§10. Становлення незалежної Карпатської України

Відірваність од України не могла не відбитися на карпатоукраїпській етнічній спільності. Абсолютизуючи відмінності у психології й ментальності місцевого населення, локалісти твердили, що русини повинні консолідуватися в окрему від укріаїнців націю. Однак вони не користувалися підтримкою в суспільстві.

Політичне життя на Закарпатті, попри економічну й культурну відсталість, було активним. На виборах, що відбувалися регулярно, місця в чехословацький парламент виборювало до ЗО партій. Впливовою в краі політичною силою були українофіли, які гуртувалися в Українському національному об’єднанні. ₀

Українофільський рух спирався на традиції народовців XIX ст. Ного підтримувала національна інтелігенція, яка швидко зростала в сприятли­вих умовах демократичного ладу. Українофіли боролися за пробудження національної самосвідомості русинів. Для цього використовувалися осе­редки заснованого ними товариства “Просвіта”, скаутська організація “Пласт”, Асоціація українських вчителів тощо. Авторитетним лідером українофілів був доктор теології й педагог отець Августин Волошин.

Конкурували з українофілами русофіли, які походили від москвофілів XIX ст. Після революції в Росії вони стали орієнтуватися на Прагу. Гу­бернатор Підкарпатської Русі в 1923-1933 рр. Антон Бескид провадив русофільську політику, а сама партія користувалася підтримкою держав­ної адміністрації. Це дало їй можливість ні в чому не поступатися українофілам. А празький уряд, посилаючись па незгоди серед політич­них сил краю, утримувався від реалізації зобов’язання надати каргіато- українцям автономію¹.

Третьою впливовою політичною силою на Закарпатті були комуністи. Крайовий комітет Компартії Чехо-Словаччини активно боровся за вплив на маси. Він організовував, де тільки міг, комсомольські осередки й гру­пи “революційних профспілок”, а в 1930 р., коли розгорнувся селянський рух, створив “Спілку працюючого селянства”. На виборах до чехосло­вацького парламенту в 1924 р. за комуністів віддали голоси 40% вибор­ців. Через п'ять років, коли економічне становище стабілізувалося, вони дістали лише 15% голосів, а на виборах 1935 р. — 26%. Отже, через де­сятиріччя комуністи знову дістали в краї більшу підтримку, ніж будь-яка інша партія.

Наприкінці вересня 1938 р. в Мюнхені відбулася конференція за участю Німеччини, Італії, Франції та Великобританії, яка розглянула претензії А.І ітлера до Чехо-Словаччини. Бажаючи за всяку ціну “уми­ротворити” німецького фюрера, Франція й Великобританія погодилися на приєднання до рейху високорознинутої з промислового погляду Судетської області, де проживало 3,2 млн. німців. Країна втрачала п’яту частину території та майже чверть населення.

Після задоволення німецьких претензій І Іольща й Угорщина також висунули свої вимоги про приєднання чехословацьких територій, ком­пактно населених відповідно поляками й угорцями. На початку жовтня Польща одержала територію в 1 тис. кн. км із 230 тис. жителів — Це- шинську область. Польський уряд спробував анексувати й Закарпатсь-

ку Україну, щоб знищити осередок заворушень, який шіливав на україн­ське населення Другої Речі Посполитої, однак на перешкоді цьому став А.Гітлер.

7 жовтня, коли за умовами Мюнхенської угоди почалася демобі­лізація чехословацької армії, Словаччина сформувала власний уряд, на чолі якого став магістр И.Тісо. Скориставшись ним, лідери українофілів, русофілів і локалістів домовилися між собою й звернулися до Праги. Во­ші вимагали надати автономію Підкарпатському краю, як це було перед­бачено Сен-Жерменським мирним договором і конституцією держави. 11 жовтня празький уряд затвердив першу автономну адміністрацію на чолі з р>усофілом А.Бродієм. До уряду ввійшло четверо представників русофільського та двоє — українофільського напрямів.

Через два тижні чехословацька контррозвідка здобула незаперечні докази того, що партія Андрія Бродія давно фінансується Угорщиною, а сам він працює на угорські спенслужби. Після його арешту празький уряд 28 жовтня призначив прем’єр-міністром А.Волошина.

За три дні до цього призначення в краї було розпущено всі політичні партії. Волошина п,е цілком влаштовувало. Він протегував Українському національному об єднанню й сформував уряд лише з його членів (за винятком Е.Бачинського, який був міністром і в попередньому уряді). Русофілів новий прем’єр-міністр цілком усунув від влади. Всі окружні комітети (18) і первинні організації (261) крайкому КГ1Ч були ліквідо­вані. Від чотирьох тисяч закарпатських комуністів залишилося менше сотні. Переважна більшість членів крайкому К.ПЧ змушена була емігру­вати в СРСР.

Тим часом Угорщина настирливо домагалася від Гітлера санкції на захоплення Закарпаття. 1 ітлер порадив їй порозумітися безпосередньо з празьким урядом. Однак переговори в Комарно, які відбувалися 9- 13 жовтня 1938 р., виявилися безрезультатними: Прага не бажала кори­тися диктатові угорського уряду. І оді Угорщина звернулася до чотирьох держав, які уклали Мюнхенську угоду, з проханням про арбітраж. Франція й Великобританія заявили про свою незацікавленість у цій про­блемі, тож арбітрами виступили Німеччина та Італія.

2 листопада 1938 р. відбувся Віденський арбітраж. Чехословацька Республіка змушена була віддати Угорщині південні райони Словаччини й Підкарпатської Русі з населенням 1 млн. 100 тис. чоловік, переважно угорським. Від Підкарпатської Русі відходило 12 тис. кв. км із населен­ням 172 тис. чоловік, з яких 82 тис. були угорцями, 33 тис. українцями й

3. тис. чехами і словаками. “Відрізки” торкнулися п’яти закарпатських округів. Автономна Підкарпатська Русь втратила міста Ужгород, Мука­чеве та Берегове з ирилеглими районами. В Ужгороді й Мукачевому, а також у багатьох сільських населених пунктах переважали українці, а не угорці. Проте арбітри прислухалися тільки до угорської сторони. А. Волошин прибув у Відень, але до переговорів його не допустили.

Прем’єр-міністр випустив маніфест “Український народе Підкарпат- тя!” У ньому він повідомляв про вимушену згоду на арбітраж (“... неси­ла боротися зі світовими державами”), але додавав: “Сповіщаємо тобі, що грати і нашої Підкарпатської Держави тепер забезпечені Німеччи­ною, Італією, Англією та Францією. Польща і Мадьярщииа прийняли до відома умову, якою зобов язалися не втручатись до наших внутрішніх справ’’.

Не втрачаючи часу, українофіли заходилися будувати державність на урізаній території автономного краю, який тепер став називатися Кар­патською Україною. Певний час А.Волошину ніхто не заважав. Прези­дент Чехо-Словаччини Е.Бенеш емігрував у Лондон, а нова влада в І Іразі майже не вт ручалась у внутрішні справи Словаччини та Карпатсь­кій України. Вирішальну роль у Центральній Європі тепер відігравала Німеччина. Проте А.Гітлер, як нібито свідчили результати Віденського арбітражу, не мав наміру передавати Закарпаття Угорщині.

Столицею будованої держави А. Волошин зробив Хуст. Адміністра­тивні органи, система освіти й видавнича справа переводилися на укра­їнську мову. У розбудові держави закарпатцям допомагали співвітчизни­ки із Західної України, Північної Буковини та заокеанської діаспори.

Курс А. Волошина на утвердження національної державності дістав схвалення основної частини населення. 12 лютого 1939 р. відбулися ви­бори до сейму. Українське національне об’єднання здобуло 92% голосів. Хоч інші політичні партії були заборонені, населення мало можливість вільно висловлюватися. В Хусті, наприклад, більше 2 тис. чоловік висту­пили проти виборчого списку Українського національного об’єднання.

У листопаді 1938 р. була утворена організація народної оборони — Каг шатська Січ. І Іерші січові загони став формувати на початку 30-х рр. Д.Климпуш із Ясіня. Це були протипожежні та культурно-просвітні товариства, як у сусідній Галичині. Тепер слід було на їхній основі ство­рювати збройні сили.

Команди Карпатської Січі виникли в кожному великому населеному пункті. Однак кількість вишколених січовиків не перевищувала 2 тис. Боючись ускладнень із празьким урядом, А.Волошин не наважувався їх озброювати.

На початку березня 1939 р. А.Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Чехословаччину. Чехія приєднувалася до рейху, а Словаччина одержува­ла примарну незалежність. Аналізуючи наступні події, можна дійти вис­новку, що Німеччина вирішила віддати Карпатську Україну Угорщині, щоб надійніше прив’язати її до себе в майбутній європейській війні. І Іро- те в обіг було запущено й інший варіант імовірного розвитку подій, щоб добитися невтручання СРСР у справу ліквідації Чехословаччинн.

Німецькі дипломати пустили поголос про доцільність гарантування рейхом незалежності Карпатської України. Остання нібито розглядалася як своєрідний П’ємонт: навколо неї мали об’єднатися всі інші українські землі. За поголос ухопилися англійські та французькі дипломати. В грудні 1938 р. Д.Ллойд Джордж у розмові з радянським послом

І.Майським висловив думку, що план Гітлера полягає у відторгненні од Польщі української частини, приєднанні її до Карпатської України й створенні з цих двох територій васальної Української держави. Наступ­ним елементом у реалізації цього плану, запевняв посла авторитетний політичний діяч, могла бути радянська Україна. Посол Франції в Німеч­чині Р.Кулопдр цими ж днями писав міністру закордонних справ Ж.Бон­не, що в оточенні Гітлера розглядають умови надання Польщею. Румунією та Радянським Союзом незалежності українським землям, щоб вони могли об’єднатися навколо Карпатської України.

Поряд із чутками такого змісту німці майстерно використали доку­менти закарпатських українців, які засвідчували їхній патріотизм, але викликали тривогу у Варшаві, Бухаресті й Москві. Наприклад, у мемо­рандумі делегації Карпатської України до канцлера Третього рейху від 24 ЖОВТНЯ 1938 _Р. містилася така заява: “Карпатська Україна — скла­дова частина території українського народу. Тому ії населення усвідо­млює свої обов'язки, що постають перед ним у даний момент не лише стосовно своєї країни, але також стосовно всього українства”. Мож­ливо, ця гучномовна заява була спровокована німцями.

Нарком закордонних справ СРСР М.Литвинов проаналізував про­блему, що постала, й на основі фактів, які лежали на поверхні, зробив до­сить суперечливий висновок : “... галас навколо української проблеми створений не так німецькою пресою, як пресою інших країн, зокрема, Англії і Франції. Цілком можливо, що всім цим керували з Берліна".

Радянський Союз провадив доволі окреслену політику щодо україн­ських земель у складі Польщі й Румунії. Стосовно українських земель у складі Чехословаччипи повної політичної лінії не існувало. Маючи наве­дену вище інформацію, И.Сталін проковтнув гачок і став діяти так, як від нього чекали. Свідченням цього є його доповідь на XVIII з’їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р. Радянський вождь приділив у ній багато місця натужному висміюванню ідеї приєднання країни з населенням у 30 млн. чоловік (УРСР) до регіону з населенням 700 тис. чоловік (Кар­патська Україна). Це переконало Гітлера в тому, що Радянський Союз не зацікавлений в існуванні Карпатської України як незалежної держави.

12 березня праиитель Угорщини М.іорті дістан згоду Берліна на оку­пацію всієї території Закарпаття.

Державний розпад Чехословацької Республіки змусив А.Волошина офіційно заявити про те, що з 14 березня Карпатська Україна стає неза­лежною.

15 березня в Хусті зібрався сейм Карпатської України. Протягом трьох годин нього дня відбулося шість окремих засідань, на яких було ухвалено документи історичної ваги.

Зокрема, підтверджувалося, що Карпатська Україна є незалежною державою. Таємним голосуванням сейм обрав отця Августина Волоши­на президентом. Державною мовою Карпатської України проголошува­лася українська. Державним прапором затверджувався національний синьо-жовтий прапор, а державним гербом — сполучення краєвого герба (ведмідь у лівім червонім колі й чотири сині та три жовті смуги в правому півколі) з національним (тризуб Володимира Великого з хрестом на середньому зубі). Державним гімном Карпатської України оголошувався національний гімн “Ще не вмерла Україна”.

Угорська армія розпочала вторгнення в Карпатську Україну невели­кими силами ще в ніч із 13 на 14 березня. Тим часом на кордоні зосеред­жувалося 12 дивізій. 15 березня угорська армія стала просуватися на всіх напрямках великими силами. Карпатська Січ чинила опір, але довго про­тистояти величезній силі не змогла. 17 березня останні захисники Кар­патської України залишили її територію або перейшли до партизанської боротьби. Ті, хто потрапив у полон до окупантів зі зброєю в руках, нещадно винищувалися.

Бої на Закарпатті розгорталися за півроку до початку Другої світо­вої війни. Так сталося, що країни-аґресори на чолі з нацистською Німеч­чиною зустріли перший збройний опір саме в Україні. Цей опір чинила незалежна українська держава, яка народилася й загинула в один день.