§4. Духовне життя

УСПІХИ В ЛІКВІДАЦІЇ НЕПИСЬМЕННОСТІ

Ліквідація неписьменності для радянської влади була справою честі. Висунувши це гасло відразу після революції, вона повинна була реалізувати його за всяку ціну.

На подолання неписьменності дорослого населення в роки перших п'ятирічок виділялися значні кошти. До середини 30-х рр. уряд поста­вив вимогу “закрити проблему ". Якщо виникала потреба, до непись­менних вживалися примусові заходи. Тих, хто працював, змушували відвідувати заняття в школах грамоти в позаробочий час. У 1933 р. в Україні школи грамоти відвідували 799 тис. чоловік, у 1934 — близь­ко 870 тис., у 1938 р. — 620 тис. Чисельність тих, хто відвідував ці школи, мала тенденцію до скорочення внаслідок поступового вичерпан­ня контингенту неписьменних.

На початку 1936 р. було підбито перші підсумки багаторічної кам­панії лікнепу. ЦК ВКП(б) і РНК СРСР ухвалили рішення заверши­ти її до кінця другої п’ятирічки, тобто, за два роки. Товариство “Геть неписьменність!’, яке працювало досить мляво, було ліквідовано.

98. Урок і/ школі лікбмц №12. Дніпропетровськ, 1932 р.

Вся робота з лікнепу покладалася на наркомати освіти в союзних рес­публіках. У складі паркомосів утворювалися спеціальні управління, в обласних відділах народної освіти — сектори з наймання дорослих.

У 1936 р. були утворені вечірні школи для дорослих, навчання и яких починалося з ліквідації неписьменності. Постановами ЦК ВКП(б) і ЦК КГІ(б)У відповідальність за стан справ у лікнепі покла­далася в сільській місцевості па політиідділи транспорту й радгоспів, а також на заступників директорів МТС по політичній частині. Профспілкові й комсомольські організації міст повинні були мобілізу­вати громадськість на допомогу школам для дорослих. Міські ради зо­бов’язувалися забезпечити їх приміщеннями та обладнанням.

Великі зусилля не дали стовідсоткового результату через небажан­ня багатьох людей похилого віку вчитися. Однак досягнуті результати були досить вагомі. Перепис 1897 р. засвідчив, що в українських губерніях налічувалося 72% неписьменних. У 1939 р. було зареєстро­вано тільки 15% неписьменних у віці до 50 років.

СТАН ШКІЛЬНОЇ ОСВІТИ

Щоб не відтворювалося нове покоління неписьменних, загально­освітня школа повинна була охопити всіх без винятку дітей. У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову “Про загальне обов’язкове навчання’.

Школа становила найвагоміший ідеологічний інститут. Тому влада прагнула не залишити поза виливом комуністичної ідеології жодної дитини. Принцип обов’язковості навчання вніс справді історичні зміни в шкільну освіту.

Постанова ЦК ВКП(б) була декларацією намірів. Вона започат­кувала грандіозну кампанію — “всенародний похід за всеобуч’’*. Щоб реалізувати принцип обов’язковості навчання, потрібні були нові шкільні приміщення, додаткові кадри вчителів, підручники й посібники.

Для розв’язання цих та інших завдань при Раднаркомі УСРР було створено комітет сприяння всеобучу на чолі з В.Чубарем. Мережа таких комітетів створювалася й на місцях. До них мали входити, поряд із громадськістю, впливові представники місцевої компартійно- радянської номенклатури.

Одночасно зі спорудженням нових шкіл здійснювалася докорінна перебудова діючої шкільної мережі. Початкові школи переводилися на

“йіі’обцч ■ скорочено: "теобщее обученис . Цей роїійський неоло/ізм у ІО-І рр. тііииюп у мови і/проліп СРСР бе.і переклали.

семирічне навчання. Деякі семирічки переходили на 10-річний термін навчання (особливо у великих містах).

У травні 1934 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) й РНК СРСР “Про структуру початкової і середньої школи п СРСР”. Запроваджу­валася єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів: початко­ва (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) й середня (десятирічне навчання).

У 1932/33 навчальному році, як свідчать статистичні довідники, в Україні було охоплено навчанням 98% дітей віком до 10 років, 95% учнів початкової школи продовжували навчання. Проте більшу части­ну цього навчального року в українських селах лютував голодомор, від якого гинули насамперед діти. За цих умов годі було говорити про нав­чальний процес. У 1933/34 навчальному році за парти сільських шкіл сіло на 170 тис. учнів менше, ніж у попередньому році.

У другій п’ятирічці в Україні було побудовано 1864 школи на 556 тис. учнівських місць, завдяки цьому було ліквідовано третю зміну. Співвідношення між типами шкіл радикально змінилося. Більшість по­чаткових шкіл було перетворено в семирічки. Кількість середніх шкіл за п’ятирічку зросла майже в десять разів і в 1937/38 навчальному році сягнула 2531. У них навчалося близько третини учнів.

103. Учні Ніннішіїкої шкапі №1 ни заняттях у хімічному кабінеті. 1935 />.

Велику уваїу влада приділяла змісту навчальних програм і підруч­ників, особливо з іуманітарних предметів. У 1931 р. ЦК ВКІІ(б) ух­валив постанову, н якій ішлося про тс, що початкова та середня школа ‘‘повинна виховати покоління, здатне остаточно встановити кому­нізм". Вчитель зобов язувався дотримуватися апробованих програм і текстів підручників.

Особливо контролювалося викладання історії. У постанові ЦК ВКП(б) й РНК СРСР “Про викладання громадянської історії у шко­лах СРСР” (травень 1934 р.) критикувалася спроба підмінити викла­дання предмета в історико-хронологічній послідовності подій абстракт­ними соціологічними схемами. Предметом вітчизняної історії вважала­ся історія СРСР. Під нею розуміли історію Росії з деякими відомостя­ми про мииуле інших національних республік. Історія України розчини­лася в загальному курсі громадянської історії й зникла як окремий предмет.

Здійснюючи курс па коренізацію, нарком освіти М.Скрипник дбав про національну школу, в якій навчання здійснювалося мовою місцево­го населення. На початку другої п’ятирічки в україномовних школах навчалося понад 80% учнів. Це відповідало питомій вазі українців у складі населення республіки. Національні меншини мали свої школи —

104. Народний комісар освіти УСРР М.Скрипник. 1911 р.

І російські, єврейські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татар- І ські тощо. І Іісля припинення політики коренізації в школах національ- І них меншин стали викладати російською або українською мовами.

І У 1938/39 навчальному році в неросійських школах України було

і запроваджено обов’язкове вивчення російської мови. Передбачалося І вивчати російську мову з 2-го до 10-го класу. Оскільки планувалося 4- | 5 уроків із російської мови та літератури на тиждень, ці навчальні пред- I мети стали основними. Навчальні програми з інших предметів істотно І скоротилися, щоб дати місце цим двом предметам. Так почалася повзу- і} ча русифікація загальноосвітньої школи в Україні.

І Вчительські кадри були найбільш масовим загоном української

І інтелігенції. Наркомат освіти після М.Скрипника очолив В.Затонсь- I кий. Виступаючи на пленумі Ради національних меншин у серпні І 1933 р. , новий нарком бідкався з приводу того, що “навколо залишило- I ся ще чимало куркулів, махновських, петлюрівських і денікінських послідовників". За його розрахунками, “класово ворожі елементи" се- ред українського вчительства дорівнювали 9,5% загальної чисельності. £ Трохи пізніше, на листопадовому (1933 р.) об’єднаному пленумі ЦК й ЦКК КП(б)У нарком підвищив частку “класово ворожих елементів” ; серед учительства до 30-40%. З огляду на те, що чисельність учитель- ських кадрів дорівнювала в Україні в першій половині 30-х рр. 140 тис., ;■ кількість тих, кого слід було репресувати, сягала 50 тис. чоловік. ?,• І справді, учительство найбільше постраждало від сталінсько-пости- ^ шевських репресій 30-х рр. Відповідно катастрофічно знизилася якість ^ навчання в школі.

І

РОЗВИТОК ВИЩОЇ ШКОЛИ

Нормальне функціонування народного господарства й управління було неможливе без спеціалістів. Спочатку влада спробувала замінити тих, хто емігрував або був позбавлений роботи за фахом через політич- I ну недовіру, “висуванцями” з робітничого середовища. Зрозуміло, що І серед висуванців знаходилося не так багато самородків, які без І спеціальної підготовки задовільно справлялися з покладеними на них | обов язками. Тому з початку 30-х рр. зросли масштаби підготовки І фахівців робітничо-селянського походження через робітфаки, техніку- у; ми й вищі навчальні заклади.

| Кількість вищих навчальних закладів в Україні збільшилася з 19 в

І 1914/15 навчальному році до 129 в 1938/39, а чисельність студентів у них відповідно з 27 до 124 тис. Радянська Україна за чисельністю студентів випередила, зокрема, Великобританію (50 тис.), Німеччину (70 тне.), Францію (72 тис.). Уперше центрами вищої школи стали 28 міст республіки. Серед цих міст по чот ири інститути мали Вінниця. Полтава, Сталіни (колишня Юзівка, тепер — Донецьк), по три — Ворошиловград (Луганськ). Запоріжжя, Кривий Ріг, Житомир, Миколаїв, Херсон.

У підготовці спеціалістів стали приділяти більше уваги якості нав­чання. Строки навчання подовжилися. Систему короткострокової підготовки було ліквідовано.

Знову стала розвиватися в Україні університетська освіта. У 1933 р. відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі й Харкові. Відчутно зросли можливості для науково-дослідної роботи професорсько-викладацького складу, що позитивно позначилося на якості підготовки спеціалістів.

У 1934 р. було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також наукові звання доцентів і професорів. Наприкінці 1935 р. були скасовані обмеження, пов’язані з соціальним походженням абіту­рієнтів.

У роки першої п’ятирічки вищі навчальні заклади й технікуми України підготували 110 тис., у роки другої — близько 196 тис. спеціа­лістів, що майже дорівнювало кількості спеціалістів в усій дорево­люційній Росії. Проте значна частина спеціалістів робітничо-селянсь­кого походження розділила сумну долю репресованих фахівців із доре­волюційними дипломами.

РОЗВИТОК НАУКИ

Головним осередком наукової діяльності й далі залишалася ВУАН. У 1936 р. при затвердженні нового статуту її було переймено­вано в Академію наук УРСР. Президентом ВУАН у 1928-1929 рр. працював Д.Заболотний, з 1930 р. ним став О.Богомолець.

У 1929 р. компартійно-радянське керівництво республіки істотно збільшило вакансії дійсних членів ВУАН за рахунок кандидатур, визначених безпосередньо в ЦК КП(б)У. Щоб ці кандидатури пройшли, академіків змусили голосувати відкрито (вперше і вос­таннє у 80-річній історії Національної академії наук України). Щоправда, в цековському списку переважали науковці, які справ­ді мали об’єктивні дані для того, щоб стати дійсними членами

ВУАН.

Зокрема, серед 33 новообраних академіків були такі визначні вчені, як О.Богомолець, М.Вавилов. О.І Іалладін, Є.І Іатоп, М.Холодний, Д.Яворницький та ін. Водночас найчестолюбніші представники влади, які мали вищу освіту й друковані праці, не втрималися від спокуси ско­ристатися ситуацією й увійти до складу ВУАН, Новими членами ВУЛН стали представники компартійної верхівки — В.Затонський, Г.Кржи- жаиовськмй, VI.Скрипник, О.Шліхтер. За списком кандидатів, реко­мендованих до обрання ЦК КП(б)У. пройшли в академіки перші ко­муністи-суспільствознавці — С.Семковський, В.Юрипець, М.Яворсь- кий, а також Янка Купала і П.Тичина (за фахом “'мова і література”).

З початку 30-х рр. у ВУАН основними осередками наукової робо­ти стали інститути. Академія почала працювати за планом. Держава фінансувала ВУАН і вимагала виконання планових завдань. Це не мог­ло не призводити до бюрократизації науково-дослідної роботи.

І все ж у науково-дослідних інститутах та інших осередках ВУАН бу­ло досягнуто вагомих результатів. Зокрема, М.Крилов та його учень М.Боголюбои розробили теорію нелінійних коливань, що сприяло розвит­кові нелінійної механіки та її численних застосувань у розв’язанні техніч­них задач. Світового визнання набули фундаментальні праці математиків

Н.Ахієзера, С.Бернштейна, М.Кравчука, М.Крейна, Г.Пфейффера.

У 1928 р. в Харкові відкрився Український фізико-технічний інсти­тут (УФТІ). За короткий час він перетворився в один із найбільших центрів теоретичної фізики в СРСР та в усьому світі. Тут провадилися дослідження атомного ядра, фізики металів, фізики молекулярних кри­сталів. Було введено в дію прискорювач елементарних часток, на яко­му одержано ядерну реакцію шляхом розщеплення ядра літію (О.Валь- тер, О.Лейпунський, К.Синельников та ін.). Великий внесок у розви­ток теоретичної фізики було зроблено працями Л.Ландау, Є.Ліфшиця та інших прославлених учених. У 1938 р. Харківський фізико- технічний інститут увійшов до складу АН УРСР.

Під керівництвом О.Бродського і Л.Писаржевского розвивалися важливі напрями хімії. О.Богомольцем, І.Шмальгаузеном, М.Холод­ним, В.Юр’евим та іншими вченими були зроблені визначні відкриття в біології.

Починаючи з середини 30-х рр., у ВУАН прискорився розвиток досліджень у галузі техніки. І Ірацями Є.Патона та його учнів було поставлено на наукову основу теорію зварювання й вивчення міцності зварних конструкцій. У 1934 р. було створено інститути електрозварю­вання та гірничої механіки.

Академічні кафедри та комісії, очолювані Д.Багалієм, М.Василен- ком, М.Ірушевським, М.Слабчепком, плідно розробляли проблеми історії України. У лінгвістиці й літературознавстві вагомі здобутки були одержані М.Возняком, С.Єфремовим, М.Зеровим, А.Кримським. Однак українознавчі дослідження влада постійно критикувала як націоналістичні. З вульгаризаторських позицій шельмувалися навіть праці першого історика-марксиста М.Яворського.

У березні 1930 р. в Харкові відбувся процес над створеною в кабінетах слідчих “Спілкою визволення України” (СВУ). На лаву під­судних сіли 45 чоловік: академіки, професори, лікарі, священики, пись­менники, студенти, викладачі вищої школи, вчителі. Головним звинува­чуваним влада зробила віце-президента ВУАН С.Єфремова. Обвину­вальний висновок у справі зайняв кілька номерів столичної газети “Вісті”. У ньому вказувалося, що СВУ — це ретельно законспірована підривна націоналістична організація, метою якої була підготовка анти- радяпського заколоту. Насправді наукову й творчу інтелігенцію судили за її антирадянське минуле, зокрема за участь у діяльності політичних партій, які утворили Центральну Раду. Судили також за відмінний од офіційного спосіб мислення.

Наступним було “викриття” ще однієї контрреволюційної органі­зації — “Українського національного центру” (УНЦ). До УНЦ слідчі включили багатьох представників української інтелігенції, заарештова­них у Харкові, Києві, Дніпропетровську та інших містах. Слідчі навіть перестаралися, зібравши докупи людей, між якими були неможливі не тільки політичні, а й товариські стосунки (наприклад, академіків М.Ірушевського і М.Яворського). Керівництво УНЦ спочатку при­писали М.Грушевському. У 1931 р. вченого заарештували, й він під тиском слідчих ДПУ змушений був визнати свою приналежність до контрреволюційної організації. Проте через деякий час Грушевський відмовився од свідчень, і справа розсипалася. Йому дозволили жити тільки в Москві, тобто, фактично у вигнанні. У 1934 р. під час відпо­чинку в Кисловодську після нескладної операції М.Грушевський за нез’ясованих обставин номер.

У 1931 р. поза рамками ВУАН було утворено Всеукраїнську асо­ціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), президен­том якої став О.Шліхтер. Влада розраховувала на те, що таке об'єд­нання наукових установ успішніше розроблятиме проблеми суспільних наук, ніж “буржуазна” ВУАН. У другій половині 1936 р. були органі­зовані академічні інститути іуманітарного профілю — економіки, істо­рії України, українського фольклору, української літератури. Установи ВУАМЛІН формально злилися з ними. Фактично ж унаслідок репресій співробітників у них майже не залишилося.

Література та мистецтво вважалися однією з ділянок "культурного фронту’. Компартійно-радянське керівництво вирішило докорінно оновити склад митців поповненням із робітників та селян. Психологія “великого перелому” вплинула навіть на цю галузь культури: у 1930 р. профспілки проголосили всесоюзний призов робітників-ударників у літературу.

Через рік виявилося, що в Україні до літературних гуртків було “призвано’ близько 2 тис. робітників. Для них утворювалися консуль­тативні бюро при редакціях літературних журналів, видавалися посіб­ники: як писати романи, повісті, поеми, публіцистичні ссе тощо.

У квітні 193/ р. ЦК ВКГ1(б) ухвалив постанову “Про перебудову літературно-художніх організацій’, яка круто змінила життя творчих працівників. У ній підкреслювалося, що раніше партія всіляко допома­гала створенню пролетарських організацій у галузі літератури й мистец­тва. Тепер же, коли виросли кадри пролетарської літератури та мистец­тва, висунулися нові письменники й художники — вихідці з фабрик, заводів, колгоспів — рамки діючих літературно-художніх організацій стають вузькими й гальмують розмах художньої творчості. Насправді створенням творчих спілок партапарат гуртував письменників та митців і ставив їх під власний контроль.

Під керівництвом ЦК КП(б)У відбулася організаційна підготовка 1 з’їзду письменників України. З’їзд розпочався в червні 1934 р. в Хар­кові, а після перенесення столиці продовжив роботу в Києві. На ньому було оформлено Спілку письменників України. У творчі спілки також об’єдналися працівники мистецтва.

“Колективізація” творчої праці тяжко позначилася на літературі та мистецтві. За допомогою спілок письменників, художників, компози­торів ідеологічні відділи партійних комітетів придушували в зародку будь-яке відхилення од регламентованого мислення та лінії поведінки. Зовні поважаючи національні форми культури, влада прагнула уніфіку­вати зміст культурного процесу за ідеологічними стандартами так зва­ного соціалістичного реалізму. Утвердилася жорстка система контролю над духовною творчістю, яка характеризувалася брутальним втручан­ням партійних чиновників у літературно-художнє життя, вузько утилітарним підходом до літератури й мистецтва, регулюванням у дета­лях творчого процесу, аж до постановки певних рамок при виборі теми, ідей, форми твору.

Контроль і регламентація згубно вплинули на творчу долю такого яскравого поета, як П.Тичина. Він “вписався” в сталінську добу, заво-

/05. /<>лопни вулиця Києва -- Хрещатик на ділянці, де тепер розміщений майдан Незалежності. На передньому плані — споруджений у 1876 р. будинок Київської міської луми. Іут працювала Київська міська рада

ював становище офіційно визнаного метра поезії, але проти раннього періоду творчості його талант потьмянів.

М.Рильському довелося відсидіти півроку у в’язниці за звинува­ченням в “українському буржуазному націоналізмі”. Але його поетич­на муза не піддавалася регламентації. Збірки поета “Київ ’, “Літо", “Україна”, “Збір винограду” становили вершини української поезії міжвоєнного періоду.

Великою популярністю в читачів України користувалися вірші М.Бажана, М.Зерова, А.Малишка, М.Семенка, В.Сосюри, твори прозаїків — А.Іоловка, Івана Ле, Петра Ііапча, Ю.Смолича, 3.Ту­луб, Ю.Яновського, драматургів І.Кочерги, М.Куліша, І.Микитенка.

Читачів захоплювали дотепні й гострі гуморески Остапа Вишні (П.Губенка).'У 1933 р. письменника звинуватили в причетності до ви­гаданої чекістами “Української військової організації” (V ВО) й засуди­ли до 10 років концтаборів. Тоді за приналежність до УВО був засла­ний на Соловки М.Ірчан, покінчив життя самогубством зацькований М.Хвильовий.