1 Див.: Ващенко г. Виховний ідеал. Підручник для педаго­гів, виховників, молоді і батьків. — Полтава, 1994. — с. 174—183.

2 Там само. — с. 162.

3 Вишневський о. Сучасне українське виховання. Педаго­гічні нариси. — с. 17.

суспільством. Роль трудівника охоплює вміння і бажання активно працювати, створювати нові матеріальні та духов­ні цінності. Виконання ролі громадського діяча означає активну участь особистості в громадському житті. Уже в стінах школи особистість слід готувати й до ролі сім'я­нина, майбутнього батька, чоловіка, матері, дружини. Ко­жен учень як товариш повинен уміти розуміти іншу лю­дину, співчувати, жаліти, поступитися, поділитися та ін.

Народна педагогіка про мету виховання

Добрі діти — спокійна старість, лихі діти — старість стає пеклом.

Життя прожити — не поле перейти.

Життя як стерниста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.

Завдання основних напрямів всебічного розвитку особистості

Усебічний розвиток людини, що є головною метою ви­ховання, охоплює розумове, моральне, трудове, естетичне й фізичне виховання в їх нерозривному зв'язку, взаємоза­лежності та взаємозумовленості. Кожен з цих напрямів має свій зміст і конкретні завдання.

Завдання розумового виховання

1. Озброєння учнів знаннями основ наук. У процесі навчання і виховання учні засвоюють певний фонд знань: факти, термінологію, символи, імена, назви, дати, понят­тя, зв'язки і залежності між ними, відображені в прави­лах, законах, закономірностях і формулах.

2. Формування наукового світогляду та національної самосвідомості на базі засвоєння системи знань і соціаль­ного досвіду. Про методику цього напряму виховної робо­ти йтиметься далі.

3. Оволодіння основними мислительними операціями (аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, систематиза­ція) у процесі навчально-пізнавальної діяльності учнів на уроках і самостійної роботи.

4. Вироблення вмінь і навичок культури розумової пращ, передусім інтелектуальних вмінь (загальних та спе­ціальних), вміння раціонально організувати час розумової роботи, здатність робити все точно й акуратно, тримати в належному порядку робоче місце, навчальні посібники, приладдя тощо.

Завдання морального виховання

1. Формування в учнів моральних понять, поглядів і переконань.

1. Виховання моральних почуттів, які виражають за­пити, оцінки, відношення, спрямованість духовного роз­витку особистості.

2. Вироблення навичок і звичок моральної поведінки, які б стали потребою і реалізовувалися б у будь-якій ситуації та умовах.

Вирішення цих завдань спрямоване на формування моральної свідомості як одного з аспектів суспільної сві­домості, що регулює моральний бік діяльності людини.

Завдання трудового вихованя

1. Психологічна підготовка особистості до праці — формування прагнення сумлінно і відповідально працюва­ти, усвідомлення соціальної значущості праці як необхід­ного обов'язку й духовної потреби людини, бережливе ставлення до результатів праці та до людей праці, творчий підхід до праці.

1. Практична підготовка до праці — озброєння учнів системою загальноосвітніх і політехнічних знань про за­гальні основи виробничої діяльності людини, вироблення вмінь і навичок трудової діяльності, виховання основ тру­дової культури.

2. Підготовка школярів до свідомого вибору профе­сії — виховна робота школи, спрямована на те, щоб допо­могти молодій людині обрати життєвий шлях.

Завдання естетичного вихованя

1. Формування естетичних понять, поглядів і переко­нань — виховання в молодого покоління розуміння пре­красного, любові до нього, вміння давати правильну есте­тичну оцінку фактам, явищам, процесам.

1. Виховання естетичних почуттів — особливих почут­тів насолоди, які відчуває людина, сприймаючи прекрас­не в навколишній дійсності та в мистецтві. Наявність та­ких почуттів є ознакою розвинутого естетичного сприй­няття, істотним критерієм естетичної культури людини.

2. Виховання потреби і здатності створювати прекрас­не в житті та мистецтві — розвиток творчих здібностей ді­тей, опанування ними певного обсягу знань і практичних навичок у галузі музики і співу, образотворчого мистец­тва, залучення їх до різних видів художньої самодіяльно­сті, а головне — привчити школярів будь-яку роботу ви­конувати красиво.

Завдання фізичного виховання

1. Виховання здорової зміни, бажання піклуватися про своє здоров'я, постійно займатися фізичною культурою і спортом.

2. Підготовка до захисту Батьківщини, оволодіння для цього прикладними видами спорту.

3. Підготовка до фізичної праці, виховання працездат­ності.

Зміст і методику виховної роботи з реалізації завдань розглянуто в наступних розділах.

Людина, наголошував А. Макаренко, не виховується частинами. Через це кожна складова виховання, виконую­чи свою особливу роль, слугує водночас досягненню єдиної мети, реалізується у поєднанні з іншими складовими. На­приклад, розумове виховання тісно пов'язане з моральним вихованням, оскільки моральність формується на основі світогляду й самосвідомості. Успіх естетичного виховання також зумовлений рівнем розумового виховання, тому що воно сприяє виробленню оцінних суджень, вихованню сма­ків, розумінню мистецтва. Без розумового виховання не­можлива належна трудова підготовка, що потребує певно­го рівня мислення. Розумове виховання позначається і на фізичному розвитку особистості: знання нею основ фізіо­логії та гігієни, розуміння сутності життєдіяльності орга­нізму допомагає їй свідомо й розумно ставитися до свого здоров'я.

Простежується зв'язок естетичного і морального ви­ховання. Прекрасне як предмет естетичного впливу на школяра викликає також моральні почуття, наприклад, роль краси рідної природи у вихованні любові до Бать­ківщини. Естетичне виховання сприяє підвищенню ефективності трудового виховання школярів. Вихован­ню любові до праці допомагає чіткість її організації, злагодженість і ритмічність дій, раціональна організа­ція робочого місця, естетичний вигляд виробу як ре­зультату такої праці. Існує тісний зв'язок і між естетич­ним та фізичним вихованням. Здоров'я, належний фі­зичний розвиток, красива постава впливають на есте­тичний розвиток людини.

Про зв'язок фізичного виховання з розумовим та есте­тичним вже йшлося. Воно тісно пов'язане також з трудо­вим вихованням, оскільки полегшує виконання трудових операцій і процесів. Фізичне виховання сприяє здійснен­ню моральних вчинків, докладанню вольових зусиль, вия­ву моральної стійкості й витривалості.

Провідні завдання виховання школярів визначені пріо­ритетними напрямами реформування виховання, визначе­ними Державною національною програмою «Освіта» («Ук­раїна XXI століття»). До них належать: формування націо­нальної свідомості, любові до рідної землі, народу, бажан­ня працювати задля держави, готовності захищати її; забезпечення духовної єдності поколінь, виховання пова­ги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого на­роду; формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою; прищеплення шанобливого ставлен­ня до культури, звичаїв, традицій українців та представ­ників інших націй, які проживають на території України; виховання духовної культури особистості, створення умов для вибору нею своєї світоглядної позиції; утвердження принципів вселюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та інших доброчин-ностей; формування творчої, працелюбної особистості, ви­ховання цивілізованого господаря; забезпечення повноцін­ного фізичного розвитку дітей і молоді, охорони та зміц­нення їх здоров'я; виховання поваги до Конституції, зако­нодавства України, державної символіки; формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свобо­ди, правами людини та її громадянською відповідальніс­тю; формування екологічної культури людини, гармонії її відносин з природою; розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов для її самореалізації; формування у дітей і молоді вмінь міжособистісного спіл­кування та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин¹.

Програма виховання — короткий виклад основних положень і ці­лей діяльності навчально-виховного закладу щодо виховання уч­нів упродовж усього періоду їх навчання.

Вона ґрунтується на загальній меті виховання і пере­дусім повинна відображати якості, які необхідно сформу­вати у школярів, намічені завдання та зміст, що мають бу­ти реалізовані для досягнення мети.

Загальної мети виховання досягають поетапно. У роботі з кожною віковою групою (молодший, середній і старший шкільний вік) ставлять конкретні виховні цілі залежно від її особливостей, рівня вихованості дітей, якостей, які тре­ба сформувати відповідно до загальної мети виховання.

¹ Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття»). — К., 1994. — С. 15—16.

Зміст програми випливає з основних напрямів вихован­ня всебічно розвиненої особистості (розумове, моральне, трудове, естетичне й фізичне виховання). Важливим аспек­том у складанні та виконанні програми є визначення послі­довних цілей, які випливають із конкретних завдань та змі­сту виховання на всіх етапах шкільного навчання.

Цілі виховання можна класифікувати:

а) за часом їх досягнення: загальні (формування певної якості впродовж усього навчання), етапні (досягнення пев- ного результату в коротшому періоді — початкові класи або навчальний рік), оперативні (постановка цілі конкрет- ного виховного заходу чи сукупності виховних заходів, спрямованих на досягнення певного результату);

б) за змістом: постановка цілей щодо формування ок- ремих якостей особистості (патріотизму, гуманізму, гро- мадської активності та ін,). Цілі за змістом також реалі- зуються поетапно. Наприклад, сумлінне ставлення до пра- ці формується через усвідомлення її цінності в процесі ви- конання певної роботи.

Орієнтиром для школи у складанні програми вихован­ня може бути «Орієнтовний зміст виховання в національ­ній школі», рекомендований Міністерством освіти і науки України. Методичні рекомендації складаються з восьми розділів. Перший — виховання як чинник цілісного фор­мування особистості. Другий — основні напрями вихован­ня в національній школі (завдання, які необхідно виріши­ти в процесі виховання учнів у національній школі та сім'ї). Третій—шостий — характеристики головних особ­ливостей учнів різного віку, завдання їх виховання та орі­єнтовні види діяльності й форми занять з учнями 1—3-х (4-х), 5—6-х, 7—9-х, 10—11-х класів. Сьомий — реко­мендації, спрямовані на формування колективу учнів шко­ли, на розвиток і вдосконалення учнівського самовряду­вання, організацію змагання, широке розгортання суспіль­но корисної діяльності. Восьмий розділ — основні умови підвищення ефективності спільної виховної діяльності школи, сім'ї та громадськості, особливості цієї роботи.

Ці рекомендації не є обов'язковими для вчителя чи класного керівника, вихователя, вони мають орієнтовний характер. Успішна робота з рекомендаціями значною мі­рою залежить від того, наскільки педагог підготовлений до творчого використання практичних порад¹.

¹ Див.: Орієнтовний зміст виховання в національній школі. «Лі Методичні рекомендації. — С. 4.

Програма виховання дає змогу уникнути набору випад­кових виховних заходів у плануванні виховної роботи школи. Складаючи й реалізовуючи цю програму, слід ура­ховувати таку систему компонентів духовного світу особи­стості українця:

1. національну психологію — психологію працьовитого господаря, вмілого хлібороба, поборника прав людини й державної незалежності, духовної спадщини народу;

2. національний характер і темперамент — одвічне правдошукання, гостинність і щедрість, лагідність, тала­новитість, ніжність і глибокий ліризм, волелюбність і ду­шевне багатство;

3. національний спосіб мислення — самобутність, зав­дяки чому із століття в століття відтворюються і розвива­ються самобутня українська культура і духовність;

4. народну мораль, етику — людяність, доброту, мило­сердя, співпереживання як найвищі духовні надбання;

5. народну естетику — красу поведінки, привабливий стиль життя, доброзичливе ставлення до людей, уміння вишивати одяг, готувати смачну їжу;

6. народну правосвідомість — життя за законами добра і краси, правди і справедливості, гідності й милосердя;

7. національну філософію — самобутню систему ідей, поглядів на природу, суспільство, всесвіт, на духовний світ людини, проблему долі людини тощо;

8. національний світогляд — систему поглядів, переко­нань, ідеалів, яка є основою національної духовності;

9. національну ідеологію — ідейне багатство нації, сис­тему філософських, політичних, правових, економічних, моральних, естетичних та релігійних ідей, поглядів і пе­реконань;

10) національну свідомість та самосвідомість — відчут- тя гордості за належність до української нації.

«Потреба спрямування змісту національного виховання (едукації) у русло українознавства, — вважає М. Стельма-хович, — диктується рядом вагомих мотивів. По-перше, нагальною потребою відродженя й розвитку української педагогічної культури в Україні. По-друге, тим, що саме українознавство стало нині державною політикою і філо­софією, науковою системою, що визначає основи освіти, культури, мистецтва, навчання й виховання. По-третє, українознавча едукація орієнтується на здійснення націо­нального виховання через освіту. Термін «едукація» у кла­

сичній педагогіці втілює в собі найголовнішу функцію основної школи — олюднення знань, недопущення націо­нального невігластва»¹.

Зарубіжна педагогіка про мету виховання

Більшість напрямів сучасної зарубіжної педагогіки ме­ту виховання вбачає в адаптації людини до умов постінду-стріального суспільства з урахуванням жорсткої кон­куренції на макро- та мікрорівнях. Водночас беруться до уваги глобальні проблеми, що загрожують людству нині й не зникнуть у майбутньому.

Педагогіка неопозитивізму метою виховання вважає підготовку індивіда, здатного включитися в систему інду­стріального виробництва, яке функціонує як добре злагод­жений механізм. Прихильники цього напряму критику­ють попередні ідеали Й еталони поведінки, пов'язані зі звичками і традиційними релігійно-моральними світогляд­ними орієнтирами, як такі, що не відповідають потребам сучасного динамічного суспільства².

Педагогіка прагматизму мету виховання особистості вбачає у пристосуванні її до життя. її представники про­пагують підготовку практиків-ділків, що вміють присто­совуватися до життя, робити кар'єру, бізнес.

Педагогіка екзистенціалізму передбачає створення умов для «самореалізації» особистості. Постановка такої мети останніми роками набула особливої популярності, ос­кільки вона зосереджує увагу на індивідуалізації навчан­ня, що дає змогу реалізувати природні задатки людини.

Гуманістична педагогіка, на противагу педагогіці нео­позитивізму, ставить за мету виховання гуманіста, форму­вання в особистості високих людських якостей, уміння встановлювати контакти, розуміти себе й інших людей. її представники акцентують на морально-психологічних ас­пектах міжособистісних стосунків, на показі можливостей соціального партнерства, тобто життя і співпраці людей різного соціального стану, якщо вони навчаться розуміти один одного, йтимуть на взаємні поступки.

Мета підготовки особистості до виживання, об'єд­нання з іншими людьми заради захисту життя на Землі

¹ Стельмахович М.Г. Теорія і практика українського націо­нального виховання. — С. 40.

² Кравець В.П. Зарубіжна школа і педагогіка XX століт­тя. — С. 105.

як відображення однієї з педагогічних течій сформувалась як протест проти негативних наслідків стрімкого розвит­ку техніки, виснаження природних ресурсів, забруднення води, ґрунту, атмосфери¹.

Загалом мета виховання в зарубіжній педагогіці зво­диться до виховання законослухняної людини, яка пова­жає закони і норми моралі демократичного суспільства, знає свої права та обов'язки і відповідально ставиться до їх виконання.

Література

Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава, 1992.

Державна національна програма -Освіта- («Україна XXI століття-). — К., 1994.

Концепція безперервної системи національного виховання. — К., 1994. Шварцман К. А. Философия и воспитание. — М., 1989. Янів В. Українська вдача і наш виховний ідеал. — Мюнхен—Тернопіль, 1992.

¹ Ильина Т.А. Педагогика. — М., 1984. — С. 65—66.

Теорія освіти і навчання (дидактика)

2.1. Суть процесу навчання

Поняття дидактики

Дидактика — галузь педагогіки, яка розробляє теорію освіти і навчання, виховання у процесі навчання.

Термін цей вживається в педагогічних працях з XVII ст. Я.-А. Коменський у «Великій дидактиці» (1657) розробив зміст освіти, дидактичні принципи, методи нав­чання, вперше обґрунтував класно-урочну форму навчан­ня. Його дидактична концепція зводилася до таких основ­них положень: 1) джерелом пізнання є зовнішні органи чуттів; на основі чуттєвих сприймань у процесі навчання учні пізнають явища, переходять від конкретного до абст­рактного, від простого до складного; 2) учні засвоюють знання не пасивно, а аналізують досліджувані речі, «від­кривають» невідомі для себе явища, обговорюють, повто­рюють, виявляючи при цьому певну активність і самоді­яльність; 3) у процесі навчання з'ясовуються причинні зв'язки явищ; 4) навчання повинно бути легким, приєм­ним, викликати в учнів бажання вчитися й водночас має забезпечувати глибокі та міцні знання; 5) результат нав­чання — освічена людина, яка вміє використовувати здо­буті знання в житті, у практичній діяльності.

Видатні французькі просвітителі-педагоги XVIII ст. Ж.-Ж. Руссо, К.-А. Гельвецій, Д. Дідро, А. Гольбах та ін­ші виступали за поєднання навчання з ремісничою пра­цею, активізацію навчального процесу, опору на досвід та

спостереження учнів, критикуючи зубрячку та зорієнто-ваність на оголені книжні знання.

Тогочасні прогресивні тенденції розвинув швейцарсь­кий педагог Й.-Г. Песталоцці. Він зробив спробу поєдна­ти дитячу працю на фабриці з навчанням; вимагав буду­вати процес навчання на основі чуттєвих сприймань, які вчитель спрямовує відповідно до поставлених педагогічних завдань і які стають дієвим засобом розвитку психічних здібностей. На його думку, тільки знання, супроводжувані вміннями та навичками, дають можливість застосовувати їх на практиці; глибокі знання можливі лише за умови, що вони набуті в певній послідовності, систематизовані.

Викликає інтерес у дидактичному плані розробка ні­мецьким педагогом Й. Гербартом проблеми виховуючого навчання, в процесі якого виникають різні інтереси учнів (емпіричний — до навколишнього світу, абстрактний — до причин речей і явищ буття, естетичний — До прекрасно­го, симпатичний — до близьких, соціальний — до всіх лю­дей, релігійний — до проблем релігії тощо).

Значний внесок у дидактику середини Х(Х ст. зробив видатний німецький педагог А. Дістервег, який розглядав навчальний процес як такий, що розвиває пізнавальні можливості учнів і сприяє формуванню в них самостійно­сті та ініціативи. На його думку, здобуття учнями глибо­ких знань можливе лише за умови вияву їх активності у процесі навчання. Завдання вчителя — вміло спонукати учня до пізнання, допомагати йому пізнавати істину, озброївши його методами пізнання явищ, процесів, фактів.

Вагому роль у розвитку дидактики XIX ст. відіграв ви­датний російський педагог К. Ушинський. Процес навчан­ня він поділяв на три логічні етапи: 1) чуттєве сприйман­ня — вплив предметів зовнішнього світу на учня; перетво­рення чуттєвого сприймання через свідомість на уявлен­ня; 2) розумове пізнання — переробка уявлень через виявлення істотних ознак предметів, узагальнення, абст­рагування на поняття; 3) ідейне пізнання — формування певного переконання, світогляду, який впливає на творчу діяльність людини.

К. Ушинський висловив низку прогресивних думок щодо змісту освіти. Для сучасної школи цінною є вимога вивчення рідної мови і літератури, які мають бути провід­ними у початковому навчанні. Особливе місце він відводив таким дидактичним принципам, як усвідомленість, систе­матичність, послідовність, наочність, міцність засвоєння

знань. Створена ним дидактична система не втратила своєї актуальності й нині.

Предметом дидактики є:

1. визначення мети і завдань навчання, без чого не­можливе повноцінне навчання;

2. окреслення змісту освіти відповідно до вимог сус­пільства. Це дасть змогу підібрати науковий матеріал, який учні мають засвоїти, та певні практичні вміння і на­вички, якими вони повинні оволодіти за час навчання в школі;

3. виявлення закономірностей процесу навчання на ос­нові його аналізу, здійснення спеціальної пошуково-експе­риментальної роботи;

4. обґрунтування принципів і правил навчання на ос­нові виявлених закономірностей навчання;

5. вироблення організаційних форм, методів і прийо­мів навчання. Дидактика покликана ознайомити вчителів зі способами і шляхами навчання учнів, за допомогою яких можна досягти цілей процесу навчання;

6. забезпечення навчально-матеріальної бази, засобів навчання, які може використовувати вчитель, щоб вико­нати завдання процесу навчання.

Характерна риса предмета дидактики — та, що вона вивчає проблеми навчання тією мірою, якою має значен­ня для всіх навчальних предметів разом. Дидактика абст­рагується від особливостей методики викладання навчаль­них предметів.

Особливості викладання окремих дисциплін є предме­том їх методики. Дидактика співвідноситься з методикою, як теорія з практикою, а також як теорія з теорією, як дві взаємодіючі системи теоретичних знань у галузі педагогі­ки. Але методика і дидактика мають спільний об'єкт нау­кового дослідження — процес навчання. Методика виок­ремлює в ньому специфічне для навчання, з конкретного предмета зокрема. Дидактика досліджує закономірності навчання з різних предметів.

Як складова частина педагогіки, дидактика має свій категоріальний апарат. До нього передусім належать роз­глянуті вище дидактичні категорії навчання й освіти. Далі у посібнику дано визначення інших категорій дидактики (принципів, методів, форм навчання тощо).

На кожному етапі свого розвитку дидактика вирішує завдання вдосконалення освіти і навчання відповідно до потреб суспільства і суспільно-економічних умов. У пері­од розбудови національної школи, окрім удосконалення

змісту навчання, модернізації його форм і методів, важли­во оптимізувати процес навчання, тобто організувати йо­го на таких засадах, щоб досягти найкращих результатів у навчанні за найменших витрат часу і зусиль. Усе це має відбутися водночас з інтенсифікацією процесу навчання. Йдеться про таку організацію процесу навчання, за якої збільшується працездатність учнів і вчителів, підвищуєть­ся продуктивність їх праці, зростають пізнавальна само­стійність, ініціатива і творча активність. Сучасна школа не може базуватися на примусі, що призводить до форму­вання безініціативної особистості. Посилення міжпредмет-них і внутріпредметних зв'язків дає змогу, по-перше, за­ощаджувати навчальний час, по-друге, ефективніше фор­мувати науковий світогляд, спираючись на філософську ідею єдності між предметами і явищами.

Процес навчання

Процес навчання істотно відрізняється від навчального процесу. Поняття «навчальний процес» охоплює всі компо­ненти навчання: викладача, використовувані ним засоби і методи навчання, учня, який працює під керівництвом учи­теля на уроці та самостійно вдома, забезпечення навчального процесу наочністю й технічними засобами. Під поняттям «процес навчання» розуміють взаємодію учителя й учня.

Навчання як один з видів людської діяльності склада­ється з двох взаємопов'язаних процесів — викладання й учіння.

Викладання —діяльність учителя в процесі навчання, що полягає в постановці перед учнями пізнавального завдання, повідомлен­ні нових знань, організації спостережень, лабораторних і практич­них занять, керівництві роботою учнів із самостійного засвоєння знань, у перевірці якості знань, умінь та навичок.

Учіння — цілеспрямований процес засвоєння учнями знань, оволодіння вміннями і навичками. У широкому значенні — оволо­діння соціальним досвідом з метою його використання в практич­ному житті.

У процесі навчання відбувається взаємодія між учите­лем і учнем, а не просто вплив учителя на учня. Вчитель може навчати учнів безпосередньо або опосередковано — через систему завдань. Результативність процесу навчан­ня залежить від стилю спілкування учителя з учнем та впливу навколишнього середовища.

Процес навчання формують тісно пов'язані між собою компоненти: цільовий (постановка конкретної мети вивчен­ня навчального матеріалу на уроці, вивчення навчальної дисципліни та освітньої мети навчально-виховного закла­ду певного типу); стимулююче-мотиваційний (створення умов, які спонукають учнів до активної навчально-пізна­вальної діяльності, формують у них позитивну мотивацію цієї діяльності); змістовний (оптимальний підбір предметів навчального плану, змістовність навчальних програм і під­ручників, а також продуманість змісту кожного навчально­го заняття); операційно-дієвий (вдалий підбір прийомів, ме­тодів і організаційних форм навчання, оптимальне поєднан­ня фронтальної, групової та індивідуальної роботи щодо за­своєння учнями змісту навчального матеріалу, вироблення в них відповідних умінь та навичок); контрольио-регулю-ючий (контроль за засвоєнням учнями знань, набуттям умінь і навичок, внесення необхідних коректив до змісту і методики навчання з метою підвищення ефективності про­цесу навчання); оцінно-результативний (виявлення рівня знань, умінь і навичок кожного учня, визначення причин неуспішності в кожному конкретному випадку і відповід­на робота щодо їх усунення).

Методологічною засадою процесу навчання е наукова теорія пізнання, яка вивчає природу наукового пізнання і його можливості, головні закономірності пізнавального процесу, форми й методи пізнання людиною навколишньої дійсності, умови істинності пізнання.

Пізнання — процес цілеспрямованого відображення об'єктивної реальності у свідомості людей.

Процеси навчання і наукового пізнання мають спіль­ні риси. Обидва спрямовані на пізнання Істини, об'єк­тивної дійсності. І навчання, і пізнання здійснюються за схемою: живе спостереження об'єкта навчання чи пізнан­ня—осмислення істотних властивостей, особливостей, зв'язків цього об'єкта—застосування здобутих знань на практиці чи в навчанні або перевірка здобутого у процесі пізнання знання на практиці. Навчання можна вважати специфічною формою пізнання об'єктивної дійсності, на­буття суспільного досвіду. Спільність між навчанням і нау­ковим пізнанням у тому, що вони спрямовані на пізнан­ня законів і закономірностей об'єктивного світу.

Між процесом навчання і процесом наукового пізнан­ня існують і певні відмінності. Передусім на всіх рівнях навчання об'єктивно не відкриваються нові знання. Учні

засвоюють уже пізнані істини. Водночас відбувається дос­лідження об'єкта пізнання. Під час засвоєння знань сам об'єкт може бути представлений наочним або словесним зображенням. Важливо те, що на пізнання певних явищ чи процесів людство витратило десятки й сотні років, а учень під час навчання засвоює такі знання впродовж ро­ку. Якщо у процесі пізнання здобуваються тільки нові знання, то навчання, крім засвоєння цих знань, передба­чає формування вмінь і навичок. Зрештою, практика у піз­нанні є критерієм істини, в той час як у навчанні переві­ряти істинність знання нема потреби. Тут практика допо­магає краще зрозуміти й засвоїти навчальний матеріал.

У школі важливо й необхідно домагатися того, щоб уч­ні навчилися свідомо користуватися формами і прийома­ми пізнавальної діяльності, могли правильно застосовува­ти наукові принципи й методи у поясненні явищ приро­ди, суспільства та духовного світу людини. За таких умов процес навчання формуватиме в учнів основи наукового мислення.

У навчальному процесі знаходять вияв відомі положен­ня філософії про взаємозв'язок і взаємозалежність, єдність І боротьбу протилежностей, заперечення заперечення, пе­рехід кількісних змін у ЯКІСНІ.

Рушійними силами навчального процесу є його супе­речності: між зростаючими вимогами суспільства до про­цесу навчання і загальним станом цього процесу, який по­требує постійного вдосконалення; між досягнутим учнями рівнем знань, умінь та навичок і знаннями, вміннями й навичками, необхідними для розв'язання поставлених пе­ред ними нових завдань; між фронтальним викладом ма­теріалу й індивідуальним характером його засвоєння; між розумінням матеріалу вчителем і учнями; між теоретич­ними знаннями й уміннями використовувати їх на прак­тиці та ін. Мистецтво вчителя полягає у з'ясуванні й ви­користанні цих суперечностей для активізації пізна­вальної діяльності учнів.

Функції процесу навчання

Навчальний процес як складова частина загального процесу виховання всебічно розвиненої особистості, що відповідає потребам сучасного суспільства, повинен забез­печити виконання цього завдання реалізацією трьох функ­цій: освітньої, розвиваючої та виховної.

Освітня функція

Покликана забезпечити засвоєння учнями системи Наукових знань, формування вмінь і навичок.

Знання — узагальнений досвід людства, що відображає різні га­лузі дійсності у вигляді фактів, правил, висновків, закономірно­стей, ідей, теорій, якими володіє наука.

Знання є головним компонентом освіти. Виділяють та­кі види знань: основні терміни і поняття, без яких немож­ливо зрозуміти жодного тексту, жодного висловлювання; (факти щоденної дійсності та наукові факти, без знання яких неможливо зрозуміти закони науки, формувати пе­реконання, доводити і обстоювати ідеї; основні закони ■і науки, що розкривають зв'язки й відношення між різни­; Ми об'єктами та явищами дійсності; теорії, що містять сис­тему наукових знань про певну сукупність об'єктів, методи пояснення та передбачення явищ певної предметної галузі; знання про способи діяльності, методи пізнання й історії здобуття знань (методологічні знання); знання про норми ставлення до різних явищ життя (оцінні знання). ^: Розглянуті види знань поділяють на теоретичні й фак­тичні.

Теоретичні знання — поняття, системи понять, аб­стракції, теорії, гіпотези, закони, методи науки.

Фактичні знання — одиничні поняття (знаки, цифри, букви, географічні назви, історичні особи, події).

Серед знань, що мають засвоїти учні у процесі навчан­ня, особлива роль належить тим, які виражають способи діяльності і використовуються на практиці. Вони мають алгоритмічний характер (наприклад, знання про способи і порядок виконання арифметичних дій). У навчальних предметах вони оформлені у вигляді правил.

Освітня функція навчання повинна забезпечити: повно­ту знань, яка визначається засвоєнням передбачених нав­чальною програмою відомостей з кожної навчальної дисци­пліни, необхідних для розуміння основних ідей, істотних причинно-наслідкових зв'язків; системність знань, їх упо­рядкованість, щоб будь-яке знання випливало з попередньо­го і прокладало шлях для наступного; усвідомленість знань, що полягає в розумінні зв'язків між ними, прагненні само­стійно постійно поповнювати їх; дієвість знань, що передба­чає вміння оперувати ними, швидко знаходити варіативні способи застосування їх із зміною ситуації.

Окрім засвоєння системи знань, освітня функція забез­печує формування в учнів умінь та навичок.

Уміння — здатність на належному рівні виконувати певні дії, за­снована на доцільному використанні людиною знань і навичок.

Навичка — психічне новоутворення, завдяки якому індивід спро­можний виконувати певну дію раціонально, точно і швидко, без зайвих затрат фізичної та нервово-психічної енергії.

У педагогічній літературі розглядають первинні та вто­ринні вміння.

Первинні вміння — неавтоматизовані дії, підпорядко­вані певному правилу; це може бути неавтоматизована на­вичка (початкова стадія її становлення), а може бути й дія, в повній автоматизації якої нема потреби. Особливість первинних умінь у тому, що вони близькі до навичок, під­даються автоматизації.

Вторинні вміння — дії, які принципово не можуть бу­ти автоматизовані, тому що не мають однозначного прави­ла в своїй основі й передбачають елементи творчості; ці вміння включають навички, але не зводяться до них. У навчальному процесі вони підлягають повній автома­тизації і входять як автоматизовані компоненти до склад­них вторинних умінь. Наприклад, написання літер стає навичкою, без якої не можливо набути вміння викладати свої думки на письмі. Під час оволодіння грамотою напи­сання літер є первинним умінням, пізніше воно перетво­рюється на навичку. Друге первинне вміння — узгоджен­ня слів — може стати навичкою, але може залишитися і первинним умінням.

Розрізняють уміння і навички теоретичні (в їх осно­ві — правила оперування поняттями, вони є результатом аналізу-синтезу) і практичні (дії, що регулюються за до­помогою формул, моделей, зразків).

В. Сухомлинський вважав, що кожний учень за роки навчання у середній школі повинен обов'язково оволоді­ти такими загальнонавчальними вміннями: 1) спостерігати явища навколишнього світу; 2) думати — зіставляти, по­рівнювати, протиставляти, знаходити незрозуміле, диву­ватися; 3) висловлювати міркування про те, що учень ба­чить, спостерігає, робить, думає; 4) вільно, виразно, сві­домо читати; 5) вільно, досить швидко і правильно писа­ти; 6) виділяти у прочитаному логічно завершені частини, встановлювати взаємозв'язок і взаємозалежність між ни­ми; 7) знаходити книжку з питання, що цікавить; 8) зна­ходити в книжці матеріал, що цікавить; 9) робити попе­редній логічний аналіз тексту в процесі читання; 10) слу­хати вчителя і водночас стисло занотовувати зміст його розповіді; 11) читати текст і водночас слухати інструктаж

учителя щодо роботи над текстом, над логічними складо­вими частинами; 12) написати твір — розповісти про ба­чене навколо себе.

Розвиваюча функція

Передбачає розвиток учнів у процесі навчання. Розви­ваюче навчання сприяє розвиткові мислення, формуванню волі, емоційно-почуттевої сфери; навчальних інтересів, мо­тивів і здібностей.

Передусім слід розвивати мислення учнів на основі за­гальних розумових дій і операцій. Учні загальноосвітньої школи (неповної та повної) мають навчитися: структуруван-ня — встановлення найближчих зв'язків між поняттями, реченнями, ключовими словами тощо, у процесі якого ви­значається структура знань; систематизації — встановлен­ня віддалених зв'язків між поняттями, реченнями тощо, в процесі якої вони організуються в певну систему; конкре­тизації — практичного застосування знань у ситуаціях, пов'язаних з переходом від абстрактного до конкретного; варіювання — зміни неістотних ознак понять, їх властиво­стей, фактів тощо при постійних істотних; доведення — ло­гічного розмірковування; робити висновки — поступово спрощувати теоретичний або практичний вираз з метою отримання наперед відомого його виду; пояснення — акцен­тування думки на найважливіших моментах (зв'язках) під час вивчення навчального матеріалу; класифікації — роз­поділу понять на взаємопов'язані класи за істотними озна­ками; аналізу — виокремлення ознак, властивостей, відно­шень понять, знаходження спільних і відмінних їх власти­востей; синтезу — поєднання, складання частин (дія, зво­ротна аналізу); порівняння — виділення окремих ознак понять, знаходження спільних і відмінних їх властивостей; абстрагування — виділення істотних ознак понять відки­данням неістотних; узагальнення — виділення ознак, вла­стивостей, істотних для кількох понять¹.

Під час навчального процесу вчитель сприяє розвитко­ві в учнів волі та наполегливості (обмірковує проблемні ситуації, завдання, теми дискусій тощо); розвиває їхні емоції — здивування, радість, цікавість, парадоксальність, переживання (продумує, коли і як створити необхідні ситуації).

¹ Див.: Кожевников В. Оптимізація навчальної діяльності // Рідна школа. — 1995. — № 2—3. — С. 54—56.

Виховна функція

Виховний характер навчання — об'єктивна закономір­ність, що виявлялася в усі епохи. Водночас виховуючий характер навчання — важлива функція діяльності вчите­ля, який виховує підростаюче покоління насамперед у процесі навчання. Зрозуміло, що процес навчання переду­сім сприяє формуванню наукового світогляду учнів на ос­нові засвоєння системи наукових знань про природу, сус­пільство і людину, вихованню відповідного ставлення до життя і до самих себе.

Формування наукового світогляду є підґрунтям для ви­ховання моральних, трудових, естетичних і фізичних яко­стей особистості. У процесі навчання формуються такі мо­ральні якості, як почуття обов'язку і відповідальності, дружби й колективізму, доброти і гуманізму, активна по­зиція щодо навчання і життя взагалі, а також якості, не­обхідні майбутньому працівникові будь-якої галузі вироб­ництва: вміння планувати свою роботу, добирати прийо­ми її виконання, контролювати себе, раціонально викори­стовувати час.

Реалізація освітньої, розвиваючої та виховної функцій залежить від перелічених нижче чинників:

Використання змісту навчального матеріалу. У кож­ній темі підручника закладено достатньо навчального матеріалу для реалізації означених функцій, однак для посилення освітньої, розвиваючої та виховної ролі цьо­го матеріалу вчитель повинен доповнити його цікавими відомостями з інших джерел.

Добору форм, методів і прийомів навчання. Для реалізації освітньої функції добирають форми і методи навчання, які заохочують учнів до самостійного здобу­вання знань, умінь та навичок (опрацювання додаткової літератури, спостережень, написання рефератів та ін.).

Забезпечення порядку і дисципліни иа уроці.

Використання оцінок. Цьому сприяє аналіз відповіді учня і мотивація оцінки, яку виставляє вчитель. Заува­ження про неточність чи неповноту відповіді спонукає учня до поповнення знань. Зауваження щодо успіхів або невдач мають виховний аспект, оскільки викликають в учня певні переживання, активізують його навчально-пізнавальну діяльність.

Особи вчителя, його поведінки, ставлення до учнів. Ерудований педагог викликає в учнів бажання підвищу­вати свій освітній рівень. Тактовний, доброзичливий учитель позитивно впливає на виховання учнів, навіть важковиховуваних.

Розглянуті функції тісно пов'язані між <зобою, і реалі­зація однієї з них обов'язково зумовлює реалізацію певних аспектів іншої. Тому педагог, готуючись де» уроку, пови­нен чітко визначити його освітню, розвиваючу і виховну мету.

Структура діяльності вчителя в навчальному процесі

Процес оволодіння знаннями, вміннямй і навичками становить пізнавальну діяльність учнів, якою керує вчи­тель. Роль керівника навчального процесу Не обмежуєть­ся поясненням нового навчального матеріалу. Головний зміст керівництва полягає в тому, що вчитель є насампе­ред організатором і керівником пізнавальної діяльності уч­нів, створює умови, за яких вони можуть найраціональні-ше і найпродуктивніше вчитися (навчальна дисципліна, психологічний клімат, чергування занять, нормування до­машньої навчальної роботи, постановка перед учнями ме­ти і завдання). Здійснюючи контроль за навчанням, він повинен бути готовий допомогти, коли в нйх виникають труднощі. Водночас учитель є вихователем, дбає про розу­мовий, фізичний, духовний розвиток учнів-

Щоб повноцінно здійснювати процес викладання, вчи­тель має усвідомлювати загальну мету освіти і місце сво­го предмета в її реалізації. Виходячи із загальної мети ви­ховання — формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості, — він визначає загальну освітню, виховну і розвиваючу мету свого предмета і кожного уроку.

Учитель повинен глибоко знати предмет на сучасному науковому рівні. А. Макаренко справедливо зауважив, що учні вибачать своїм учителям і суворість, і сухість, і на­віть прискіпливість, проте не вибачать поганого знання своєї справи.

Здійснення міжпредметних зв'язків у процесі навчан­ня потребує від учителя певних знань із суміжних дисци­плін. Учителю фізики не можна не знати періодичного за­кону Д. Менделєєва, а вчителеві хімії — основ квантової механіки, учитель літератури не може обійтися без знан­ня історії, а викладач історії — без знання географії. Особ­лива роль належить методичній підготовці цчителя. Адже недостатньо мати знання зі свого предмета, треба вміти зробити їх надбанням учнів. Оскільки у процесі навчання реалізуються його виховна і розвиваюча функції, вчитель

повинен мати добру психолого-педагогічну підготовку, знати методику організації виховної роботи.

Міцні знання з методики, психології та педагогіки — підґрунтя розвитку педагогічної майстерності. В удоско­наленні цієї майстерності важливим є досвід роботи самого вчителя і його колег. Він потребує постійного аналізу, уза­гальнення, використання в педагогічній діяльності всьо­го кращого і прогресивного.

Для успішного виконання функції викладання вчитель повинен добре знати особливості учнів. Це є запорукою управління їх пізнавальною діяльністю (учитель може пра­вильно обрати тон і стиль спілкування з учнями, управля­ти увагою, як своєю, так і вихованців, знаходити потріб­ний темп навчально-пізнавальної діяльності тощо).

Діяльність учителя в процесі викладання охоплює пла­нування діяльності (тематичне й поурочне); організацію навчальної роботи; організацію діяльності, стимулювання активності учнів; здійснення поточного контролю за нав­чальним процесом, його регулювання, коригування. У цій справі, безумовно, не обійтися без аналізу результатів своєї діяльності.

Психолого-педагогічні основи навчально-пізнавальної діяльності учнів

Ефективність процесу навчання залежить від психо­логічної підготовленості учнів до навчально-пізнавальної ді­яльності, яка передбачає: усвідомлення учнем мети навчан­ня, що стимулює його навчально-пізнавальну діяльність; фі­зіологічну і психологічну готовність до навчання; бажання вчитися та активність у процесі навчання, вміння зосереди­тися на навчальній діяльності; належний рівень розвитку.

Організовуючи навчально-пізнавальну діяльність уч­нів, педагоги повинні використати такі сприятливі момен­ти позитивного ставлення учнів до навчання: наукові знання зацікавлюють учнів, а вчитель створює ситуації, якими вони захоплюються; наукові знання, вміння і на­вички практично значущі для учня в різних життєвих си­туаціях і тому викликають позитивне ставлення до них; навчальна діяльність викликає емоції, бажання долати труднощі, спробувати власні сили в оволодінні навчальним матеріалом; висока оцінка наукових знань у суспільстві збагачує мотиваційне тло навчальної діяльності учнів; ко­

лективний характер навчальної діяльності створює спри­ятливу атмосферу і прагнення посісти відповідне місце се­ред однолітків; почуття власної гідності є важливою пере­думовою позитивного ставлення до навчання; успіхи в нав­чанні спонукають до навчальної діяльності; справедлива оцінка здобутків учня в навчанні стимулює його позитив­не ставлення до навчання.

Дитина за своєю природою — істота допитлива, праг­не пізнати невідоме, їй притаманні нормальна увага, уя­ва, пам'ять, мислення та інші психічні якості. Все це є за­порукою успішного навчання в школі.

Існують два типові варіанти навчальної діяльності учня:

1. Навчальна діяльність відбувається під керівництвом учителя (прийняття пропонованих ним навчальних зав­дань і плану дій; здійснення навчальних дій і операцій для розв'язання поставлених завдань; регулювання навчальної діяльності під контролем учителя і самоконтролем; аналіз результатів навчальної діяльності, здійснюваної під керів­ництвом учителя);

2. Навчальна діяльність здійснюється учнем самостій­но (планування або конкретизація завдань своєї навчаль­ної діяльності; планування її методів, засобів і форм; са­моорганізація навчальної діяльності; саморегулювання

^навчання; самоаналіз результатів навчальної діяльності). і¹ Внутрішній процес засвоєння знань складається з та-,-Ких ланок: сприймання — осмислення і розуміння — уза­гальнення — закріплення — застосування на практиці.

і Сприймання — відображення предметів і явищ навколишнього світу, що діють у даний момент на органи чуття людини.

■ Цьому передує: підготовка учнів до участі в процесі нав­мання; формування активного позитивного ставлення до майбутньої пізнавальної діяльності; створення мотиваційного тла; опора на попередні знання і досвід; зосередження ува­ги учнів на об'єкті пізнання. Така підготовка позитивно впливає на навчально-пізнавальну діяльність учнів. Тому но­вий навчальний матеріал необхідно викладати лаконічно, узагальнюючи й уніфікуючи його, акцентуючи на смислових моментах навчальної інформації. Водночас слід «очистити» цей матеріал від зайвої інформації, розмежувати відносно са­мостійні одиниці навчального матеріалу, щоб він мав чітку, зрозумілу і легку для запам'ятовування структуру, відмін­ну від структури інших одиниць інформації.

Найважливіше на цьому етапі — перше враження уч­ня від навчальної інформації, яке надовго залишиться в

його свідомості. Тому воно повинно бути правильним. Го­ловну увагу слід зосередити на візуальній подачі нав­чальної інформації (90% отримуваної людиною інфор­мації — зорова).

Осмислення навчального матеріалу — процес мислительної ді­яльності, спрямований на розкриття істотних ознак, якостей пред­метів, явищ і процесів та формулювання теоретичних понять, ідей, законів.

Розуміння — мислительний процес, спрямований на виявлення істотних рис, властивостей і зв'язків предметів, явищ і подій дійс­ності.

Без глибокого проникнення в сутність процесу або яви­ща неможливо домогтися повного засвоєння навчального матеріалу. Цей процес складається з таких етапів: усвідом­лення, осмислення, розуміння (осягнення). Учні можуть досягти повного осмислення і розуміння навчального ма­теріалу завдяки аналізу, синтезу, порівнянню, індукції, дедукції.

Узагальнення — логічний процес переходу від одиничного до за­гального або від менш загального до більш загального знання, а також продукт розумової діяльності, форма відображення загаль­них ознак і якостей явищ дійсності.

Узагальнюючи навчальний матеріал, учитель повинен звертати увагу на найважливіші ознаки предметів, явищ, процесів, добирати варіанти, які найповніше розкривають істотні ознаки явищ і понять. Варіативний характер не­істотних ознак позначається на характері та ефективності пізнавальної діяльності учнів.

На особливу увагу заслуговує абстрагування (процес мисленого виділення одних ознак конкретного предмета з численних інших ознак). Розрізняють два види абстрагу­вання: виокремлення істотних ознак (позитивне абстрагу­вання), виокремлення і відхилення неістотних ознак (не­гативне абстрагування). У деяких випадках осмислення й узагальнення залежать від уміння вчителя поєднувати по­зитивне і негативне абстрагування.

Повноцінне осмислення і узагальнення можливе за умови, що воно базується на достатніх наукових знаннях, які забезпечують широке використання порівняння, ана­логії та доведення. На цьому етапі відбувається система­тизація навчального матеріалу, в основі якої — класифі­кація фактів, явищ, процесів.

Закріплення знань, умінь і навичок — спеціальна робота вчите­ля щодо реалізації дидактичного принципу міцності засвоєння уч­нями навчального матеріалу.

Запам'ятовування навчального матеріалу починається а його сприймання та осмислення, проте цього не достат­ньо, щоб учень вільно ним володів. Тому вчитель прово­дить закріплення навчального матеріалу, яке залежить від кількості та якості цього матеріалу, а також від емоцій­ного стану учнів. Важливе значення має первинне, поточ­не і узагальнювальне повторення.

Повторення повинно бути цілеспрямованим, мати пев­ну мотивацію, бути правильно розподіленим у часі, здійс­нюватися частинами або в цілому залежно від остаточного результату, не допускати механічного запам'ятовування.

Застосування знань, умінь і навичок — перехід від абстрактного до конкретного.

Воно реалізується у виконанні різноманітних вправ, са­мостійних робіт, на лабораторних і практичних заняттях, у різних видах повторення, творах та ін. Міцному засво­єнню знань сприяє застосування їх у розв'язанні варіатив­них завдань. Особливе значення для повноцінного засто­сування знань на практиці мають міжпредметні зв'язки, вирішення різних життєвих завдань, коли доводиться ви­користовувати комплекс знань із різних навчальних пред­метів.

Ефективність засвоєння знань залежить від мотивації навчально-пізнавальної діяльності, розвитку емоційної сфери школярів, їх самостійності й творчої ініціативи.

Мотив навчання є внутрішньою причиною, яка спону­кає учня вчитися. Він безпосередньо впливає на його став­лення до навчальної діяльності й позначається на якості набутих ним знань.

Мотиви навчально-пізнавальної діяльності учнів кла­сифікують як пізнавальні та соціальні.

Пізнавальні мотиви закладені в самому процесі нав­чання: допитливість, інтерес до знань, потреба в розумо­вій діяльності, у пізнанні, у розширенні знань про навко­лишню дійсність, різноманітні інтелектуальні почуття (здивування, сумнів), прагнення здобути нові знання й на­вички, застосовувати, вдосконалювати свої пізнавальні можливості, інтелектуальні здібності.

Пізнавальний інтерес може бути зумовлений самим змістом навчального матеріалу, діяльністю учнів на уро­ці, стосунками між учителем і учнями. Він формується

завдяки розкриттю практичної значущості знань, цікаво­му викладу матеріалу, створенню проблемних ситуацій на уроці, ефекту здивування, парадоксу, використанню нав­чальної дискусії, пізнавальних ігор.

Соціальні мотиви навчальної діяльності за своїм похо­дженням і змістом ніби виходять за межі суто навчального процесу і пов'язані з широкими суспільними взаємовідно­синами дітей (широка соціальна мотивація), а саме: соці­альні мотиви, комунікативні мотиви, мотиви утилітарні, мотиви тривожності, мотиви, пов'язані з потребою у само­вихованні.

К. Ушинський, наголошуючи на виховному значенні правильних мотивів навчання, писав: «Як отрути, як во­гню, треба боятися, щоб до хлопчика не добралась ідея, що він учиться тільки для того, щоб як-небудь обдурити своїх екзаменаторів і одержати чин, що наука є тільки квиток для входу в громадське життя, який треба кинути або за­бути в кишені, коли швейцар пропустив уже вас у зал, де і той, що пройшов без квитка або з фальшивим чи чужим квитком, дивиться з однаковою самовпевненістю»¹.

Народна педагогіка про процес навчання

Наука не пиво: в рот не віллєш. Нема науки без муки. Гарно того вчити, хто хоче знати. Доки не намучишся, доти не научишся.

Література

Блага К., Шебек М. Я — твой ученик, ты — мой учитель. — М.. 1991. Дидактика современной школы/ Под ред. В.А. Онищука. — К., 1987. Концепція середньої загальноосвітньої школи України. — К., 1990. Леонтьев А. Н. Потребности, мотивы и эмоции. — М., 1971. Маркова А. К. Формирование мотивации учения в школьном возрасте. — М.. 1983.

Оконь В. Введение в общую дидактику. — М., 1990.

¹ Ушинський К.Д. Праця в її психічному і виховному значенні. Вибр. пед. твори: У 2-х т. — Т. І. — С. 318.

2.2. Зміст освіти в національній школі

Поняття змісту освіти

Зміст освіти — система наукових знань, умінь і навичок, оволо­діння якими забезпечує всебічний розвиток розумових і фізичних здібностей учнів, формування їх світогляду, моралі та поведінки, підготовку до суспільного життя, до праці.

На всіх етапах розвитку суспільства зміст освіти зазна­вав якісних змін під впливом різних чинників: соціально-економічних відносин, рівня розвитку виробництва, нау­ки, техніки і культури, розвитку освіти та педагогічної теорії, мети і завдань виховання, які ставить суспільство перед школою.

В історії школи і педагогіки відомі різні підходи до ви­значення змісту освіти. Наприкінці XVIII — в середині XIX ст. поширеною була так звана теорія формальної ос­віти, сутність якої полягала в тому, що учневі недоціль­но давати великого обсягу знань, оскільки він його не засвоїть, а потрібно давати матеріал, що розвиває розумові сили, мислення, уяву, пам'ять, здібності,

її прибічники вважали за необхідне вивчення латинсь­кої та грецької мов, математики, які, на їхню думку, тре­нували розум учнів.

Цю теорію було покладено в основу змісту класичної ос­віти в гімназіях. Помітний вплив теорії формальної освіти і в сучасних французьких ліцеях, покликаних давати «за­гальну культуру за допомогою тренування мислення».

З розвитком капіталізму, потребою озброєння людей практично корисними знаннями, з'явилася й набула роз­витку теорія матеріальної освіти, згідно з якою головним критерієм визначення змісту освіти є практичне значення, а не розвиваючий характер знань. її прихильники вважа­ли, що в процесі засвоєння корисних знань здійснювати­меться розвиток мислення і розумових здібностей учнів, озброєння їх методами наукового пізнання.

Відповідно до Закону України «Про освіту» система ос­віти в сучасній Україні складається з таких ланок: до­шкільна освіта; загальна середня освіта; позашкільна ос­віта; професійно-технічна освіта; вища освіта; післядип-ломна освіта; аспірантура; докторантура; самоосвіта. Вста­новлено й відповідні освітні рівні: початкова освіта; базова загальна середня освіта; повна загальна середня освіта; професійно-технічна освіта; базова вища освіта; повна ви­ща освіта. До освітньо-кваліфікаційних рівнів віднесено такі: кваліфікований робітник, молодший спеціаліст, ба­калавр; спеціаліст, магістр.

Система освіти в Україні будується згідно з принципа­ми, сформульованими у ст. 6 Закону України «Про осві­ту», зокрема: доступність для кожного громадянина всіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою; рів­ність умов кожної людини для повної реалізації її здібно­стей, таланту, всебічного розвитку; гуманізм, демокра­тизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінно­стей; органічний зв'язок зі світовою І національною Істо­рією, культурою, традиціями; незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій; науковий, світський характер освіти; інтеграція з наукою і виробництвом; взаємозв'язок з освітою інших країн; гнучкість і прогностичність системи освіти; єдність і спадкоємність системи освіти; неперервність і різноманіт­ність освіти; поєднання державного управління і громадсь­кого самоврядування в освіті.

Зважаючи на завдання всебічного розвитку особистос­ті й потребу вдосконалення освіти в сучасній національ­ній школі, у процесі формування змісту освіти виходять з того, що загальна освіта покликана давати знання, що сприяють розвитку мислення, і знання, потрібні для жит­тя, які можна застосовувати у практичній трудовій діяль­ності.

Вагомого значення для української національної шко­ли набуває оновлення її змісту відповідно до прийнятих державних документів про школу і державні стандарти ос­

віти. Залежно від меті* і характеру підготовки учнів роз­різняють загальну, поіїіт^еХНІЧНУ й професійну освіту.

Зміст освіти полягав У забезпеченні передання та засво­єння підростаючим поколінням досвіду старших поколінь, змісту соціальної кул*»тУР^{и 3} метою його розвитку. Цей досвід охоплює: знанні* ЯР° природу, суспільство, техніку і способи мислення; досвід здійснення відомих способів ді­яльності, що втілюються разом зі знаннями в уміннях і на­вичках особистості, яі<в засвоїла цей досвід; досвід твор­чої, пошукової діяльності щодо вирішення нових проблем, які постають перед суспільством, потребують самостійного перетворення раніше засвоєних знань і умінь у нових си­туаціях, формування нових способів діяльності на основі вже відомих; досвід ціннісного ставлення до об'єктів або засобів діяльності людини, його вияв у ставленні до дов­колишнього світу, інших людей.

Зміст освіти повинен відповідати соціальному замов­ленню суспільства (за»д^анням всебічного розвитку люди­ни), забезпечувати високу наукову і практичну значущість навчального матеріалу- Він має враховувати реальні мож­ливості процесу навчання (закономірності, принципи, ме­тоди, організаційні форми, рівень загального розвитку школярів, стан навчально-методичної та матеріальної бази школи), забезпечувати соціально детерміновану єдність у конструюванні та реалізації змісту освіти з позиції нав­чальних предметів, що вивчаються в школі.

У Державній програмі «Освіта» («Україна XXI століт­тя») окреслено стратегію розвитку освіти на найближчі ро­ки і на перспективу, визначено курс на створення жит­тєздатної системи неііеР^еР^ВН0Г0 навчання й виховання, за­безпечення можливості духовного самовдосконалення осо­бистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як вищої цінності нації. Передбачено такі ос­новні шляхи реформування загальної середньої освіти: ви­значення державних стандартів усіх рівнів загальної середньої освіти; визначення змісту загальноосвітньої під­готовки і відповідних базових дисциплін, упровадження інтегрального і варіантного принципів навчання; реформу­вання структури загальноосвітніх навчально-виховних за­кладів відповідно до рівнЬ освіти та потреб регіонів; ко­операція загальноосвітніх навчально-виховних закладів з вищими навчальними закладами; розвиток мережі загаль­ноосвітніх навчально-вяховних закладів, заснованих на різних формах власності; формування мережі навчально-виховних закладів з дв°-. трирічними термінами навчання

загальноосвітнього, профільного (спеціалізованого) та про­фесійного спрямування; наукове та методичне забезпечен­ня загальної середньої освіти, підготовка і впровадження нових навчальних планів і програм, підручників, посібни­ків тощо; проведення науково-дослідної та експеримен­тальної роботи щодо впровадження педагогічних іннова­цій, інформатизація загальної середньої освіти; впровад­ження у загальноосвітніх навчально-виховних закладах психологічної та соціально-педагогічної служб; пріоритет­не фінансування, кадрове та матеріально-технічне забезпе­ченая сільської школи; розширення можливостей здобут­тя загальної середньої освіти для тих, хто працює, через систему шкіл, класів, груп з очною, заочною, вечірньою формами навчання або екстерном; розроблення науково обґрунтованих методик оцінки якості діяльності навчаль-но-віиховних закладів загалом та кожного педагогічного працівника зокрема; державна атестація та акредитація загальноосвітніх навчально-виховних закладів усіх типів незалежно від форм власності.

Загальноосвітня школа стає національною, тобто шко­лою держави Україна. Свідченням цього є зростання кон-тинг енту дітей, які навчаються українською мовою. Тому одне з найвідповідальніших завдань — визначення націо-наль ного компоненту навчання й виховання. Розширюєть­ся мережа закладів освіти для дітей інших національних спільнот, які проживають в Україні, що забезпечує їм вив-ченнія рідної мови, літератури, культури.

Характеристика навчальних планів, програм і підручників

Иимоги держави і суспільства до змісту, обсягу та рів­ня загальноосвітньої підготовки громадян України визна­чає державний стандарт загальної середньої освіти¹, осно­воположним документом якого є Базовий навчальний план загальноосвітніх навчальних закладів. Він дає ціліс­не уявлення про структуру загальної середньої освіти че­рез і-нваріативну і варіативну складові; окреслює освітні

¹ Державний стандарт загальної середньої освіти — звід норм і положень, що визначають державні вимоги до освіченості учнів і випускників шкіл на рівні початкової, базової та п овної загальної середньої освіти і гарантії держави щодо її здобуття.

галузі та розподіл годин між ними за роками навчання; визначає гранично допустиме тижневе навантаження уч­нів для кожного класу; встановлює кількість навчальних годин, фінансованих з бюджету. Інваріативна складова змісту є спільною для всіх загальноосвітніх закладів Укра­їни і визначає її загальнодержавний компонент. Варіатив­ну складову формує навчальний заклад з урахуванням ін­тересів, здібностей, життєвих планів учнів, вона є суттє­вим засобом забезпечення повноцінного розвитку особисто­сті кожного школяра.

На основі Базового навчального плану Міністерство ос­віти і науки України розробляє та затверджує типові нав­чальні плани для різних типів загальноосвітніх навчаль­них закладів, які трансформують зміст шкільної освіти у площину навчальних предметів і курсів. Місцеві органи управління освіти можуть доповнювати їх за рахунок го­дин варіативної частини навчальних предметів і курсами, специфічними для даного регіону¹.

Навчальний план—документ, що визначає структуру навчально­го року, перелік та розподіл предметів для вивчення в конкрет­ному навчальному закладі, тижневу й річну кількість годин, відве­дених на кожний навчальний предмет.

У навчальних планах шкіл усіх типів, в яких врахова­но вітчизняний, зарубіжний досвід і результати наукових експериментів в Україні, виокремлено два компоненти: державний і шкільний (due. табл. 1: Типовий навчальний план денних загальноосвітніх закладів з українською мовою навчання).

Державний компонент (розробляє Міністерство освіти і науки України). Має забезпечити соціально необхідний для кожної людини обсяг і рівень знань, умінь і навичок. , Він складається з таких предметів і курсів (освітні галу-■■■ рі): «Суспільствознавство» — історія України, всесвітня іс-Ігорія, українознавство, основи суспільствознавства, права, економіки, «Людина і світ». «Мови і література» — укра­їнська мова, українська література, іноземна мова, за­рубіжна література, література і мова національних мен­^! шин. «Культурознавство» — мистецтво, художня культу­ра, основи етики і естетики. «Природознавство» — приро-

¹ Див.: Базовий навчальний план загальноосвітніх навчаль­них закладів // Законодавство України про загальну серед­ню освіту. Бюлетень законодавства і юридичної політики України. — К., 1999. — № 9. — С. 273.

Таблиця 1

п/п	Навчальні предмети	Кількість годин на тиждень зв ступенями нявчання
		1 сту пінь										II ступінь											ЛІ ступінь
		3-річна ПІП			4-річна ЛШ
		і \ г 1 з			1 | 2 ! 3 | 4							5 1 6 1 7 1 8 | 9											10 | 11
	Обов'язкові предмети	Інвя							ріатнвня частина
1	Українська мова	8,5	8	8		7.5	7,5 1	7			7			5		14,		4		3		2			1		І
2	Українська література													2		2		2		3		3			4		3
-Д-ч	Зарубіжна література													2		2		2		2		2			2		2
4	Іноземна мова													4		3		3		1—і—І		2.5			2		2
5	Математика, основи інформатики	5	__5,	5		4	4	4			4			4,5		_45|		4,5		4,5		4,5			5		5
6	Історія України													1				1		2		2			2		1,5
7	Всесвітня історія															2		1		1		|			1,5		2
8 _,	Правознавство																			1,5
9	Географія															2		2		2		2			1,5
10	Навколишній світ. Природознав­ство, рідний край	1	1,5	1,5		1	1	1.5			1,5
11 ~І	Біологія															2		2		2		2			І		2
12,	Фізика																	2		2		3			3		4
13 ~1	Хімія																			2		2			2		2
14	Музика, образотворче мистецтво	2	2	2		2	2	2			2			з		2		2		1
15	Фізкультура, ДПЮ	2	2	з		2	2	2			2			2		2		2		_2|		2			3,5		4
16	Трудове навчання			1			і	1						2		2				з		2			2		2
17	Охорона життя і здоров'я	0,5	0,5	0.5		0,5	0,5	0,5			0,5			0,5		0,5		0,5		0.5		0,5			0.5		0,5
	Разом	20	20	20		18	18	18			18			26		і 28		ЗО		32		32			31		31
Варіативна частина
Предмети та курси за вибором, факуль­тативу додаткові заняття		4	5	5		6	б	5		5			4		5		5		5		5			7		7
Гранично допустиме навантаження (на 1 учня)		22	23	23		21	22	23		23			29		32		33		34		35			36		36
Всього		24	25	25		22	23	24		24			ЗО		33		|_35_		37		37			38		38

дознавство, фізика і астрономія, хімія, біологія і екологія, географія. «Математика» — математика, алгебра, геомет­рія. «Фізична культура і здоров'я» — фізична підготовка, допризивна підготовка юнаків, безпека життя і діяльно­сті людини, валеологія. «Технології» — трудове навчання, виробничі технології, основи виробництва, інформатика. На державний компонент припадає 80% навчального ча­су, з яких 35% відведено на вивчення суспільно-гумані­тарних навчальних дисциплін, 25 — природничо-матема­тичних, 16 — оздоровчо-трудових, 5% — естетичних наук.

Шкільний компонент. Охоплює вибірково-обов'язкові предмети, індивідуальні та групові заняття, курси за ви­бором і профільне навчання, факультативи. Цей резерв ча­су в середній загальноосвітній школі — 71 год. на тиждень (20,1%) від усього навчального часу. Резервом часу відає шкільна рада, яка використовує його для задоволення по­треб дітей в організації компенсуючих і розвиваючих знань з окремих предметів, введення нових курсів, поглиб­леного і профільного їх вивчення, занять учнів за індиві­дуальними програмами. Шкільний компонент повинен враховувати регіональні особливості й умови, в яких пра­цює школа. Зокрема, мову національностей у місцях їх компактного проживання відповідно до Закону України «Про освіту».

Типові навчальні плани встановлюють сумарне гранич­но допустиме навчальне навантаження учнів, тобто кіль­кість навчальних годин на рік: 1—2 класи — 700; 3—4 класи — 790; 5 клас — 860; 6—7 класи — 890; 8—9 кла­си — 950; 10—12 — 1030 годин.

Навчальний рік у загальноосвітніх навчальних закладах незалежно від підпорядкування, типів і форм власності по­чинається у День знань — 1 вересня і закінчується не пізні­ше 1 липня наступного року. Тривалість навчального року в загальноосвітніх навчальних закладах І ступеня не може бути меншою 175 робочих днів, II—Ш ступенів — 190 робо­чих днів без урахування часу на складання іспитів, трива­лість яких не повинна перевищувати трьох тижнів.

Структуру навчального року (за семестрами) й трива­лість навчального тижня встановлюють загальноосвітні навчальні заклади в межах часу, передбаченого робочим навчальним планом, за погодженням з відповідним орга­ном управління освітою. Тривалість канікул у загальноос­вітніх навчальних закладах упродовж навчального року не може бути меншою ЗО календарних днів.

На основі типових навчальних планів загальноосвітні навчальні заклади складають робочі плани на поточний навчальний рік, в яких відображено особливості орга­нізації навчально-виховного процесу в них.

Зміст навчального предмета, передбаченого навчаль­ним планом, визначається його навчальною програмою.

Навчальна програма — документ, що визначає зміст і обсяг знань з ножного навчального предмета, умінь і навичок, які необхідно засвоїти, зміст розділів і тем з розподілом їх за роками навчання.

Навчальні програми повинні мати високий науковий рівень з урахуванням досягнень науково-технічного про­гресу, втілювати виховний потенціал, генералізувати нав­чальний матеріал на основі фундаментальних положень сучасної науки, групувати його навколо провідних ідей і наукових теорій, не містити надто ускладненого і друго­рядного матеріалу, реалізовувати міжпредметні зв'язки та ідею взаємозв'язку науки, практики і виробництва, фор­мувати вміння і навички учнів з кожного предмета.

До навчальних програм додають пояснювальні запис­ки, що розкривають основні завдання викладання предме­та, особливості організації й методів навчальної діяльно­сті, форми зв'язку класної та позакласної роботи, зміст практичних і лабораторних занять, систему вироблення вмінь і навичок як результат викладання предмета.

Відповідно до навчальних програм створюють підруч­ники і навчальні посібники.

Підручник — книга, яка містить основи наукових знань з певної навчальної дисципліни, викладені згідно з цілями навчання, визна­ченими програмою і вимогами дидактики.

Головне його призначення — допомогти учням само­стійно закріпити і поглибити знання, здобуті на уроці.

Навчальний посібник — книга, матеріал якої розширює межі під­ручника, містить додаткові, найновіші та довідкові відомості.

До навчальних посібників належать збірники задач і вправ, хрестоматії, словники, довідники, атласи та ін. Цей допоміжний дидактичний матеріал сприяє зміцненню піз­навальних і практичних умінь, прищеплює навички само­стійної роботи.

Підручник повинен забезпечити науковість змісту ма­теріалу, точність, простоту і доступність його викладу, чіт­кість формулювання визначень, правил, законів, ідей, точ­ну й доступну мову тексту, правильний розподіл навчаль­

ного матеріалу за розділами і параграфами. Найважливі­ший матеріал мусить бути проілюстрований схемами, ма­люнками, відповідно структурований та оформлений шрифтами.

Для успішного використання підручника в навчально­му процесі і вчитель, і учні повинні орієнтуватися в його структурі. Підручник складається з двох компонентів: текстового і позатекстового. Перший компонент — основ­ний, додатковий і пояснювальний тексти. До другого на­лежать: а) апарат організації засвоєння; запитання і зав­дання; інструктивні матеріали (пам'ятки, зразки роз­в'язання задач, прикладів); таблиці; підписи-пояснення до ілюстративного матеріалу; вправи; б) ілюстративний мате­ріал (фотографії, малюнки, плани, картки, креслення та ін.); в) апарат, орієнтування (вступ, зміст, бібліографія).

Зміст навчального матеріалу в підручнику може фор­муватися за генетичним (в історичній послідовності), ло­гічним (відповідно до сучасної логічної структури кон­кретної науки), психологічним (з урахуванням пізнаваль­них можливостей учнів) принципами, пов'язаними між собою.

Зміст підручника складається з таких компонентів: а) основні факти, принципи, засоби й нові відкриття в нау­ці, доступні учням відповідного типу закладу; б) світогляд­но-методологічні та виховні ідеї, зокрема моральні й есте­тичні ідеали, які можна сформувати конкретним навчаль­ним матеріалом; в) методи наукового мислення і дослід­ження, що сприяють засвоєнню навчального матеріалу; г) знання з історії науки і творчої діяльності її видатних представників, які стимулюють інтерес учнів; ґ) уміння і навички, що випливають з конкретного навчального змі­сту або необхідні для його засвоєння; д) розкриття прийо­мів мислення, логічних операцій, які учень має засвоїти у процесі вивчення змісту підручника.

Більшість шкільних підручників складається з текстів емпіричних (відображають факти, явища, події, містять вправи і правила) і теоретичних (містять теорії, методоло­гічні знання).

За провідним методом викладу матеріалу розрізняють тексти репродуктивні, проблемні, програмовані, комплекс­ні. Репродуктивні тексти — високоінформативні, структу-ровані, зрозумілі учням, відповідають завданням поясню­вально-ілюстративного навчання. Проблемні — це здебіль­шого проблемний монолог, у якому для створення про­блемних ситуацій висувають суперечності, розв'язують

проблему, аргументують логіку розвитку думки. У програ­мованому підручнику зміст подається частинами, а засво­єння кожного «кроку» інформації перевіряється контроль­ними запитаннями. Комплексний текст містить певний об­сяг інформації, необхідний учням для розуміння пробле­ми, а проблема визначається за логікою проблемного навчання. Текст підручника може бути аналітичним або синтетичним, побудованим дедуктивним або індуктивним способом.

Окрім основних, підручник містить додаткові тексти, мета яких — розширити, поглибити знання учнів з важ­ливих компонентів змісту навчального матеріалу (доку­менти, історичні довідки та ін.).

Запитання і завдання, вміщені у підручниках, за сту­пенем пізнавальної самостійності учнів поділяють на ре­продуктивні та продуктивні. Репродуктивні потребують від учнів відтворення знань без істотних змін. Продуктив­ні — передбачають трансформацію знань, істотні зміни в структурі їх засвоєння або пошук нових знань.

Одна з вимог до підручника — використання ілюстра­тивного матеріалу — зображень, які реалізують науковий педагогічний принцип підручника специфічними засоба­ми наочності. Ілюстрації підручників повинні розкривати основний зміст певних елементів програми (провідні ілюстрації). Вони або рівнозначні тексту, або доповнюють його, або є об'єктом для запитань, завдань.

Працюючи з підручником, учитель повинен доповню­вати його матеріал додатковою інформацією, оскільки зміст підручника нерідко надто конспективний, і знання, почерпнуті учнями лише з нього, будуть обмеженими. Важливо використовувати на уроці як додатковий місце­вий, краєзнавчий матеріал. Учитель мусить маневрувати методичними прийомами під час викладу матеріалу під­ручника з огляду на те, що для одних учнів він може бу­ти надто складним, а для інших — легкодоступним, за­надто простим.

Взаємозв'язок загальної, політехнічної та професійної освіти

Загальна освіта — сукупність знань основ наук про природу, сус­пільство, людину, її мислення, мистецтво, а тізнож відповідних умінь і навичок, необхідних кожній людині.

Цуістосвіти 8 національній школі

~л -

**"Загальна середня освіта має три рівні: початкова, ос­новна, повна.

Початкова освіта. Забезпечує загальний розвиток ди­тини, вміння добре читати, писати, знання основ арифме­тики, первинні навички користування книжкою та інши­ми джерелами інформації, формування загальних уявлень про навколишній світ, засвоєння норм загальнолюдської моралі та спілкування, основ гігієни, вироблення перших трудових навичок.

Основна середня освіта. Передбачає досконале оволо­діння українською та рідною мовами, засвоєння знань з базових дисциплін, можливість здобуття наступних рівнів освіти, мотиваційну готовність переходу до трудової діяль­ності або набуття кваліфікації через різні форми профе­сійної підготовки, формування високих громадянських якостей і світоглядних позицій.

Повна середня освіта. Забезпечує поглиблене оволодін­ня знаннями з базових дисциплін та за вибором, орієнта­цію на професійну спеціалізацію, формування цілісних уявлень про природу, людину, суспільство, громадянської позиції особистості, можливість здобуття освіти вищого рівня.

Загальну освіту здобувають у таких загальноосвітніх навчальних закладах¹:

• середня загальноосвітня школа — загальноосвітній навчальний заклад І—III ступенів (І ступінь — початкова школа, II ступінь — основна школа, ПІ ступінь — старша школа, як правило, з профільним спрямуванням навчання);

• спеціалізована школа (школа-інтернат) — загально­освітній навчальний заклад І—III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів та курсів;

• гімназія — загальноосвітній навчальний заклад II— III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до профілю;

• ліцей — загальноосвітній навчальний заклад III сту­пеня з профільним навчанням і допрофесійною підготов­кою;

• колегіум — загальноосвітній навчальний заклад III ступеня філологічно-філософського та (або) культурно-ес­тетичного профілю;

¹ Див.: Закон України "Про загальну середню освіту" // Законодавство України про загальну середню освіту. Бюлетень законодавства і юридичної політики України. — К„ 1999. — № 9. — С. 34—35.

• загальноосвітня школа-інтернат — загальноосвітній навчальний заклад з частковим або повним утриманням за ра­хунок держави дітей, які потребують соціальної допомоги;

• спеціальна загальноосвітня школа (школа-інтер-нат) — загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку;

• загальноосвітня санаторна школа (школа-інтер-нат) — загальноосвітній навчальний заклад І—III ступенів з відповідним профілем для дітей, які потребують трива­лого лікування;

• школа соціальної реабілітації — загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують особливих умов виховання (створюється окремо для хлопців і дівчат);

• вечірня (змінна) школа — загальноосвітній навчаль­ний заклад II—ПІ ступенів для громадян, які не мають мож­ливості навчатися в школах з денною формою навчання.

До інших навчальних закладів системи загальної се­редньої освіти належать;

• позашкільний навчально-виховний заклад — нав­чальний заклад для виховання дітей та задоволення їх по­треб у додатковій освіті за інтересами (науковими, техніч­ними, художньо-естетичними, спортивними тощо);

• міжшкільний навчально-виробничий комбінат — навчальний заклад для забезпечення потреб учнів загаль­ноосвітніх навчальних закладів у профорієнтаційній, до-професійній, професійній підготовці;

• професійно-технічний навчальний заклад — нав­чальний заклад для забезпечення потреб громадян у про­фесійно-технічній і повній загальній середній освіті;

• вищий навчальний заклад І—II рівнів акреди­тації — навчальний заклад для задоволення потреб грома­дян за освітньо-кваліфікаційними рівнями молодшого спе­ціаліста і бакалавра з одночасним завершенням здобуття повної загальної середньої освіти.

Учні здобувають загальну освіту в процесі вивчення навчальних предметів.

Навчальний предмет — педагогічно обгрунтована система науко­вих знань і практичних навичок та вмінь, що втілюють основний зміст і методи певної науки.

Відмінність навчального предмета від науки полягає в тому, що до нього входять тільки основні положення тієї чи тієї галузі знань, доступних для засвоєння учнями на певному ступені навчання. Навчальний предмет містить

також дидактичні матеріали, що допомагають учням ово­лодіти комплексом навичок і вмінь, необхідних як для по­дальшого навчання, так і для активної участі в суспільно корисній праці (трудові, навчальні, мислительні).

Зміст навчального предмета охоплює фактичний мате­ріал, що відображає ознаки і властивості предметів, явищ; узагальнені результати суспільно-історичного пізнання сві­ту — поняття, закони, принципи, основні світоглядні по­няття, ідеї, провідні наукові теорії, етичні й естетичні ідеа­ли, правові норми; методи дослідження і наукового мислен­ня (загальні, особливі, часткові), з якими людина вступає у взаємодію (сприймання, відтворення, перетворення).

Поняття — основна форма знань, що відображає істот­ні, необхідні ознаки і відношення предметів та явищ.

Зміст поняття — сукупність істотних ознак, власти­востей і відношень предмета думки, відображених у понят­тях. Обсяг поняття — розмаїття предметів, кожний з яких має ознаки, відображені у змісті поняття (напри­клад, кінематика — розділ механіки, який вивчає рух тіл, незалежність від часу величин, що характеризують рух і взаємозв'язок між ними).

Закон — необхідні, істотні, стійкі, повторювані відно­шення між явищами об'єктивної дійсності (властивості хі­мічних елементів перебувають у періодичній залежності від заряду атомних ядер (закон Д. Менделєєва).

Закономірність — упорядкованість подій, відносна по­стійність детермінованих чинників, регулярність зв'язку між певними речами.

Теорія — система знань, що описує і пояснює сукуп­ність явищ окремої галузі дійсності й зводить відкриті в ній закони до загальної основи (теорія пружності, теорія пластичності та опору матеріалів, атомно-молекулярна теорія у природознавстві).

Ідея — вища форма пізнання зовнішнього світу, яка ві­дображає об'єкт і спрямована на його перетворення (фізи­ка — важлива складова духовної культури людства).

Навчальні предмети поділяють на гуманітарний (укра­їнська мова і література, іноземна мова, історія) та при­родничо-математичний (математика, фізика, хімія, біоло­гія, географія, креслення) цикли. У процесі їх вивчення здійснюються внутріпредметні та міжпредметні зв'язки.

Внутріпредметні зв'язки — вибір аспектних проблем, які є наскрізними для конкретної навчальної дисципліни і застосовуються у процесі аналізу більшості явищ, які вивчає дана наука. їх здійснення дає змогу спиратися на

попередні знання в процесі засвоєння нового матеріалу, що активізує навчально-пізнавальну діяльність учнів.

Міжпредметні зв'язки — узгодженість між навчальни­ми предметами, що дає змогу розглядати факти і явища реальної дійсності з різних точок зору, з позицій різних навчальних предметів.

Сукупність знань з різних навчальних предметів роз­криває зв'язки, що виявляються в дійсності. Нерідко од­ні й ті самі факти, явища різні науки вивчають з різних точок зору, в різних аспектах. Пізнання цих зв'язків важ­ливе для формування наукового світогляду школярів.

Міжпредметні зв'язки мають на меті показати і такий їх аспект, коли можливості одного предмета сприяють розв'язанню завдань іншого. Так, математику застосову­ють під час вивчення фізики, хімії, а знання рідної мови допомагає грамотно висловлювати свої думки усно і на письмі з усіх навчальних предметів. Міжпредметні зв'язки реалізуються за умови, що всі шкільні предмети викла­дають рідною мовою, кожен предмет певною мірою спира­ється на математичний апарат, тому вчитель має врахува­ти те, що учні вже знають з рідної мови і математики. Не менш суттєву роль відіграє зв'язок викладання природни­чо-математичних дисциплін з природою і виробництвом, а гуманітарних — із суспільними явищами. Дбаючи про це, учитель мусить цікавитися викладанням інших дисци­плін, передусім суміжних, враховувати їх особливості у своїй діяльності.

У процесі навчання в загальноосвітніх навчально-ви­ховних закладах учні також здобувають і політехнічну ос­віту.

Політехнічна освіта — сукупність знань про головні галузі й нау­кові принципи виробництва, оволодіння загальнотехнічними вмін­нями, необхідними для участі в продуктивній праці.

Здійснюється вона насамперед у процесі вивчення предметів політехнічного циклу (математики, фізики, хімії, біології, географії), а також інших предметів (істо­рії, основ держави і права, літератури), трудового навчан­ня. Вагоме значення мають практикуми, факультативи з машинознавства, автосправи, електротехніки тощо.

Застосовуючи політехнічні знання на праці, учні набу­вають практичних, загальнотрудових умінь та навичок, зокрема таких: користування простими знаряддями пра­ці та інструментами, аналіз і часткове складання технічної документації, виконання нескладних операцій з ручної та

механізованої обробки металу, дерева, ремонт нескладної апаратури та ін.

Загальна і політехнічна освіта — базові у профорієн­тації та професійному навчанні.

Професійна освіта — сукупність знань, практичних умінь і навичок, необхідних для виконання роботи в певній галузі трудової діяльності.

Зміст професійної освіти забезпечує поглиблене вивчен­ня наукових основ і технології обраного виду праці, форму­вання спеціальних практичних умінь та навичок, вихован­ня психологічних, моральних, естетичних якостей, необхід­них фахівцеві конкретної галузі трудової діяльності.

Питання професійної освіти частково вирішують за­гальноосвітні навчальні заклади в процесі профорієнтації, на факультативних заняттях, у різноманітних гуртках. Але головний шлях здобуття професійної освіти — нав­чання молоді у професійно-технічних училищах і вищих закладах освіти різних типів і профілів.

У професійно-технічному училищі молода людина не лише здобуває обрану спеціальність, а й може отримати се­редню освіту. Ці училища готують спеціалістів з понад 800 робітничих професій. Система профтехосвіти спроможна за­безпечити місцями для навчання до 25% випускників за­гальноосвітніх шкіл, які мають базову загальну освіту, при­чому понад 70% з них разом із професією здобувають пов­ну середню освіту. Крім того, щороку до 70 тис. випускни­ків шкіл, які мають повну середню освіту, вступають до профтехучилищ, щоб здобути робітничу професію.

Особливе місце в підготовці висококваліфікованих кад­рів належить вищим закладам освіти. Вищу професійну освіту молодь України здобуває в 163 вищих закладах ос­віти III—IV рівнів акредитації (класичні, технічні та пе­дагогічні університети, академії й інститути); у 735 дер­жавних вищих закладах освіти І—II рівнів акредитації (училища, технікуми, коледжі); 123 вищих закладах ос­віти, заснованих на інших формах власності.

Система вищої освіти здатна забезпечити місцями у ви­щих навчальних закладах 35% випускників загальноосвіт­ніх закладів. У вищих закладах освіти навчаються і здо­бувають професію з 71 напряму понад 1,5 млн. студентів: до 620 тис. у закладах І—II рівнів акредитації та понад 920 тис. — у закладах III—IV рівнів акредитації.

Поєднання загальної, політехнічної та професійної ос­віти свідчить про органічний зв'язок між науковими дис­циплінами, а також між наукою і виробництвом.

Зміст освіти зарубіжної школи

Проблема змісту навчання — одне з головних питань теорії та практики навчання в зарубіжній педагогіці. Уяв­лення про зміст освіти в зарубіжних школах дає середньо-статистичне співвідношення предметів у навчальному пла­ні. В розвинутих країнах (США, Англія, Франція та ін.) на гуманітарний цикл припадає 46%, природничо-матема­тичний — 21,5, художяьо-естетичний — 10, оздоровчо-трудовий — 21%.

Цікавим є зміст навчання в американських середніх школах. Старша середня школа США має два навчальні профілі: академічний і практичний. Практичний — за­гальний, комерційний» індустріальний, сільськогоспо­дарський напрями. ДлЛ всіх учнів обов'язкове вивчення рідної мови, суспільних дисциплін, природознавства і ма­тематики, заняття фізкультурою. Окрім того, вони можуть обрати кілька предметів з циклу необов'язкових. Акаде­мічний профіль передбачає вивчення алгебри, геометрії, фізики, хімії, біології, іноземних мов.

Право на отримання диплома про закінчення старшої середньої школи дає певна кількість залікових одиниць, або «кредитів» (не менше 16), які випускник повинен на­брати у процесі навчання. Заліковою одиницею вважають вивчення дисципліни впродовж року по 5 годин на тиж­день. Таких одиниць треба набрати: з англійської мови і літератури — 4, з історії — 2, соціальних наук — 1, при­родничих наук — 2, математики (алгебра, геометрія, три­гонометрія) — 2. Кожен учень зобов'язаний прослухати 2—3-годинний цілеспрямований курс, наприклад, іно­земної мови, психології, стенографії, 3—4 залікових оди­ниці можна отримати за вивчення додаткових предметів на вибір. За американськими законами, учень не зобо­в'язаний засвоїти весь програмний матеріал і отримати атестат з хорошими оцінками, він лише повинен щодня ходити до школи до 16 років. Відтак він може не продов­жувати навчання.

Старша середня школа в Японії платна, вступити до неї можна після закінчення неповної середньої школи, склавши вступні іспити. Перший рік у ній — загальноос­вітній, на другому і третьому роках вивчають предмети за вибором. Наприклад, із 5 предметів гуманітарного циклу слід вибрати 2. Щоб закінчити цю школу, необхідно скла­сти більш як 80 заліків. Учні, що навчаються на спеціа­лізованому відділенні, додатково складають іще понад 30

■

заліків з професійних і спеціальних предметів. На цьому відділенні навчаються за такими напрямами: промисло­вість, комерція, рибальство, сільське господарство, охоро­на здоров'я, домоводство. Учні загальноосвітніх відділень самі складають свої навчальні плани з предметів академіч­ного циклу, можливе також вивчення предметів з певної професії. До загальноосвітніх навчальних предметів у старшій середній школі належать: японська мова, геогра­фія, історія, суспільствознавство, математика, природничі дисципліни {загальне природознавство, фізика, хімія, біо­логія, геологія), здоров'я і фізичне виховання, мистецтво (музика, образотворче мистецтво, художнє ремесло, калі­графія), іноземна мова, економіка, домашнє господарство.

Посилена увага держави до проблем освіти зробила Японію найосвіченішою країною світу. Понад 95 % япон­ців мають середню освіту і першими в світі досягли «все-загальної середньої грамотності»¹.

Народна педагогіка про зміст навчання:

Де більше науки, там менше муки.

Наука в ліс не веде, а з лісу виведе.

Потрібно учиться — завжди згодиться.

Ученому — світ, а невченому — ніч.

Хто хоче більше взнати, тому треба менше спати.

Література

Державна національна програма -Освіта» («Україна XXI століття»). — К„ 1994.

Державні стандарти загальної середньої освіти в Україні. — К„ 1997.

Закон України «Про загальну середню освіту» // Законодавство України про загальну середню освіту. Бюлетень законодавства і юридичної політики Ук­раїни. — К., 1999. — № 9. — С. 31—54.

Матюша і. К. Гуманізація навчання і виховання в загальноосвітній шко­лі. — К., 1995.

Зорина Л. Я. Программа — учебник — учитель. —М., 1989. Концепція професійної освіти України. — К., 1991. Теоретические основы содержания общего среднего образования / Под ред. В.В.Краевского, И.Л.Лернера. — М„ 1983.

¹ Див.: Кравець В.П. Зарубіжна школа і педагогіка XX століття. — С. 263 — 264.

2.3. Закономірності та принципи навчання

Закономірності навчання

Дидактика, як і кожна наука, має свої закономірності.

Закономірності навчання — об'єктивні, стійкі й істотні зв'язки в навчальному процесі, що зумовлюють його ефективність.

Специфіка дидактичних закономірностей полягає в то­му, що вони відображають стійкі залежності між усіма елементами навчання — діяльністю вчителя, діяльністю учня та об'єктом засвоєння, тобто змістом навчання. За­кономірності навчання є об'єктивними, властивими про­цесу навчання за його суттю, та суб'єктивними, залежни­ми від учителя, його діяльності.

Об'єктивні закономірності процесу навчання

Виховний і розвиваючий характер навчання. У проце­сі навчання учні засвоюють знання, на цій основі у них формуються науковий світогляд, моральні, трудові, есте­тичні та фізичні якості, виробляється відповідне ставлен­ня до процесу навчання. Водночас здійснюється і процес розвитку особистості, її пізнавальних сил — мислення, пам'яті, уваги, уяви, мовлення та ін.

Ефективність реалізації закономірності виховного і розвиваючого характеру навчання зростає за умови, що вчитель знає і враховує під час уроку переконання учнів, їхнє ставлення до знань, глибину усвідомленості, світо­

глядні ідеї та риси характеру, які формуються в результаті навчання. Першорядне завдання педагога — навчити шко­лярів мислити, виховувати в них прагнення до пізнання нового, до самостійного опанування знаннями. Така здат­ність формується і розвивається, коли вони мають змогу виявляти самостійність і активність.

Зумовленість навчання суспільними потребами. її сут­ність у тому, що кожен етап розвитку людської цивілізації потребує певного рівня вихованості й освіченості членів суспільства, що забезпечується їх навчанням. Становлення і розвиток Української держави потребують високоосвіче­них, усебічно розвинутих громадян, національно свідомих, з почуттям причетності до державотворення. На вирішен­ня цього завдання повинні спрямовуватися навчально-ви­ховна діяльність школи, потенційні виховні можливості всіх навчальних дисциплін.

Ефективність навчального процесу залежить від умов, у яких вія протікає, навчально-матеріальної бази (навчаль­ні кабінети, майстерні, їх оснащення технічними засоба­ми навчання, приладами, інструментами, комп'ютерною технікою, дидактичними матеріалами тощо).

Процес навчання залежить від вікових і реальних нав­чальних можливостей учнів. Його зміст і методи визнача­ють передусім з огляду на вікові особливості дітей. Реальні навчальні можливості учнів зумовлені рівнем розвитку інтелектуальної, емоційної та вольової сфер, знань і вмінь, навичок до навчання, ставленням до навчання, фізичним станом і працездатністю. Свідчення цього — у школі різ­ні діти вчаться по-різному.

Ефективність процесу навчання залежить від рівня активності учня. Суть цієї закономірності полягає в тому, що результати навчання учня залежать від характеру нав­чально-пізнавальної діяльності й рівня розвитку його мотиваційної сфери.

Навчання передбачає цілеспрямовану взаємодію вчи­теля, учня і виучуваного об'єкта. Навіть якщо учень опа­новує предмет самостійно за підручником чи додатковою літературою, вчитель спрямовує його пізнавальну діяль­ність і контролює її.

Навчальний процес ефективний лише за умови актив­ності учнів. Що більша різноманітність діяльності учнів на уроці, що більша інтенсивність їхньої праці, організованої педагогом, то результативніший процес навчання.

Суб'єктивні закономірності процесу навчання

Поняття можуть бути засвоєні лише тоді, коли органі­зовано пізнавальну діяльність учнів щодо співвідношен­ня понять, відокремлення одних понять від інших.

Навички сформуються лише за умови організації від­творення операцій і дій, покладених в їх основу.

Міцнішому засвоєнню змісту навчального матеріалу сприяє систематичніше організовано пряме й відстрочене повторення цього змісту та його введення в систему вже засвоєного раніше змісту.

Опанування учнями складними способами діяльності залежить від успішного оволодіння попередніми простими видами діяльності, що входять до складного способу, і від готовності учнів визначати ситуацію, в якій ці дії можуть бути використані.

Рівень і якість засвоєння за рівних умов (пам'ять, здіб­ності) залежить від урахування вчителем ступеня значу­щості для учнів засвоюваного змісту.

Використання вчителем варіативних завдань, що пе­редбачають застосування засвоюваних знань в істотних для учнів ситуаціях, сприяє формуванню готовності до пе­ренесення засвоєних знань і пов 'язаних з ними дій у но­ву ситуацію¹.

У навчальному процесі виявляються й такі закономір­ності: методи, форми і засоби навчання залежать від йо­го змісту і завдань; взаємозв'язок компонентів процесу навчання забезпечує міцні, усвідомлені й ефективні ре­зультати навчання, розвитку та виховання.

Характеристика основних принципів навчання

Принципи навчання (дидактичні принципи) — основні положен­ня, що визначають зміст, організаційні форми та методи навчаль­ної роботи школи.

Принцип навчання, відображаючи якийсь один істот­ний аспект процесу навчання, стає підґрунтям для форму­лювання правил навчання.

Правила навчання залежать від принципу навчання, конкретизують його, підпорядковуються йому і сприяють його реалізації. Вони мають чітко окреслений характер практичних вказівок, якими користуються в конкретній навчальній ситуації.