§4. Еволюція тоталітарної влади

КОМПАРТІЙНО-РАДЯНСЬКИЙ АПАРАТ

Зовнішній зріз радянського політичного життя становив собою конституційний режим безпосередньої демократії. Суверенним носієм влади проголошувалися пролетарські маси. Представники робітників, червоноармійців і селян утворювали ради, які на всіх рівнях, від місце­вого до загальнодержавного, користувалися нібито повнотою влади. Між з’їздами рад законодавча, виконавча й судова влада формально перебувала в руках обраних ними органів — виконавчих комітетів.

В Україні вищим серед виконкомів вважався Всеукраїнський цент­ральний виконавчий комітет (ВУЦВК). Виконкоми ухвалювали зако­ни й здійснювали поточне керівництво, враховуючи накази виборців. Декларувалося, що ці накази, а не партійні інтереси або власна позиція членів виконавчих комітетів рад повинні визначати характер їхньої діяльності. Виборці мали право відкликати якого завгодно депутата в будь-яку мить. Це означало, що депутатів тримали на короткому повід- ку, не делегуючи їм того обсягу самостійних повноважень, який власти­вий представницькій демократії парламентського типу.

У такій системі влади В.Ленін ще в 1905 р. угледів колосальні мож­ливості для встановлення незримої диктатури власної партії. Складан­ня наказів виборців, визначення кандидатів у депутати з їздів рад і за­безпечення їх обрання, контроль за діяльністю депутатів та їх відкли­кання в разі потреби — все це мала здійснювати силова структура, яка перебувала поза рамками безпосередньої демократії. Власне, без такої зовнішньої сили режим безпосередньої демократії був нежиттєздатним і загрожував виродженням в охлократію або анархію.

Якби зовнішню силу представляли дві або кілька політичних партій, конкурентна боротьба між ними також призвела б таку систему влади до паралічу. За фасадом безпосередньої демократії обов’язково повин­на була приховуватися диктатура однієї партії. Радянська влада могла утвердитися тільки в ситуації однонартійності.

З особливим упередженням більшовики ставилися до своїх безпосе­редніх конкурентів — найбільш чисельної та популярної в 1917 р. партії есерів, а також до колишніх товаришів по сопіал-демократичній партії, яких називали меншовиками. В роки громадянської війни ці партії вини­щувалися чекістами як організаційно, так і фізично. Після X з’їзду РКП (б) Ленін повчав компартійно-радянських функціонерів: “Меншовикам і есерам, як відкритим, так і перефарбованим у безпартійних, місие в тюрмі”. В крайньому разі, згадуючи наданий лідерам РСДРП Л.Мар- тову і Р.Абрамовичу дозвіл виїхати геть, він погоджувався на висилку політичних суперників за межі країни: “Хай їде за кордон той, хто хоче пограти в парламентаризм, в учредилки, в безпартійні конференції”.

За лаштунками безпосередньої демократії Комуністична партія здійснювала тотальний контроль за всіма галузями суспільного життя. Він ставав можливим унаслідок цілковитого одержавлення суспільних інститутів, включно з економікою. В перебігу так званих соціалістичних перетворень відбулася трансформація радянських громадян у німотні “ґвинтики”, цілком залежні від держави.

Суцільне одержавлення відкривало перспективу встановлення аб­солютної влади над суспільством, але вимагало від компартійно-ра­дянських структур забезпечувати функціонування виробництва й ма­теріальні умови існування громадян. Щоб тоталітарне суспільство мог­ло існувгди, потрібен був, як з’ясувалося, фантастично розгалужений апарат. Йому належало виконувати незіставно ширші управлінські функції, ніж ті, що існували в будь-якій іншій державі.

Розв’язуючи проблему створення такого апарату, партія більшо­виків зазнала внутрішньої трансформації.

Після взяття влади та знищення політичних конкурентів вона почала розгалужуватися на внутрішню й зовнішню (за термінологією Дж.Оруелла). Внутрішню партію складала партійно-радянська номен­клатура, тобто, начальники всіх рангів в опанованих або створених біль­шовиками суспільних структурах. До зовнішньої партії належала ос­новна членська маса. Рядові члени надавали РКП (б) оманливого ви­гляду політичної партії. Фактично ж вона злилася з державою й пере­творилася в структуру, яка пронизувала собою всі управлінські ланки.

¹ Перемога більшовиків у Російській революції багато в чому пояс­нювалася їхньою залізною дисципліною. В основу побудови цієї партії і було покладено принцип “демократичного централізму”, тобто, безза- стережпу й цілковиту підпорядкованість нижчих інстанцій вищим.

; Згуртованість і “пождізм” допомагали більшовикам своєчасно присто- ' совуватися до швидкоплинної революційної обстановки.

Суперники більшовиків боролися за владу в її парламентських, тоб- ¹ то, демократичних формах. Більшовики прагнули не демократії, а дик- ’ татури. Це прагнення йшло в унісон із настроями в породжених рево­люцією масових організаціях — радах. У перебігу революції ленінська партія спромоглася завоювати в Росії контроль над більшістю рад і пе­ретворити їх в органи влади. Перебуваючи в радах, вона стала діяти спочатку як урядова (за наявності в радах представників інших партій), а згодом, в умовах однопартійного політичного режиму, — як держав­на партія.

Створюваний більшовиками управлінський апарат підлягав тій же залізній дисципліні, яка була властива самій державній партії. Партія одержавлювалася, а державний апарат партизувався. Коли управлінця­ми ставали висуванці рад, які належали до інших політичних партій або були безпартійними, перед ними здебільшого виникала дилема: або вступити до лав більшовиків, або покинути посаду. Внаслідок цього радянський апарат став практично тотожним партійному.

РКП (б) абсорбувала вихідців з інших політичних партій, викори- стовучи їх у разі потреби на найбільш відповідальних посадах. За дани­ми 1923 р., сім губкомів КП(б)У очолювалися професійними рево­люціонерами, які свого часу закладали основи більшовицької партії, а два губкоми мали на чолі вихідців з інших партій: Б.Магідова (колиш­ній меншовик) та І.Мусульбаса (колишній боротьбист). 16 секретарів окружних партійних комітетів із 48 (в чотирьох округах на час обсте­ження ці посади залишалися вакантними) вступили в РКП (б) з інших партій у 1917-1919 рр. Три чверті з них були вихідцями із загально- російських партій (меншовики, есери, анархісти, бундівці), чверть — із партій українських соціал-демократів та українських есерів. Серед дев’я­ти голів губвиконкомів налічувалося двоє “некорінних’ більшовиків — колишній боротьбист Г.Іринько та колишній есер К.Федотов. У складі уряду УСРР було троє вихідців із партії меншовиків — М.Гуревич, В.Затонський та Ю.Рудий. Вихідці з інших партій очолювали три губфінвідділи з дев'яти, сім відділів губнаросвіти, сім губземвідділів.

Партія більшовиків керувала майже всіма ланками суспільного життя опосередковано — через органи радянської влади. Опосередко- ваність справедливо вважалася перевагою політичного режиму. Вона

дозволяла державній партії розв’язувати принципові питання, не беру­чи на себе безпосередньої відповідальності за поточні справи. У партій­них документах завжди підкреслювалася небажаність злиття функцій партійних і радянських органів влади. Зокрема, в резолюції VIII з’їзду РКП(б), де визначалися форми відносин між партією та державою, підкреслювалося: “... партія прагне керувати діяльністю рад, але не заміняти їх”.

Не зливаючись організаційно, партійні й радянські органи влади все-таки зливалися на персональному рівні: кожну відповідальну поса­ду в радянському апараті посідав член партії. З цього приводу В.Ленін у 1921 р. свідчив: “... як правляча партія ми не могли не зливати з “вер­хами партійними "верхи" радянські, вони у нас злиті й залишати­муться такими”. До цього спостереження слід додати тільки одне: зливалися на персональному рівні не тільки “верхи”, а й “низи” уп­равлінських ланок.

ОРГАНІЗАЦІЙНА БУДОВА ВИЩОГО ПАРТІЙНОГО КЕРІВНИЦТВА

У роки громадянської війни РКГІ(б) ще зберігала ознаки політич­ної партії. Делегати на партійний з’їзд визначалися в жорсткій конку­рентній боротьбі. Ними ставали ті, хто користувався найбільшим авто­ритетом у місцевих партійних організаціях. З’їзд зберігав визначену статутом роль верховного органу партії, тому що формував її вище керівництво — Центральний комітет.

Однак поступово риси так званої “робітничої демократії” у внут­рішньопартійному житті втрачалися. ЦК РКП (б) прагнув управляти партією з допомогою тих же диктаторських методів, якими управляв життям держави. Кандидатури на керівні посади в периферійних парт- органах спочатку “рекомендувалися Центральним комітетом, а вже потім формально затверджувалися місцевою парторганізацією. Це яви­ще, назване “призначенством”, стало визначати кадрову політику в державній партії.

Такий стан справ турбував багатьох. Найбільш голосно протестува­ла фракція “демократичного централізму” — досить впливова в КП(б)У. Один із лідерів українських “децистів”, Рафаїл (РФарбман), виступив на X з’їзді РКП(б) з вимогою розпочати демократизацію партійного життя “Цілий ряд негативних явищ, — говорив він, — є ре­зультатом найжорстокішого централізму, перетвореного в бюрокра­тизм. Призначенство стало системою, й призначувані товариші не

відчували будь-якої відповідальності, не відчували себе зобов'язаними широким масам. Вони були залежні тільки від вищою начальства’.

Усвідомивши, що фракційна боротьба загрожує диктатурі, В.Ленін весною 1921 р. ухвалив радикальне рішення, яке остаточно визначило перетворення державної партії в тоталітарну силову структуру. “Ми — не дискусійний клуб", — заявив він на X з’їзді РКП(б) й домігся за­твердження резолюції “Про єдність партії", якою заборонялися фракції та угруповання. Ленінська резолюція загрожувала суворими карами навіть керівникам найвищого рангу. Таємним до певного часу пунктом двом третинам членів Центрального комітету й Центральної контрольної комісії надавалося право виключати інакодумців зі свого складу. Цим X з’їзд РКП(б) випустив з рук суверенне право партійних з'їздів вирішувати питання про склад ЦК. Реальна влада в партії переходила від з’їзду до ЦК РКП(б). Вожді дістали змогу впливати на партію не силою авторитет)', а з допомогою апаратних комбінацій.

Негайно після з’їзду політбюро ЦК КП(б)У звернулося до губ- комів партії з таємним обіжником, в якому попереджало про мож­ливість виключення з партії членів ЦК КП(б)У через ЦК РКП(б). Будучи безгласним, згідно із засадами “демократичного централізму”, перед центральними партійними органами, воно скористалося резо­люцією “Про єдність партії” для утвердження безгласності місцевих партійних організацій перед самим собою.

На відміну од царів, радянська влада не мала в собі самій освяченої Церквою та історією легітимності. На відміну од представницької де­мократії, вона не залежала від голосів виборців. Носієм диктатури, офіційно названої диктатурою пролетаріату, був не робітничий клас і навіть не вся Комуністична партія, а ЦК РКП(б) — сукупність керівних діячів, кожен із яких відповідав за конкретну галузь, ділянку або функцію компартійно-радянської роботи.

На початку 20-х рр. чисельність ЦК РКП(б) була невеликою. У ЦК, обраному X з’їздом у березні 1921 р., налічувалося 25 осіб, зокрема четверо з України — Артем (Ф.Сергєєв), Г.Петровський, Х.Раковський і М.Фрунзе. У ЦК, обраному XI з’їздом у квітні 1922 р., було 27 осіб, зокрема з України — Г.Петровський, Х.Ра­ковський, М.Фрунзе і В.Чубар.

Зосередження в ЦК РКП(б) диктаторських повноважень висува­ло на передній план проблеми лідерства й наступності влади. Ці проб­леми не можна було розв’язати конституційним, тобто, передбачуваним шляхом, оскільки затверджена в липні 1918 р. перша радянська консти­туція навіть не згадувала про існування Комуністичної партії.

17. В. Чубар 18. Л/ітем (Ф. Сергеея)

Диктатура завжди потребує індивідуалізованого носія влади — диктатора. Олігархічний політичний режим є нестабільним за означен­ням. Проблема реального лідерства розв’язується в ньому шляхом бо­ротьби або апаратних угод. Проте засновник партії, держави й системи влади не був диктатором у класичному розумінні слова. У колі това­ришів по ЦК В.Ленін здебільшого не покладався на силові засоби, йому вистачало морального впливу.

У березні 1919 р. Ленін утворив усередині ЦК два субцентри вла­ди — політбюро та оргбюро. Політбюро, як це видно з його назви, розв’язувало питання політичного характеру. Оргбюро відігравало до­поміжну роль. Воно готувало матеріали на розгляд політбюро, розв’я­зувало більшу частину кадрових питань. Рішення політбюро вважали­ся рішеннями ЦК партії. Рішення оргбюро, не опротестовані ким-не- будь із членів політбюро, також автоматично ставали рішеннями ЦК. Отже, рішення Центрального комітету як найвищого керівного органу державної партії вироблялися не стільки на засіданнях повного складу ЦК (пленумах), скільки в політбюро та оргбюро.

Із виникненням політбюро та оргбюро перетікання диктаторської влади від з’їзду до РКП(б) стало означати концентрацію владних пов­новажень саме в цих субцентрах. Значення всієї сукупності членів Центрального комітету в системі влади зменшилося хоча б тому, що періодичність пленумів скоротилася з двох па місяць у 1919 р. до одно­го па два місяці в 1921.

Паралельно й одночасно відбувалося перетікання влади від радянсь­ких органів управління до партійних структур. Залишаючи радянські органи безпосередніми виконавцями ухвалених рішень, партія перебира­ла на себе владні повноваження в кожній ланці управління та в кожній галузі. Це означало концентрацію влади в партійних комітетах усіх рівнів, аж до Центрального, внаслідок чого зростали повноваження ви­конавчих парткомівських структур, насамперед — секретарів. Завдяки специфіці організаційної будови РКП(б) уся влада зосереджувалася в головному парткомі — ЦК, а точніше — в його субцентрах.

ЗАПРОВАДЖЕННЯ ПОСАДИ ГЕНЕРАЛЬНОГО СЕКРЕТАРЯ ЦК

Напередодні X з'їзду в партії розгорілася дискусія про місце про­фесійних спілок у системі влади. Л.Троцький вніс до неї гостроту, розцінену його опонентами як виклик лідерству Леніна. Сам Троцький заперечував особисті мотиви. Але залишається фактом, що опоненти сформулювали свої платформи в письмових тезах, витратили величезні зусилля на їх публічний захист і звернулися до партійних організацій із вимогою визначитися. Вибори делегатів на X з’їзд РКП(б) провади­лися за платформами.

Прибічники платформи Троцького, яких стали називати троцькіс- тами, зазнали нищівної поразки. У виборах до нового складу ЦК, які завжди провадилися таємним голосуванням, один Ленін пройшов голо­сами всіх 479 делегатів. Троцький за кількістю поданих голосів (452) опинився на десятому місці. Дискусія про профспілки істотно вплинула на еволюцію компартійно-радянського режиму.

Перший склад політбімо налічував п’ятеро осіб: Л.Каменєв, М.Крестінський, В.Ленін, И.Сталін і Л.Троцький. Персональні зміни сталися тільки через два роки й пов’язані були з результатами дискусії про профспілки. Місце вигнаного Крестінського посів вождь Комінтерну Г.Зінов’єв. Ще через рік, у квітні 1922 р., політбюро по­повнилося О.Риковим, якого Ленін зробив своїм заступником у Рад- наркомі, та М.Томським, який очолив профспілки. У такому складі політичне керівництво проіснувало до червня 1924 р., коли місце, що звільнилося після смерті Леніна, дісталося М.Бухаріну.

В компартійно-радянській номенклатурі найвищою вважалася по­сада голови уряду. Зокрема, В.Ленін у 1917 р. став головою Раднарко- му РСФРР. Надісланий в Україну ленінський емісар X.Раковський також очолив уряд, а не ЦК КГ1(б)У. Посада секретаря ЦК була се­кретарською в первинному значенні терміна, тобто, не політичною, а технічною. До утворення субцентрів секретарем ЦК працювала

О.Стасова, яка навіть не була членом вищого партійного керівництва.

Дедалі більше перетікання влади від радянських органів до партійних, з одного боку, та від нижчих лапок партійного апарату до ви­щих, з другого, ітризводило до наповнення секретарських посад цілком новим змістом. Після IX з’їзду РКП(б), тобто, з квітня 1920 р., було вирішено мати в ЦК трьох секретарів, поміж них — відповідального. Ним став М.Крестінський. Членство Крестінського в політбюро та оргбюро надало посаді відповідального секретаря виразно політичного змісту. Після X з’їзду РКП (б), коли Крестінського вигнали з усіх партійних посад, відповідальним секретарем став переведений з Ук­раїни в Москву В.Молотов. Ця посада забезпечила йому почесне місце кандидата в члени політбюро.

Ще через рік, у квітні 1922 р., пленум ЦК РКП(б), обраного XI з’їздом, заснував посаду генерального секретаря. Було вирішено за­провадити регулярні засідання секретаріату, на яких готувати матеріали для розгляду в політбюро або в оргбюро. Цей же пленум ЦК вирішив, за пропозицією Леніна, що рішення секретаріату, не опротестовані ким-ігебудь із членів політбюро або оргбюро, набуватимуть сили як рішення Центрального комітету. Тобто, секретаріат ЦК перетворював­ся в політичний орган.

Зважаючи на збігання функцій оргбюро та секретаріату й принцип персонального суміщення посад секретарів ЦК і членів оргбюро, ця політична комбінація не призвела до появи у вищому партійному керівництві третього субцентру влади. Але вона істотно зміцнила дру­гий субцентр — оргбюро.

Значення одного із субцентрів ЦК могло посилитися, на перший погляд, за рахунок відповідного послаблення іншого субцентру, тобто, політбюро. Цього не сталося знов-таки завдяки застосуванню суміщення посад. Уважне вивчення цієї “деталі” допомагає визначити, проти кого персонально була спрямована вся задумана Леніним полі­тична комбінація з посадою генерального секретаря.

Якби на ній посаді утвердився відповідальний секретар В.Молотов, комбінацію можна було б вважати технічним удосконаленням поточної ро­боти ЦК. ОДрлотов справді залишився секретарем, але не генеральним. Іен- секом став И.Сталін — член обох субцентрів ЦК з моменту їх утворення.

В історії РКІІ (б) ленінської доби мав місце тільки один випадок, коли партійний з’їзд забалотував нід час виборів нового складу Цент­рального комітету члена політбюро. Цей випадок стався якраз із відпо­відальним секретарем ЦК М.Крестіпським. X з’їзд РКП(б) не обрав, поряд із ним, й інших двох секретарів — Є.Преображенського та Л.Серебрякова. Причина одна: всі троє були людьми ЛЛроцького. Після з’їзду Троцький позбувся можливості залаштуцково, через сек­ретарів, виливати на поточну роботу політбюро ЦК. И.Сталін став, як раніше Крестінський, членом політбюро, оргбюро й секретаріату. Різниця між ними полягала в тому, що секретаріат ЦК з 1922 р. дістав набагато ширші повноваження. Саме тому, за відомим визначенням Леніна, в руках у Сталіна зосередилася “безмежна влада”. Хто ж його висунув на посаду генсека?

У своїх спогадах Троцький свідчив: "Сталін саме на десятому з’їзді був намічений — з ініціативи Зінов'єва й проти волі Леніна — в генеральні секретарі. З'їзд був переконаний, що йдеться про кандида­туру, висунуту Центральним комітетом у цілому. Ніхто, втім, не надавав цьому обранню особливого значення. Посада генерального секре­таря. вперше на X з'їзді заснована, могла, при Ленінові, мати технічний, а не політичний характер".

З Троцьким можна погодитися тільки в одному: при Ленінові, який стояв над партією, будь-яка партійна посада не мала визначального значення. Зокрема й посада генерального секретаря, хоч вона була від початку сконструйована як політична, а не технічна. Всі інші наведені твердження — неправильні.

З’їзд не обговорював питання про генсека. Пленум ЦК, що відбув­ся після з’їзду, затвердив Сталіна генсеком на пропозицію Л.Каменева. Ленін брав участь у роботі пленуму ЦК й вніс власноручно написаний проект постанови про організацію роботи секретаріату. За свідченням Д.Волкогонова, в протоколі пленуму рукою Леніна було зроблено та­кий запис: “Тов.Сталіну доручається негайно підшукати собі заступ­ників і помічників, які звільнили б його (за винятком принципового керівництва) від роботи в радянських установах". Цих фактів досить, щоб з’ясувати, хто стояв за спиною Каменева, коли той пропонував кандидатуру Сталіна на посаду генсека.

Троцький свідомо замовчував роль Леніна у висуванні Сталіна на посаду, що була задумана як ключова в поточній роботі Центрального комітету. Для нього, як і для Леніна, мало неабияке значення, чия лю­дина визначатиме порядок денний у роботі найвищого партійного орга­ну. Він раніше за Леніна потурбувався про це й оволодів “командною висотою” в ЦК — секретаріатом. Після його поразки в дискусії про профспілки Ленін ужив заходів щодо організації поточної роботи ЦК так, як вважав це за потрібне.

19. А емонаирииія киян, присвячена шоапій річниці Жштшсіюї раниюиіі.

Па арій на,і чюрулменою трибуною напис '(Ьп^шапіоН ?одовиїшт к мировому Октябрю". 192$ р.

Ленін усе розрахував точно, але в розклад сил на партійному Олім­пі втрутився неперсдбачуваниГі фактор — його хвороба. Менш ніж че­рез два місяці, 26 травня 1922 р., він зазнав першого удару. Олігархи зрозуміли, що виникає болюча проблема наступності влади. За некон­ституційного ладу розв’язати цю проблему без силової боротьби було неможливо.

Під час відсутності Леніна на передній план у партії висувався Іроцький. Вони обидва фігурували в усіх тогочасних газетах як “вожді світової революції’. Для протидії Тронькому вожді другого ешелону — Каменев, Зінов’єв і Сталін — об’єдналися в “трійку”.

До слушного часу Троцький і “трійка” не бажали демонстрації су­перництва. Перед XII з’їздом РКҐІ(о), коли лікарі попередили про серйозну загрозу життю Леніна, в губкоми було надіслано написане Троцьким звернення ЦК, в якому повідомлялося, що між членами ви­щого партійного керівництва панує злагода. На VII Всеукраїнській партконференції, яка передувала цьому з’їздові, — також була проде­монстрована згуртованість членів “колективного керівництва”. Відкри­ваючи конференцію в квітні 1923 р„ Г.Г Іетровський сказав: “Поки Во­лодимир Ілліч одужає, ми повинні згуртуватися навколо нашої старої гвардії, з якою Володимир Ілліч збирав нашу партію. Ми повинні згурту­ватися навколо товаришів Троцького, Сталіна, Зінов'єва, Каменева".

Каменєв, Зінов’єв і Сталін не гаяли часу. Найбільш непомітний із “трійки”, Сталін, діяв особливо ефективно, розставляючи підконтроль­них йому апаратних працівників на потрібні місця. Після відходу Леніна від політичної діяльності процес узурпації владних повноважень партійних комітетів секретарями перекинувся й на головний партком ■— Центральний. Про це свідчить, зокрема, довірча записка Г.Зінов’єва та М.Бухаріна їхньому союзнику Сталіну, написана 10 серпня 1923 р.: “Суть: Ілліча немає. Секретаріат ЦЕКА тому об’єктивно (без злих бажань Ваших) починає відігравати в ЦК ту ж роль, ш,о секретаріат у будь-якому губкомі, тобто, на ділі (не формально) вирішує все .

Процес перетікання влади від радянських до партійних структур справді був невідворотним за наявності диктатури партії. Влада могла зосереджуватися тільки в руках секретарської верхівки парткомів. Сто­совно Центрального комітету партії Ленін ще більше підштовхнув цей процес шляхом протиставлення високих повноважень генерального се­кретаря політичній вазі Троцького. Перед смертю він спробував дати задній хід із допомогою комбінації, яка мала на меті врівноважити си­туацію в умовах його відсутності на вершині влади. У “Листі до з’їзду ’, продиктованому вождем 24 тудня 1922 р., містилася пропозиція збільшити кількість членів ЦК до 50-100 чоловік, тобто, вдвоє або вчетверо. На думку Леніна, кількаразове збільшення складу вищого партійного органу за рахунок авторитетних представників робітничого класу могло попередити розкол, яким, за відсутності загальновизнано­го вождя, загрожувало партії протистояння Троцького й Сталіна.

Більш далекосяжний захід Ленін запропонував у статті “Як нам ре­організувати Робсельінспекцію”. 23 січня 1923 р. він закінчив її дикту­вати й негайно направив у газету “Правда”. Через два дні стаття була опублікована. В ній пропонувалося перетворити пленуми ЦК, які зби­ралися один раз на два місяці, в партійні конференції за участю Цент­ральної контрольної комісії. Саму ЦКК пропонувалося з’єднати в од­не ціле з основною частиною реорганізованої Робсельінспекції й поно­вити її склад дообранням 75-100 нових членів із робітників та селян, котрі добре виявили себе в контрольній роботі.

Розширення за рахунок неапаратної частини партії ЦК і ЦКК та наділення спільних засідань цих органів правами партійної конференції суттєво обмежувало компетенцію двох неформальних субцентрів вла­ди, які утворилися всередині Центрального комітету. За цих умов політбюро та оргбюро з генеральним секретарем втрачали право са­

мостійно розв’язувати поточні питання. За ними залишався тільки обов’язок готувати порядок денний конференції ЦК і ЦКК.

Критикувати засновника партії за його нові ідеї ніхто не збирався. Але й випускати зі своїх рук владу ніхто не бажав. Ідея про збільшен­ня членів ЦК була реалізована, проте замість робітників вище партійне керівництво поповнилося апаратниками. Пропозиція щодо скликання об єднаних засідань ЦК і ЦКК РКП (б) також була втілена в життя, але їх не наділили правами партконференцій.

З ХАРКІВСЬКИМ

НО-РАДЯНСЬКИМ

ВІДНОСИНИ ЦК РКП (б) СЬКИМ ПАРТІЙНО-РАД5 ЦЕНТРОМ

Діставши повноваження генерального секретаря, И.Сталін негайно почав втручатися в поточні справи периферійних організацій. На цю незвичну активність центру секретар ЦК КП(б)У Д.Лебідь визнав необхідним вказати у звіті за рік, що починався з квітня 1922 р.: “З де­якого часу, приблизно з травня-червня ЦК РКП поставив собі завдан­ня керувати організаційно партійною роботою в усіх організаціях, навіть там, де існують національно-обласні комітети”.

Партійна організація України завжди відчувала на собі підвищену увагу компартійно-радянського керівництва. Адже це був десяток губ- комів партії, з'єднаних в один кулак. Центр бажав бути впевненим, що найбільша національна республіка перебуває під контролем. Цьому нібито суперечать обставини обрання відповідального секретаря ЦК КП(б)У після від’їзду Молотова з України. В протоколі політбюро ЦК КП(б)У від 22 березня 1921 р. вибор*

них пунктів: “3 огляду на обрання

відповідальним секретарем нризначи

центром та без розгляду питання на пленумі ЦК КП(б)У четверо членів політбюро і двоє кандидатів (один із яких — Ф.Кон) за кілька хвилин розв’язали питання про секретаря й перейшли до інших справ.

Пояснення просте: відповідальний секретар ЦК тоді був більше технічною, ніж політичною фігурою. На чолі компартійно-радянської номенклатури стояв, як і в Москві, голова уряду — Х.Раковський. Засідання політбюро ЦК КП(б)У відбувалися там, де йому було зруч­но — в приміщенні Раднаркому чи навіть на квартирі голови уряду.

Пізніше, коли в ЦК РКП(б) вже існував секретаріат на чолі з ге­неральним секретарем, стало змінюватися й становище в Україні. Коли Москва відкликала першого секретаря ЦК КП(б)У Д.Мануїльського

20. Д. Мануї.іьський 21. /\. Лебідь

па постійну роботу в президію ЦВК СРСР, вона ухвалила рішення й щодо кандидатури наступника. Збереглася записка Г.Петровського другому секретареві ЦК КП(б)У Д.Лебедю, з якої видно, що голова ВУЦВК розмовляв зі Сталіним та його заступниками в секретаріаті ЦК РКП(б) Молотовим і Куйбишевим щодо того, ким заповнювати вакансію. Останні не погодилися з рішенням політбюро ЦК КП(б)У щодо призначення Е.Квірінга головою Укркоогіспілки й запропонували його кандидатуру на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У. Отже, першим секретарем у листопаді 1922 р. став Квірінг.

Величезна партійна організація України за статутом мала не більше прав, ніж звичайний губком партії. Раковський прагнув домогтися для неї більшого. На його думку, периферійні ланки партійно-радянського апарату повинні були мати достатні повноваження, інакше партія за­хлинулася б у бюрократизмі.

Встановити “особливі відносини” ЦК КП(б)У з партійним центром Раковський спробував ще до кардинальних змін у секретаріаті ЦК РКП(б). У квітні 1921 р. він відрядив до Москви відповідального сек­ретаря ЦК КП(б)У Ф.Кона із завданням проштовхнути проект утво­рення українського відділу при ЦК РКП(б), аналогічного за статусом постійному представництву уряду УСРР при Раднаркомі РСФРР. Сам факт утворення такого органу утверджував би певну незалежність

22. /:. Квірін?

ЦК КГ1(б)У у відносинах із партійним центром. Український відділ мав інформувати ЦК РКП(б) про потреби й пропозиції республікан­ської партійної організації.

Другу безуспішну спробу домогтися “особливих відносин” із пар­тійним центром зробив через рік заступник голови Раднаркому УСРР М.Фрунзе (Раковський у цей час перебував на Генуезькій конферен­ції). Політбюро українського ЦК взяло до відома розпорядження ЦК РКП(б) про відкликання до Москви для використання в Комінтерні Ф.Кона. У квітні 1922 р. Кон був звільнений від військової посади, яку він обіймав у Харкові, але на нього поклали функції постійного пред­ставника ЦК КП(б)У при ЦК РКП(б). Дізнавшись про це, Сталін накинувся на Фрунзе й заявив, що республіканська організація не може мати постпредів при партійному центрі.

Тим часом уже розпочалася відчайдушна боротьба Раковського проти ‘автономізації’ УСРР. Коли утворення СРСР стало фактом, Раковський продовжував ар’єргардні бої проти фактичної “автономізації” союзних республік під час розроблення конституції єдиної держави в першій поло­вині 1923 р. Проте за відсутності Леніна він не зустрів підтримки ні на XII з’їзді РКП(б), ні серед апаратних працівників КП(б)У, які вже зорієнтувалися в новій розстановці сил у Кремлі. Стурбований власними проблемами, Л.Троцький не надав старому другу ефективної допомоги.

20. Делегаиія від КІІ(б)У на IV конгресі Комінтерну.

С идяпіь (зліва направо): Ф.Кпн, Д.Мануїльськиіі. X.Раковський, И.Затонськиії.

1. 1 Іетровський. М.Фрунис. М.Скрипник. О.Шумськии.

Стояти (пліва направо): В.Насютін. І.іринько. ИДробніс.

Москва, листопад 1922 р.

24. Харків. 1 травин 1923 р. Па трибуні - - М.Фрунзе

25. X. Ракопськиіі

Пануюча у вищому компартійному керівництві “трійка” в червні 1923 р. проштовхнула через політбюро ЦК РКҐ1(б) рішення замінити Х.Раковського на посаді голови українського уряду В.Чубарем.

Раковський змушений був підкоритися партійній дисципліні й поїхав у Лондон повноважним представником СРСР у Великобританії. Перед від’їздом, 18 липня 1923 р., він написав Сталіну розлюченого листа, розіславши його копії членам ЦК і ЦКК РКП(б), а також членам по­літбюро ЦК КП(б)У. В ньому стверджувалося, що від початку 1923 р. (тобто, відразу після того, як Ленін покинув кремлівський кабінет — авт.) секретаріат ЦК РКП(б) став перекидати в Україну працівників на посади, які звільнялися від людей, відданих Троцькому і Раковському. “В українських губернських організаціях, — писав Раковський, — роз­почалася боротьба проти товаришів, які в суперечках із питання про профспілки стояли на точці зору меншості ЦК. Хоч усілякі угрупован­ня були заборонені X з'їздом, хоч поділ у питанні про профспілки втра­тив уже давно будь-яке значення, його все ж використали як аргумент проти знятих на Україні працівників і, зокрема, проти мене".

Самим фактом переслідувані^ прибічників Л.Троцького через два роки після X з’їзду РКП(б) И.Сталін і його тимчасові союзники Л.Каменєв та Г.Зінов’єв відроджували фракційну боротьбу. Старі поділи, робив висновок Раковський, не забуті, вони відіграють виріша­льну роль у внутрішніх відносинах і зняттях із посад, відсуваючи на задній план міркування ділового характеру.

Лист Раковського не мав політичних наслідків. Його безпосереднім результатом була адресована Сталіну записочка Зінов’єва від 31 липня 1923 р., в якій пропонувалося: “Україну, на мою думку, треба серйозно зміцнити новими великими людьми”. Однак генеральний секретар робив це без зайвих нагадувань.

У жовтні 1923 р. ЛЛроцький звернувся до ЦК і ЦКК РКП(б) з листом, з якому звинуватив секретаріат ЦК в маніпулюванні складом делегатів XII з їзду партії. Делегати цього з їзду фактично не обирали­ся в конкурентній боротьбі на місцях, як це бувало раніше, а “рекомен­дувалися’ периферії секретаріатом ЦК РКП(б).

Лист Троцького не містив у собі інформації, яка була б невідомою для “внутрішньої” партії. Проблема полягала в іншому: на чиєму боці будуть представники компартійно-радянської номенклатури в конфлік­ті всередині вищого керівництва, який набув, нарешті, відкритих форм.

Із Троцьким солідаризувалися тільки 46 провідних працівників партії, які й підписали відповідну заяву. Серед них було немало діячів, які в цей час або раніше працювали в Україні — В.Антонов-Овсієнко, Є.Боні Я.Дробніс, Г.Пятаков, Х.Раковський, Т.Сапронов, Рафаїл (Р.Фарбман) та ін. У “заяві 46” відзначалося, що партія чимраз більше поділяється на секретарську ієрархію та “мирян”, на призначуваних зверху професійних партфункціонеріїі і партійну масу, яка не бере актив­ної участі в суспільному житті. Противники “трійки” стверджували,

26. І. ІІнтиков

27. І’пфаї.і (Р. Фарбман)

иокликаючись на досвід кампанії по виборах делегатів XII з’їзду, що секретарська ієрархія штучно підбирає склад конференцій і з’їздів.

Троцький та його однодумці апелювали до компартійно-радянської верхівки, яка не співчувала демократизації внутрішньопартійного життя, несумісній із диктатурою партії в суспільстві. До початку протиборства в “колективному керівництві” Троцького цілком влаштовувало всевлад­дя партійного апарату, головним виразником інтересів якого на посаді генерального секретаря ЦК тепер виступав Сталін. Ніхто з опозиціоне­рів не протестував проти бюрократизації партії раніше, наприклад, під час звітно-виборчої кампанії, що передувала ЛІ І з’їзду. Вони почали таврувати методи цієї кампанії заднім числом, тільки з осені 1923 р.

На відміну од них, М.Скрипник мав мужність, не переслідуючи особистих цілей, викрити негативні тенденції у внутрішньопартійному житті ще перед з’їздом, під час обговорення доповіді Д.Лебедя з ор­ганізаційних питань на VII конференції КП(б)У в квітні 1923 р. Відзначаючи бюрократичне, закостеніння партії, він вказав на причину: “У нас партійні конференції — губернські, повітові та всеукраїнські — щораз більше об еднують саме працівників парторганізацій. На Одесь­кій конференції 52% всіх членів губернської гшртконферениїї були пред­ставниками самого апарату. Таке ж явище на всіх інших партійних конференціях на Україні”.

Отже, Скрипник розглядав як небезпеку панування “внутрішньої” партії в партійному житті й витіснення на його манівці рядової членсь­кої маси. Він і далі ставився до РКП(б) як до політичної партії. Однак більшість представників номенклатури сприймала новий стан речей як такий, що відповідає їхнім корпоративним інтересам.

Обговорення листа Тропького і “заяви 46” було ооганізовано в усіх пар­тійних комітетах, включно з ЦК компартій національних республік. Ме­тою його повинно було стати засудження опозиційних документів. Цього результату секретаріат ЦК РКП(б) досяг без будь-яких труднощів.

У Харкові 22 жовтня 1923 р. відбулося розширене засідання ноліт- бюро ЦК КП(б)У. На нього запросили членів ЦК і ЦКК КП(б)У, се­кретарів деяких губернських КК, членів бюро Харківського губкому пар­тії та інструкторів ЦК. Всього були присутні 44 відповідальні працівни­ки. На порядку денному стояло питання про внутрішньопартійне станови­ще у зв’язку з листом Л.Троцького і “заявою 46 ’. В резолюції за доповіддю МФрунзе, яка адресувалася об’єднаному пленуму ЦК і ЦКК РКП (б), що мав незабаром розглянути документи опозиції, висувалася вимога “як­найрішучішого засудження дезорганізаторським дій члена політбюро т.Троцькою і 46 товаришів — як спроби створити кризу в партії й офор­митися всередині партії в особливу фракцію’’. За резолюцію (голосува­ли члени і кандидати ЦК, члени ЦКК) було подано 26 голосів, утрима­лися троє. Проти голосував нарком внутрішніх справ І.Ніколаєнко.

Повторне засідання політбюро з участю членів ЦК і ЦКК КП(б)У відбулося 14 грудня. Запропонована Е.Квірінгом резолюція із засудженням опозиціонерів була підтримана голосами всіх присутніх проти одного. Проти знову голосував Ніколаєнко.

Розправа над ним за обраним методом була зухвало цинічною. Че­рез кілька днів ЦКК КП(б)У наклала на всемогутнього наркома, яко­му підпорядковувалася вся міліція, партійне стягнення зі звільненням від роботи в НКВС “за появу на вулиці в нетверезому стані та беш­кетування в районній міліції”. Доля наркома, який насмілився підтри­мати Троцького, повинна була стати уроком для всіх.

Поразка Грецького у внутрішньопартійній дискусії остаточно ви­значилася в січні 1924 р. на XIII конференції РКП(б). Конференція кваліфікувала виступ опозиціонерів як “дрібнобуржуазний ухил в партії” й запропонувала ЦК РКП (б) опублікувати таємний пункт резолюції X з їзду “Про єдність партії” — про право об’єднаного пле­нуму ЦК і ЦКК переводити в кандидати або навіть виключати з партії будь-якого члена ЦК за фракційну діяльність. Було ухвалено рішення посилити вербування в партію робітників із виробництва й забезпечити цим приплив не менше 100 тис. нових членів.