§9. Праворадикальний рух у Західній Україні

]\^іж Першою і Другою світовими війнами Європа перетворилася в арену боротьби демократичних і то­талітарних сил. Перевага в цьому двобої вочевидь була на боці тоталіта­ризму. Континент ставав червоно-коричневим. За всієї відмінності нра- ворадикальних рухів в Італії, Німеччині, Франції, а також у східноєвро­пейських країнах, у них була одна спільна риса: всі вони робили ставку на націоналізм, іноді в його крайніх формах (шовінізм і расизм).

У сучасному українському суспільстві найбільш політично загостре­ною проблемою недавнього минулого є питання про УВО-ОУН-УІіА. Позначене цією низкою абревіатур, воно може бути поставлене так: чи варто включати до героїчних традицій вітчизняної історії боротьбу ук­раїнських націоналістів із Польською та Радянською державами, яка тривала з 1920-х до середини 50-х рр.?

Політична гострота питання полягає в тому, що населення західно­українських і східноукраїнських земель, керуючись власним життєвим досвідом, зазвичай дає протилежні відповіді на нього. Однак життєвий досвід пе є об’єктивним критерієм. Людина не завжди усвідомлює зако­номірності, які формували її життя саме в такий, а не в інший спосіб.

Нерідко на оцінку питання про УВО-ОУН-УПА, особливо серед науковців, впливає схожість ідеології ОУН з ідеологією нацистів. Укра­їнський народ має підвищену чутливість до теорії та практики фашизму, розуміючи під цим терміном зовсім не тотожний фашизмові нацизм. Проте певна подібність в ідеологіях і навіть політичні зв’язки з гітлерівцями не можуть мати визначального значення під час оцінки політичних сил, сучасних нацизмові. Зокрема, українські націоналісти як політична сила не можуть бути обтяжені виною за те, що в боротьбі з Польщею та СРСР намагалися порозумітися з А.Гітлером. Такі спроби на різних етепах робили як західні демократії, так і радянські комуністи.

За абстрактно-теоретичного підходу до проблеми тоталітаризму можна з певністю твердити, що ліворадикальні політичні сили для кож­ної окремо взятої країни набагато небезпечніші, ніж нраворадикальні, коли встановлюють свою диктатуру. Пояснення цьому суто технічне: ліворадикалн з їхнім класовим підходом до управління знаходять порогів здебільшого всередині власної країни, а нраворадикали з їхнім культом нації — переважно за кордоном. Розправитися з жертвою всередині країни набагато легше, ніж із реіулярною армією противника. Тому кількість жертв нацистського режиму безпосередньо в Німеччині на по­рядок менша, ніж жертв державного терору в Радянському Союзі. Що ж до українських націоналістів, яким не вдалося побудувати державу й установити свою диктатуру, то порівняння їх із нацистами на основі ідео­логічної подібності взагалі не є коректним.

У наше завдання входить, одначе, вужча проблема: оцінити нравора- дикальну течію в українському суспільстві періоду Другої Речі І Іосноли- тої. В сучасній Україні ця проблема мало кого хвилює, нею легковажать навіть історики-професіонали. Публікації джерел та книжки належать переважно прибічникам або противникам українського націоналізму, що однаковою мірою негативно позначається на їхній правдивості.

Ідеологією ОУН тоивалий час був український інтегральний або чнн- ний, як його називав Дмитро Донцов, націоналізм (від слова “чин”, тобто, дія, справа). Замість “жіночих рис”, прищеплених українському рухові, як вважав Д.Донцов, попереднім поколінням духовних лідерів на чолі з І.Франком і МТрушевським, він ставив завдання витворити в українців “волю до влади”. Вважалося, що демократична м’якотілість була причи­ною національної поразки й приниження. Авторитаризм польської влади зміцнював молодих борців за національну справу в думці, що демократичні ідеали — це тільки прикриття політичного лицемірства та насильства.

Теоретичні підвалини інтегрального націоналізму не мали доверше­ності, властивої іншим тоталітарним доктринам, особливо комунізму й нацизму. Власне, інтешальний націоналізм важко назвати доктриною. Д.Донцов, а пізніше Д.Андріевський, М.Сціборський та інші теорети­ки, які розвивали націоналістичні ідеї після поразки визвольного руху 1917-1920 рр., мало замислювалися над тим, якою мусить бути соціаль­но-економічна структура майбутньої держави. Надто багато сил вони ви­трачали на доведення очевидної істини: український народ має право на власну державність. За їхніми переконаннями, Україна мала стати етпо- кратичною державою на чолі з верховним провідником. Місце, яке посідав провідник у цьому вченні, було тотожним становищу вождя в росіян, дуче в італійців, фюрера в німців, каудільо в іспанців, кормчого в китайців. Лідер із якостями нровідника, як вважалося, завжди знав, куди треба йти, і вказував дорогу.

Подібно до комуністів і нацистів, українські націоналісти цієї доби не бачили жодних можливостей для існування в суспільстві політичних

партій, крім класної. "Передавальними пасами” під організації | націоналісти! до мас проголошувалися коаліції й виробничі ради, створю- | вані за місцем роботи, а також профспілки. Націоналісти визнавали сво- боду совісті й бажали відокремити Церкву від держави. Водночас, па І відмін)’ од комуністів, вони докладали зусиль для підвищення ролі І релігійних організацій у суспільстві й приділяли особливу увагу розвит- I кові української національної Церкви.

| Інтегральний або чинний націоналізм народився в тяжку для України І добу. Він знехтував гаслами добросусідського співіснування, які пропа­жі гувалися найавторитетнішими ідеологами визвольного руху в ліберально- І му XIX ст. (М.Драгомапов), а також лідерами Української національної | революції початку XX сг. (М.І рушевський, В.Випниченко, С.ГІетлю- | ра). Замість них відроджувалося гасло Миколи Міхновського “Украї- на — для українців! ’ Щоправда, Д.Донцов пропонував замінити його на толерантніше: “Українці — для України!”

І Організаційне оформлення націоналістичної течії в українському виз­

вольному русі започаткували січові стрільці — найбільш боєздатна фор­мація армії УНР. Вона брала свій початок від створеного в листопаді 1917 р. в Києві І алицько-буковинського куреня січових стрільців із чис­ла полонених українців. У липні 1920 р. в Празі під головуванням незмінного командира січових стрільців Євгена Коновальця відбулося ; останнє засідання Стрілецької ради. Було ухвалено рішення про само- і ліквідацію й продовження боротьби в нових організаційних формах без- ч посередньо в Україні. Через місяць члени Стрілецької ради М.Матчак і І Я.Чиж утворили у Львові перший осередок Військової організації, і Згодом її перейменували в Українську військову організацію (УВО).

І Завданням УВО було розгортання збройної боротьби проти польсь-

І; ких окупантів. Комендантом (командиром) УВО став Є.Коновалець. | Кожна команда УВО складалася з референтур — організаційної, бойо­ві вої, політичної та фінансової. За кордоном були організовані екснозиту- ри УВО, а в Мюнхені — підпільна старшинська школа.

? На першому з’їзді представників українських військових організацій,

і,' який відбувся в Празі останнього дня серпня 1920 р., було ухвалено І постанови, де говорилося, що завданням УВО є розбудова Української •/ соборної самостійної держави — незалежно від того, які політичні І та соціальні форми ця держава матиме.

Свого природного союзника в боротьбі з державами-окунантами ук- | раїнські націоналісти вбачали в німецьких націоналістах, котрі відчували І приниження від поразки в світовій війні. В одному з листів за лютий І 1921 р. Є.Коновалець, аналізуючи стан міжнародних відносин у Європі, 8 висловлював переконання, що Німеччина за всяку ціну й під всякими

ІН. Р. Конивалець

умовами прагнутиме до ревізії Версальського договору 1919 р. і вже- зараз тримає зв’язок із тими, хто їй потрібний, зокрема й з українцями.

І Іідпільна діяльність У ВО полягала в саботажі, в експропріаціях гро­шей або майна державних установ, політичних убивствах. Першим теро­ристичним актом був невдалий замах на життя Ю.ГІІлсудського та львівського воєводи К.Ірабовського, здійснений бойовиком С.Федаком у листопаді 1921 р. У 1924 р. було зроблено замах на президента Польщі С.Войцеховського.

І Іоширювані Д.Донповим ідеї націоналізму знаходили відгук і співчуття переважно серед молодого покоління. У Чехо-Словаччині, де осіли десятки тисяч українських емігрантів, від початку 20-х рр. стали утворюватися осередки націоналістично налаштованої молоді. Перше об єднання постало 1921 р. в таборі інтернованих бійців Української галицької армії (УГА) в місті Ліберець. Восени 1922 р. в Празі виник центральний штаб організації, яка прибрала назву “Група української національної молоді”.

У 1923-1926 рр. у Львові сформувався “Союз української націо­налістичної молоді". У Подебрадах (Чехо-Словаччина) в 1925 р. утво­рилася “Легія українських націоналістів" на чолі з Миколою Сціборсь- ким. Влітку 1927 р. обидві організації об'єдналися. А восени того ж

114. М. С иіборськиії

року в Берліні була скликана конференція українських націоналістів, в якій узяли участь представники УВО.

Після тривалих дебатів конференція висловилася за злиття всіх націоналістичних організацій, включно з УВО, в одну — Організацію українських націоналістів (ОУН). Остаточне рішення в ній справі зали­шалося за конгресом, який мав відбутися через рік. Було обрано провід українських націоналістів (ПУН) на чолі з Є.Коновальцем — коорди­наційний центр для скликання конгресу.

28 січня-3 лютого 1929 р. у Відні відбувся 1 Іерший конгрес (великий збір) ОУН. У його роботі взяло участь ЗО делегатів і гостей. “Легію українських націоналістів” представляло 10 делегатів, УВО — 5, Групу української національної молоді — 3, Союз української націоналістичної молоді — 2 делегати.

З’їзд ухвалив постанови про створення та устрій ОУН, обрав керівні органи. І Іровід ОУН очолив Є.Коновалець, його заступником став М.Сціборський, секретарем — В.Мартинець.

ОУН не була політичною партією парламентського тину. З одного бо­ку, вона виникла як політичний рух із власного ідеологією, котру ще потріб­но було розвивати. З другого боку, вона становила суворо законспіровану організацію військового типу. Військова організація постала з УВО. Влас­не, УВО не відразу розчинилася в ОУН. До середини 30-х рр. вона збері­гала організаційну самостійність і виступала в ролі бойової фракції ОУН.

Пізніше в документах ОУН виникла постать провідника, наділеного всією повнотою влади. Але таку владу Є.Коновалепь одержав відразу, хоча формально був тільки головою колегіального органу — проводу. Всі рішення п ОУН ухвалювалися від імені проводу, але його члени були лите дорадниками голови.

Офіційним виданням ОУН до кінця 30-х рр. вважався журнал “Роз­будова нації”. Публікації в цьому виданні дають вичерпне уявлення про ідеологічну основу ОУН — націоналізм. На відміну од нацизму, ідео­логія якогц розвивалася одночасно, український націоналізм не мав ознак расизму. Його провідний елемент становила любов до нації. У “Розбу­дові нації” Дмитро Андрієвський писав: “Основною, засадничою, ріша­ючою прикметою українських націоналістів є віра — безоглядна, чинна, будуюча віра в націю, в її самоціль, в її самовистачальність, в її снагу й мудрість, в її органічну цілість і спайність”.

Український націоналізм був поняттям, адекватним патріотизмові, тобто, любові до батьківщини в тих народів, які мали власну державу. Екстремізм українських націоналістів стосувався не стільки ідеології, скільки методів боротьби. Він диктувався тогочасними обставинами життя й діяльності українських політичних сил, які змушені були про­тидіяти курсові влади на державну полонізацію.

Велика депресія 1929-1933 рр. загострила соціальне напруження, особливо на селі. Як завжди, соціальні суперечності негайно набули фор­ми міжнаціональних. Ліво- та праворадикальна опозиції активізували свою роботу на селі, піднімаючи селян на боротьбу з поміщиками. Восе­ни 1930 р. на території Східної Галичини ОУН провела близько 2200 актів саботажу. Нападів зазнавали маєтки польських поміщиків і осадників, державні об’єкти.

Ю.Пілсудський розпорядився провести масову репресивно-відплат- ну акцію, яку назвали пацифікацією (умиротворенням). Вона тривала з другої половини вересня до кінця листопада. Поряд із поліцією, в акції брали участь війська. Селян били різками, спалювали їхні хати. На села накладалася контрибуція. Не маючи можливості виявити винуватців терористичних акцій, польська влада застосувала нринішн колективної відповідальності.

Справа набула міжнародного звучання. Союз українських емігрантських організацій у Чехословацькій республіці звернувся в жовтні 1930 р. із заявою-нротестом до Ліги Націй. У заяві говорилося: “Відділи озброєної жандармерії в числі кількох тисяч та кавалерійські полки з артилерією за наказом польської влади пішли хрестовим похо­дом проти беззбройною українського населення Східної Галичини. Шляхи цих карних експедицій позначені актами вбивств, мордування і ганебного насильства над українським населенням, руйнуванням і нищенням бібліотек, будинків просвітніх і економічних організацій та різного приватною майна”.

Однаково рішуче 1 Іольщу засудили обидві сусідні країни — Німеч­чина і Радянський Союз. Комінтерн розпочав пропагандистську акцію в усій Європі. Ліга Націй утворила спеціальний комітет для розслідування справи. Він затаврував брутальні методи, якими польський уряд кори­стувався, щоб припинити саботаж.

Оунівці не переоцінювали індивідуального терору й дотримувалися думки, що шлях до самостійності України прокладуть тільки дії мас, спрямовані на розхитування та знищення окупаційних структур. Водно­раз Є.Коновалець та його однодумці вважали терор корисним для досяг­нення поставлених ними цілей.

Герор УВО-ОУН спрямовувався більшою мірою проти внутрішньо­го ворога: тих українців, хто виступав за нормалізацію відносин із поль­ським урядом. За 1921-1939 рр. націоналістичне підпілля провело 63 за­махи. Жертвами стали 36 українців (з них тільки один комуніст), 25 по­ляків, один росіянин і один єврей.

29 серпня 1931 р. в Трускавці було забито начальника східного відділу МЗС Польщі Тадеуша Голувка. Цей чиновник стояв близько до Ю.Пілсудського, і його вбивство спричинило масові арешти української молоді. Тільки згодом стало відомо, що замах вчинили бойовики ОУН В.Білас і Д.Данилишин. їх заарештували під час нападу на приміщення пошти в м.Городок, що мав на меті експропріацію коштів.

Найбільш відомою бойовою акцією ОУН стало вбивство у Варшаві 15 червня 1934 р. польського міністра внутрішніх справ, генерала Броніслава Перацького. Як підкреслювалось у відозвах ОУН, його зни­щили у відплату за пацифікацію 1930 р. Замах здійснив Г.Мацейко.

Безпосередньою реакцією влади було рішення про створення, всупе­реч чинному законодавству, концентраційного табору в Березі Кар- тузькій. Табір назвали “місцем відособлення у справі осіб, які загрожу­ють безпеці, спокою та громадському порядку”. У липні 1934 р. в цьо­му місці опинилося до півтори сотні ув’язнених членів ОУН. А всього за 1929-1934 рр. було ув’язнено 1024 члена ОУН. За гратами опинилося керівне ядро крайової екзекутиви.

За німецькими даними, ОУН у середині 30-х рр. мала близько 1500 бойовиків. Загальну чисельність організації визначити неможливо, тому що не провадився облік членства. Кількість заарештованих показує, що дефензива та поліція завдали ОУН відчутних ударів.

115. С. Ікнле/т 116. Л. Рсбаи

Упродовж 1935-1936 рр. у Варшаві та Львові відбулися іучні проце­си над учасниками замаху на Б.Перапького й членами крайової екзеку- тиви ОУН на західноукраїнських зем.\ях. На лаві підсудних країна поба­чила молодих революціонерів, у віці здебільшого до ЗО років, перекона­них у правоті своєї справи. Серед них виділялися Степан Бандера, який із січня 1933 р. очолював крайову екзекутиву ОУ Н, і організатор зама­ху на Б.Перацького Микола Лебідь. Підсудні відмовилися розмовляти в залі суду польською мовою.

Відповідаючи на львівському процесі на запити захисників, С.Банде­ра заявив, що ОУН бореться не тільки з окупаційною польською адміністрацією та місцевими комуністами — агентурою Радянського Союзу, а й з угодовськими елементами. Вій підкреслив, що з погляду ОУН лояльність до окупантів України є національним злочином. Отже, націоналісти керувалися відомим більшовицьким принципом: “Хто не з нами — той проти нас”.

Це були не тільки слова. Націоналісти вбили у 1934 р. директора української академічної гімназії у Львові, в минулому — старшину УГА Івана Бабія, за те, що той забороняв своїм учням вступати в ОУН. Вбив­ство 1.Бабія дістало одностайне засудження української громади й поз­начилося на популярності ОУН. Та й узагалі оунівський терор сприймав­

ся в Західній Україні без ентузіазму. Духовний лідер українців, митропо­лит Андрей Шептицький в окремому пастирському листі засудив терор, який не стільки підривав Польську державу, скільки накликав на суспільство зайві репресії.

Варшавський і львівський процеси сприяли популяризації ОУН серед української молоді. Організація швидко компенсувала завдані їй втрати. Характерно, що Л.Ребет, який заступив заарештованого С.Бан- деру на посаді провідника крайової екзекутиви ОУН на західноу­країнських землях, виступив за обмеження бойових акцій, щоб зберегти кадри. З цією тактикою не погоджувалися З.Коссак, Р.Шухевич та деякі інші провідні діячі підпілля. Вони вимагали від ПУН усунення крайового провідника, але безуспішно.

Між закордонним проводом націоналістів (П\Н) і крайовою екзе- кутивою від початку склалися напружені стосунки. За визнанням А.Мельника, чимало терористичних актів у Західній Україні здійснюва­лися без згоди, а подеколи й без відому керівництва ОУН.

У Березі Картузькін опинилися сотні оунівців, зокрема весь галиць­кий провід — С.Бандера, І.Климів, М.Климишин, М.Лебідь, Я.Сгепь- ко, РШухевич. Після цього поширилися чутки, що польська дефензива діставала інформацію під деяких членів закордонного проводу ОУН.

Цс не відповідало дійсності, але відчуженість між молодими бойовиками в Західній Україні та старшими за піком функціонерами в еміграції поча­ла стрімко наростати. Поки на чолі ОУН стояв Є.Кононалепь, це не ду­же підбивалося па діях націоналістів.

Смерть Є.Коновальця 23 травня 1938 р. в Роттердамі стала непо­правною втратою для ОУН. Терористичний акт здійснив таємний агент НКВС П.Валюх (Судогілатов). Існують припущення, що до вбивства був причетний шеф абверу адмірал В.Канаріс. Радянські та німецькі сгіецслужби однаковою мірою були зацікавлені в усуненні керівника ук­раїнських націоналістів, який не бажав слухатися чужих порад і завжди переслідував власні цілі. Організація українських націоналістів залишилася без керівництва напередодні вирі­шальних в історії Європи подій і неза­баром розкололася,