§8. Ліворадикальний рух у Західній Україні

Ч ■ -

'Західноукраїнська комуністична опозиція підтримувалась іззовні, але була породжена місцевими умова­ми. Поширеність ліворадикальних гасел пояснювалася соціально-класо­вим протистоянням у суспільстві, яке особливо загострилося внаслідок трипалої війни. Як уже відзначалося, більшовицькі гасла часто брали на озброєння навіть помірковані націонал-демократи — щоб оборонити маси від впливу більшовиків.

Особливістю західноукраїнських земель було те, що соціальні за змістом конфлікти нерідко набували форми міжнаціональних суперечно­стей. Наприклад, розбіжності між поміщиками та селянами сприймались як польсько-українське протистояння. Об’єктивно складалося так, що поміщики були поляками, а селяни — переважно українцями.

Перші комуністичні осередки на західноукраїнських землях виникли зимою 1918-1919 рр. Тоді ж у 19 населених пунктах краю були утворені ради робітничих (14), солдатських (5), селянських (4) депутатів і об єд­нані ради (3). Ініціаторами заснування більшовицьких осередків і рад бу­ли військовополонені або біженці, які поверталися з Росії на батьківщину.

Перша спроба утворення Комуністичної партії Східної Галичини КПСГ) була зроблена в лютому 1919 р. на конференції в Станіславові. ІК КПСГ очолив уродженець с.Кукільники Рогатинського повіту \арл Саврич (Максимович). Максимович тривалий час перебував у ■Іаддніпрянській Україні, був одним із засновників Української партії сопіалістів-революціонерів (боротьбистів).

У зв’язку з арештами КПСГ фактично розпалася та була відродже­на тільки влітку 1920 р. Годі в Галичину прийшли радянські війська, які утворили Галицьку Радянську Соціалістичну Республіку. ЦК КП(б)У посилив КПСГ своїми кадрами, переважно уродженцями Галичини. Фактично ця партія була обласною організацією КП(б)У, хоча формаль­но й зберігала самостійність.

Після захоплення Польщею західноукраїнських земель Комінтерн ухвалив рішення підпорядкувати місцевих комуністів політично й орга-

нізапійно Комуністичній робітничій партії Польщі (КРПП). В грудні 1920 р. представники керівництва КПСГ і КРПП підписали угоду про те, що галицькі комуністи матимуть у складі єдиної організації тери­торіально-обласну автономію.

Однак ЦК КРПП не визнав автономних прав галичан. Це спричи­нило розкол у КПСГ. Частина галицьких комуністів підкорилася ЦК КРПІ1 й утворила “КПСГ-офіційну". Група на чолі з И.Кріликом (Ва- сильківим), К.Савричем (Максимовичем), РРоздольським та іншими утворила “ КПСГ-опозиційну’.

Обов’язковий для всіх комуністів принцип пролетарського інтер­націоналізму досить своєрідно відбився в гаслах і тактиці обох груп КПСГ. “Каерпепівиі” відкидали питання про кордони й говорили про “братерське співробітництво визволених народів”. Однак вони не зга­дували при цьому про права населення Східної Галичини на самовизна­чення й відокремлення од Польщі. Виходило, що вся їхня інтернаціо­налістська риторика зводилася до підтримки існуючого на західноукраїн­ських землях етапу. “Васильківпі” також пе підтримували гасел держав­ницьких партій про відродження Західноукраїнської Народної Респуб­ліки. Вони агітували за “відокремлення Східної Галичини від Польщі та приєднання до Радянських республік”.

Обидва відгалуження КПСГ посіли різні позиції у виборчій кам­панії 1922 р. в сейм і сенат. КПСГ-офіційна створила легальну органі­зацію “Союз пролетаріату міст і сіл”, яка давала можливість підпільній партії боротися за голоси виборців. КПСГ-опозипійна бойкотувала ви­бори. Серед причин, які спонукали її посісти таку позицію, Роман Роз- дольський назвав нетактовне ставлення польських комуністів до україн­ського національного питання. У віденській газеті “Наш стяг” він май­же відкритим текстом критикував керівників КРПП та своїх това- ришів-галичан, котрі дисципліновано, як того вимагав принцип “демо­кратичного централізму”, йшли за ними. “Говорити загальниково, в категоріях “майбутності” про “право самовизначення народних меншо­стей”, а не ставати в обороні того ж права в його конкретному втілен­ню, — писав він, — забувати про те. що ие право до деякої міри вже здійснене в т.зв. “невирішеній правнодержавній приналежності” (маєть­ся на увазі статус Східної Галичини як міжнародної території під тимчасовим управлінням Польщі — авт.) і що тепер іде з боку буржуазної Польщі імперіалістичний замах на те “здійснене" право, — ие була б теоретична сліпота і політична ігнораниія, а практично — ие мовчалива згода на анексію”. Отже, нольсько-українське протисто­яння, котре мало глибокі історичні корені, відчувалося й серед ко­муністів.

У грудні 1922 р. Комінтерн у категоричній формі зобов'язав обидві КПСТ об’єднатися. Об’єднавча конференція н червні 192 Зр. прийняла нову назву — “Комуністична партія Західної України” (КПЗУ). Схід­на Галичина уже втратила статус міжнародної території, тож діяльність КПЗУ поширилася на всі українські землі Польської держави.

Серед галицьких комуністів, особливо “васильківнів”, на початку 20-х рр. панували повстанські настрої. Вони були переконані, що в Гали­чині та на Волині розвивається революційна ситуація, яка завершиться загальним повстанням і приєднанням краю до УСРР. “Васильківці” нерідко очолювали партизанські загони, які провадили збройну боротьбу з польською поліцією. Найбільшого розголосу набула ‘ Червона двад­цятка”, якою керували на Тернопільщині С.Мельничук, П.Шеремета й ГЦепко. Ці революціонери були пов’язані з КПСГ та Закордонним відділом ЦК КП(б)У (Закордотом). У жовтні 1922 р. під час жорсто­кого боюТ.Цепко загинув, а С.Мельничук і П.Шеремета потрапили в полон. Військовий трибунал у Чорткові засудив їх до смертної кари. Партизанські ватажки загинули, співаючи “Інтернаціонал”.

У 1923 р. польські комуністи спробували підняти проти уряду робітничий клас. Збройний виступ відбувся, одначе, тільки в Кракові. У страйках солідарності по Львівському воєводству взяло участь до 40 тис. робітників. Зокрема, у Львові зупинилося 90% промислових підприємств. У Бориславі під час зіткнень із поліцейськими загинуло троє, а дев’ятьох страйкуючих було поранено.

На початку 1924 р. до складу КПЗУ входило 9 окружних органі­зацій. Вони об’єднували 1800 комуністів, поміж них 1326 українців, 227 євреїв, 146 поляків. Остання з наведених цифр добре ілюструє непопулярність комуністичної доктрини серед доволі чисельного польсь­кого населення Західної України.

В другій половині 20-х рр. галицькі й волинські комуністи відмови­лись од збройної боротьби з режимом. Вони стали звертати більшу ува- іу на пропагандистську та культурницьку роботу в масах. У жовтні 1926 р. шляхом злиття двох партій — “Народної волі” (Східна Галичи­на) й “Селянського союзу” (Волинь) — комуністи створили собі легаль­не прикриття у вигляді “Українського селянсько-робітничого соціалістич­ного об’єднання” (“Сельробу”). З допомогою “Сельробу’ КПЗУ активно працювала в “Просвіті”, “Рідній школі” та інших масових куль- турно-нросвітніх організаціях.

і

Не маючи змоги провадити власну політику за кордоном, шанолюбні керівники радянської України ирагнули активізувати дозволену їм міжна­родну роботу. Йшлося, передусім, про сприяння діяльності комуністич­ного підпілля в Західній Україні та в Бессарабії. Однак II з’їзд КПЗУ,

301

який тривалий час готувавсь у Харкові, на місяць до його початку (жов­тень 1925 р.) перенесли в Москву. Українські пекісти, які створили орг­комітет на чолі з 1.Булатом Іі асигнували на проведення з’їзду 6 тис. доларів, змушені були бити відбій. Вони дістали доброго щигля від Сталіна, коли делегували на цей з’їзд М.Скриппика і О.ІІІумського, які в ЦК КП(6)У відповідали за роботу з КПЗУ. Перед самим відкриттям з’їзду довелося замінити ці кандидатури більш витриманим "інтер­націоналістом” В.Затонським, хоч той не був безпосередньо пов’язаний із підпільною роботою в Західній Україні.

Боротьба Кагановича з О.Шумським, до якої приєднався на боці ос­таннього Максимович, тяжко позначилася на КПЗУ. Максимович був у цей час секретарем закордонного бюро допомоги КПЗУ, членом ЦК КПЗУ й кандидатом у члени ЦК КП(б)У. Ці відносно незначні посади абсолютно не відповідали його великому впливу на західноукраїнських комуністів. Бездоказові звинувачення Шумського в націонал-ухиль- нинтві викликали в Максимовича обурення, якого він не приховував. З ним солідаризувалося майже все керівництво КПЗУ на чолі з и.Кр іликом (Васильківим) і Р.Кузьмою ( Туринським).

Каганович домігся виключення опозиціонерів із партії, але вслід за ними пішло немало інших. “Сельроб” також розколовся. Якщо під час II з’їзду в КПЗУ налічувалося 3243 чоловіка, то в лиіші 1928 р., коли відбувався III з'їзд, у партії залишилося не більше 600 членів.

У радянській пресі КПЗУ згадувалася постійно. Тому за межами Польщі виникало враження, нібито це серйозна політична сила. Нас­правді вплив КПЗУ на суспільство був мінімальним, хоча наявність зовнішньої підтримки дозволяла цій партії в 30-х рр. здійснювати певну роботу й збільшувати свою чисельність.

На жовтень 1934 р., коли відбувся IV з’їзд КПЗУ, в ній налічувало­ся 4,3 тис. чоловік. Значна їх частина була відкликана в СРСР і репре­сована сталінськими чекістами в зв’язку зі справами "УВО” та “ПОВ” (Польська організація войскова). Постановою виконкому Комінтерну від 16 серпня 1938 р. була репресована вся Комуністична партія Польщі разом із КПЗУ. В цій постанові керівники польських і західно­українських комуністів оголошувалися “бандою шпигунів і провокаторів".

ж