§3. Народне господарство в умовах непу

“ХТО - КОГО?”

В радянській історіографії пеп вважався перехідним періодом від капіталізму до соціалізму. Для цієї перехідної доби наявність товарно- грошових відносин визнавалася об’єктивно необхідною, тому що при­ватне селянське господарство існувати без них не могло. В умовах рин­ку постійно народжувалася буржуазія, яку комуністи вважали соціаль­ним злом. Дилема виглядала так: або радянська держава впорається з буржуазією й поведе за собою багатомільйонне селянство, поступово змінюючи його “дрібнобуржуазну”,тобто, приватновласницьку приро­ду на колективістську, або буржуазія захопить контроль над народним господарством і прожене комуністів. Ця дилема в працях В.Леніна формулювалася афористично: “Хто — кого?”

Постать приватного підприємця, яка раптово виринула на поверх­ню після всіх націоналізацій, реквізицій і конфіскацій, набула в ра­дянській історіографії гротескних рис. Люди, які користувалися нада­ними непом можливостями вільного підприємництва, розглядалися владою як політично небезпечні й морально неповноцінні. Цей типовий погляд на пепмана відбито в популярних і досі сатиричних романах І.Ільфа і Є.Петрова “Дванадцять стільців” та “Золоте теля”.

В.Ленін невтомно пояснював функціонерам своєї партії, що з но­вою буржуазією треба до часу миритися, й застерігав їх від “перегинів” у здійсненні класової лінії. На XI з'їзді РКП(б) в березні 1922 р. він оприлюднив таку систему доказів: непмани потрібні, щоб знаходити ринкову змичку з селянським господарством; будувати комуністичне суспільство руками комуністів — це дитяча ідея, тому що комуністи — це крапля в народному морі; комунізм треба будувати некомуністични- ми руками.

Установка на побудову комунізму некомуністичними руками вима­гала застосування насильства з боку “краплі” над тими, хто уособлю­вав собою народне море. Сподівання багатьох на те, що з непом припи­ниться червоний терор, виявилися марними. “Величезна помилка ду­

мати, — інструктував Ленін Л.Каменева в березні 1922 р., — що неп поклав край теророві".

Непмани стали одним із головних об’єктів державного терору. Ленін вимагав для придушення політичної та економічної контррево­люції провести ряд показових процесів у Москві, Петрограді, Харкові, інших найважливіших центрах.

У грудні 1921 р. відбулися XI конференція РКП(б) і IX Всеросій­ський з’їзд рад, які поставили завдання пристосуватися до ринку й за­воювати на ньому вирішальне панування. Ленін заявив, що вже є перші ознаки піднесення соціалістичного господарства, і це створює переду­мови для наступу на приватногосподарський капітал.

Функціонери державної партії, яким доручалося керівництво націо­налізованими ‘ командними висотами” економіки, опинилися в неймо­вірно складній ситуації. Від них вимагали налагодити підприємницьку діяльність в умовах вільного ринку. Вони повинні були замінити собою капіталістів, яких прогнали.

Виявилося, однак, що націоналізована промисловість не може конкурувати з приватною, хоч і має, як порівняти з нею, досить серйоз­ну “фору” — сприяння й підтримку державних органів. Непмани зна­ходили можливості для успішної підприємницької діяльності в тих сфе­рах господарства, куди їх допускали. Навпаки, очолювані комуністами великі заводи й фабрики виглядали безпорадно. Абсолютне ринкове невігластво мобілізованих на господарську роботу функціонерів впа­дало в око. В.Ленін із гіркотою визнавав (на тому-таки XI з’їзді РКП(б), де він закликав до наступу на непмана): відповідальні працівники партії не можуть конкурувати з приватником, бо не тільки не знають торговельної справи, а й не знають навіть і того, що цього не знащть.

Йшлося не тільки про керівників. Мало не весь склад партії більшо­виків не відповідав вимогам, що висувалися умовами мирного, нор­мального життя. Члени державної партії звикли до екстремальних ситуацій воєнних років, коли вони командували, не відповідаючи за наслідки. Характеризуючи кадри республіканської партійної органі­зації, оргінструкторський відділ ЦК КП(б)У наголошував і на такому: “ще одне зло є в наявному складі партії; його можна охарактеризува­ти тим, що в партії є групи членів, які, іноді при робітничому або се- лян-ському походженні, виховувалися винятково в умовах воєнною ко­мунізму на роботах, що не давали можливості одержати яку-небудь спеціальність, а в сучасних умовах, коли спеціалізація і кваліфікація є основною вимогою, що висувається до члена партії, вони мало або цілком непридатні до використання".

Після смерті Леніна цільова установка на викорінення непманів не змінилася. Однак практичні кроки в цьому напрямі рік у рік відклада­лися, тому що держава й кооперація не могли замінити приватника на ринку. Новий голова Раднаркому О.Риков у червні 1924 р. заявив, що уряд не може допустити, щоб відносини між державною промисловістю та селянством контролювалися приватним капіталом, а тому докладе всіх зусиль для зростання державної торгівлі й кооперації. Він додавав, що це зростання має відбутися на основі нормальної ринкової конку­ренції, а не спрямованих проти приватного капіталу адміністративних обмежень. Насправді, одначе, коли надійшов час, держава вдалася до силових методів.

Наступ на непмана розпочався після оголошення XIV з’їздом ВКП(б) курсу на індустріалізацію в грудні 1925 р. Зрослі з 1926 р. капітальні вкладення в промисловість створили на ринку ситуацію “то­варного голоду”. У зв’язку з економічно невмотивованими заходами уряду щодо зниження цін, яким підлягали всі господарські суб’єкти, почалося згортання як промислової, так і торговельної діяльності при­ватного капіталу. Випускати й реалізовувати продукцію за зниженими цінами в умовах “товарного голоду” могли собі дозволити тільки дер­жавні підприємства, збитки яких перекладалися на бюджет.

Непманський капітал став зазнавати й прямих атак із боку держа­ви. У червні 1926 р. було запроваджено руйнівний одноразовий пода­ток на непманів. Через деякий час його повторили, але цього разу збільшили ставки, тож підприємницька діяльність стала майже немож­ливою. Тарифи залізничних перевезень для приватника було підвищено на 50-100% проти ставок для державних вантажів. Припинилося дер­жавне кредитування приватного капіталу.

У 1927 р. наступ на непманів тривав з неослабною силою. Це при­зводило до панічної “втечі” приватного капіталу з усіх легальних форм підприємницької діяльності. Потім за справу взялося ДПУ, яке за до­помогою провокаційно-силових методів (з неперевершеною майсте­рністю їх описав М.Булгаков у романі “Майстер і Маргарита”) стало вилучати у підприємців валюту та коштовності.

Непман перестав бути потрібним державі не тому, що вона змогла налагодити ринкову змичку між містом і селом. Сама ця змичка пере­стала бути метою державної партії. Керівники її готувалися до цілкови­тої зміни економічної політики, до нового, другого після громадянської війни комуністичного штурму.

НЕП У “КОМАНДНИХ ВИСОТАХ

У добу “воєнного комунізму” націоналізований сектор народного господарства функціонував як одне велике підприємство, в якому не­обхідні виробництву елементи, включно з пайками для робітників, цен­тралізовано розподілялися в натуральному вигляді. Управлінський апа­рат призвичаївся до виконання нескладних конкретних завдань, які завжди забезпечувалися ресурсами, а робітники — до Гарантованої, хоч і мінімальної норми споживання.

З переходом до непу держава побажала скинути з себе непосиль­ний, як це з’ясувалося, тягар підприємництва, тобто, покласти відпові­дальність за хід виробництва безпосередньо на заводи й фабрики. Ра­зом із відповідальністю на керівників покладався обов’язок обходитися власними ресурсами для забезпечення випуску продукції та постачання робітників. Тобто, від них тепер вимагалося вишукувати ресурси, ощад­ливо витрачати їх, піклуватися про піднесення продуктивності праці, пристосовуватися до вимог споживачів, щоб маги гарантований збут продукції. Такі функції до націоналізації виконував або власник, або його довірена особа. Реальне виробництво без них існувати не могло й тому після націоналізації поступово розвалилося.

Оздоровлення “командних висот” із переходом до нової економіч­ної політики розпочалося з ринку робочої сили.

Як відомо, комуністична доктрина вимагала будувати суспільство, в якому, за висловом В.Леніна, “сотні мільйонів людей керуються одним планом”. У такому суспільстві не залишалося місця для волевиявлення окремих працівників щодо власного працевлаштування. Будуючи його, державна партія опинилася перед необхідністю постійно придушувати таке волевиявлення єдино можливим засобом — мілітаризацією пращ.

Саме тому одним із перших урядових декретів непівської доби було ліквідовано найбільш зловісний главк “воєнного комунізму” — Голов- комтруд із відповідними органами на місцях і мережею таборів для “де­зертирів трудового фронту”. Процедура наймання “від воріт” і звіль­нення за бажанням знову стала нормальним методом формування робітничих колективів.

Компартійно-радянське керівництво вже зрозуміло, що слід позба­влятися помилкових уявлень про соціалізм як гігантську монополію, що керується одним інтересом. В.Ленін неодноразово в попередні роки повторював це твердження, мобілізуючи свою партію на побудову “ко­мандних висот” економіки як супермонополії. Коли ж ніколи не баче­ний людством монстр з’явився, то з’ясувалося, що держава нездатна знаходити ресурси для забезпечення його функціонування.

Життя не погодилося з концепцією “єдиної фабрики”, яка станови­ла один із фундаментальних постулатів комуністичної доктрини. Щоб уникнути господарського колапсу, доводилося ламати мертві конст­рукції “главкізму”, які обплутували й душили націоналізовану проми­словість.

Економісти з більшовицького табору бачили вихід із становища, що склалося, в денаціоналізації підприємств. Однак цей вихід не влашто­вував політиків, які стояли за збереження державної власності й погод­жувалися тільки на приватизацію дрібних закладів. Водночас політики розуміли, що бюджет повинен позбутися відповідальності за матеріаль­не постачання державних підприємств. “Командними висотами еко­номіки треба було керувати на відстані, а не безпосередньо. Підприєм­ства, як підкреслювали політики, треба утримати в державній влас­ності, але відпустити “на волю”.

Радикального виходу з такої нерозв’язної в комуністичній доктрині економічної ситуації не існувало. Проте певний вихід усе-таки знай­шовся. Народилася суперечлива в самій своїй основі концепція комер­ційного розрахунку (трохи згодом стали вживати інший термін — “господарський розрахунок”). Між державним бюджетом і бюдже­том державного ж підприємства запроваджувалася адміністративна перетинка. Виробництво переставало функціонувати як “єдина фабри­ка ’. Підприємство ставало господарюючим суб єктом, набувало права юридичної особи й діставало можливість самостійних дій на ринку. Суперечливість госпрозрахунку полягала в тому, що держава не могла не турбуватися про долю власних підприємств, навіть якщо вони госпо­дарювали вкрай погано.

Ринок, в якому опинилися госпрозрахункові підприємства, був відрізаний од світового ринку монополією держави на зовнішню торгів­лю. Він був майже або цілком монополізований, тобто, позбавлений конкуренції підприємств інших форм власності.

Після березня 1921 р. в господарській політиці РКП(б) склалася нова система пріоритетів, інтереси сільського господарства виходили в ній на перший план. Від закликів негайно розпочати широким фронтом програму електрифікації країни довелося відмовитися. Переконуючи партію, робітників у необхідності відступу, В.Ленін запевняв: відступ цей короткочасний і незабаром зміниться прискореними темпами про­мислового розвитку. А тим часом належало реорганізувати на засадах непу управління націоналізованою промисловістю й поступитися части­ною одержавлених до цього підприємств. Стратегія реалізації' цих зав­дань була розроблена в ухваленому 9 серпня 1921 р. “Наказі Ради На­родних Комісарів нро впровадження в життя начал нової економічної

І політики”. Передбачалося зосередити в руках держави управління І великими підприємствами та передати в оренду дрібні. В Україні в І оренду організаціям (кооперативам, комнезамам, артілям) і приватним і особам, зокрема, колишнім власникам, було здано 5,2 тис. підприємств. 1 Під час громадянської війни націоналізовані підприємства цілком 1 підпорядковувалися галузевим головним комітетам (главкам) Вищої І ради народного господарства (ВРНГ), а в Україні — відповідно Ук- I раїнської ради народного господарства (УРНГ). Ніякої самостійності | ці підприємства не мали: не продавали, а здавали свою продукцію | главкам на основі замовлень, не купували, а одержували за нарядами І сировину й матеріали. В умовах же непу главки скасовувалися, а иід- I приємства об’єднувалися в госпрозрахункові трести. Як метод господа- І рювання госпрозрахунок ґрунтувався на самоокупності трестів, під І якою розумілося не тільки досягнення беззбитковості виробництва, а й | одержання додаткового продукту — прибутку.

І Трести почали організовуватися з осені 1921 р. Більшість великих І шахт, де на початок 1923 р. працювало близько 94 тис. робітників, : об’єднав трест “Донвугілля ’, 15 металургійних заводів (частина з них і була законсервована^ і низку шахт — трест “Південсталь”; залізоруд- | ну промисловість об єднував Південнорудний трест, хімічну — “Хім- | вугілля”, “Склосода”, “Коксобензол”, харчову — “Цукротрест”, “Олій- трест”, “Бахсіль” тощо. Загалом на діючих промислових підприємст­ві вах, охоплених трестами, налічувалося майже 220 тис. робітників.

І $

Ж,

І

|

ї ;(

I^е-

$

)_г

ь

£

Із утворенням трестів на УРНІ було покладено загальне керівниц­тво державною промисловістю України. Водночас формувався ринок засобів виробництва на основі новоутворених синдикатів (організацій для закупівлі сировини, планування торговельних операцій і збуту однорідної продукції групи трестів), оптових ярмарків і товарних бірж.

Масштаби й рішучість перебудови народного господарства в ті ро­ки просто вражають уяву нашого сучасника. Перехід від обов’язкової праці (загальна трудова повинність, трудові мобілізації, трудармії) до системи вільного найму робочої сили, від розподілу за картками — до ринкової торгівлі, від інфляційного “радзнаку” (паперового карбован­ця) — до обмінюваного на інші валюти червінця, від безгрошових на­рядів-замовлень — до стимулювання випуску необхідної суспільству продукції економічними засобами, а також децентралізація управління підприємствами, переведення їх на госпрозрахунок, організація кредит­но-фінансової системи й оптової торгівлі засобами виробництва — все це було розпочато, а частково й завершено протягом перших двох років нової економічної політики. Переконавшись, що комуністичні засоби й методи організації економічного життя, застосовувані в роки грома­дянської війни, не спрацьовують, Ленін доклав величезних зусиль, щоб якнайшвидше позбутися їх, хоча йому було надзвичайно важко прийти до рішень, які суперечили всій його попередній діяльності.

Однак нову економічну політику не варто переоцінювати. Компар­тійно-радянське керівництво не могло перейти до справді ринкових ме­тодів господарювання в економіці. Ринок — це завжди добровільна угода між виробниками й споживачами або посередниками. Диктатура і ринок — поняття несумісні. В умовах диктатури міг виникнути тільки штучний ринок. Запозичені від капіталістичного господарювання в роки непу зовнішні форми організації економіки (включно з термінологією — “трести”, “капітал”, ‘ прибуток” тоицо) були тільки імітацією ринкових відносин. Це унаочнює так і не розв язана проблема банкрутства.

В.Ленін не заперечував принципової можливості банкрутства. По- кидаючи у зв’язку з хворобою свій кремлівський кабінет, він підготував письмову інструкцію своїм заступникам по Раднаркому й Раді праці та оборони (РПО), в якій зазначалося: “Луже важливим є нагляд за робо­тою держтрестів для відокремлення стерпно поставлених від більшос­ті поставлених дуже погано й неухильного закриття цих останніх".

Така думка була логічною. Банкрутства в ринковій економіці — це необхідне й цілком зрозуміле явище. Підприємництво як рід людської діяльності завжди має не тільки позитивний, а й негативний результат. У випадку, коли негативний результат не завершуватиметься банкрутством, функціонування підприємства означатиме даремне витрачання ресурсів.

Хоч і не відразу, але виявилося, що точка зору Леніна розійшлась із судженнями переважної більшості компартійного керівництва. У лип­ні 1923 р. за пропозицією заступника голови ВРНГ Г.Пятакова цей наркомат ухвалив рішення припинити виробництво на “Червоному пу- тиловці” (Петроград), який був символом революційних традицій. Га­зети зчинили з цього приводу великий галас, і спеціальною постановою РГ10 рішення президії ВРНГ було скасовано. Підприємство одержа­ло солідне фінансове підкріплення з державного бюджету. Путиловсь- ка історія спеціально розглядалася на ЛІН конференції РКП(б), яка ухвалила таке рішення: “Там, де закриття заводів означало б удар по політичній силі пролетаріату, підривало б його основні кадри й вело до їх розпорошення, — там проведення жорсткої концентрації було б неприпустимою політичною помилкою ".

Це був суто політичний підхід до економічної проблеми. Важка індустрія одержувала від партійного керівництва своєрідну індульген­цію. їй дозволялося розвиватися незалежно від результатів господарю­вання. У більш небезпечній формі відновлювалися традиційна російсь­ка політика “насадження” фабрично-заводської промисловості за раху­нок стягування державним бюджетом податків із населення. Різниця полягала в тому, що за радянських умов підвищена увага уряду до га­лузей, штучно виділених у так звану групу “А (виробництво засобів виробництва), спотворювала всі народногосподарські пропорції. Адже можливості дореволюційних чиновників обмежувалися об’єктивними законами ринкової економіки. Можливості радянської влади, як здава­лося керівникам державної партії, не обмежувалися нічим.

Тільки найбільш далекоглядні компартійні керівники (серед них, мабуть, і В.Ленін, хоч він був автором попередньої економічної політи­ки) зрозуміли відносність господарської всемогутності влади. Здійс­нюючи економічну диктатуру, державна партія могла як завгодно пере­розподіляти національний доход, але була неспроможною вплинути на зростання маси прибутку й змусити підприємства господарювати раціонально. Цілком зрозуміло, що ефективне господарювання забез­печувалося не кавалерійськими атаками чи пропагандистськими кам­паніями. Постанови та інструкції, якими керувалися в своїй діяльності ‘червоні директори” й чиновники главків та раднаргоспів, мусили від­повідати об єктивним економічним законам.

У жовтні 1923 р. голова ВРНГ О.Риков та його заступник Г.Пя- таков запропонували реорганізувати діяльність свого наркомату в на­прямку пристосування до ринкових умов. Зокрема, вони наполягали на визнанні банкрутства державних трестів. У випадку банкрутства трест підлягав ліквідації, а його засоби виробництва й майно передавалися тим підприємствам, які здатні були використати його найбільш раціона­льно. Мова йшла не про закриття заводу, в чому звинувачували Пята- кова під час скандалу з “Червоним путиловцем ’, а про ліквідацію гос­подарюючого суб’єкта (тресту), нездатного до ефективного підприєм­ництва. Однак ідея банкрутства трестів була похована й ніколи в ра­дянські часи не відроджувалася.

Оцінка трестівського госпрозрахунку буде неповною без аналізу господарського становища підприємств у складі трестів. Виявляється, що самі трести працювали на засадах “єдиної фабрики”. Окремі підприємства не були юридичними особами, не розраховували власних витрат і не знали, який вплив вони здійснювали на економічні та фінан­сові показники свого тресту.

Х.Раковський виступив на VII Всеукраїнській партконференції (квітень 1923 р.) відразу після поїздки по Донбасу. Він одірвався від заготовленого тексту, щоб порушити проблему, яка його вразила — брак внутрішньогосподарського розрахунку в трестах:

“Політика непу спинилась коло воріт трестів, а в трестах у пев­ному розумінні провадиться далі стара главкістська політика: наші окремі заводи, майстерні й т.ін. зовсім не поставлено на господарський розрахунок. Коли ви питаєте, як це мені трапилося в Луганську, у керівника паровозобудівного заводу, скільки коштує ваш паровоз — до­рожче чи дешевше, ніж до війни, — він відповідає: у мене нема еле­ментів, щоб зробити таку калькуляцію, я не знаю, скільки коштує мій паровоз, бо машинотрест продає паровоз, машинотрест купує сирови­ну, і в мене бракує елементів калькуляції".

Картинка з натури, подана Раковським, чудово ілюструє, що неп, який ідеалізувався в історико-економічній літературі недавнього мину­лого, був тільки блідим відображенням реальної ринкової економіки.

Виробничі програми трестів затверджувалися раднаргоспами. Якщо останні розробляли й затверджували плани відповідно до кон юнктури, тобто, реальної ситуації на ринку, планування ставало позитивним елементом виробничого процесу. Якщо трестам “спускали­ся” суто директивні, одірвані від кон’юнктури завдання, планування перетворювалося в негативний фактор.

У перші роки непу керівники державної партії намагалися не проти­ставляти план ринку. Вони закликали враховувати у плануванні ринко­ву кон’юнктуру, спиратися в управлінні “командними висотами” на за­кони ринку. Тимчасово відсунувши ідеологічні установки на задній план, керівники партії взялися за реорганізацію колосального держав­ного сектора на ринкових засадах. До цього вони залучили дорево­люційних спеціалістів — економістів, статистиків, фінансистів. Кращі з них домоглися винятково цінних результатів. Зокрема, макроеконо- мічні дослідження В.Леонтьева, який пізніше емігрував у США, зро­били можливим розроблення співробітниками ЦСУ на чолі з П.Попо­вим першого звітного балансу народного господарства на 1923/24 р. Розраховані вперше у світі міжгалузеві баланси давали величезний ефект.

Зусиллями спеціалістів світового рівня, яким партія надала певну свободу дій, нова економічна політика матеріалізувалася в багатьох конкретних досягненнях, серед яких насамперед слід згадати відрод­ження кредитно-фінансових установ, відмінно проведену грошову ре­форму, організацію державної та кооперативної торгівлі, налагодження, попри гамівну сорочку економічної диктатури, госпрозрахункових за­сад у “командних висотах” економіки.

У лютому 1925 р. в ЦК КГ1(б)У було заслухано доповідь голови УРНГ К.Максимова про перший досвід побудови промислового плану України на 1924/25 р. Політбюро високо оцінило унікальну роботу ук­раїнських економістів. У його рішенні вказувалося: “Вважати, що промплан, після тою як він буде затверджений вищими державними органами, повинен розглядатися не як строю закінчена директива, що не допускає жодних змін, а як загальна вказівка напряму й форм здоро­вого розвитку промисловості, котра може та повинна коригуватися відповідно до змін загальної господарської кон'юнктури".

Тут не вживається дуже популярний у партійній лексиці вислів “ринкова стихія”. Підкреслюється, що вплив держави на ринкові відно­сний має бути досягнутий не звичними силовими засобами, а через вив­чення ринкової кон’юнктури.

Однак тимчасовий союз компартійно-радянського апарату з без­партійними економістами виявився вичерпаним уже в 1925 р., коли державна влада взяла курс на поступове згортання непу. В галузі про­мисловості поворот пов’язаний із гаслом індустріалізації, проголоше­ним у грудні 1925 р. XIV з’їздом ВКП(б).

Валова продукція державної промисловості по колу підприємств, підпорядкованих УРНГ, становила 14% обсяіу 1913 р. в 1921/22 р., 32% — у 1923/24 й 91% у 1925/26 р. Капіталовкладення в україн­ську промисловість у 1925/26 р. вперше були спрямовані, хоч і неве­ликою частиною (11% загального обсягу), на новобудови.

В міру того, як закінчувався відбудовний процес, перед партійним керівництвом поставало завдання визначити пріоритети в соціально- економічній політиці. Гасло перетворення країни з відсталої аграрної в передову індустріальну дедалі частіше стало з’являтися на газетних сторінках, знаходячи позитивний відгук у масах. Переважна більшість

керівники) партії висловлювалася :<а активнішу роль держави в еконо­мічних процесах. У 1925-1926 рр. такі настрої ще не реалізувалися в поточній політиці, оскільки в Кремлі трипала боротьба за нладу. Але нони стали помітні в державних органах, які визначали риси перспек­тивної політики, зокрема в Держплапі. І Іровідпі спеціалісти Держпла- пу поділилися на генетиків і телеологів.

Генетики, які складалися переважно з безпартійних економістів, виводили контури майбутнього з аналізу об’єктивних тенденцій сучас­ного та минулого. Вони вважали, що планові завдання повинні ґрунту­ватися на об’єктивних тенденціях розвитку ринку й підправлятися господарською кон’юнктурою. Навпаки, телеологи стверджували, що вирішальним фактором у плануванні є мета, яка ставиться державою. Завданням планування, з їхнього погляду, була зміна економічної ситу­ації. що досягалася вольовим методом. Якщо генетики розглядали план як іюогноз, то для телеологів він був директивою.

Протягом 1926 р. комісія Держплапу СРСР під керівництвом

С.Струміліна розробляла детальний проект п’ятирічного плану розвит­ку народного господарства на 1926/27 - 1930/31 рр. Як зазначалося в преамбулі, перспективний план повинен був максимально швидко на­близити країну до соціалізму й комунізму, його показники визначалися не об’єктивними критеріями ринку, а постановами директивних органів щодо розподілу наявних і прогнозованих ресурсів. Вольовий підхід призвів до багатьох диспропорцій, що їх автори плану допускали ціл­ком свідомо.

Диспропорції неминуче призводили до інфляції, падіння заробітної плати в її реальному обчисленні, товарного голоду, скорочення видатків на соціальні потреби та інших подібних явищ. Такі наслідки штучного форсування темпів індустріалізації розглядалися плановиками-телео- логами як невідворотні “тимчасові труднощі” соціалістичного будів­ництва.

Могутня пропагандистська машина, яка після XIV з’їзду ВКП(б) переключилася на пропаганду політики індустріалізації, не приховувала поточних труднощів і нестатків. Але вона обіцяла в недалекому майбут­ньому, не пізніше, ніж через п’ять років, побудову економічного фунда­менту соціалізму. Виконання цього завдання мало нібито забезпечити стрімке зростання народного добробуту. В такий нехитрий спосіб дер­жавна партія прагнула забезпечити підтримку суспільством політики індустріалізації.

КООПЕРАТИВИ ЧИ КОЛГОСПИ?

Трирічні наполегливі спроби більшовиків замінити ринкову еко­номіку комуністичним виробництвом найбільш повно й безповоротно провалилися на селі. Селяни змусили державну партію заплатити по революційних векселях і віддати конфісковані поміщицькі маєтки для зрівняльного поділу. Невдача спіткала й плани фактичного одержав- лення селянської власності у формі колективізації. Поодинокі комуни виникли переважно в поміщицьких маєтках, урятованих від поділу всілякими ініціативними групами (не завжди селянськими за складом). На VIII Всеросійському з’їзді рад у грудні 1920 р. В.Ленін із гіркотою зауважив: “Мріяти про перехід до соціалізму та колективізації не доводиться '. Держава, що не бажала мати справ із ринком, змушена була застосовувати у відносинах між містом та селом найбільш вар­варський засіб — продрозкладку.

Вимушена відмова од продрозкладки, як уже зазначалося, не змі­нила попервах стратегічних установок партії, зокрема і в аграрній сфері. На VI Всеукраїнській партконференції (грудень 1921 р.) X.Раковсь­кий висловлювався недвозначно: ‘Нові відносини на селі треба розгля­дати цілком певно як поступку дрібнобуржуазній сільській стихії, як доказ нашої нездатності або нашої невмілості розв'язати питання про колективізацію сільського господарства тими шляхами й підхода­ми, які були пануючими в нашій політиці за три роки”.

Зрівняльний поділ землі в українському селі завершився в 1923 р. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств в Україні збільшилося в півтора раза за рахунок поміщицьких, удільних і церков­них земель, а також частини земель тих селянських господарств, в яких наділи перевищували трудову норму (такою нормою вважалася земель­на ділянка, що її селянин мав змогу обробити силами власної сім’ї, без наймитів; у малоземельних районах вона була меншою, в багатоземель­них — більшою). Загалом у селянському користуванні в 1923 р. пере­бувало понад 31 млн. десятин землі (92% земельного фонду рес­публіки). Решта залишалася в розпорядженні держави та призначала­ся для промислового й радгоспного будівництва, переселення селян із густонаселених районів тощо.

Відбудові продуктивних сил села сприяв декрет ВУЦВК й Радиар- кому УСРР від 19 травня 1923 р. про запровадження єдиного сільсь­когосподарського податку в грошовій формі. На відміну од попередніх часів, коли централізований продовольчий фонд створювався шляхом продрозкладки, в роки непу держава на гроші, одержані бюджетом як сільськогосподарський податок, почала формувати хлібний фонд через

■и

закупівлі на ринку. Основний тягар сільгоснподатку перекладався на заможні верстви. Рік у рік чимраз більше число незаможників звільня­лося від сплати податків. У 1925/26 господарському році податок не сплачувала п’ята частина селянських господарств, тобто, практично всі незаможники.

Зернове виробництво в середині 20-х рр. досягло передреволюцій­ного рівня, однак урожайність залишалася невисокою. Екстенсивний характер рільництва й відстала культура землеробства не могли забез­печити сталих врожаїв. Товарність зернового виробництва не тільки по­ступалася дореволюційній, а й знижувалася надалі. До цього спричини­лися зникнення високотоварних поміщицьких і переважної частини за­можних селянських господарств, зростання споживання проти дорево­люційного, а також виникнення на початку 20-х рр. 1 млн. нових гос­подарств, не забезпечених тягловою силою та реманентом. У другій по­ловині десятиріччя справа із забезпеченням селян засобами виробниц­тва поліпшилася. Так, у 1925 р. не мали робочої худоби 46% госпо­дарств, у 1929 — лише 39%.

Якщо ринок у “командних висотах” створювався й контролювався самою державою, то ринкові відносини між містом і селом були позба­влені штучності. Націоналізація основного засобу виробництва — землі — не робила індивідуальні (за тогочасною лексикою — одно­осібні) селянські господарства залежними від держави. Вони міцно трималися за свою власність і віддавали державі вироблену продукцію лише по ціні, яка їх влаштовувала. За цих умов державним заготівель­ним організаціям було зручніше мати справу не з розпорошеними селянськими господарствами, а з їх кооперативними об’єднаннями. Селяни вже давно, з кінця XIX ст., організовували з власної волі різноманітні сільськогосподарські кооперативи — збутові, постачаль­ницькі, переробні, кредитні.

Кооперативне будівництво в українському селі розгорталося під пильним наглядом компартійно-радянських організацій. За постановою Раднаркому УСРР від 13 квітня 1921 р. в республіці формувалася єди­на система споживчої кооперації, яка об’єднувала всі споживчі товари­ства в місті та на селі. Споживкооперації надавалося право заготовляти й збувати продукцію. В жовтні 1921 р. з неї виокремилася сільськогос­подарська кооперація. Поступово розвитку набули спеціальні види ос­танньої — машинно-тракторні, тваринницькі, насіннєві, цукробуря­кові, меліоративні товариства тощо. Для полегшення достуїту в коопе­рацію маломіцним прошаркам села згідно з рішенням ВУЦВК й Рад­наркому УСРР у серпні 1926 р. було створено спеціальний фонд бідно­ти, з якого сплачувалися вступні паї.

Будь-які форми кооперативів не були пов’язані з відчуженням се­лянської власності. Учасники кооперативних об’єднань зосереджували колективні зусилля на виконанні певних операцій або функцій, залиша­ючись господарями на своїй землі. Ефект колективізму виникав через взаємопов'язаний їхніх інтересів на ринковій основі. Поза товарно-гро­шовими відносинами кооператив не міг існувати.

Описані в програмі РКП(б) колективні господарства були іншої природи. Саме за ними закріпилася назва колгоспів, хоч кооперативи також були колективними господарствами. З кооперативами у кол­госпів не було нічого спільного. Вони базувалися на відчуженні засобів виробництва. Самі форми колгоспів розрізнялися за ступенем відчу­ження, яке могло бути цілковитим (у найбільш ненависних для селян комунах), проміжним (в артілях) і початковим (у товариствах спільно­го обробітку землі — тсозах). У комунах і — меншою мірою — в артілях, які проголошувалися комуністичною доктриною вищими фор­мами виробничих об’єднань, селянин позбавлявся власних засобів ви­робництва та індивідуальної відповідальності за результати господарю­вання. У виробничому процесі він посідав становище, яке практично нічим не відрізнялось од становища робітників промисловості — най­маної робочої сили.

Економіка колгоспів була натуральною або, в усякому разі, цілком могла обходитися без товарно-грошових відносин. Якщо кооперативи були елементом ринкової економіки, то колгоспи вписувалися в еко­номіку, засновану на директивному плануванні.

На початку 20-х рр. питання “кооперативи чи колгоспи?” стало надзвичайно актуальним. Своєю відповіддю на нього Комуністична партія на багато десятиріч наперед визначала власне становище в суспільстві та історичну долю опанованої нею велетенської країни. Можна було обрати магістральним шляхом соціально-економічних пе­ретворень кооперативне будівництво й уникнути багатомільйонних жертв, пов’язаних зі створенням силовими засобами тоталітарного ла­ду. Можна було обрати, навпаки, колгоспне будівництво, тобто, просу­ватися шляхом, передбаченим комуністичною доктриною, хоч остання вже довела у добу так званого “воєнного комунізму” свою економічну неспроможність. Перебуваючи вже на порозі смерті, цю дилему в заву­альованій формі поставив перед партійними функціонерами сам заснов­ник комуністичної доктрини, партії та держави.

Принципову різницю між кооперативами й колгоспами В.Ленін чу­дово розумів. У найбільш відомій брошурі непівського періоду — “Про Продовольчий податок” (квітень 1921 р.), яку присвячено обґрунтуван­ню аґрарно-селянської політики партії, селянські кооперативи розгля­даються як чужорідне комунізмові, а тому негативне явище. Як пі/ креслював у цій праці вождь партії, кооперація дрібних товаровиро^ ників “неминуче породжує дрібнобуржуазні, капіталістичні відносиш сприяє їх розвиткові, висуває на перший план капіталістиків, їм де найбільшу вигоду”. Це не може бути інакше, пояснював він далі, “раз в наявності переважання дрібних хазяйчиків і можливість, а також ні обхідність обмінуТобто, ленінський негативізм щодо селянської кос перації пояснювався не особливостями її будови або діяльності, а більї глибинними причинами: залежністю від товарно-грошових відносин ринку. Це належить підкреслити з притиском, щоб простежити евс люцію поглядів Леніна на проблему кооперативного будівництва.

Неприйняття селянської кооперації Леніним як теоретиком не С) перечило її схвальним оцінкам з боку того ж таки Леніна-практика. Ві закликав до сприяння кооперативному будівництву (у цій же брошурі щоб надлишки селянської продукції, які не вилучалися державою про; податком, спрямовувати через “кооперативний капіталізм”. Це він вв; жав більш прийнятним, ніж їх надходження до споживача через інд? відуальну торгівлю. Причина в тому, що кооперованому селянинові, ь його думку, легше було перетворитися в колгоспника, ніж індивідуалі ному господарю. “Політика кооперативна, — писав він, — в ра. успіху дасть нам піднесення дрібного господарства й полегшення йоі переходу, в невизначений строк, до великого виробництва на началс добровільного об'єднання".

Отже, вже після переходу до непу хід думок вождя партії був Тс кий: про колективізацію мріяти не доводиться, треба зосередитися ь сприянні кооперативному будівництву, яке є “передумовою ’ колектив заці'і.

У Леніна були цілком певні уявлення про тривалість непу як відсп пу од попередньої політики партії: два десятки років. У цих хронс логічних рамках, за його уявленнями, повинні були створюватися пер* думови для відновлення політики комуністичного будівництва. Одна він дуже добре пам’ятав відразу, виявлену селянами до комун, і вже ь наважувався називати конкретні терміни утвердження на селі великої виробництва у формах, передбачених партійною програмою. “Неві значений строк” — ось вираз, якому Ленін віддав перевагу. Це те слід запам’ятати.

Ставлення партійного керівництва до колгоспів на початку 20-х р] було суперечливим. З одного боку, доктрина вимагала відмови од прі ватного господарства на користь колективного. З другого, суво[ реальність не залишала сумнівів щодо повної нездатності існуючих ко.. госпів стати державі опорою. Не даючи продукції на сторону (сами

ненистачало!), колгоспники заявляли, що вони — сіль землі, й постійно вимагали від уряду пільг та субсидій.

На V конференції КП(б)У (листопад 1920 р.) голова ВУЦВК Г.Петровський висловив думку, що вищою формою землеробства в майбутньому повинен стати взагалі не колгосп, і особливо не комуна, яка працює тільки на себе, а радгосп. Інші також піддавали сумніву доцільність існування колгоспів із максимальним ступенем відчуження засобів виробництва, які за доктриною вважалися вищим досягненням на селі, але вітали утворення артілей. Е.Квірінг у цей час у газетній статті висловлювався так:

“Щоб господарче зміцнитися, незаможники, крім своєї політичної організації — комнезамів, повинні організуватися у виробничі артілі й товариства. Це аж ніяк не означає — в сільськогосподарські комуни, де все спільне. Ні, хай у кожного залишиться своє господарство, свій будинок і т.ін., а для польових робіт складається артіль, яка спільни­ми зусиллями виконає иі роботи ".

В.Ленін також вважав, що серед незаможних прошарків селянства мають шанс утвердитися не комуни, а види колгоспів із частковим від­чуженням селянської власності. Це засвідчує його телеграма Х.Раков- ському і М.Фрунзе від 16 жовтня 1920 р. з накресленням програми дій для українських незаможників: колективний обробіток, прокатні пунк­ти, завершення аграрної революції (“відібрати землю в куркулів зверх трудової норми, сільгоспзнаряддя куркулів брати на прокатпункти"). Телеграма закінчувалася такою рекомендацією: “Усіх цих заходів ужи­вати тільки за умови успіху колективного обробітку та під реальним контролем. Комуни поставити на останнє місце, бо найбільш небез­печні штучні лжекомуни”.

З дореволюційних часів приватне господарство селянина втратило натуральний характер і пов’язало себе з ринковою економікою. Своїм незалежним від держави існуванням селянин-власник кидав виклик то­талітарному політичному режиму. Але цієї причини не можна було на­зивати, закликаючи селян до відмови од індивідуального господарю­вання. Тому більшовики наполегливо доводили, що колективне госпо­дарство економічно ефективніше, ніж індивідуальне. Турбуючись ніби­то про інтереси самих селян, вони закликали останніх добровільно об єднуватися в колективи.

Навіть у часи, коли на перший план вийшли інтереси піднесення продуктивних сил, які так добре забезпечували “капіталістичні” коопе­ративи й так фатально не забезпечували ‘ соціалістичні” колгоспи, пар­тія не могла, будучи комуністичною, зробити правильний вибір. І вона, якщо проаналізувати циркулярний лист ЦК РКП(б) під 18 березня 1922 р. “Про сільськогосподарську кооперацію”, повела себе в цій ситуації прагматично. У циркулярі читаємо: “Робота попередніх років з усуспільнення сільською господарства створила в країні широку мере­жу колгоспів. Колгоспи иі як найбільш сталі радянські осередки на селі можуть здійснити позитивний і помітний вплив, коли ввести їх у загальне кооперативне річище”. Партійним організаціям на місцях рекомендувалося сприяти утворенню єдиних колгоспно-кооперативних спілкових об’єднань.

Витоки неймовірного гібриду у вигляді поняття “колгоспно-коопе­ративна форма власності” сягають 1922 р. Саме тоді народився цей оксюморон, що пізніше став однією з ключових категорій “иолітичноі економії соціалізму” й найбільш стійким стереотипом у спотвореній сві­домості радянських людей. У роки, які перелупали суцільній колективі­зації, таке парування пояснювалося сподіваннями на те, що процвітаючі кооперативи утримають на поверхні організаційно прив’язані до них колгоспи. Зайве гонорити, що при цьому кооперативи вважалися ниж­чими формами колективних об’єднань, а колгоспи — вищими.

У жовтні 1921 р. в Україні налічувалося 1077 колгоспів усіх видів, у липні 1923 — 5105. Питома вага їх у селянському землекористуванні не перевищувала 2-3%. Переважали артілі, а частка комун становила тіль­ки 4%. Соціальний склад колгоспників був на 70% незаможницьким.

15 листопада 1923 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову “Про подальшу роботу з колективізації сільського господарства”. В ній зазначалося, що колективізація повинна здійснюватися тільки у випад­ках, коли є впевненість у зміцненні нових колективів. Заборонялося форсування переходу нижчих видів колективів у вищі. Державні пільги колективам вважалися конче необхідними.

Отже, зміст постанови суперечив її назві. Документи з назвою “Про подальшу роботу” ухвалювалися для активізації діяльності партійних комітетів у розглядуваному напрямку. Тут же мова йшла ирс те, щоб не форсувати ні темпів колективізації, ні ступеня відчуження засобів виробництва у колгоспників. Обумовлений непом відступ од комуністичної доктрини диктував саме такий курс.

З ідеологічних причин XI з’їзд РКП(б) в квітні 1922 р. затвердив рішення про обов’язковість участі сільських комуністів у сільськогоспо­дарських кооперативах і колективах, а в разі браку таких — про не­обхідність виявлення ними ініціативи щодо утворення колгоспів. Мере; рік VIII Всеукраїнська партконференція змушена була констатувати, що у виконанні цієї директиви досягнуті “досить незначні результати". У зв’язку з цим секретар ЦК КП(б)У Д.Лебідь запропонував прий­мати селян у комсомол та в партію тільки через колгоспи. Х.Раковсь- і кий відкинув цю пропозицію і з усією одвертістю сказав: “А ви знаєте, І до чого ие може призвести? Провал колективів позначиться й на | партії. Адже у нас тепер 4500 колективів. Якщо їх усі перепустити І через сито, то з них, можливо, одна третина або одна чверть є колек- 1 тивами, що розвиваються природно, а три чверті створюються 1 внаслідок різних пільг’’.

в На початку 20-х рр. теоретичні настановлення й політичний курс І державної партії щодо виробничих об’єднань на селі визначалися таки- I ми параметрами:

1 — створювані переважно селянами-власниками кооперативи вважа-

Ілися елементами капіталістичної економіки;

— створювані переважно незаможниками колгоспи вважалися еле­ментами соціалістичної економіки;

— ставлення компартійного керівництва до існуючих комун як ви­щих за доктриною видів селянських колгоспів було негативним унаслідок їх неефективності та некорисності для держави, але наявна суперечність між теорією і практикою не знаходила пояснень;

— держава відкладала широку колективізацію на невизначене май­бутнє, але сприяла з допомогою пільг організації нових колгоспів, вба­чаючи в них паростки соціалістичного ладу;

— держава прихильно ставилася до кооперативного руху, вважаю­чи його передумовою майбутньої широкої колективізації.

I ЛЕНІНСЬКА АЛЬТЕРНАТИВА

КОМУНІСТИЧНІЙ ДОКТРИНІ

П’ять ігерелічених вище висновків слід зіставити зі змістом статті В.Леніна “Про кооперацію ”. Зіставлення висловлених у ній ідей з по­переднім теоретичним і політичним доробком державної партії (пере­дусім, самого Леніна) в галузі аґрарно-селянського питання дозволить об’єктивно визначити ступінь новизни одного з останніх ленінських до­кументів. Без такого зіставлення аналіз статті буде непродуктивним (таким він був упродовж семи з лишком десятиріч). По-перше, Ленін надто обережно формулював думки, щоб не відштовхнути комуністів, вихованих на постулатах програми РКП(б) 1919 р. По-друге, стаття продиктована наполовину паралізованою людиною, яка формулювала положення безсистемно, інколи не обґрунтовувала їх доказами чи навіть губилася в думках. Ретельний аналіз положень статті, одначе, дозволяє виявити в ній концепцію “кооперативного соціалізму ”, аль­тернативну комуністичній доктрині.

На X Всеросійському з їзді рад, запланованому на кінець 1922 р., В.Ленін ман намір порушити широке коло проблем. На початку грудня пін стан збирати матеріали по кількох темах, зокрема й по кооперації. Плай майбутньої доповіді зберігся, в ньому є такий запис: “Цент- роспілка: її особливе значення’. У листі до голови Центроспілки Л.Хіичука Ленін просив подати останні дані про роботу кооперації.

16 грудня стався попий напад хвороби, який, схоже, переконав Леніна в неможливості повернутися до активного політичного життя. Він домігся в лікарів дозволу щоденно диктувати стенографістці, щоб висловити свою останню волю. До 6 березня 1923 р., коли черговий на­пад перетворив його в розумового інваліда, він устиг надиктувати спо­чатку три листи до ЦК РКП(б), а потім п’ять статей. Другою серед них була стаття па тему, сформульовану так: "Про Центроспілку та її значення з погляду непу”. Текст був надиктований у два прийоми, 4 і 6 січня 1923 р. Н.Крупська передала статтю в ЦК РК11(б) в травні. 26 і 27 травня вона була надрукована в газеті ‘1 Іравда” під назвою ‘'Про кооперацію”.

Автор дипломатично ухилявся в цій статті від зіставлення еко­номічного курсу партії до та після 1921 р. Але він сміливо починав із неймовірних для догматичних послідовників комуністичної доктрини тверджень: при максимальному кооперуванні населення сама собою до­сягається соціалістична мета; в непі більшовики зробили поступку принципу приватної торгівлі, але саме з цього випливає (всупереч тому, що думають) гігантське значення кооперації; лад цивілізованих коопе­раторів — це і є лад соціалізму.

В.Ленін радикально переосмислив нову економічну політику бук­вально за кілька тижнів. 20 листопада 1922 р. він твердив: “із Росії непівської буде Росія соціалістична”. Неп і соціалізм були для нього тоді несумісними. Тобто, неп вважався інструментом соціалістичного будівництва, і тільки. [ Іоки країна залишалася непівською, вона не бу­ла соціалістичною. А на початку січня 1923 р., осмислюючи заново уроки непу, вождь партії диктував стенографістці:

“Кооперувати достатньою мірою широко й глибоко російське насе­лення за панування непу — це все. що ним потрібно, бо тепер ми знай­шли ту міру поєднання приватного інтересу, приватною торговельно­го інтересу, перевірки й контролю його державою, міру підпорядкування його загальним інтересам, яка раніше була каменем спотикання для багатьох і багатьох соціалістів'.

“Камінь спотикання”, який став фатальним у політиці комуністич­ного штурму 1918-1920 рр., уособлювало собою багатомільйонне се­лянство. Щоб реалізувати програму РКП(б), належало позбавитися селянства, тобто, докорінно змінити його соціальну природу, перетво­рити всіх приватних власників у пролетаризовану робочу силу в одер- жавлених колгоспах. Непросте завдання, якщо зважити на питому вагу селян у населенні країни!

Новий погляд на кооперацію, що спроможна існувати тільки в рин­кових умовах, виводив державну партію з глухого кута, в який вона за­гнала сама себе своєю доктриною. У статті “Про кооперацію” колек­тивізація та колгоспи жодного разу не згадувалися. Причина цілком зрозуміла: заявою про те, що “просте зростання кооперації для нас то- тож не... зростанню соціалізму’, Ленін знімав з порядку денного зав­дання відчуження засобів виробництва у селян. Хоч би скільки більшо­вики твердили, що майбутня колективізація має бути добровільною, їм не вдавалося знайти наївних людей, готових повірити в те, що селянин- власник здатний добровільно відмовитись од свого господарства. А в кооперативи селяни охоче йшли з дореволюційних часів. Ленін недар­ма попросив стенографістку виділити в статті курсивом головну думку: кооперація робить перехід до нових порядків ‘якнайбільш простим, легким і доступним для селянина”.

Зміна погляду на кооперацію дала Леніну змогу прогнозувати три­валість перетворень у сільському господарстві, а не ховатися за форму­лою “невизначене майбутнє”. Адже під соціалістичними перетворення­ми на селі розумілася вже не колективізація, якій селяни чинили запек­лий опір, а кооперування, здійснюване навіть без державної допомоги, з ініціативи самих товаровиробників. “Щоб досягти через неп участі в кооперації поголовно всього населення — для цього потрібна ціла істо­рична епоха, — підкреслював тепер Ленін. — Ми можемо пройти в кращому разі цю епоху в одне-два десятиріччя’’. Інакше кажучи, три­валість створення “ладу цивілізованих кооператорів" визначалася в ме­жах виконання плану ГОЕЛРО.

Уже відзначалося, що до непу державна партія на чолі зі своїм во­ждем просувалася нерішучими кроками, лише поступово осмислюючи необхідність пристосування до об’єктивно існуючої ринкової еко­номіки. У січні 1923 р. в статті “Про кооперацію’ Ленін зробив черго­вий і цього разу вирішальний крок у відступі од комуністичної доктри­ни. Це означало зміну погляду на ринкові відносини й на політику, пов’язану з ринковими відносинами, тобто, на неп. Поставити знак рівняння між кооперацією й соціалізмом, між непом і соціалізмом — означало відмовитись од комуністичної доктрини, від традиційного для більшовиків розуміння терміну “соціалізм” як першої фази комунізму. Бажав цього Ленін чи ні, але він фактично відмовлявся од ленінізму, більшовизму, комунізму. Соціалізм, який здатний ужитися з ринкови­ми відносинами, ставав схожим на лад, якого прагнули західноєвропей­ські соціал-демократи з часів Е.Бернштейна, російські меншовики, українські соціал-демократи В.Вишшчепка й С.Петлюри.

Після цього прояснюється значення найзагадконішого уривка зна­менитої ленінської статті. Ось він: “Тепер ми можемо сказати, що про­сте зростання кооперації для нас тотожне... зростанню соціалізму, й водночас ми змушені визнати докорінну зміну всьою погляду нашою на соціалізм”.

Історики по-різному інтерпретували зміст процитованих слів. Аналіз тексту самої статті не дає можливості зробити однозначні вис­новки. Тільки зіставлення підходів до кооперації й непу, що радикаль­но змінилися, дозволяє зрозуміти, в якому напрямку мінялися погляди В.Леніна на соціалізм. Якщо запровадження непу в 1921 р. означало відмову од комуністичної політики, то висунута в стал і “Про коопе­рацію” концепція “кооперативного соціалізму” означала відмову од комуністичної доктрини.

ПОВЕРНЕННЯ ДО ГАСЛА КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ

Кооперативний соціалізм залишився нереалізованою альтернати­вою закладеній у програму РКП(б) схемі стратегічних дій. Тому про нього важко сказати щось певне. Навіть його існування доводиться до­казувати ретельним зіставленням неоднакових у різні часи підходів керівництва більшовицької партії до непу та кооперації. Але в світлі то­го, як розгорталися події в СРСР після Леніна, концепція “кооопера- тивного соціалізму” становить особливий інтерес.

Коли В.Ленін опинився за межами активної політичної діяльності й зрозумів, що жити залишилося недовго, найважливішими для нього стали питання, пов’язані з функціонуванням і перспективами партії та держави. З останніх листів і статей однозначно випливає, що вождь партії усвідомлював наростання негативних тенденцій і явищ у системі влади, що спиралася на диктатуру. Леніна турбувало й те, що поворот 1921 р. в економічній політиці теоретично не осмислено.

Висловлена Леніним в останніх листах і статтях політична воля бу­ла спотворена, хоч керівники партії та держави вдавали, нібито вони ретельно виконують конкретні вказівки вождя. Найбільш яскравий приклад спотворення дає концепція кооперування.

Можливість фальсифікації своєї політичної волі полегшив сам Ленін. У статті “Про кооперацію” він жодним словом не згадав колек­тивізацію. Про його негативне ставлення де гасла колективізації мож­на було тільки здогадуватися, а члени партії звикли до чітких ідео­логічних настанов. Усі попередні засадничі документи партії залиша­лися в ненорушепому вигляді, зокрема й головний із них — діюча з

1919. р. ленінська партійна програма.

Критично осмислений досвід комуністичного штурму 1918-

1919. рр. також міг би багато сказати про те, як працюють або не пра­цюють у реальному житті програмні схеми організації виробництва. Але під маскувальною покрівлею концепції “воєнного комунізму", яку також винайшов Ленін, було неможливо скласти вірне уявлення про ефективність комуністичної організації виробництва.

Усі ці причини зумовили те, що для партапаратників і рядових комуністів кооперування залишалося передумовою все ще актуальної колективізації, і не більше. Дифірамби Леніна на адресу кооперативів вони сприймали тільки в такому розумінні.

Стаття “Про кооперацію” була надрукована мільйонними тиража­ми в газетах, збірниках і окремих виданнях. Однак у партії вона зали­шалася “неирочитаною”. Про це, зокрема, свідчать дебати на жовтне­вому (1923 р.) пленумі ЦК КП(б)У Торкаючись питання про вироб­ничі об’єднання селян, лише деякі учасники пленуму заперечували доцільність колективізації. Більшість, однак, не бачила можливості зняти це гасло з порядку денного. В ухваленій резолюції колективізація та кооперування оголошувалися “рівноцінними” (!) засобами утверд­ження соціалізму на селі. Через півроку, в травні 1924 р., VIII конфе­ренція КП(б)У повернулася до проблеми селянських виробничих об’єднань. Вона підтвердила тезу про однакову важливість кооперу­вання й колективізації.

У 1923-1924 рр. най§пливовіші члени політбюро ЦК РКП(б) — Г.Зінов’єв, Л.Каменєв, И.Сталін і Л.Троцький — займалися політич­ною боротьбою у власному середовищі. Принципові проблеми госпо­дарського будівництва вони віддали на відкуп діячам другого ешелону — теоретику М.Бухаріну та практику О.Рикову. Останні були найб­лижчими співробітниками Леніна, знали й поділяли підходи вождя до соціально-економічних проблем, які змінювалися в перебігу засвоєння уроків непу. Дуже цікаво, що висновок про перетворення кооперування на найважливіше економічне завдання для радянської держави протягом певного історичного періоду вперше побачив світ ще в квітні 1923 р., тобто, до опублікування статті “Про кооперацію” й навіть до передачі цієї статті в розпорядження ЦК РКП(б). Цей висновок з’явився в ре­золюції XII з’їзду партії “Про роботу РКП на селі” як буденно-звичай­на фраза, без наголосу на принциповому значенні закладеного в ній змісту. Далі н резолюції містилися протилежні цьому висновку положен­ня про актуальність рішення попереднього з’їзду щодо обов’язкової участі комуністів у сільськогосподарських колективах, а також про необхідність державної підтримки товариств, артілей і комун.

У матеріалах XIII з'їзду партії (травень 1924 р.) ідеї ленінської статті “Про кооперацію” один-єдиний раз відбилися в неспотвореному вигляді. З’їзд порушив питання “Про кооперацію” окремим пунктом порядку денного й підкреслив, що відтепер просування до соціалістичного госпо­дарства визначатиметься двома паралельними моментами: зрушеннями в розвитку великої державної промисловості та успіхами кооперування населення. Гасло колективізації в рішеннях з’їзду не згадувалося.

Навпаки, в директивних документах партії, які ухвалювалися в 1925 р., вже почалася іззовні малопомітна, але істотна деформація кон­цепції “кооперативного соціалізму”. Показові щодо цього матеріали XIV Всесоюзної партконференції (квітень 1925 р.).

З програмною доповіддю “Про кооперацію” на конференції висту­пив О.Риков. Він виклав популярною мовою концепцію ‘кооператив­ного соціалізму” й спеціально зупинився па питанні про співвідношен­ня кооперативного будівництва та колективізації. Голова Раднаркому СРСР уже зрозумів, що спроба Леніна відкинути ідею колективізації не знайшла підтримки в партійних колах, і постарався передати власне бачення проблеми в таких словах:

“Розвиток різних форм колективних об’єднань на селі треба заохо­чувати, і в майбутньому їхня роль зростатиме. Проте основною фор­мою масового об'єднання селянства, головним шляхом організації сільського господарства у наш час є кооперативна організація бага­томільйонного селянства як товаровиробників. Не слід сподіватися, що протягом найближчого року або найближчого ряду років ми зуміємо створити з колгоспів таку форму виробництва, питома вага якої' була б значною в загальній системі нашого господарства. Середняки, тобто, основна маса селянства, за сучасної техніки виробництва ще впродовж тривалого часу можуть залишатися поза колгоспами. А колективна організація кількох селянських господарств, що обробляють землю де­рев’яною сохою, аж ніяк не становить соціалістичного господарства”.

Аналіз цієї цитати дозволяє зробити висновок про те, що концепція “кооперативного соціалізму” вже зникала. Найближчий співробітник В.Леніна уже не заперечував існування колгоспів, проте не надавав їм самостійного значення. Він не сподівався, що селяни-власники (за ком­партійною термінологією — середняки) підуть у колгоспи, але більше не піддавав сумніву принципову доцільність колективізації. І все-таки соціалістичне майбутнє села О.Риков вбачав у кооперативах.

16. Перші колгоспники артілі ім. С.Бу.июнною Ьсрсиівського району Одссокого округу. В иешпрі голова артілі М.//ос пітний. 192Н р.

Проект резолюції на більшовицьких з’їздах і конференціях завжди розробляв доповідач. Але від проекту резолюції О.Рикова за допо­віддю “І Іро кооперацію" нічого не залишилося, коли з ним попрацював генсек. Щоправда, XIV партконференція проголошувала, що “коопе­ративне будівництво набуває тепер надзвичайно важливого значення”. Показово, одначе, як це положення аргументувалося: “В умовах свобо­ди товарообороту й панування дрібного товарною виробництва на селі кооперація є основною суспільно-економічною формою зв язку між дер­жавним господарством і дрібним товаровиробником села". Тут немає ключової ідеї Леніна про тотожність зростання кооперації зростанню соціалізму. Кооперація розглядається як “форма зв’язку” двох проти­лежних соціально-економічних укладів. Далі по тексту резолюції відбу­вається реанімація, здавалося б, похованої ленінським заповітом ідеї колективізації. Однак И.Сталін обмежився обережною ремаркою: “Колективізації сільського господарства необхідно приділяти більше уваги, ніж це робилося досі”.

На жовтневому (1925 р.) пленумі ЦК РКП(б) поворот у бік коле­ктивізації визначився повністю. Пленум висунув вимогу “всебічно сприяти будівництву колгоспів (сільськогосподарських комун, сільсь­когосподарських товариств) маломіцного їі середнього селянства”.

Отже, колективізація, яка раніше вважалася актуальною тільки для незаможників, мала поширитися на селян-власників.

З 1926 р. почалися перші практичні заходи в царині колективізації. ЗО грудня була ухвалена постанова ЦК ВКП(б) “Про підсумки рад­госпного і колгоспного будівництва”. На відміну од пізніших, вона не суперечила інтересам селян. У ній ішлося тільки про добровільну колек­тивізацію незаможного селянства, для якого колгоспи з урахуванням податкових та інших пільг, а також прямої державної допомоги були прийнятним виходом. 1 справді, нові пільги, як і заохочуване державою пониження ступеня відчуження майна в існуючих колгоспах, сприяли залученню незаможників у колгоспи. Кількість колгоспів в Україні зрос­ла з 5454 у жовтні 1925 р. до 12 042 у жовтні 1928. Питома вага тсозів серед них зросла відповідно з 6,8 до 71,7%. Проте переважна більшість бідноти, не кажучи вже про селян-власників, не поспішала ламати звич­ний уклад життя. До жовтня 1928 р. в УСРР було колективізовано менше 4% площі селянського землекористування.

У ретельно продуманих заявах И.Сталіна щодо перспектив аґрар- но-селянської політики партії ленінський кооперативний план не пере­глядався. На зустрічі з чужоземними робітничими делегаціями напере­додні 10-річчя жовтневих подій генсека запитали: “Як думаєте ви здійснювати колективізм у селянському питанні?" Відповідь була та­кою: “По лінії організації індивідуальних селянських господарств у ко­операцію та по лінії організації селянських господарств, головно, бідня­цького типу, у виробничі товариства". Сталін нібито не додавав нічо­го нового до традиційної політики щодо селянства. Однак він тут же визнав за необхідне заперечити те, про що в нього ніхто не запитував: “До всеосяжної колективізації справа не дійшла й не скоро дійде".

Отже, у політичному словнику державної партії з'явився новий термін, який віщував трагічну долю всьому багатомільйонному селянст­ву — “всеосяжна колективізація”. Не мало жодного значення запев­нення, що це — не проблема сьогодення. Незабаром термін у дещо зміненому вигляді (масова, згодом — суцільна колективізація) пере­кочував у партійно-урядові рішення й став метою державної політики.

Перший практичний крок у здійсненні “всесяжної колективізації” було зроблено буквально через кілька тижнів, у політичному звіті ЦК, з яким Сталін виступив у грудні 1927 р. на XV з’їзді ВКП(б). Вказу­ючи на те, що темпи розвитку сільського господарства не можна визна­ти задовільними, він задав делегатам з’їзду запитання: де вихід для сільського господарства? Може, в уповільненні темпів розвитку про­мисловості? Не очікуючи незгоди аудиторії, він сформулював “очевид­ну” відповідь: вихід у переході дрібних і розпорошених селянських

господарств у великі об’єднані господарства на основі громадського обробітку землі, в переході на колективний обробіток землі на базі нової, пип^ої техніки. Під безпосереднім тиском генсека в директиви XV з їзду ВКП(б) щодо розроблення п’ятирічного плану було закладено високі показники колективізації сільського господарства, з охопленням до 20% селянських посівів.