Тема 7. Правові, наукові й організаційні основи судової експертизи в Україні

7.1. Інформаційні (пізнавальні) та процесуальні (доказові) функції діяльності стосовно встановлення істини

Із загальнотеоретичної точки зору, судова влада – це особлива прерогатива суду розв’язувати соціальні конфлікти, що виникають у сфері права. Здійснення цієї функції вимагає від суду повної неупередженості стосовно конфліктуючих сторін, послідовної реалізації принципу змагальності сторін і, зокрема, повної відмови від дій, що можуть бути визнані як суб’єктивні.

Відповідно до ст. 1 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Отже, метою судочинства є встановлення істини. Тобто, істина є бажаним кінцевим результатом, який досягається шляхом проведення юридичного доказування – «процессуально-логической деятельности с преодолением информационной неопределенности относительно обстоятельств дела» (Шейфер С.А.).

Діяльність зі встановлення істини має дуалістичний характер – вона поєднує в собі інформаційні (пізнавальні) та процесуальні (доказові) функції. Перші належать до криміналістичних, а другі – до процесуально-правових. При проведенні дослідження шукана інформація використовується, з одного боку, як складова процесу пізнання логічної сутності подій, що сталися, а з іншого боку – у формі юридичних доказів, призначених для правового дослідження подій.

Відповідно до ст. 179 ЦПК предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Процес доказування здійснюється у встановленому законом порядку й у визначеній законодавчими нормами процесуальній формі. Діалектизм змісту й консерватизм форми здійснення процесуальних дій у вигляді протиріччя проявляються в тому, що характер застосовуваних знань і засобів пізнання явищ дійсності визначає форма - в даному випадку це продиктовано не тільки логічною доцільністю, а й правовими мотивами заборонного характеру. Сутність процесу доказування полягає в зборі, обробці, дослідженні, оцінці та використанні доказів – будь-яких фактичних даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи – тобто, процесуально оформлених матеріалів, що правомірно застосовуються для винесення процесуальних рішень. Такими матеріалами, згідно зі ст. 57 ЦПК, ст. 32 ГПК і ст. 65 КПК є пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показання свідків, письмові докази, речові докази, зокрема звуко- і відеозаписи, висновки експертів та інші матеріали, що використовуються в судочинстві. При цьому, в доказі нерозривно поєднуються зміст (фактичні дані, тобто відомості про факти, що підлягають встановленню) і форма (показання, висновки експертів, речовинні докази і документи).

Таким чином, доказування – це специфічний юридичний, процесуальний термін, який означає пізнавальну діяльність уповноваженого органа держави в сфері юрисдикції, яка здійснюється за процесуальними правилами.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Процес доказування має подвійний характер: по-перше, це збирання, перевірка й оцінка доказів з метою встановлення істини і, по-друге, це обґрунтування висновків за допомогою доказів. При цьому необхідною передумовою розгляду доказів судом є їх належність та допустимість. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування, і не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

В інтересах правосуддя суддя вживає заходів для забезпечення рівності прав сторін, створює необхідні умови для всебічного й повного дослідження обставин справи. При цьому, відповідно до норм процесуального законодавства, суд оцінює докази, керуючись своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності. Одним з основних принципів судочинства є здійснення правосуддя на основі змагальності й рівноправності сторін – визнання права за сторонами, що сперечаються, використовувати рівні засоби й можливості для обґрунтування своїх тверджень та вимог і для заперечення тверджень та вимог іншої сторони. Процесуальна рівноправність полягає в тому, що все, що має право робити позивач для підтримки позову, має право робити відповідач для заперечення проти нього. Зокрема, сторони, що беруть участь у судочинстві, повинні мати рівні права з надання та дослідження доказів. Крім того, жодний доказ не повинен мати наперед встановленого значення (ст. 212 ЦПК, ст. 43 ГПК і ст. 67 КПК). Але, оскільки необхідною складовою частиною оцінки доказів є обґрунтування висновків, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, оцінка включає не тільки аналіз отриманих даних, а й їхню систематизацію і процес оперування аргументами.

Із загальнонаукової точки зору, в пізнавальній діяльності людей виділяють емпіричний і теоретичний рівні, що відрізняються один від одного специфікою застосовуваних методів пізнання і глибиною проникнення в сутність пізнаваного. На думку ряду вчених, подібні рівні можуть бути виділені й у доведенні, що є специфічною процесуальною формою пізнання в судочинстві.

На чуттєво-практичному рівні доказування, шляхом безпосереднього контакту з носіями інформації, судом чи особами, які здійснюють дізнання, відбувається одержання, перевірка й оцінка доказів – відомостей про факти з метою достовірного встановлення окремих обставин, що підлягають доведенню.

При переході доказування на рівень, що забезпечує пізнання явищ, недоступних для чуттєвого сприйняття (раціональний чи логічний), на перший план виступають прийоми опосередкованого пізнання. Тут доказування полягає в оперуванні аргументами й доказовими фактами з метою побудови логічно обґрунтованих висновків про шукані факти, тобто про предмет доказування.

Варто підкреслити, що виділення цих рівнів не розщеплює єдину пізнавальну діяльність – доказування – на дві самостійні й автономні частини. Разом з тим основний елемент змісту доказів (фактичні дані) змінює свій зміст у міру поглиблення процесуального пізнання від явища до сутності.

При переході на другий рівень доказування для проведення дослідження матеріальних об’єктів, явищ і процесів є необхідним застосування спеціальних знань і методів дослідження. Саме на цьому рівні, (для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо - п.1 ст. 143 ЦПК), призначається експертне дослідження (судова експертиза).

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 р. № 4038-XII (далі – Закон про судову експертизу) судова експертиза – це «дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів, явищ i процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду».

Стаття 3 цього Закону визначає принципи судово-експертної діяльності, а саме те, що судово-експертна діяльність здійснюється на принципах законності, незалежності, об’єктивності і повноти дослідження.

Процесуальне законодавство, зокрема ст. 75 КПК, деталізує, що «експертиза призначається у випадках, коли для вирішення певних питань при провадженні у справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання».

Аналізуючи зміст поняття «спеціальні знання», необхідно виділити його основні ознаки.

Одним з основних критеріїв, що дозволяють розмежувати спеціальні й інші знання, є поширеність тих чи інших знань. На цій підставі можна виділити загальновідомі знання та знання, що не відомі широкому колу людей. Наприклад, всім нам відомо, що таке ліки. Проте, напевно, не кожен з нас знає що таке діюча речовина лікарського засобу і що вона має три види назв, застосування яких обумовлено їх функціональним призначенням та науковими потребами. І, напевно, лише спеціалістам відомо, що таке «міжнародна непатентована назва» і за якими правилами вона складається. Тобто, спеціальні знання і є тими знаннями, що відомі лише фахівцям, а не широким верствам населення. Це, також, і ті знання, що не є загальнодоступними. До таких знань, зокрема, відносяться знання в галузі криміналістики (наприклад, судової балістики, судової вибухотехніки тощо).

Другою ознакою, що характеризує поняття «спеціальні знання» є їхня цільова спрямованість. Так, якщо використання всіх інших знань спрямовано на вирішення певної наукової чи практичної задачі, застосування спеціальних знань спрямовано на вирішення питань, пов'язаних з обставинами певної справи – тобто одержання доказів.

Таким чином, метою судових експертиз є одержання доказової інформації, а експертні висновки є джерелами доказів.

Тобто, у спрощеному вигляді можна сказати, що доказами є фактичні дані, а джерелами доказів – матеріали справи, в яких ці дані містяться (в данному випадку – висновки судових експертиз).

До доказів, що встановлюються за допомогою судових експертиз, пред’являються особливі вимоги: по-перше, вони мають містити інформацію про конкретні матеріальні об’єкти, явища та процеси; по-друге, ця інформація має стосуватися обставин конкретної справи.

І, нарешті, спеціальні знання застосовуються в чітко визначених законом і підзаконними актами формах.

На сьогодні існують чотири форми застосування спеціальних знань: 1) проведення спеціальних досліджень; 2) участь спеціаліста в слідчих (судових) діях; 3) проведення судових експертиз; 4) консультативна робота фахівців.

У кожному з цих випадків юридичний статус досвідчених осіб (експертів та спеціалістів), вимоги до порядку проведення досліджень і оформленню результатів дослідження — різні.