інші голоси (поліфонічного чи гармонічного характеру) є при цьому вільними.
Фуга
Фугою називається імітаційно-поліфонічний твір, оснований на багатократному проведенні та розвитку теми (чи декількох тем) у всіх голосах. Розрізняють прості фуги (на одну тему) та складні (подвійні – на дві, потрійні – на три, і т. д.).
Фуга є найбільш розвинутою формою інвенційної поліфонії, що завершила розвиток поліфонічного багатоголосся на практиці багатьох століть і зберегла своє значення до теперішнього часу.
За будовою фуга ділиться на три основні розділи: експозицію, розробку (чи середню частину) і заключну частину (чи репризу).
У цьому розумінні, а також у тональному відношенні (експозиція та реприза – проведення теми в головній тональності) фуга близька до інших тричастинних форм.
Іноді в фузі відсутні чіткі межі між розробкою та заключною частиною і вона складається з двох розділів: експозиції та вільної частини.
Фуга майже завжди створюється для певної кількості голосів, переважно три – чотириголосних творів, (рідше дво –, п’яти –, шестиголосних).
Детальніше розглянемо будову фуги.
Перша частина – експозиція, що починається з одноголосного викладу теми („вождя”) – лаконічної, а іноді й досить розгорнутої, у головній тональності фуги.
Тема фуги – це відносно закінчена й суцільна за змістом, достатньо визначена за своєю ритмічністю та ладо – функційною структурою мелодія, яка звучить у першому зі вступаючих голосів. Яким би характером не володіла тема фуги в цілому (серйозним чи жартівливим, скорботним чи радісним, ліричним чи танцювальним), - у темі подається лиш основне, необхідне, найбільш суттєве.
Різна тривалість тем – від одного такту (наприклад, друга фуга із Сонати №1 для скрипки Баха) до дев’яти, десяти тактів – залежить: 1) від характеру музики (теми в повільних фугах переважно короткі; більш тривалими є рухливі теми, однорідні за ритмічним рисунком (наприклад, у фіналі Квартету ор.59 №3 Бетховена); 2) від виконавських засобів (теми органних, хорових фуг триваліші, ніж скрипкові, клавішні).
Теми поділяються на контрастні та неконтрастні (однорідні), однотональні та модулюючі. Однорідними називаються теми, основані:
а) на одному мотиві;
Нотний приклад № 137
б) на декількох близьких мотивах;
Нотний приклад № 138
в) у деяких випадках на варіаційн озміненому мотиві;
Нотний приклад № 139
Контрастними називаються теми, основані на мелодичному, ритмічному протиставленні мотивів:
Нотний приклад № 140
У таких темах розрізняють основне тематичне ядро (іноді відокремлене паузою), розвиткова (переважно секвентна) частина та закінчення.
Нотний приклад № 141
Якщо тема закінчується перед вступом відповіді, то для її поєднання з протискладненням вводиться кодета:
Нотний приклад № 142
Імітація теми в тональності домінанти чи субдомінанти (значно рідше) називається відповіддю (супутником).
Відповідь – це проведення теми, де переважає основна тональність, а також у побічній тональності, якщо при імітуванні зберігається те ж саме висотне співвідношення теми й відповіді.
В імітаційних формах епохи строгого стилю вживались імітації в різні інтервали, але з часом кварто – квінтова імітація стала переважаючою.
Відповідь, що точно відтворює тему (її ступеневу, а також часто тонову величину), називається реальною.
Нотний приклад № 143
.
Відповідь, що подається із незначними змінами, які сприяють єдності цілого, пом’якшенню переходу в тональність домінати, називають тональною.
Нотний приклад № 144
Протискладнення у фузі – це контрапункт до відповіді. Якщо дане протискладнення супроводжує тему при подальших її проведеннях, воно називається утриманим. Протискладнення переважно контрастує з темою, і в систематичному показі такого контрасту полягає головний смисл його утримання.
Стрета – це інтенсивне імітаційне проведення теми фуги, у якій імітуючий голос вступає до моменту закінчення теми в початковому голосі. Вона може бути написана у формі простої чи канонічної імітації.
Нотний приклад № 145
Й.С.Бах «ДТК» тІ, фуга №8, es-moll
Експозиція складається з послідовного проведення теми у всіх голосах.
Закінчення викладу в ній, однак, дуже рідко відзначаються загальною перервою руху, загальною каденцією. Навпаки, рух продовжується відповідно до загального принципу безперервності поліфонічної форми. Тому кінець експозиції – межа достатньо умовна, і єдиною його ознакою служить закінчення теми в основному із включених по черзі голосів. Умовність розділів у поліфонічній формі взагалі типова для всіх частин твору. Експозиція є найбільш стабільною, тонально стійкою частиною форми.
Часто за експозицією звучить одне чи декілька проведень теми в експозиційних тональностях тоніки та домінанти.
Оскільки ці проведення не розвивають тонального плану фуги, їх відносять до експозиційної частини і називають додатковими. (див. 4-голосну фугу D-dur з першого тону „Добре темперованого клавіру” Баха – ефект вступу п’ятого голосу).
Додаткові проведення теми у всіх голосах утворюють контрекспозицію (наприклад, фуга E-dur з першого тому „ДTK” Баха)
Інтермедія у фузі – це побудова, що звучить між проведеннями теми.
Інтермедії по виразовій та структурній суті протилежні проведенням теми, є побудовами серединного (розробкового) характеру.
Значення інтермедії полягає в тому, що в них вміщується тематичний розвиток фуги, так як проведення теми статичні: тема переважно проводиться повністю й не піддається суттєвим якісним змінам. Крім того, інтермедія відтінює вступ майбутньої теми; сприяє загальній плинності й безперервності форми.
Розрізняють:
1) інтермедії, що пов’язують проведення теми (зазвичай, всередині розділу) і безпосередньо розвиткові проведення.
Так, для експозиції типова інтермедія, що пов’язує відповідь зі вступом теми в третьому голосі (наприклад фуга D-dur із другого тому „ДTK” Баха), рідше – тему зі вступом відповідно в четвертому голосі (наприклад фуга b-moll із другого тому „ДTК” Баха) чи з додатковим проведенням (див. фугу F-dur з другого тому „ДTK” Баха).
Такі невеликі інтермедії називаються зв’язками чи кадетами;
2) інтермедії, що вживаються між розділами форми або в середині розвиткового чи репризного розділу, (див. фугу з другого тому „ДTK” Баха). Розділ, що розміщується в кінці фуги, називається завершенням (див. фугу D-dur з першого тому „ДTK” Баха). Інтермедії в переважаючій більшості основуються на мотивах теми – початковому (див. фугу c-moll з першого тому „ДTK” Баха) чи заключному (див. Фугу c-moll з другого тому „ДTK” Баха), а також часто на матеріалі протискладнення (див. Фугу Es-dur з першого тому „ДTK” Баха).
Розділ фуги, що звучить після експозиції, називають розвитковим, іноді – середньою частиною чи розробкою, якщо в інтерпретаціях композитори використовують прийоми мотивного перетворення.
Можливі контрапунктичні (складні контрапункт, стрета, перетворення теми) і тонально – гармонічні засоби розвитку у фузі (модуляція, перегармонізація).
Розвитковий розділ – це нестійка побудова, що вміщує ряд проведень теми в тональностях, відсутніх в експозиції.
Порядок введення тональностей є довільним; на початку розділу звучить паралельна тональність, що дає нове ладове забарвлення (див. Фугу Es-dur з першого тому „ДTK” Баха), в кінці розділу – тональності групи субдомінанти; не виключаються й інші варіанти тонального розвитку (наприклад, у Фузі f-moll з першого тому „ДTK” Баха: As-dur – Es-dur – c-moll)
Розвитковий розділ часто нагадує експозицію фуги в побічній тональності: ознакою завершую чого (заключного) розділу фуги є повернення основної тональності.
Термін „реприза” вживається умовно по відношенню до заключного розділу фуги, у загальному смислі, з обов’язковим урахуванням відмінностей його від експозиційного розділу.
Даний розділ може починатись з відповіді (див. фугу f-moll в такт 47, з першого тому „ДTK” Баха), чи в субдомінантовій тональності головним для зв’язку з попереднім розвитком (див. фугу B-dur з першого тому „ДTK” Баха, такт 37).
Голоси в заключному розділі, як правило, не включаються; у деяких випадках ущільнення фактури виражається в заключному акордовому викладі (див. фугу D-dur і d-moll з першого тому „ДTK” Баха).
Особливий різновид складають фуги, у яких не виключаються відхилення та модуляції, але проведення теми й відповіді звучать лиш в основній та домінантовій, іноді – у заключному розділі – у субдомінантовій тональностях. Такі фуги іноді називаються однотональними (див. органну Фугу c-moll Баха, BWV 549).
Основу розвитку в них складають різні контрапунктичні комбінації, перегармонізація і перетворення теми.
Крім однотемних, існують також фуги на дві, рідше на три чи чотири теми. Розрізняють фуги на декілька тем і складні фуги (на дві – подвійні, на три – потрійні).
Відмінність їх полягає в тому, що складна фуга передбачає контрапунктичне поєднання тем (всіх чи деяких); теми лиш відтінюють одна одну (друга, зазвичай, більш рухома і менш індивідуалізована).
Норми побудови експозиції зберігаються лиш у викладі першої теми; експонування інших тем строге.
Фуга виникла як інструментальна форма; інструменталізм (при всьому значенні вокальної фуги) залишився основною сферою, в якій вона розвивалась в наступні часи. Роль фуги постійно зростала: починаючи з Ж. Б. Люллі, вона проникла у французьку увертюру. У другій половині XVII століття фуга об’єдналась з прелюдією, пасакалією, токатою (Д. Букстехуде). Вона вживалась у месах, кантатах. Різні тенденції розвитку фуги отримали класичне втілення у творі І. С. Баха. Основним його поліфонічним циклом стали прелюдія і фуга, що зберегли своє значення до наших днів. Інша суттєво важлива бахівська традиція – об’єднання фуг (іноді разом з прелюдіями) у великі цикли (два томи „ДTK”; „Мистецтво фуги” Баха); цю форму у XX столітті розвивають композитори П. Хіндеміт, Д.Шостакович, Р. Щедрін.
Досягнення бахівського часу в царині фуги дістали широке використання у творах композиторів ХІХ – ХХ століть.
Фуга може бути тільки фінальною частиною циклу, але в ряді випадків замінює сонатне Allegro (наприклад, у Другій симфонії Сен-Санса). У варіаціях фуга частіше використовувалась у фіналах (І.Брамс, М. Регер).
