10. І рупії робітників Київського району Дсміївка. Яка вступила в кіі(б)у за “линнським припоном'. 1924 р.

Через кілька днів після закінчення роботи конференції номе^) В.Ленін. Сталін скористався цим, щоб у рамках “ленінського призову ’ розчинити склад партії мобілізованим серед робітників поповненням.

В Україні “ленінський призов” дав понад ЗО тис. нових членів. На початок 1924 р. в КП(б)У налічувалося тільки 8685 робітників “від верстата” (тобто, за соціальним становищем), що становило 15% чисельності республіканської партійної організації. На кінець року їх частка сягнула 44%. Масова кампанія залучення робітників у партію повторилася з нагоди 10-річчя жовтневого перевороту в листопаді 1927 - січні 1928 рр.

Призовами та регулярною вербувальною роботою партапарат на чолі з генсеком почав створювати “під себе" цілком нову організаційну структуру. 1 Іове поповнення партії істотно відрізнялось од поперед­нього контингенту в гірший бік за життєвим і політичним досвідом та культурним рівнем. Державна партія остаточно розщепилася на дві майже не сполучні між собою організації — побудовану у формі серед­ньовічного ордену малочисельну “внутрішню” й масову “зовнішню” партії. “Зовнішня” партія була потрібна правлячій олігархії, гіозаяк ста­новила найважливіший “передавальний пас” від влади до мас. Без неї диктатура ґрунтувалася б тільки на грубій силі.

Центральний партапарат звертав особливу увагу на підпорядкуван­ня собі великої групи губкомів, об’єднуваних харківським центром.

11. 11.1 Іосншшсо. В.Чубар і В.Затоиський на IV .ч ї.»иі рал СРСР. 1927 р.

Із часом Сталіна перестав задовольняти на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У навіть Е.Квірінг, хоч той добре прислужився йому під час усунення Раковського з України.

Заграючи з місцевою компартійно-радянською елітою, Сталін пі­шов на деякі дрібні поступки в організації внутрішньопартійного життя в Україні. Вищі партійні форуми в республіці знову стали називатися з’їздами, а не конференціями. На чолі КП(б)У став, як і в Москві, генеральний секретар. Ця посада відтепер вважалася головною в номенклатурі.

Фактично ж компартійно-радянська номенклатура республіки була поставлена під якнайсуворіший особистий контроль Сталіна. У квітні 1925 р. українським генсеком став один із найближчих співробітників Ста­ліна — Л.Каганович. Найменші вияви опозиційності в українській парт- організації нещадно виполювалися не тільки з Москви, а й із Харкова.

Сталін дістав цілковиту підтримку КП(б)У в тривалій боротьбі за вищу владу — спочатку з Л.іроцьким, згодом — із “новою опози­цією” (Л.Каменєв, ['.Зінов’єв), надалі — з об’єднаною опозицією (Л. Грецький, Л.Каменєв, ГЗінов єв). КП(б)У майже беззастережно підтримала його і в боротьбі з так званим правим ухилом у вищому партійному керівництві (М.Бухарін, О.Риков, М.Томський), якою су­проводжувалася в 1928-1929 рр. відмова од нової економічної політи­ки. Після нього генсек досяг одноособової влади в партії та державі.

Всенроникиа, всюдисуща й усемогутня партійна диктатура спира­лася на органи пропаганди та насилля. Пропагандистські органи стали частиною партійного апарату. Органи насилля у вигляді ВЧК (з люто­го 1922 р. — ДІІУ, з 1923 р. — ОДПУ) були винесені за рамки пар­тійного апарату й формально підпорядковані конституційній владі — радам. Фактично ж вони будувалися як суворо централізована, воєні­зована корпоративна організація з підпорядкуванням компартійним структурам влади. У лютому 1919 р. ЦК РКП (б) підкреслював: “ЧК створені, існують і працюють лише як прямі органи партії, за її дирек­тивами та під її контролем”.

У роки громадянської війни органи державної безпеки відіграли ос­новну роль у винищенні політичних суперників більшовицької партії. Проголошений державою червоний терор провадився всесильними чекістами. Вони здійснювали арешти, самі вели слідство, виголошува­ли й виконували вироки. Непроникна для зовнішніх виливів ВЧК жа­хала громадян, включно з членами державної партії.

Партійний контроль над органами державної безпеки був специфіч­ний. Вони беззастережно підпорядковувалися партії тільки на найви­щому рівні. Тобто, колегія ВЧК-ОДПУ контролювалася Централь­ним комітетом партії, а точніше — політбюро ЦК. З допомогою ВЧК вожді здійснювали паралельний до партійного контроль за ситуацією на периферії, зокрема й у місцевих партійних комітетах.

Використання органів безпеки для контролю за партією та суспіль­ством із боку вищого керівництва РКП (б) ставило чекістів у незалеж­не становище стосовно місцевих (включно з республіканськими) органів влади. Незалежність органів безпеки від компартійно-радянських струк­тур на місцях була від початку запрограмована партійним центром, зацікавленим у тому, щоб тримати в руках два різні важелі впливу на пе­риферію. Але для місцевого партійно-радянського апарату самостійність чекістів була явищем небажаним і навіть загрозливим. Кидаючи виклик центру, деякі сміливці намагалися протестувати проти порушення балан­су сил усередині офіційних владних структур. Прикладом може бути де­марш голови Одеського пФвиконкому Я.Дробніса, зроблений у формі заяви в політбюро ЦК КП(б)У й розглянутий у червні 1921 р.

У багатьох містах України та Росії, вказував Дробніс, спостері­гається боротьба між органами ЧК й губвиконкомами. Нескінченні конфлікти, що іноді набирають потворної форми, є явищем не випадко­вим, їх не можна пояснювати незадовільним підбором керівних кадрів. Коріння зла голова губвиконкому визначав так: “ЧК формально е відділом іубпиконкому, але по суті ие фактична влада, яка має в своєму розпорядженні необмежені матеріальні засоби, в її безпосередньому віданні значна військова сила, їй надано повне право перерозподілу все­редині губернії праиівників-комуністів по своїх організаціях, не ставля­чи до відома іубком, тобто, те. чим не користується ні голова іубви- конкому, ні президія в иілому .

Політбюро ЦК КіТ(6)У нібито прислухалося до заяви Я.Дробніса. Порушені в ній проблеми вирішили поставити на обговорення чергово­го пленуму ЦК. Проте це рішення політбюро залишилося невикона­ним. На республіканському ріпні питання про органи державної безпе­ки обговоренню не підлягали.

Партійний центр із власної ініціативи вирішив пристосувати органи безпеки до мирних умов. Однак реорганізація не торкалася їхнього ста­новища в партійно-радянській ієрархії. В грудні 1921 р. політбюро ЦК РКГГ(б) обговорило доповідь про принципи реорганізації. В перебігу обговорення В.Ленін сформулював шість пропозицій, які лягли в основу ухваленого політичного рішення: звузити компетенцію ВЧК; обмежити право арешту; обмежити тривалість провадження справ місячним термі­ном; посилити суди; провести через ВЦВК положення про зміни “в ро­зумінні серйозних пом’якшень”; обговорити питання про зміну назви.

Наприкінці грудня 1921 р. на IX Всеросійському з’їзді рад Ленін заявив: “Без такої установи влада трудящих існувати не може". Заява була відповіддю на демобілізаційні настрої щодо ВЧК як в партійних організаціях, так і серед самих чекістів. Однак цей з’їзд, виконуючи настанови вишого партійного керівництва, висловився за “серйозні пом'якшення”. Відразу після цього в Україні, як і в інших радянських республіках, були ухвалені декрети про ліквідацію концта­борів і “розвантаження” тюрем.

Зовсім не випадково Ленін ставив питання про зміну назви органів безпеки. Словосполучення “чрезвьічайная комиссия”, “чрезвьічайка” асоціювалися в суспільстві з найбільш жахливими явищами доби гро­мадянської війни. Абревіатура ВУЧК (’ Всеукраинская чрезвьічайная комиссия”) не перекладається українською мовою. Зміною назви біль­шовики бажали показати всьому світу, що до червоного терору доби громадянської війни вороття нема й за мирних умов професія чекіста їм не потрібна.

Тому у відкритих документах говорилося про ліквідацію ВЧК. Бо­ротьба з ворогами радянської влади покладалася нібито на зовсім іншу установу — Державне політичне управління (ДПУ). Ця назва пока­зувала, що радянська влада збирається боротися зі своїми противника­ми не надзвичайними, а політичними засобами. Декрет ВЦВК від

З лютого 1922 р. вживав щодо ВЧК саме таке формулювання — “ліквідація”. У таємній партійній документації речі називалися своїми іменами: реорганізація, переформування.

1 Іостанова ВУЦВК “Про ліквідацію Всеукраїнської надзвичайної комісії і про організацію Держполітунравління” була ухвалена в березні

1922. р. Підпорядкованість органів ДПУ УСРР органам ДПУ РСФРР залишалася абсолютною, хоч формально УСРР ще була не­залежною державою. Голова ДПУ УСРР„ вважався повноважним представником ДПУ РСФРР в Україні. Йому підлягали особливі (тобто, армійські) й транспортні політичні відділи, а також війська ДПУ. І Іісля утворення СРСР структура органів ДПУ не зазнала змін. Змінилася тільки назва ДНУ РСФРР: воно стало називатися Об’єднаним державним політичним управлінням (ОДІ ІУ) СРСР. Відповідні республіканські підрозділи зберегли попередні назви.

В радянській історіографії стверджувалося, що функції та компе­тенція ОДПУ, як порівняти з ВЧК, звузилися: О ДПУ використову­вало переважно політичні завдання й не користувалося правом позасу- дових дій. Такі твердження випливали з гласних положень про ДПУ. Однак негласним чином чекістам були надані значно ширші повнова­ження. їм дозволялося, як і раніше, керуватися не нормами закону, а так званою революційною законністю: самочинно здійснювати арешти, провадити слідство, виголошувати вироки й виконувати їх. За власним вибором вони могли спрямовувати справу кожного заарештованого гро­мадянина по судовій або нозасудовій лінії. Вони мали можливість та­кож вільно використовувати всі засоби контролю за політичною ситу­ацією, аж до арештів і перлюстрації поштово-телеграфної кореспон­денції приватних осіб та установ.

На керівні посади в органах ЧК-ДІ ІУ зазвичай призначалися працівники з дореволюційним партійним стажем. Наприкінці 1919 р. ВУЧК очолив член більшовицької партії з 1906 р. В.Манцев, а в 1926 р. його замінив В.Балицький. Головами іубернських ДГІУ в

1922. р. були: по Волинській губернії — І І.Івонін (партстаж з 1917 р.), Донецькій — К.Карлсон (з 1905), Катеринославській — П.Онищен- ко (з 1913), Одеській — Л.Заковський (з 1913), Подільській —

І.Леплевський (з 1919), Полтавській — Е.Лінде (з 1917), Харківській — С.Западний (з 1917), Чернігівській — В.Заборенко (з 1919). Вихід-ців з інших партій серед названих керівників не знахо­димо. Як видно, це давало додаткову Гарантію того, що “караючий меч революції” служитиме тільки інтересам партійної олігархії.

Започатковане в часи В.Леніна використання органів державної безпеки для нагляду за партійно-радянськими органами на місцях було

розвинуто й удосконалено И.Сталіним. У 1923-1928 рр., коли Сталін боровся за одноособову владу в Кремлі, він використовував у власних цілях і партійний апарат, що його контролював як генеральний секретар ЦК, і апарат ОДПУ. Противники генсека у вищому керівництві, пере­дусім Л.Троцький, користувалися б значно ширшою підтримкою в партійних колах, якби не “санітарна робота” чекістів.

Придушення внутрішньопартійної опозиції було одним із основних напрямків роботи ОДПУ в 20-і рр.

ПРОФСПІЛКИ В СИСТЕМІ ВЛАДИ

Всеросійська конференція профспілок у листопаді 1920 р. несподі­вано стала ареною гострого протистояння між В.Леніним і Л.Троць- ким. У партії розгорнулася дискусія, яка виявила принципово різні иідходи до ролі й місця профспілок у системі влади.

У вождів не було розбіжностей стосовно того, що профспілки повинні контролюватися партією. Цей контроль дозволяв впливати на найбільш організовану частину суспільства — робітників. Але на цьо­му єдність у позиціях закінчувалася.

Троцький вважав, що профспілки втратили функції захисту еко­номічних інтересів робітників і повинні злитися з адміністративно- технічним апаратом, який керує виробництвом. Він бажав зрощення профспілкового апарату з державним, тобто, цілковитого одержавлен- ня спілок. Позиція Троїцького логічно випливала з комуністичної систе­ми виробництва й розподілу суспільного продукту.

Для Леніна така логіка не була переконливою. Глибока економічна й суспільно-політична криза, яка стала результатом здійснюваного партією курсу на побудову комунізму, підказувала йому іншу лінію поведінки. За кілька місяців до визнання помилковості негайного запровадження комуністичної системи виробництва й розподілу Ленін висловився проти профспілкової політики, яка випливала з цього курсу.

Суть ленінського підходу була простою. Безпосередню участь в управлінні виробництвом брали менше тисячі делегованих профспілка­ми працівників, тоді як уся профспілкова маса налічувала не менше 6 млн. чоловік. Тому розглядати профспілки як управлінський апарат було недоречно. Позбавлення спілок функції захисту економічних інте­ресів трудящих означало практичну ліквідацію їх як самодіяльних організацій. Це ставило партію віч-на-віч із неорганізованими масами, які мали свої специфічні інтереси, що не збігалися з державними.

Ленін не міг не заявляти, що створена його партією держава є робітничою, а здійснювана нею політична та економічна диктатура — не диктату'ра пролетаріату'. Такі декларації, з яких 7’роцький робив пра­ктичні висновки, закликаючи до одержавлення спілок, не підлягали пе­регляду, тому що базувалися на комуністичній доктрині. Воднораз над­ходив час здійснювати реалістичніший курс. Гому Ленін змушений був вдаватися до казуїстики, відокремлюючи “класову” боротьбу робітни­ків за свої права та інтереси від боротьби “некласової”. Полемізуючи з Троцьким, він писав: “Спілки втратили таку основу, як класова еко- но-мічні) боротьба, але далеко не втратили й ще довго, на жаль, не змо­жуть втратити таку основу, як некласова “економічна боротьба" в розумінні боротьби з бюрократичними перекрученнями радянського апарату, в розумінні охорони матеріальних і духовних інтересів маси трудящих шляхами й засобами, неприступними для иього апарату”.

Троцький готовий був задовольнитися контролем партії над проф­спілковим апаратом шляхом простого включення його в державний. Ленін же конструював набагато еластичнішу тоталітарну систему, ос­нащену “передавальними пасами” від центру влади до периферії, від олігархії до народної товщі. Він розглядав профспілки як “передаваль­ний пас”, здатний забезпечити партійний контроль над кожним охопле­ним ними працівником. Завданням профспілкових організацій було не тільки передавання імпульсів від влади до мас, а й, що не менш важли­во, постачання інформації “верхам” щодо настроїв і потреб “низів”. У такому разі партійний центр діставав можливість, якщо цього бажав, своєчасно вносити в свою політику відповідні корективи. Це забезпе­чувало радянській державі набагато більший запас міцності, як порів­няти з тоталітарними державами іншого типу.

Організаційна будова профспілок зазнала в 1920-1921 рр. карди­нальних змін. Раніше існували спілки, що об’єднували робітників пев­ної професії незалежно від місця роботи. Існували також фабрично- заводські комітети на підприємствах і в установах, які не вважалися спілками. Така структура істотно утруднювала партійний контроль за профспілковим рухом.

Партія перебудувала профспілки за виробничо-галузевим принци­пом. Усі працівники одного підприємства або установи незалежно від професії об’єднувалися в одну галузеву спілку. До кінця 1921 р. в Україні виникло 24 галузеві спілки — металістів, залізничників, харчовиків, ро­бітників землі та лісу, медико-санітарної праці, освіти й культури тощо.

Галузеві спілки будувалися, як і партія, на засадах “демократичного централізму”. Оскільки Україна до кінця 1922 р. формально вважала­ся самостійною державою, в кожній спілці утворювалося Південне бюро ЦК з неістотними прерогативами або засновувалася посада упов­новаженого ЦК із зовсім обмеженими функціями. У губерніях утворю­валися відділи галузевих спілок, у повітах — відділення. В місцях зо­середження значної кількості підприємств певної галузі виникали рай­онні відділення. Місцеві профспілкові органи в спілках виробничого профілю зберегли назву фабзавкомів, а в профспілках невиробничого профілю їх назвали місцевкомами.

Цю перебудову профспілок здійснювала відряджена в Україну зи­мою 1919-1920 рр. представницька делегація Всеросійської Централь­ної ради профспілок (ВЦРГІС) і всеросійських галузевих профоб’єднань. На її основі в лютому 1920 _Р. було створено Південбюро ВЦРПС.

Водночас із побудовою галузевих спілок створювалися міжгалузеві територіальні спілкові органи: губернські ради профспілок (губпрофра- ди), повітові й районні профспілкові бюро. Щоб не допустити неконт- рольованого втручання профспілкових мас у перебудову спілок, Південбюро ВЦРПС у березні 1921 р. вирішило тимчасово заборони­ти проведення всеукраїнських з'їздів та конференцій.

Російському профспілковому центру швидко вдалося поставити (не без допомоги органів ЧК) життя українських профспілок під конт­роль. У зв'язку з цим потреба в забороні на проведення конференцій (але не з’їздів) відпала. У січні 1922 р. в Харкові відбулася Всеукраїн­ська конференція, делегати якої представляли 1 млн. 300 тис. членів профспілок. Було вирішено відновити принцип добровільного членства. Раніше всі, хто працював на державних підприємствах, ставали члена­ми відповідної профспілки з автоматичним відрахуванням членських внесків під час виплати заробітку. Конференція вперше обрала Півден­бюро ВЦРПС. Раніше його склад призначався Всеросійським проф­спілковим центром.

На черговій Всеукраїнській профспілковій конференції в травні 1923 р. було порушено питання про приведення будови спілок у відпо­відність зі статусом України як союзної республіки. Незабаром російсь­кий профспілковий центр погодився перейменувати Південбюро в Укр- бюро ВЦРПС. Однак профспілковий центр УСРР залишався регіональним відгалуженням ВЦРПС. У 1924 р., коли Всеросійська рада була перейменована у Всесоюзну центральну раду профспілок (абревіатура не змінилася — ВЦРПС), її регіональні бюро в союзних республіках стали формально самостійними органами з погляду органі­заційної будови.

У листопаді 1924 р. відбувся II Всеукраїнський з’їзд (попередній з’їзд проходив навесні 1919 р.), делегати якого представляли 1 млн. 174 тис. членів профспілок. Він обрав Всеукраїнську раду профспілок (ВУРПС).

І2. Зиеілаини III Всеукраїнської конференції профспілок. Харків, травень №21 р.